— Я народився на цій вулиці 85 років тому. Це вікно, з якого я вперше побачив світ, — Лєшек Аллєрганд вказує рукою в бік будинку на вулиці Братів Рогатинців. Єврей, син знаного правника Мауриція Аллєрганда, пам’ятає ще довоєнний Львів, який тоді мав достоту інший вигляд. Єврейський квартал, в якому виріс Лєшек Аллєрганд, після німецької окупації в часи Другої світової війни став розрухою.
— Тут я ріс, бавився, бігав з дітьми, — каже сивий чоловік у сірому костюмі, стримуючи в голосі переживання. На нього звернені погляди сотні людей та об’єктиви фотокамер. Він стоїть на місті, де колись була розташована синагога «Золота Роза», або ж «Турей Загав», — святиня єврейської громади. Майже вісімдесят років цей простір був пусткою.
Лєшек, тепер доктор медичних наук, — один з тих небагатьох львівських євреїв, яким вдалося пережити Голокост та перебування у концтаборі. Емігрувавши після війни до Польщі і за все життя лише раз наважившись приїхати сюди з матір’ю на один день, він вперше за тривалий час повернувся до рідного міста — на відкриття меморіалу «Простір синагог». Місця, яке з руїни перетворили на простір спільної пам’яті.
Відсутні
— Як можна говорити про життя, коли тут була така страшна смерть? — каже Софія Дяк, директорка Центру міської історії, одна з учасниць команди, яка працювала над втіленням проекту «Простір синагог». Її міміка, вигнуті дуги брів видають нелегкі емоції. Ми сидимо в маленькій кав’ярні на Староєврейській. На вулиці холодно і сніг — із часу відкриття меморіалу минуло майже півроку, а ми згадуємо тривалі вісім років, що цьому передували.
— Все почалось із конференції «Єврейська міська спадщина Центрально-Східної Європи» 2008 року, коли до Львова з’їхалися дослідники з різних країн й обговорювали те, як можна вшанувати місця єврейської історії. Ми думали про те, як показувати життя і спадщину людей, яких вже тут немає. Як говорити про присутність, коли є… відсутність, — промовляє Софія, а на її обличчі мимоволі з’являються сльози.
Єврейська історична спадщина у Львові — нелегка тема, до якої важко підступитись. Кроки до її проговорення були маленькими та боязкими тривалий час вже навіть за незалежної України. Колись львівська єврейська дільниця у середмісті, відома ще з 1383 року, була повноцінною частиною міського організму. У дільниці діяли синагоги, міква, себто ритуальна лазня, шпиталь, різні благодійні та освітні інституції.
Важливими для громади були дві синагоги: Велика міська та «Турей Загав» — «Золота Роза», яка була зведена коштом львівського купця та банкіра Ісака Нахмановича. Збудована італійським архітектором Павлом Щасливим, вона стала однією з найвідоміших пам’яток архітектури львівського Ренесансу, довгий час залишалася осередком культурного й освітнього життя євреїв. Поруч також був розташований Бейт Гамідраш — дім релігійного навчання. Тут містилися сім молитовних залів та бібліотека.
Усі три будівлі були зруйновані під час нацистської окупації. У серпні 1941 року «Золота Роза» була пограбована, а згодом — підірвана.
Полум’я
— Коли в 1941 році вибухнула війна, євреї знали, чого можна сподіватися від німців, але ніхто не очікував, що це набуде такого масштабу, — продовжує свою розповідь на відкритті меморіалу очевидець подій Лєшек Аллєрганд. — Я не пам’ятаю, чи то був липень, чи серпень… — замислюється. — У наші двері постукали двоє людей у цивільному одязі з пов’язками на рукавах і сказали, що нам заборонено виходити. На вулицю привезли величезну бочку з водою. Нам не було зрозуміло для чого вона, але ми відчували, що щось має статися. Ми знали, що німці знищують єврейські будівлі, синагоги, але не сподівалися, що таке станеться і з Великою синагогою, і з «Золотою Розою», залишки якої зараз за нашими спинами, — показує жестом на вцілілу стіну Лєшек Аллєрганд.
— Вночі ті люди із пов’язками знову постукали, сказали замкнути двері і тільки через вікна дивитися на те, що відбувається, — замовкає.
— Язики полум’я швидко піднімалися догори, у повітрі піднявся страшний дим, майже нічого не було видно, — веде далі Лєшек Аллєрганд. У своїх спогадах він ніби знову той десятирічний хлопчик, чий погляд прикутий до вікна. — Найбільше палала Велика міська синагога, — каже, — а родина моя не могла нічого зробити, ми не мали змоги вийти з помешкання, вікно швидко теж довелося зачинити через страшний сморід і дим. Наглядачка дому нам підказала, що чоловіки з пов’язками охороняють лише головну браму до будинку, а сходова клітка до внутрішнього подвір’я залишається відкритою і звідти можна потрапити на сусідню вулицю Валову. Так ми і зробили.
Коли ми прийшли, то застали трагічну картину. Равин лежав на підлозі і плакав. Обидві синагоги палали
Спочатку пішли до одних сусідів, але вони відмовили нам, тоді спустилися на перший поверх, де жила родина Замойєра, це була хасидська родина, батько їхній був равином. Коли ми прийшли, то застали трагічну картину. Равин лежав на підлозі і плакав. Обидві синагоги палали.
Пам’ять
Після Другої світової війни простір, де стояли синагоги, занедбали. Конференція 2008 року та дискусія за участі представників міської влади посприяли ініціюванню конкурсу проектів на вшанування цієї історичної спадщини, яка є не лише єврейською, а спільною історичною пам’яттю міста.
— На території Львова збереглася пам’ять про багато національностей, які жили тут протягом століття. Одна з них — велика єврейська община, яка, по суті, ніяк не була присутня в нинішньому міському просторі, — каже Лілія Онищенко, начальниця управління охорони історичного середовища Львівської міської ради. — Коли туди приходиш з туристами чи мешканцями міста, вони уявлення не мають, що це таке. Ми хотіли якось означити це місце.
Над проектом працював своєрідний тріумвірат у поєднанні влади, громади та бізнесу — управління охорони історичного середовища Львівської міської ради, Центр міської історії, німецьке бюро співпраці «GIZ», а також єврейська община Львова.
— Ми організували зустрічі з людьми, які живуть довкола колишньої синагоги, — розповідає Лілія Онищенко, — рознесли в усі помешкання листівки про те, що хочемо зустрітися, провели екскурсію, запросили науковців, які розповіли про історію того місця. Людей прийшло не так багато — приблизно двадцять п’ять. Загалом вони були здивовані, тому що з ними ніколи ніхто не радився, ніхто не питав, чого вони хочуть.
Коли ми попросили написати свої пропозиції, то вони не знали, що писати, і казали: «Ви все одно зробите, як самі хочете». Раніше ця площа служила паркінгом, а територія, де колись стояла синагога, була захаращеною. Суцільний смітник, інакше не скажеш. Ми питали: «Чи ви хочете, щоб тут було щось інше? Чи хочете, щоб тут щось було збудовано?». І тоді люди почали потихеньку говорити, що вони хотіли б, щоби тут був простір, не зайнятий паркінгом чи торгівлею, куди можна просто собі вийти прогулятись, щоби був спокій.
Після проведення конкурсу архітектурних проектів, на який надійшло 35 заявок і для якого працювало міжнародне журі, сформоване із представників влади та визнаних дослідників єврейської спадщини, вибрали найкращі проекти. Врешті-решт переміг той, що найменше втручався у простір. Це був проект берлінського архітектора Франца Решке.
— Його засоби найкраще показали пустку, яка була тут після Голокосту, — каже Лілія Онищенко. — Відсутність громіздких конструкцій, незаторкнуті залишки синагоги, світлий камінь, зелень — це те, що говорить про цю відсутність, це промовляє.
Світло
— Доторкнись до цього каменю. Чуєш? — Володимир Бєглов, відповідальний за зв’язки з громадськістю у Центрі міської історії під час проекту, тримає руки на величезних білих брилах, які є частиною «Простору синагог». Камінь гладкий як галька на морському узбережжі.
Ці білі блоки позначають фундамент колишньої навчальні Бейт Гамідраш по периметру, а також колони, на які вона спиралася.
— Це був будинок навчання, де були бібліотека, зал для молитви, — дорога двоповерхова споруда. Її навіть опалювали. Ці білі блоки — камінь venezian teracco, — каже Володимир. — На початку століття у Львові були майстри, які його виготовляли, натомість зараз, коли автори почали шукати людину, яка могла б це зробити, то ледве знайшли.
Каменяр Лев Тріска, що виростав у Львові, а згодом протягом 15-ти років жив у Празі, погодився взятися за цю роботу. У Празі в нього народилися діти, втім його із сім’єю все одно тягнуло додому.
— Не хочеться бути там, — зізнається. — Хочеться бути тут. Так я потрохи назад до Львова перебрався. Я вмію робити це venezian teracco, ціле життя реставрував меблі, але коли собі дім будував, то працював із цим каменем. Виявилося, шукають якраз такого майстра. Я й погодився. Раніше цей камінь був у Львові у всіх «люксах» 20-х років. Ці блоки складно виготовити, вони дуже важкі й громіздкі, найважчий має три тонни, — сміється. — Але зробили. Все мало бути чітко до міліметра, щоб зійшлося. Все мало бути світлим і монолітним.
Робота тривала рік.
— Важливо, щоб це був білий простір, — додає Володимир Бєглов. — Вдень ти потрапляєш у це світло, воно позначає це місце, дає відчути, що тут чогось бракує. А он там, — показує на місце Великої синагоги, — теж буде великий меморіал з білого каменю. Він буде розташований трохи під нахилом, і коли падатиме дощ, то вода стікатиме й утворюватиметься дзеркало. У ньому буде відбиватися небо.
Розмова
— Приємно, що це місце нарешті стало громадським, — на відкритті «Простору синагог» у вересні зазначила Іріс Гляйхман, екс-керівниця німецького бюро технічної співпраці «GIZ», яке було співорганізатором проекту. — Мабуть, не кожного дня воно привертатиме увагу такої кількості людей, втім, думаю, ми будемо його використовувати для того, аби переосмислити наше минуле, але водночас і майбутнє. Сподіваюся, що це місце й надалі об’єднуватиме людей.
Команда, яка працювала над «Простором синагог» впродовж восьми років, порушила численні теми для дискусії — від насущного «як належно облаштувати історичні місця» й до цілком непроговореної та невідомої для самих мешканців міста теми Голокосту у Львові. Ким були ті «люди у цивільному з пов’язками на рукавах»?
— Надзвичайно важливо, щоб ми могли про все це публічно говорити, — каже директорка Центру міської історії Софія Дяк про трагедію і смерть сотень тисяч людей під час Другої світової війни. — Ми маємо знати, що ховається за цими стінами. Сподіваємося, що цей проект провокуватиме розмови на тему пам’яті.
Тільки говорячи про це, ми не просто отримуємо інформацію, а говоримо про спосіб: як це сказати? що це означає? як про це думати? на що це наштовхує? як показати це тим людям, які не мали нагоди про це дізнатися? Ми можемо мати гідніше ставлення до нашого історичного міста, в якому ми живемо, яким ми користаємося. Таке ставлення означає повагу до минулого. Людяність щодо історії може докластися й до людяності теперішньої. Це спроба дивитися не тільки на будівлі, а й на людей.
Увіковічення
Важливим елементом меморіалу є інсталяція «Увіковічення» — плити, на яких закарбовані цитати людей, історія котрих так чи інакше пов’язана з єврейським Львовом. Ми ходимо разом з Володею Бєгловим, читаємо їх вголос.
— Он цю дуже люблю, — каже. — «Я закохався в дівчину з нашого поверху, її звали Анею. Ми гасали одне за одним, а вечорами сиділи на сходах і трималися за руки. У серпні 1942-го її повісили біля залізничної колії. Мені щойно виповнилося 10 років…»
«Я закохався в дівчину з нашого поверху, її звали Анею. Ми гасали одне за одним, а вечорами сиділи на сходах і трималися за руки. У серпні 1942-го її повісили біля залізничної колії. Мені щойно виповнилося 10 років…»
У Львові під час Голокосту було знищено сто тисяч львівських євреїв, а загалом більш як триста тисяч, звезених з різних регіонів. Після війни живими лишилося 500-800 осіб. Цитати, що розташовані на стелах, наголошують на тому, що йдеться не лише про кількість людей, яких тут не стало, а передовсім про людські історії.
«Я заплющив очі, щоби не бачити смерті моїх братів, синів мого міста… — йдеться у цитаті Шмуеля Йосефа Агнона. — Як їх мордують кати і як вони гинуть злою і жорстокою смертю… І заплющив я очі, і покликав місто моє, щоби постало переді мною: і моє місто, і всі його мешканці, і всі синагоги… Одне за одним люди мого міста почали зникати. А я не побіг за ними, адже я знав, що людські думки не сягають того місця, куди вони йдуть».
Адель Діанова, директорка всеукраїнського благочинного фонду «Хесед Ар’є», згадує, як вечорами у стінах їхньої організації збирались люди, задіяні у проекті, довго-довго вибираючи та обговорюючи кожну цитату.
— Ми плакали, їх не можна було читати без сліз.
Сама Адель довго працювала акторкою, але вже 19 років займається організацією «Хесед Ар’є», однією з гілок діяльності якої є саме відродження культурної спадщини. Мріє про єврейський музей у Львові.
— У нас зараз по підвалах у Львові зберігається багато цінних речей — 400 сувоїв тори, велика колекція срібла, графіка, картини тощо. Я б дуже хотіла, аби пам’ять про євреїв була якось присутня у міському просторі. «Простір синагог» — гарний приклад співпраці та об’єднання громади, влади та бізнесу. Сподіваюсь, що він не останній.
— У вересні після відкриття «Простору синагог», коли вже все закінчилося, ми спустилися через фіртку в саме подвір’я «Золотої Рози». Там так світило сонце… Ці стіни жовті… Ми всі відчули якусь божественну благодать. Важко передати. В один момент мені здалося, що ми зробили правильну справу, що нас благословили небеса. Тиша і спокій.
У тексті використані фото Назара Пархомика, Ірини Середи та Софії Дяк
***
«Місця успішних ідей» — спільний проект The Ukrainians, Radio SKOVORODA та «Громадське. Львів», який здійснюється за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
