Маркіян Іващишин

Розмова з провідником Революції на граніті та фундатором мистецького об’єднання «Дзиґа» — про сни, свободу і відповідальність

24.05.2019 Олеся Яремчук

Непохитний і незворушний. Маркіян Іващишин був тим стержнем, на якому трималося все мистецьке середовище Львова. Він мав унікальне вміння збирати довкола себе найцікавіших людей, творити і створювати. Він протестував і не йшов на компроміси.

Маркіян Іващишин — один із провідників Революції на граніті, засновник Студентського братства Львівської політехніки, організатор акції голодування у Києві 1990-го року, фундатор Мистецького об’єднання «Дзиґа», фестивалів «Вивих», колись — продюсер таких музичних гуртів, як «Океан Ельзи», «Мертвий Півень» та «Руслана», засновник громадської організації «Пора», видання «Львівська газета» тощо.

Завжди скромний — ніколи не ліз у камери, не хотів розголосу. Маркіян Іващишин вважав, що його історія — не про успіх. Казав, що просто робить свою справу.

У 2015 році ми не опублікували цієї розмови з тієї причини, що Марек, як називали його близькі люди, не хотів вип’ячувати себе як «успішного». Звісно, все набагато складніше, тому що на його дорозі траплялися і виклики, і поразки.

Утім, ми не маємо права недооцінювати те, що зробив Маркіян Іващишин, бо без нього Львів та Україна були б інакшими.

 

Як ви стали тим, ким ви є зараз? Хто на вас найбільше вплинув?

Безперечно, на мене вплинули сім’я та родинне середовище. У нас завжди був відчутний культ свободи, наскільки це можливо в політичному контексті чи контексті українського патріотизму. Серед батьків, родичів, друзів батьків завжди був присутній культ незалежності та свободи особистості.

Я народився у Львові, але дуже ціную своє гуцульське коріння, це мамина родина. Я дуже багато часу проводив там і проводжу досі.

Чи були люди або, якщо доречно так сказати, кумири, які сильно вплинули на ваше формування?

На формування, перш за все, вплинули література та музика. Це все завдяки батькам. Мама мені давала читати все. Розказувала, що коли мені було вісім років, то ми вже пробували дискутувати про «Іліаду» Гомера. Я тоді відповів, що мені все сподобалось, тільки не зрозумів, де наші, а де німці. (Сміється)

Все-таки це був радянський час і чорно-білий дуалізм дався взнаки. Тато давав слухати багато сучасної музики, рок-н-рол. Він все мені пояснював, ділився європейською, часто найкращою, музикою.

Я виховувався в середовищі, в якому була мода на Захід. З одного боку, було відчуття ущербності, але з іншого — почуття повноцінності та самодостатності в сучасному мистецтві та культурі. Ми читали заборонену літературу.

Мені пощастило жити в час, коли вже можна було хоч якось конструктивно діяти. Можна було щось робити, а не просто говорити пошепки на кухнях

DSC_8143

Що ще в університетський час спонукало вас до активізму? До участі в «Студентському братстві», участі в інших акціях?

У мене було загострене почуття справедливості. Думаю, воно у всіх людей проявляється, лише у різних формах. Мені пощастило жити в час, коли вже можна було хоч якось конструктивно діяти. Можна було щось робити, а не просто говорити пошепки на кухнях. Ми вже мали можливість збиратися середовищами та видавати свої газети.

Формування львівського мистецького середовища 90-х років — це ціла легенда. Як це все сталося? І як ви прийшли до ідеї та, власне, реалізації створення «Дзиґи»?

Я випадково потрапив у гурток «ВВС» на Левандівці (мікрорайон у Львові. — TU). Там був Влодко Яворський, Влодко Кауфман. Це були зібрання, на яких можна було поговорити, почитати і поспілкуватися. Тоді я, напевне, вперше відчув органічність живого мистецтва. Все творилося просто на очах.

Це середовище було дуже відкритим і легко сприймало зовнішні впливи. Були люди політично заангажовані, а був Кауфман, Сергій Проскурня, вільні митці. Випадково чи ні, але ми сподобались один одному і вирішили наповнити мистецьке середовище енергією та креативом. Потім вирішили, що краще займатися не політикою чи бізнесом, а культурою.

Парадоксально, бо в 90-х всі думали, як вижити, про заробіток, а ви робили ставку на культуру й думали про майбутнє.

Нє, то ми наївні думали, що робимо бізнес. (Сміється) Вже потім прийшло розуміння, що це — ілюзія. Але відчуття того, що ми зробили добре, — було тоді і є тепер. І важко нести, і шкода покинути..

Пройшло чимало часу. «Дзизі» вже 20 років (розмова 2015 року — TU). Що ви зробили б або, може, не зробили б, якби могли повернути час назад?

Якби я мав теперішній досвід у той час, то, напевно, все було б трошки інакше. І ми розвиваємося, і світ змінюється. Але ми є такі, які ми є.

Може, було б інакше, якби ми вирішили динамічнішим чином все змінювати… Але що б ми могли, «зробити справедливішим світ»? Думаю, ми зробили правильно.

Чому ви у свій час взялися за продюсування «Океану Ельзи», «Руслани», «Мертвого півня»? Ви побачили в тих гуртах шалений потенціал?

Звичайно, це один із яскравіших моментів практики, коли ти раптом бачиш, маєш навіть раціональне відчуття, що перед тобою зірка, талант. Це і спілкування також, ми бачили, як все розвивається.

Слава Богу, нам вистачило глузду і ми вирішили, що продюсуємо гурти до моменту їхньої фінансової успішності. Бо це вже інший шлях, далі — шоу-бізнес. Потім гурти стають надто індивідуальними, надто конфліктними.

Слава Богу, нам вистачило глузду і ми вирішили, що продюсуємо гурти до моменту їхньої фінансової успішності. Бо це вже інший шлях, далі — шоу-бізнес

Це все відбувалося в «Ляльці». Легендарне місце, але скільки років її вже немає… Чому її закрили?

Вона вижила себе. Світ пішов іншим шляхом. Все має свій період. Краще не реанімувати того, що не реанімується.

Чого, на вашу думку, зараз не вистачає львівському мистецькому середовищу? Яких якостей?

У процесі, мені здається, все дуже добре. Динаміка розвитку, особливо в молодіжному середовищі, просто шалена. Це прекрасно. Однак є певний дисонанс. Культурне і мистецьке середовище завжди було вимогливішим, воно пробує випередити час. І дисонанс у співіснуванні з державою був і є тепер.

На жаль, відстань між ними не скорочується. Ти ніби впираєшся в якусь стіну. Вже ніби хочеш щось робити і змінювати, і продукувати назовні щось таке, що впливатиме на багатьох людей чи цивілізацію.

А люди мистецтва, — попри те, що вони дуже прогресивні і випереджують час, — постійно впираються в стіну. Тим молодим людям, які зараз пробують щось робити, може, ще складніше, аніж було нам. Бо раніше все було більш чорно-біле…

Ми знову впираємося в тему революції, у тему бажання змін. Згадайте свій стан, коли була Революція на граніті, перші голодування. Чого ви тоді прагнули?

Хотіли свободи. Свобода перш за все. У нас було загострене почуття справедливості. Щастя, що ми народились у Львові. Ми відчули можливість для змін, коли вже були обласна та міська рада нормальних людей.

Було розуміння того, що це вже не війна і що можна робити якісь акції на вулицях, діяти відкрито. Ми хотіли незалежної України, хоч і не думали, що це станеться так швидко.

У нас була вимога, про яку ми довго дискутували: хотіли, щоб українські хлопці служили тільки на території України. Думали, що якщо армія буде українською, то тоді вона повстане проти Совєцького Союзу. А тоді за рік весь світ перевернувся.

Як ви згадуєте той момент, коли зрозуміли, що Україна стала незалежною? Коли відбувся путч та інші події? Про що думали в той момент?

Ми ставили радіостанції, готувалися до танків… Правда, не з Москви, а з Яворова. Тоді вже були середовища, «Студентське братство». Було відчуття нерозуміння.

Уже більш ніж чверть століття ви продовжуєте наполегливо робити свою справу. Як вам вдається не розчаровуватися в людях?

А як інакше жити? Зараз актуальне питання часу. 24 роки — це багато чи мало? Ніби багато, але для молодої держави це лише початок. Дякувати Богу, незалежність ми здобули без крові. Так, ми могли зробити все коротко і кровопролитно, або ж довго, послідовно і справедливо. І ми вибрали цей шлях, який ми маємо пройти, вчитися, змінюватися…

Хочеться кращого, але не все так просто. Головне, що цей шлях є. Щоразу після чергової революції є розчарування, але є відчуття, що після останніх подій [Революції гідності. — TU] українці як ніколи прокинулися.

Хоча мені здається, що навіть якщо ми станемо такою ідеальною та комфортною для життя країною, як Швеція, то все одно знайдемо собі якісь проблеми чи якісь причини для революції. Такі ми є. (Сміється)

Навіть якщо ми станемо такою ідеальною та комфортною для життя країною, як Швеція, то все одно знайдемо собі якісь проблеми чи якісь причини для революції. Такі ми є

DSC_8143

Якщо говорити про якості українців, то які, на вашу думку, є нашими позитивними рисами, а які — негативними?

Перевагою для кожного українця зараз є те, що він живе у часи змін і може сам долучитися до цього процесу. Ми є авторами свого життя.

А яскраво виражених негативних рис я поки що не бачу.

У своєму житті ви працювали у багатьох сферах — це і бізнес, і політика, і громадська діяльність, і культура. Якими цінностями ви керуєтесь у своєму житті і чи ці цінності корелюються у залежності від цих сфер?

Перш за все, це почуття абсолютної свободи, але, в той самий час, почуття абсолютної відповідальності. Це якість, яка обов’язкова для будь-якої продуктивної людини чи середовища.

Це відповідальність. У будь-який момент треба мати можливість робити те, що хочеш, але й усвідомлюючи відповідальність за те, що робиш.

Також це бажання більшого. Навіть у старшому віці, навіть коли ти думаєш, що це нереально, треба бажати більшого.

Ну і, звичайно, треба бути чесним, добрим.

Ви добрий? (Жартома)

Я стараюсь. (Усміхається)

Чим для вас є успіх?

Успіх взагалі — це зреалізувати те, що ти собі надумав і намріяв, хоча б на 90 відсотків. І отримати від того задоволення. А персональний успіх для мене — це «Дзиґа».

Що треба робити і не робити українцям, аби бути успішними?

Насамперед, треба мріяти. І зразу раціональна порада: старатися, аби тобі кожної ночі снився сон. А коли тобі не сняться сни, то подумати чому.

Не знаю, як це пояснити. Це мій рецепт. Коли не сняться сни, отже, треба думати, що там поза сном, наяву? Коли сняться сни — це означає, що я живу. Коли драйв у житті, щось продукуєш і воно вдається, то й сни стають кольоровіші.

Також для успіху потрібні амбіції. Але не на рівні «я хочу», а на рівні зробив та отримав аплодисменти, отримав якесь задоволення. Навіть однієї похвали від людини, яка для тебе важлива, часто достатньо.

Рятувати, дивувати весь світ — це добрі амбіції. Але потрібен шлях маленькими кроками

 

(На фото: Маркіян Іващишин із послинею Франції Ізабель Дюмон під час нагородження Орденом Мистецтв та літератури від французького уряду.)

Рятувати, дивувати весь світ — це добрі амбіції. Але потрібен шлях маленькими кроками. Бажання щось змінити — з цього все починається. Не існує досконалого світу, не існує досконалих форм, літератури чи музики. Треба починати і пробувати робити краще.

Ну і повторюсь — відповідальність. Може, це трохи банально, але дуже важливо.

За які дії, рішення, кроки у житті ви горді? А за які, може, навпаки?

Для мене дуже яскравим періодом було «Студентське братство», спілкування у старій «Порі». І те, за що соромно, — що «Пора» стала політичною партією. Я був у першій, і треба було лишатися в другій. Шкодую, бо зробив помилку, віддавши все в руки Каськіву.

А горджусь «Дзиґою», львівськими регбістами. Без надмірного фінансування, на ентузіазмі середовище дуже розвивається. У регбі я грав ще в студентські роки.

Цікаво, бо це дуже нетиповий для України спорт.

Це той самий протест. У той час грати в регбі означало те саме, що слухати джаз. Для мене це була мрія. Західний, британський світ… Регбі було напівзабороненим.

Чи є ситуації, коли можна порушувати правила? І яких правил не можна порушувати ніколи?

Бажано ніяких правил не порушувати. Але, перш за все, не можна порушувати принципів. Ще питання, чи це правила, які визначає суспільство, чи правила, які ти сам собі визначаєш.

Реформи будуть довгими і болючими, але ми мусимо це зробити

Поки в мене не було сина, я спокійно ходив на червоне світло на пішохідних переходах. Коли з’явилося відчуття відповідальності за дитину, то тепер навіть якщо вночі стоятиму на переході, то чекатиму зеленого світла. Тобто я відповідальний не лише за своє життя, а за життя іншого. І таких правил дуже багато. Але вони індивідуальні.

Яким ви бачите розвиток України у наступні кілька років?

Мені здається, що Україна ще років десять буде в постійному динамічному русі. На щастя, ми не можемо взяти моделі США, Франції чи якоїсь іншої країни. У нас є шанс, користуючись їхнім досвідом, створити щось своє та запропонувати це світові. Реформи будуть довгими і болючими, але ми мусимо це зробити.

Які книги читаєте?

Перечитую старі. Дуже люблю читати дитячі книжки. А коли мені хочеться побути самому, то беру до рук книги Джека Лондона. Оповідання, чи навіть ранні твори.

А з музики що вам близьке?

Будь-яка імпровізаційна сучасна музика, де немає монотонності.

І на завершення одна порада читачам The Ukrainians.

Вірити і тішитись, що ми, українці, живемо у часи великих змін.

Основні фото — Роман Балук, архівні — forum.pravda.com.uaistpravda.com.ua.

Олеся Яремчук Роман Балук

Схожі публікації

1927 4

ЛГБТ-активісти: права людини завжди на часі

Щоразу, коли представники ЛГБТ-спільноти намагаються говорити про захист своїх прав в Україні, вони чують: це не на часі

31.03.2016 Альона Жук
19320 10

Львівський «Охматдит»: уже не гастроном, іще не супермаркет

Як акушер-гінеколог із харизмою доктора Хауса намагається реанімувати українську медицину хоча б у стінах однієї обласної лікарні

09.02.2016 Євген Гриценко
4502 10

Мистецтво на квадратний метр: культурне життя українських міст

Культурні менеджери, художники й активісти про елементи культурного коду їхніх міст

06.12.2016 Євген Гриценко

Популярні публікації

44107 8

Сам собі пастир

Що знайшов у лісах Житомирщини колишній в’язень «ЛНР» і чому краще фантазувати, ніж бути реалістом
19.07.2016 Євген Руденко
31097 15

Відчути світ

Ігор Шаверський та Олена Петросюк залишили престижні роботи і за два роки відвідали майже 40 країн
22.08.2016 Софія Пилипюк
44743 2

Чи зобов’язаний пасажир «Укрзалізниці» збирати за собою постіль?

Як спілкуватися із провідником
22.12.2015 Роман Рак

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати