— Однієї зими було так: телефон відімкнули за несплату, світла та опалення немає, в туалеті замерзли труби. Всі були в тілогрійках, каву варили на спиртівках. Якась зона, а не музей, — з усмішкою згадує важкі часи орнітолог і завідувачка відділу прикладної музеології музею Наталія Дзюбенко. — Зарплати часом півроку не давали.
Важкі часи в Державному природознавчому музеї, розташованому на вулиці Театральній, 18, в історичному центрі Львова, тривали двадцять років.
Поки тривав нескінченний ремонт, музей був закритий для відвідувачів, експозиція демонтована. Працювали в режимі науково-дослідного інституту, примножуючи півмільйонний музейний фонд.
2013 року капітальний ремонт завершився. Музей виграв десятимільйонний грант «Динамічний музей». Невдовзі гривня знецінилась — і проект заморозили. Проте саме завдяки гранту музей трохи ожив: тут провели кілька виставок і чимало освітніх заходів, а співробітники об’їздили десятки природознавчих музеїв Європи, набираючись досвіду й сучасних практик. Потроху проект розморожують.
Цього року президія Національної академії наук, до структури якої входить музей, виділила лише половину мінімальної суми, призначеної для виплати зарплатні працівникам, оплати охорони й комунальних послуг. Про експедиції чи закупівлю нового обладнання навіть не йдеться. Багато науковців працює на півставки чи навіть чверть ставки з мінімальної зарплати. На листа, написаного колективом музею до київського керівництва, відповіді досі нема.
Природа на дотик
Будівлю, в якій нині розміщена установа, в середині ХІХ століття викупив граф Володимир Дідушицький, природознавець і етнограф, для своєї колекції. Згодом вона стала серцем природознавчого музею.
Білосніжні стіни й рівна, ще не вичовгана підлога свідчать про свіжий ремонт. Школярі-відвідувачі не знімають курток, в залі працюють два ультрафіолетові обігрівачі. Діти уважно слухають учителя: сьогодні в музеї урок природознавства.
— Хтось бачив колись жабку? — питає Ганна Кузьо, орнітолог. Їй двадцять три.
У відповідь — ліс рук.
— Від жаб бувають бородавки, — впевнено стверджує школярик.
— Це вигадки. Бородавки від інфекції, а не від жабок. Жабку можна брати до рук, лише потім ці ручки помити, бо тваринки повзають по землі, — пояснює музейниця.
— Я колись зловила жабу!
— Головне — не ображайте їх, — слайд із жабами змінюється світлинами птахів. — А ви знаєте, що у Львові немає ворон?
Анна Середюк і Ганна Кузьо проводять уроки для школярів уже кілька років. Анна, ентомолог, перший рік у музеї працювала на громадських засадах. Зараз має півставки, а Ганна — чверть.
Після слайдів настає час розглядати опудала: їжака, грака, голуба, зайця… Якось Анна принесла зайця на урок, і діти були шоковані його розмірами. Адже у школі немає експонатів тварин і школярі не можуть уявити їхнього реального вигляду. Головне завдання музейних уроків — не просто демонструвати дітям тварин, а показати, що природи не потрібно боятись. Молоді вчительки давно зауважили: малі діти не бояться природи. Страх з’являється пізніше, нав’язаний дорослими через стереотипи та необізнаність. Тому потрібно слухати дітей і допомагати їм розібратись.
— Я люблю, коли діти висловлюють свої думки, нехай навіть дивні, — каже Анна. — Ми ставимо зустрічні запитання, які спонукають їх аналізувати, обробляти матеріал, а не лише сприймати його.
У грудні 2016 року музей організував урок для дітей із вадами зору. Школярі намагались відчути природу на дотик, тримаючи в руках мушлі, шкіру крокодила. Вчились розпізнавати тварин за шерстю. З особливими дітьми виявилось працювати навіть простіше.
— Все, що ти показуєш, викликає в них великий захват. Усьому дивуються, все їм цікаво. А це для музейника головне — віддача, — каже Анна.
— Наука в Україні — це хобі, — докидає Ганна. — Такі зарплати не втримають у професії. Але коли бачиш, що люди хочуть знати щось нове, що комусь це важливо, саме це піднімає твій бойовий дух.
Вона вдягає пальто — поспішає на іншу роботу, де за півгодини водитиме екскурсію лісом.
Пара науковців
До того, як на початку 90-х музей закрили на ремонт, найпопулярнішими експонатами тут були скелети мамонта та волохатого носорога. 1907 року їх знайшли робітники на озокеритній шахті в селі Старуня, зараз це Івано-Франківщина. В землі вони пролежали двадцять тисяч років, а тепер уже двадцять років — у фондовому сховищі. Поки що у природознавчому музеї працює виставка з символічною назвою «Мистецтво виживання».
Вхід на виставку — під охороною. Вже кілька років музей стереже білий у чорні плями кіт Василько. Музейники жартують: кіт не встиг на експозицію й вирішив її дочекатись.
У третьокласника Михайла шкільне завдання — відвідати природознавчий музей. Він пильно розглядає експонат крота.
— А де його очі? — питає в бабусі.
— Він не має очок.
— Як то — не має?
— Як наш старий Мурко на селі, — відповідає бабця.
Найбільше Михайлові сподобалась рись. Він запитує в бабці, чи справжні в тварини очі.
— Це скло.
— А я думаю, справжні!
До природознавчого музею приходять різні люди і з різних причин. Окрім жадоби пізнання та «доброго тону», Наталія Дзюбенко називає ще один мотив: «перезарядити батарейки».
— Багато людей перебувають у суцільному шумі. Їм потрібен спокійний куток, де можна подумати, відпочити, — пояснює вона.
Одну зі своїх екскурсій співробітниця музею Катерина Гуштан запам’ятає надовго. Якось до неї записались двоє чоловіків, що відсиділи у в’язниці. Катя розповідає цю історію захоплено: один був високий, із синюватим обличчям, часто кахикав. Інший — низький, енергійний, у спортивному костюмі та кашкеті на голові. В обох тюремні татуювання на руках.
— Я трохи нервувала, — сміється Катя. — Один із них усю екскурсію крутив вервицю на пальцях. Але вони все чемно вислухали і ставили дуже правильні питання. Їм дуже цікавою здалась назва птаха великий баклан. Питали, з чим вона пов’язана. Але головне — тоді я відчула, наскільки різні люди до нас приходять.
Катерина та її чоловік Габріел працюють в музеї кілька років. Тут вони познайомились, а згодом одружились. Нещодавно пара науковців в один день захистила кандидатські дисертації. Стипендія аспіранта становила дві тисячі гривень, а тепер подружжя має одну ставку на двох. Вони, як і більшість тутешніх працівників, ентузіасти.
— Ви, напевно, помітили, як ми про роботу говоримо. Ніякого суму. Поки є ентузіазм, готові віддаватись, нічого не отримуючи взамін, — говорить Катя.
— Але межа все-таки колись настає. Це як у природі — справжній процес виживання, — додає Габріел. Він спеціалізується на дослідженні кліщів. За останні роки відкрив шість нових для України видів. — Я отримую задоволення від того, що сиджу перед мікроскопом і знаходжу те, чого ніхто до мене не знайшов. Відкриваю закономірності, яких ніхто не міг пояснити. Це драйв.
— А мені музей дав чоловіка. Хоча мені деколи здається, що він своїх кліщів любить більше за мене, — жартує Катя.
Ліс
— Музей — це свого роду театр. Драматург і поет Бертольт Брехт говорив, що після вистави від театру нічого не залишається: актор помирає, спектакль закінчився, завіса опустилась. Залишаємось тільки ми змінені, — каже Юрій Чорнобай.
Йому сімдесят років, і тридцять із них він очолює Державний природознавчий музей у Львові. Його такса Туся гордовито пише зиґзаґи попереду, часом погавкуючи на перехожих.
За радянських часів про ремонт музею не йшлося. Коли Союзу не стало, Чорнобаєві часто говорили, що він думає не про те, про що треба.
Місія музею — не просто нести знання, а поширювати ідеї, що живитимуть суспільство для майбутнього
— Наші львівські чиновники мені говорять, що в нас дешеві квитки, а музей повинен приносити прибуток. Безглуздя. Тоді взагалі ніхто не прийде. Місія музею — не просто нести знання, а поширювати ідеї, що живитимуть суспільство для майбутнього. У природознавчому музеї це ідея цілісності світу, природи, — пояснює Юрій Чорнобай, споглядаючи, як Туся риє лапами яму й зубами видирає з землі коріння. — Туся, ми з вами, той голуб — усі існують у рамках законів природи. І суть музею — формування світогляду.
— Людям потрібне місце, куди вони можуть прийти й отримати відповіді на питання про природу людини, життя, — всміхається Наталія Дзюбенко. В її кабінеті високі стелі й багато повітря.
Природа вабила науковчиню Наталію Дзюбенко ще з початкової школи: вона хотіла зрозуміти, як працює цей унікальний саморегуляційний механізм. До природознавчого музею прийшла працювати двадцять років тому, проте експозиції не застала, як і чимало інших працівників. «Робимо знання доступними» — таке зараз гасло музею. Доступність відкривається за допомогою інтерпретації.
— Наприклад, музика. Якщо життя — найвищий прояв матерії, то музика — одна з найвищих форм мистецтва. Майбутня експозиція матиме назву «Симфонія життя». Звук, ритм, гармонія, природа — все це одне ціле, починаючи від поділу клітини й закінчуючи величезною галактикою, — розповідає Наталія злегка хрипким голосом. Цьогоріч хворіє вчетверте — музейникам довелось економити на опаленні.
На свято «Ніч у музеї» науковці планують музичну виставку про еволюцію та виникнення життя на землі. Сценарій готовий, данський композитор напише музику, а музиканти з Данії її заграють.
— Людина — один із головних чинників, що змінюють світ, — говорить Наталія Дзюбенко. — Ми намагаємось показати, що речі не такі прості, як видаються на перший погляд. Чорне і біле — це чудово, але світ кольоровий. Як Платонова печера, розумієте?
Стан, у якому сьогодні перебуває природознавчий музей, його директор Юрій Чорнобай порівнює з колишнім лісом, від якого залишилися пні.
— Із часом виростає підлісок — спершу кущі, потім рідколісся, а згодом і новий ліс, — усміхається науковець. Він вірить, що одного дня природознавчий музей відновиться і його колекцію, як колись, порівнюватимуть із колекцією Британського музею. Бо навіть після знищення екосистема має здатність відновлюватись.
Фото пари науковців — Ірина Середа, усі інші фото — M&M Photography.
