img

Питання мотивації: як трансформувати державні інституції культури

27.01.2017 Євген Гриценко

[Culture.pro — спільний проект The Ukrainians та Програми ЄС та Східного партнерства «Культура і креативність»]

Перша заступниця голови комітету з питань культури і духовності, кураторка ініціативи Museum for Change (Одеський художній музей) та нова директорка Національного художнього музею України про те, як надати культурним інституціям нової місії та вирішувати фінансові, кадрові та комунікаційні проблеми.

 

Ірина Подоляк

народна депутатка, колишня начальниця управління культури Львівської міської ради.

Про потребу бути професійним егоїстом та комунікацію як ключовий інструмент для трансформації інституцій культури

Коли я почала займатися культурою у Львівській міській раді 2012 року, то було стандартно: очі боялися, а руки робили. Ми дуже швидко зрозуміли, що будь-які культурні події — і ми зараз не говоримо про їхню якість та наповнення — відбуваються у центральних частинах міст. Відтак, жителі периферії не можуть забезпечити своїх культурних потреб там, де вони живуть. У глибині громади, у депресивних районах є багацько інституцій — бібліотек і народних домів, — які просто стоять, а не виконують своїх функцій.

Ми вирішили, що наш шлях — розвиток культури на околицях Львова. Промовистий приклад — ревіталізація народного дому на Збоїщах. Ми мали там зустрічі з громадами, без цього нікуди. Хоча спершу вони сприймають такі ініціативи доволі агресивно.

Літні люди згадували, як підпільно ходили в народний дім на різдвяні чи Шевченківські вечори. І про те, як їм було тоді добре. А поряд сиділи їхні внуки, які хотіли б мати там студію хіп-хопу чи місце для перегляду фільмів. Ми мали багато гострих суперечок і були просто змушені дійти консенсусу, що ми зробимо і щось сучасне, і традиційні вечори. Але не для мешканців, а разом з ними. Людям треба давати стільки, скільки вони спроможні нетравматично «переварити» — і обов’язково трохи більше.

В Україні є успішні культурні менеджери. Вони відважні інноваційні творчі егоїсти, які хочуть перемагати, отримуючи і даруючи задоволення

Ще був цікавий кейс з львівськими бібліотеками. Ми об’їхали їх усіх, подивилися, як вони працюють, і порадили бібліотекарям більше підлаштовуватися до потреб людей — запропонували їм змістити години праці. Бо якщо людина на роботі до 18-ї, а бібліотеку зачиняють о 19-й, то потрапити туди вкінці робочого дня неможливо. Чому б не відчиняти бібліотек пізніше та не працювати довше? А ще хоча би півдня працювати у вихідні?

Ми наштовхнулися на категоричне несприйняття цієї ідеї працівниками бібліотек. Для них це була наче наруга над їхнім способом життя. «Ми жінки, у нас є родини і нам теж треба додому», — така була позиція бібліотекарок.

Бібліотека — це не винятково книгозбірня, а місце соціально-культурного розвитку громади. І там можуть функціонувати клуби, відбуватися заходи, виставки. Це може бути місце для зустрічей людей, які живуть на околиці. Або місце, де тамтешні ОСББ проводять свої збори (як-от бібліотека на вул. Повітряній у Львові) чи роблять будь-що корисне. Це може бути «третім місцем». Це елементарні речі, які необхідно робити, бо інакше немає сенсу всі ці установи культури утримувати.

Що робити? Робити. Світ нині дуже відкритий, є багато готових рішень, і якщо ти не знаєш, як створити власний проект, то можна «поцупити» ідею: все одно в процесі реалізації вона стане унікальною. У час «цифри» можна знайти відповіді на більшість запитань. Треба слухати і чути людей: і професіоналів своєї справи, і обивателів. Ти ж хочеш зробити з них своїх клієнтів, прихильників, постійних відвідувачів? Тоді запитай, що їм цікаво.

Менеджмент у культурі — це велика комплексна проблема, яка має багато індивідуальних рішень. Тому красивих рецептів у вигляді цукерочок у мене немає. Але універсальним інструментом є комунікація — між інституціями і тими, хто є їхнім клієнтом. Бо можна бути дуже проривним та інноваційним, але якщо реципієнт не готовий до «споживання» такого продукту або не приймає ваших цінностей, то проект приречений на провал. Не буває культури заради культури.

Треба бути професійним егоїстом, бути амбітним і добрим. Тоді, як не дивно, люди почнуть тягнутись до вас. Бо успіх притягує, радість притягує, щасливі люди притягують

Коли ти йдеш працювати у державні чи комунальні інституції культури, то мотивація може бути двоякою: або ти хочеш свій світ зробити приємнішим, ділитися і брати від людей те, що розвиває, або хочеш стабільну і ліниву роботу, де можна не напружуватися, формально виконувати завдання, мати постійну зарплату, графік і нарікати. У будь-якому разі, завжди говорить твоє власне его. Але на менеджерській позиції без бажання змінити світ, без притомної місійності нічого не вийде.

Суспільство хоче бачити якісних фахівців у державних інстутиціях — молодих, креативних, «зубатих». Проте під час будь-якого конкурсного добору— чи то в державний театр, музей або ж державне підприємство, у поліцію чи суди — рівень освіти, критичного мислення, відповідальності у багатьох людей, які кандидують, є фатальним. Тому, за рідкісними винятками, часто «перемагають» або «старі», або «потрібні» кадри. Чи це означає, що механізм конкурсу поганий, недосконалий або зроблений «під когось»? Ні. Просто представники громадськості ще не готові ані грати нарівні з представниками старої системи, ні ламати цю систему.

В Україні є успішні культурні менеджери. Вони — відважні інноваційні творчі егоїсти, які хочуть перемагати, отримуючи і даруючи задоволення.  Але такі люди здебільшого не йдуть працювати в існуючу мережу культурних установ, бо не хочуть виходити із зони так важко досягнутого комфорту. Між проектами можна перепочити, не треба постійно бути в тонусі, зрештою, не треба бути присутнім на робочому місці від години до години.

Окрім того, нема фінансової і матеріальної відповідальності перед державою, а лише перед приватними благодійниками чи міжнародними донорами, і завжди можна сказати, що держава нічого для культури (для них) не робить. І водночас бути популярним, любленим і з часом навіть стати експертом. Дуже мало тих, хто хоче робити «штучне дихання» існуючим музеям, галереям чи театрам, тому і живемо серед агонізуючих установ — щось від них вимагаємо, критикуємо чи сором’язливо знизуємо плечима.

Натомість працівники бібліотек чи клубів не називають себе «менеджерами культури», бо такого визначення немає у їхній лексиці. Один — бібліотекар, інший — завклубу чи завідувач музею. Прості питання під час зустрічей: Музей — це що? Зберігання. А навіщо зберігати? Бо це наші скарби. А для чого вони нам? Щоби були.

Я узагальнюю, звичайно, але люди самі себе менеджерами/управителями культури не вважають. Потрібно комунікувати й пояснювати, що це не страшно, і якщо ви керуєте бібліотекою у районному центрі, це не гірше і не краще, ніж Biggggidea. Ви можете використовувати ті самі інструменти і робити ті самі проекти, тільки треба напружитися і хотіти. Треба бути професійним егоїстом, бути амбітним і добрим. Тоді, як не дивно, люди почнуть тягнутись до вас. Бо успіх притягує, радість притягує, щасливі люди притягують.

 

Олександра Ковальчук

кураторка ініціативи Museum for Change.

Про те, як команда активістів спершу прогулювала в Одеському художньому музеї пари, а тепер перетворює його на сучасну та цікаву для аудиторії інституцію

Для нас художній музей завжди був у полі зору. Ми ходили туди дітьми, водили друзів з інших міст та країн, навіть прогулювали там пари. Це прекрасне місце для цього, до речі. Художній музей — державна власність, але невдовзі після Майдану ми замислилися про можливість вирішення його численних проблем.

Чому саме цей музей? Йдеться не лише про фантастичну колекцію, а й про історію його виникнення. Він був створений звичайними одеситами: багатими та не дуже. Тоді люди вирішили, що місту потрібен музей, потрібне мистецтво, і самі ж профінансували його створення. Це було ще у XIX ст. З того часу багато чого змінилося, але музей — це не просто колекція, а ще й важлива історія для нашого міста і для України загалом. Його мають відвідати всі, хто хоче побачити іншу Одесу: інтелектуальну, елітарну, мистецьку. Одесу, яка не вміщається у стереотипи про Привоз чи Молдованку.

У рамках ініціативи «Museum for Change» ми вирішили налагодити три основні функції музею: зберігання творів мистецтва, експонування колекції, популяризація колекції. Коли музей не має коштів для нормального зберігання експонатів чи коштів для організації фондових виставок, або ж на ті вимучені виставки приходить двадцять відвідувачів через відсутність реклами, то його робота не є повноцінною.  

Після створення ініціативи одразу було вирішено, що варто створити благодійний фонд, аби зробити установу відкритішою. По-перше, завжди варто залишатись у полі закону. Бо якщо ми отримуємо фінансування від донорів, то не можемо його отримувати «у конверті». А от стратегічна мета була у тому, щоби в майбутньому умовні люди, які заснували Museum for Change, були вже непотрібними. Тобто Благодійний фонд «Друзі Музею» буде функціонувати як окрема одиниця зі своїм штатом співробітників та окресленим колом донорів. Наша ініціатива потрібна ж лише на етапі побудови цієї системи.

Не тільки адміністрація музею, а й інші співробітники разом з частиною міської інтелігенції спершу сприйняли нас з недовірою. Ставлення перейшло у конструктивне русло лише через кілька місяців. Недовіра властива не лише старшому поколінню, а й нашому, тому ми це сприйняли нормально. Бо після того, як ми показали, що справді хочемо змінити цей музей — і багато чого зробили для цього, — ставлення поступово почало змінюватись. Ми зібрали більше ніж 30 тисяч гривень на закупівлю усього необхідного для реставраційної майстерні музею, допомогли відкрити літню кав’ярню, профінансували оновлення одного із залів, відремонтували санвузли.

Хоча, буду відвертою, на цьому етапі рано говорити про спільне бачення розвитку музею. Ще не вирішені завдання, що передують цьому розвитку. Складним виявився вибір пріоритетів роботи. Тому що ми перманентно обираємо між поламаним дахом, реставрацією експонатів, зміною умов зберігання колекції, питаннями сервісу, освітніми проектами, популяризацією музею, позиціонуванням музею у медіа.

Зараз ми принципово не шукаємо грантів. Музей був створений жителями міста на їхні ж пожертви. Ми подумали: а чому це нам звертатись до когось іншого? Невже за два століття одесити так змінились, що їм більше не цікаве мистецтво? Ні, вони не змінилися. Поки що нам вдається знаходити фінансування на кожен проект. І при тому, що найчастіше допомагають люди не заможні, а середнього достатку. Інколи вони знаходять нас самі, пишуть у Facebook, що хочуть дати гроші для музею. І це круто.

Ремонт будівлі музею для нас в пріоритеті — це пам’ятка архітектури, яка варта дуже пильної уваги. Неможливо ігнорувати стелю, що протікає після дощу, — такі проблеми можуть спричинити і руйнацію експонатів. Але тут ми зіштовхнулись зі світом законодавства, яке просто унеможливлює будь-який ремонт в музеї без дозволу Міністерства культури і ще декількох установ. І це лише за наявності технічної експертизи, яка коштує мільйони. Тому навіть якщо впаде стеля і буде йти дощ, усе одно за законом нічого робити не можна.

Зрозуміло, що держава не може підтримувати на достойному рівні співробітників музею, тому варто створювати благодійні фонди, які могли б узяти на себе частину фінансових витрат на команду музею

Тому одним із найважливіших напрямків для нас стали постійні розмови з чиновниками всіх рівнів. Обласна рада виділила кошти, і вже навесні ми маємо отримати проектну документацію. Після затвердження її міністерством можна буде збирати кошти на капітальний ремонт. Лобіювання інтересів, постійні розмови з чиновниками всіх рівнів виявились пріоритетним завданням для нашої команди.

Ми багато експериментуємо з різними стратегіями розширення аудиторії музею. Орендуємо сіті-лайти, білборди, виїжджаємо зі стендом музею на найбільші міські ярмарки та фестивалі, робимо рекламу на радіо, активно пишемо у соцмережах. За декілька місяців кількість фоловерів на сторінках музею зросла на 2500 осіб.  

Музейний сектор відчуває колосальний кадровий голод по усій країні, і Одеса — не виняток. Для команди проекту ситуація трохи краща, бо у нас є невелике фінансування, завдяки якому ми змогли запросити кількох класних спеціалістів та згуртувати справді крутий колектив. Якщо ж говорити про музей, то тут потрібні великі системні зміни як у сфері освіти майбутніх культурних співробітників, так і у формуванні інструментів додаткового їх фінансування. Зрозуміло, що держава не може підтримувати на достойному рівні співробітників музею, тому варто створювати благодійні фонди, які могли б узяти на себе частину фінансових витрат на команду музею.

Нам ще необхідно навчитись працювати з благодійним фондом як суб’єктом музейної діяльності: брати на роботу ефективних фандрайзерів, грамотних піарників, успішних кураторів

Зараз часто можна почути «ну хоч хтось працює, хто ж сюди взагалі за ці гроші прийде і буде працювати?» Дуже хочеться, аби «хоч хтось» більше не був критерієм відбору на роботу до музею. Працювати у музеї має бути престижно не лише з іміджевого погляду, а й із фінансового. І тоді сюди прийдуть випускники класних університетів зі своїми ідеями.

Нам ще необхідно навчитись працювати з благодійним фондом як суб’єктом музейної діяльності: брати на роботу ефективних фандрайзерів, грамотних піарників, успішних кураторів. Тоді наукові співробітники стануть вільними для творчої і науково-дослідницької діяльності, а кожен учасник команди музею буде займатися своєю справою і нести повну відповідальність за результати. Усе можливо! Ми сподіваємось побачити кола на воді від одного маленького камінця.

 

Юлія Литвинець

директорка Національного художнього музею України.

Про власну професійну трансформацію в музеї, просвіту як головну місію НХМУ та ефективний краудфандинг

У НХМУ я працюю з 2001 року: починала з посади молодшого наукового співробітника відділу фондів, з 2004-го й аж до вересня 2016 року працювала головним зберігачем сховища музею. Це доволі звичні для нашої сфери професійні трансформації. Утім, мій основний виклик як директорки в тому, що я, знаючи всю систему зсередини, маю вийти за її рамки. Але й не нашкодити, адже для музеїв важливий фактор збереження пам’яток.

Тому, з одного боку, місія музею має залишатися на тих класичних засадах, які були закладені ще при його створенні 117 років тому. Звісно, за цей час суттєво змінився підхід до колекції: якщо раніше це був музей старожитностей і мистецтв, то нині наша збірка переважно сформована з українського мистецтва. З іншого боку, зараз місія музею має, на мій погляд, максимально схилятися у бік просвіти. Традиційні для музею цінності — збирання та збереження — втрачають свою актуальність для суспільства за відсутності саме освітньої, комунікативної складової.

Щорічно музей розробляє цикл різноманітних програм та лекцій для різних вікових груп. Крім лекторію, в музеї працює художня майстерня, сімейний лекторій. Кожен проект має паралельну освітню програму. Це дає нам змогу залучати до музею різні аудиторії.

Традиційні для музею цінності — збирання та збереження — втрачають свою актуальність для суспільства за відсутності саме освітньої, комунікативної складової

На піар у нас не виділяють жодної гривні, але навіть за таких умов наші комунікації, на мій погляд, ефективні. Найбільша проблема — це брак коштів саме на промоцію нашої колекції, постійної експозиції. Якщо піар виставкових проектів ще можна покрити за рахунок партнерів, то промоцію постійної експозиції та нашої збірки — ні. Тому зараз ми максимально концентруємось саме на цьому питанні.

Наше музейне зібрання справді унікальне. Колекція музею нараховує більш як 40 тисяч одиниць збереження, враховуючи те, що в постійній експозиції виставлено не більш як 2%. Тому ми маємо великий потенціал для створення нових проектів.

За останні роки в НХМУ провели багато знакових виставок: Якова Гніздовського, «Мистецтво українських шістдесятників. Можливості музею», «Спецфонд. 1937—1939», «Українська лінія модерну», «Йду і повертаюсь», «Мистецтво Києва. Од відлиги до перебудови»… Музей працює не тільки з власною колекцією, а й із приватними колекціями, де кураторами стають не лише музейні співробітники, а також зовнішні експерти.

Зараз музей буде ще уважніше підходити до формування колекції — брак площ для зберігання та експонування вимагає від нас прискіпливості та методичності в цьому питанні. Наші основні зусилля будуть сконцентровані на отриманні для музею творів наших сучасників. Музейна колекція поповнюється, знову ж таки, не тільки завдяки «польовим дослідженням» науковців, а й завдяки подарункам наших меценатів. Минулого року ми отримали в подарунок від львівського митця Романа Петрука його графічні роботи, Юрій Когутяк придбав для музею серію «Процедурна кімната» Нікіти Кадана.

За кожною роботою, кожним проектом стоять конкретні працівники: реставратори, зберігачі, наукові співробітники. Команда музею різновікова: від тих, кому трішки більше від 20-ти, до тих, кому понад 70 років. Багато хто бере участь у проектах поза межами музею: це певною мірою урізноманітнює їхню діяльність та спонукає до професійного зростання. Найбільше професійному вигоранню та професійній втомі піддаються співробітники відділу просвіти. У них доволі емоційна, складна робота, пов’язана з постійним спілкуванням з дуже різними відвідувачами.

Ремонт музейним приміщенням просто необхідний, і витрачені на це час та кошти в подальшому принесуть свої дивіденди. Основні зусилля будуть покладені на реставрацію та проведення протиаварійних заходів нашого зовнішнього оздоблення. Минулого року ми отримали фінансування на проведення досліджень та виготовлення проектно-кошторисної документації. Тож після проведення низки експертиз та отримання, знову ж таки, низки дозволів плануємо розпочати у музеї ремонтно-реставраційні роботи. Звісно, вони не збільшать музейних площ, але за 117 років існування НХМУ став пам’яткою архітектури, і зберегти її — одне із найважливіших завдань.

Нам складно розраховувати на розширення та реконструкцію музею в найближчі роки, але без проведення такої важливої реставрації споруди ми можемо втратити те, що маємо.

Допомогу на нагальні потреби, яких ми не можемо покрити самі, отримуємо від меценатів — «Кола друзів» музею. У 2016 році частка благодійної допомоги становила майже 12% від операційного нашого бюджету. Завдяки меценатам ми отримали нове освітлення фасаду, утеплили дах, видали каталог «Спецфонд у 1937—1939 рр. З колекції НХМУ» та багато іншого. Краудфандингова програма довела свою стовідсоткову ефективність, і ми, звісно, будемо її продовжувати.

Виставковий продукт НХМУ міг би зацікавити багато іноземних музеїв, і ми ведемо переговори у цьому напрямку. Утім, популяризація української культури силами винятково музеїв і їхніми виставковими проектами — недостатня. Така діяльність матиме лише тимчасовий ефект. Музейні проекти мають стати частиною великої та системної державної програми, тоді вони будуть ефективними.

Для активістів культурних та креативних індустрій розроблено серію онлайн-курсів від європейських експертів у сфері стратегічного планування, адвокації, написання проектних заявок та інших.

Також Програма пропонує позмагатися за розвиток креативних міст та регіонів. Детальніше дивіться тут.

→ Фото експертів — buro247.ua, samopomich.ua, officiel-online.com / Головне фото — pexels.com

Євген Гриценко

Текст Євген Гриценко

Журналіст The Ukrainians

Схожі публікації

philipp-reiner-207
178200 6

8 речей, які кожен повинен зробити до 8 ранку

Декілька простих, але важливих порад

25.02.2017 The Ukrainians
IMG_2269-2
2110 7

Катерина Радченко: «Придбавши камеру, автоматично фотографом не станеш»

Засновниця міжнародного фестивалю Odesa//Batumi Photo Days — про фото як мистецтво і чинник безпеки

05.04.2017 Катерина Москалюк
DSC_0284
3898 12

Мирослав Слабошпицький

Розмова із українським кінорежисером

22.02.2016 Ірина Славінська

Популярні публікації

jamala_top (2)
23284 7

Джамала

Розмова з відомою українською співачкою
04.04.2014 Інна Березніцька
IMG_4031nnn
22543 18

Юрко Филюк

Розмова з івано-франківським підприємцем, керівником компанії «23 ресторани», співзасновником проекту «Тепле місто»
28.01.2015 Тарас Прокопишин
0D0A2266
23426 15

Відчути світ

Ігор Шаверський та Олена Петросюк залишили престижні роботи і за два роки відвідали майже 40 країн
22.08.2016 Софія Пилипюк

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати