Радість між нами

2018. Український інститут книги
Час 11:11. Тік-так, тік-так

— Вітаю, я вестиму документацію вашого видавництва під час конкурсу. Вам необхідно надати копії документів та заповнити перелік за ось цим шаблоном. Як ваше прізвище? 

— Добрий. Добрий Валентин. 

Коли я вперше його побачила, то впізнала. Він був мій. Дивний, гучний, метушливий, усміхнений, з хитрим поглядом блакитно-сірих очей. Волохатий і яскравий. В кабінеті після нього лишився запах багаття з опалого листя, вологої свіжості саду та свободи.

— Вітаю, ось перелік відібраних книжок, треба прийти та підписати документи для наступного етапу.

— Доообре! Але я в Норвегії, шукаю полярне сяйво. 

— Нічого собі! Не холодно там? Красиво?

— Та ні, у мене крутий спальник. У ньому можна лягати прямо в сугроб, шариш? Що тобі привезти з Норвегії? 

— Шкарпетки, у мене дуже мерзнуть ноги в кабінеті.

Він був точно мій. Я дивилася на шкарпетки з ведмедиками та пляшку лімончело з Норвегії, потім на одруки в документах видавництва, які він знову приніс, на адресу електронної пошти  «Goodman» — і так хотілось сказати йому, що він для мене, але я не змогла. Усвідомлювала: усе в моєму житті догори дриґом, я стою на одній нозі і тягну на собі ще принаймні чотирьох людей. А цей чоловік заслуговує на Лєду в повній комплектації. Вільну, сильну, певну себе. 

На те, аби стати собою, я витратила понад два роки.

Час від часу протягом тих двох років він писав «їдемо в центр грати з “Топорами”» (музична банда «Топороркестра») або «а в нас вечірка, дивись» і надсилав відео, яке відгукувалося мені чимось рідним, диким, знайомим. Я ж багато працювала, потроху звільняла себе від набраних обовʼязків та зайвих стосунків, ставила лайки його дописам, що викликали у мене короткочасну зупинку дихання та ледь помітну важкість унизу живота. 

Восени 2020-го я нарешті відчула себе вільною, незалежною, впевненою в собі. Але все це не мало сенсу: дійсність чомусь не робила мене щасливою, часто виснажувала і ставила нові запитання до себе. Тому коли Валік написав: «Хегей, як ти там? Приїзди, в мене день народження!», я просто сказала собі: «Якого біса, я ж туди хочу!». Викликала таксі і поїхала. 

2020. Садова, 6
Час 21:21. Тік-так, тік-так

Таксі зупинилось на перетині ліній садового товариства «Русанівські сади». Пахло осіннім вогким листям. У коло світла ліхтаря, що відбивалося на мокрому асфальті, вийшов він. Високий, волохатий, Добрий. Не знаю, як і чому я опинилася в його обіймах, у хмарі його розпущеного довгого волосся, підсвіченого ліхтарем, оточена запахом його тіла, який одразу впізнала і полюбила. З привідчинених дверей великого будинку долинали гомін та музика, а з вікон сипалося світло — тепле й мʼяке, мов вершкове масло. Під ранок наступного дня я їхала додому втомлена, усе ще трохи спʼяніла і думала, що навряд чи туди повернусь. Той нескінченний гурт людей, гомін, танці. Я — надто доросла й відповідальна, я — провідна фахівчиня, я — мати. Як узагалі так можна жити? 

За тиждень я повернулася. 

2020. Станція метро Шулявська
Час 15:51. Тік-так, тік-так

— Морнінг! Як твоя подорож в Карпати? 

— Привіт, була чудовою. Але тепер в місті сумно ще дужче. 

— Оте-то не надо, не треба сумувати! Приїзди, щось придумаємо.

Цієї ночі, стрибаючи далеко за північ на батуті з Валентином Добрим, заплітаючи його хвилясте волосся в косу, я зрозуміла, що не хочу вранці додому. Я прокинулась у пуховому спальнику на мансарді будинку, наповненого хмільними талановитими диваками, в обіймах найкращого для Лєди чоловіка. Гола, тепла, абсолютно щаслива.  

За кілька днів ми сиділи в кавʼярні біля метро Лівобережна. Це я запросила його. Хотіла діяти як розумна, доросла, відповідальна. Запропонувала вільні стосунки: зустрічатись