Rail Force One

Цей текст є уривком із книги «Потяг прибуває за розкладом», яку для видавництва «Лабораторія» написала шеф-редакторка журналу Reporters Марічка Паплаускайте.  Авторка проїхала понад 8000 кілометрів і провела більш ніж 40 інтерв’ю із залізничниками: провідницями, черговими вокзалів, машиністами, начальницями станцій та вокзалів, топменеджментом найбільшої української компанії. Все це для того, аби зрозуміти, як українській залізниці вдалося стати символом спротиву у війні Росії проти України. У главі, яку ми публікуємо, — подробиці міжнародних спецоперацій, які є добрим свідченням, як залізниця змінює не лише себе, а й країну.

Чоловік, якого легко впізнати, все ж маскується під пересічного пасажира.

Шоста ранку, на першу колію залізничного вокзалу у Києві подають швидкісний поїзд до Львова. Це один із найпопулярніших рейсів — до війни дорога тривала лише п’ять годин, і хоч тепер потяг іде довше, все ж по обіді пасажири прибудуть на вокзал в інший куток країни.

Чоловік виходить із лаунж-зони вокзалу й крокує до вагона № 8, який, за задумом залізничників, зупиняється просто навпроти дверей, звідки він вийшов. Трохи уважності — й ви помітите, як із двох боків пасажира пильнують кілька військових, але намагаються не привертати уваги ні до себе, ні до того, кого охороняють.

Щойно чоловік заходить у вагон, решта пасажирів здивовано перезираються. Йому однаково не вдалося б лишитися невпізнаним. Висока постава, яскрава зелена краватка з ледь помітними малюнками зебр і фірмова неохайна зачіска — все це видає колишнього прем’єр-міністра Великої Британії Бориса Джонсона. На ту мить він уже рік як не на посаді, але щойно почалася повномасштабна війна, ще був прем’єром.

Джонсон став першим в історії Британії прем’єр-міністром, якого викрили у порушенні закону під час перебування на посаді. Його оштрафували за участь у вечірці під час карантину, оголошеного через пандемію COVID-19 його ж урядом. Низка наступних скандалів та відставок призвела до того, що за кілька місяців він і сам пішов із посади. Утім для України Джонсон був і лишається обличчям союзника. Він одним із перших серед західних політиків почав говорити про те, що Україні треба дати зброю, та досі є одним із небагатьох, хто не боїться публічно говорити про божевілля Путіна.

Це його п’ятий візит до України від початку великої війни. І хоча досі він їздив спецвагонами для дипломатичних перевезень, сьогодні обрав звичайний рейсовий поїзд.

У вагоні першого класу Борис Джонсон займає місце № 16 біля вікна, спиною до напрямку руху. Його присутність не створює незручностей для пасажирів, крім непоборного бажання сфотографуватися із західним політиком. За всім, що коїться в потязі, спостерігають кілька працівників українського управління державної охорони. Вони одягнені буденно, їх вирізняє хіба пильний погляд — займають місця так, щоби тримати Джонсона в полі зору.

Серед тих, хто супроводжує Джонсона, є ще невисокий молодий чоловік у чорній форменій футболці залізниці з іменною нашивкою на грудях — «Шевченко». Чоловік має мʼякі риси обличчя і більше скидається на підлітка, ніж на 34-річного заступника директора пасажирської компанії, яким він насправді є. Це Олександр Шевченко, він відповідає за комунікації та обслуговування клієнтів. Супровід дипломатичних місій — одне із завдань воєнного часу, на яке він не чекав.

***

У «базовій комплектації» Олександр — комунікаційник. Працював на високих посадах у бізнесі та банківській сфері. За два роки до війни прийшов на залізницю змінювати комунікації, але швидко зрозумів: аби перетворити бренд Укрзалізниці на lovemark, треба спершу реформувати її зсередини, а вже потім комунікувати ці зміни назовні. У перший робочий день написав про це у фейсбуці, позначивши пост хештегом #залізнізміни, який сам і вигадав. Відтоді так почали називати весь процес реформ. Зосередилися на трьох напрямах: чим їхати, куди їхати і як їхати.

Комунікаціями Олександр займається 30–40% часу, а поміж тим його вуха стирчать із більшості проєктів пасажирської компанії. Він залучений до осучаснення вокзалів і розроблення дизайну вагонів, його підпис стоїть на документах, за якими залізниця ці вагони приймає. Він бере участь у плануванні зручних маршрутів для пасажирів, спираючись на відгуки клієнтів, яких він теж не оминає увагою. Він дотичний до впровадження більшості сервісів, включно з меню в поїздах, чат-ботом чи мобільним застосунком. Усе це можна назвати новим стандартом обслуговування, за який він вболіває.

Телефон Олександра ніколи не змовкає, і навіть уночі він не ставить його в режим «не турбувати», бо знає: якщо турбуватимуть, це терміново. Адже тепер це можуть бути не тільки комунікаційні, а й операційні питання щодо пересадок, евакуації, поранених, обстрілів станцій — питання, що потребують рішень на момент дзвінка. Робочий день починає о сьомій ранку, повертається додому після десятої вечора. Графік такий, що не завжди має час внести все заплановане у гугл-календар, тож мусить тримати завдання в голові. Роботі віддає весь свій час, окрім того, який обіцяє доньці: у визначені з дружиною дні тижня він забирає чотирирічну Ксенію із садочка і не пропускає жодних її свят. Саме з появою дитини Олександр захотів зробити щось велике — для неї. Зміни на залізниці — чим не велике?

***

— Борис, як-то кажуть, easy-going person. Він дуже простий у спілкуванні.

Ми з Олександром на борту поїзда Інтерсіті, що везе до Львова пасажирів, серед яких і колишній британський прем’єр. Шевченко супроводжував Бориса Джонсона у більшості його поїздок до України в час війни. І хоч сьогодні той подорожує майже як пересічний пасажир, тож йому не потрібен супровід, Олександр піднявся на борт, аби у свій вихідний організувати для мене інтервʼю з політиком. Щоправда, він не знає, що мене цікавить не так послухати Бориса Джонсона, як поспостерігати за ним самим. До нашого товариства долучився Олексій Пугач, колега Шевченка, що керує проєктами пасажирського напряму. Він теж неодноразово супроводжував у поїздках Україною закордонних політиків.

Для інтерв’ю нам відчиняють двері до вільної кабіни машиніста у хвості поїзда. Джонсон займає крісло машиніста і вдивляється у краєвид. З панорамного вікна над панеллю управління видно, як перші сонячні промені пробиваються між багатоповерхівками і вкривають місто золотавим фільтром. За кілька хвилин Київ лишається позаду.

— Я поганий художник, але люблю малювати, — каже Борис Джонсон і розповідає, як після попередньої подорожі Україною створив картину. — Ці українські краєвиди нагадали мені відомий вірш Вістена Одена. Він про те, що навіть коли відбуваються жахливі речі, життя триває. У будь-якому разі, це гарний вірш. Я пригадував його, коли дивився на Україну.

Тим часом поїзд минає ірпінський міст. У перші дні вторгнення залізничникам вдалося евакуювати з міста-сателіта столиці — Ірпеня — понад 4,5 тисячі мешканців, переважно жінок і дітей. Згодом колію пошкодив обстріл: тоді кілька порожніх пасажирських вагонів, що їхали забрати людей з охопленого боями міста, зійшли з рейок. Після відступу окупантів українські залізничники буквально за місяць відбудували міст за тимчасовою схемою — рух відновили на одній з двох колій. У мирний час тільки проєктування й тендерні процедури могли б зайняти не менш як пів року.

— Це неймовірно, як швидко ви все ремонтуєте! — каже Джонсон. В одній із попередніх його поїздок до України на цій ділянці дороги поїзд стишував швидкість, аби обережно пройти повз колійників, що завершували Ð