Тоді не заповідалась якась особливо морозяна зима. Але ми ще цього не знали. Ми взагалі ні про що ще не знали і мало про що здогадувались. Тому наш переїзд до цього невеличкого дачного будинку п’ятого грудня 2007 року можна було вважати цілком відчайдушним кроком. Ми — це дві парочки. Двоє чоловіків — Вадим і я — трохи за тридцять, і їхні молоді дружини — Ольга і Софія — під тридцять, одна з яких на шостому місяці вагітності, а друга — на шостому. Тобто, обидві молоді дружини були на шостому місяці вагітності. І ніхто з нас не мав жодного уявлення, як зустрічати зиму у віддаленому від цивілізації будинку на краєчку лісового масиву.
Особливо не мали уявлення вагітні, бо, зосередившись на своїй вагітності, вони мало реагували на зовнішні подразники і побутові особливості життя в дачному будинку. Тобто, якраз на подразники вони реагували чудово. Точніше, погано сприймали речі незручні та неприємні. Ми — невагітні — мали облаштували їхній мінімальний побут, щоб дівчинка і хлопчик, яким судилося прийти на цей світ якраз після нашої першої зими на лоні природи, не мали психологічних проблем і народились у двох спокійних жінок.
Перший місяць певним чином можна було б вважати шоковою терапією, але це явно не був електрошок. Точніше, якраз був, але не в дослівному значенні. Нам просто вирубали на кілька днів струм, а зі струмом — воду. Бо вода залежала від струму. Кілька разів виходив з ладу газовий котел. Снігу майже не було. На початку грудня випав сніг, але ми готувалися зустрічати новорічні свята без нього. Останні залишки снігового покрову безжально розтанули під дощиком 31 грудня, як бувало в цьому житті, здавалося тоді, завжди. А от 1-го січня приморозило десь градусів на п’ять.
Вілла «СОВА» — так ми жартома називали жовту цегляну потвору за першими літерами своїх імен — була витвором якогось дачного архітектора-ексцентрика і принципово не надавалася до зимівлі. Система опалення в ній була облаштована так химерно, що в одній частині будинку було дуже гаряче, а в другій — дуже холодно. Для переходу зі спальні до туалету треба було подолати кілька температурних режимів, які коливалися від 27 до 10 градусів тепла.
Ще однією специфічною рисою був цілком літній формат подачі води від водної помпи до хати. Труба йшла мало не по землі. 30 сантиметрів заглиблення погоди не робили, і ми з жахом чекали того моменту, коли замерзнуть труби. Тобто, не чекали, певна річ, а боялись і мріяли, що нас пронесе. Ні, ми знали, що нас не пронесе, але сподівалися на диво.
Труба перед самою хатою виходила з землі і якось зовсім по-літньому виклично входила в стіну. Точніше, не труба, а ґумовий шланг. Ми плекали ілюзію, що пінопластового саркофагу для цієї труби могло б вистачити. Ми зробили цей саркофаг, який остаточно зіпсував і без того досить потворний екстер’єр вілли «СОВА». Пінопластове одоробло давало надію, що не промерзне.
Ми готувалися до нашого першого спільного Різдва. На підмогу приїхала моя мама, яка, за сумісництвом, була також мамою Ольги — однієї з вагітних жінок нашої вілли. Тобто, моєї сестри. Щоразу, вмикаючи воду, ми подумки констатували, що Бог нас, ідіотів, любить. Чомусь. Хоч ми реально випробовували його терпіння і спекулювали добрим ставленням. Я думав тоді, що більшою мірою Господь любить не нас — двох безвідповідальних кретинів чоловічої статі, — а наших вагітних і двох дітей всередині їхніх смішних і від того не менш прекрасних тіл. Наше становище розвинуло в мені якусь особливу побутову релігійність, у якій язичництва було явно більше, ніж християнства. Мій Бог тоді найчастіше чув від мене дієслово «дай», хоч я найбільше хотів, щоб він не забирав те, що ми маємо. Але ризикуємо втратити.
Отже, наближалося Різдво і труби все ще не замерзали. Температура щодня спадала на градус-другий і суха земля все більше бралася морозом. Я посилав у цю трубу проміння свого сердечного тепла. Іноді я уявляв, що сиджу всередині неї, розтоплюючи руками льодяний наріст на її стінках. Я постійно подумки з нею проробляв певні маніпуляції, не даючи їй замерзнути. Здавалося, це реально діяло. Впродовж перших п’яти днів нового року я прокидався і біг на перший поверх, на кухню, де, відкручуючи кран, задоволено констатував: «Бог є. Бог любить нас такими, як ми є. Вагітних, дезорієнтованих, неорганізованих і неприлаштованих до життя на лоні природи».
Отже, різдвяний Святвечір. Точніше, ранок на Святвечір. Дев’ята година морозяного ранку. Хотілося б написати, що тоді був якийсь серпанок. Але його не було. Був стривожений голос мами, яка, відчинивши двері до нашої кімнати, напівурочисто і напівприречено промовила, як серпом по серцю:
— Андрію, прокидайся. Води нема.
— Як води нема? Мамо, ти хотіла сказати «немає світла»? — з надтріснутою надією в голосі запитав я, вилазячи з-під теплої ковдри.
— Ні, світло є. Немає води, — сумно, немовби з якогось потойбіччя, відповіла мама.
— Може, це тимчасово? — знову дурнувато запитав я, хоча це був явний самообман. Так дітки затуляють руками обличчя, коли ховаються під столом із криками «мене не видно!».
Я вже знав, що це катастрофа. Що навіть якщо й можна щось зробити, то точно не зараз. Що замерзла вода у шлангу розтане лише у квітні. Що тепер, на Святвечір, ніхто не прийде і не зробить іншої системи водопостачання. Що дві прекрасні у своїй вагітності жінки — дружина та сестра — будуть приречені користуватися водою з чужої криниці, яку ще треба буде знайти. Що треба щось робити, тому що завжди в таких випадках чоловіки щось роблять. Наприклад, кудись телефонують. Або просто ходять і зойкають. Навіть ті з них, що вважаються сильними. Бо інакше не пасує — просто сидіти, склавши руки.
І Вадим також не сидів склавши руки. Він телефонував, як я, і зойкав так само. Він також, як і я, знав, що жодної служби, яка розморожує труби чи шланги, не існує у природі. Він також знав, що всі потенційні майстри готуються до споживання дванадцяти ритуальних страв увечері або просто мріють знову, як і з 31 грудня на 1 січня, напитись. Що тут у нас отих других набагато більше, ніж перших. Що жодні гроші не змусять їх відмовитися від цього передчуття святкового дня і прийти на допомогу двом вагітним жінкам у зневодненому будинку.
І ми встали з Вадимом і пішли. Навмання, на пошуки дива, хоч знали, що диво в цьому конкретному випадку неможливе. Пішли вглиб кооперативу, зазирали за паркани, кричали «агов!» незнайомим господарям шестисоткових ділянок, невидимим майстрам із золотими й теплими від добрості руками. Бо своїх золотих рук ми не мали. Свої руки в нас росли з іншого місця. І ми знайшли цих людей.
Павло Федорович виявився людиною діловою і вирозумілою. Колишній науковець, співробітник знаменитого на весь світ київського Інституту кібернетики імені академіка Глушкова, він заходився підтримувати нашу віру в те, що труба замерзла десь на виході з землі. І що до того місця можна якось продертися за допомогою доступних побутових приладів та інструментів. Збільшити температуру ґрунту навколо виходу труби. Прогріти його в радіусі сантиметрів сорока. Розігріта земля обов’язково відігріє трубу. Інакше й бути не може.
Але які прилади?
— Павле Федоровичу, але які прилади? — запитали ми з Вадимом.
— А є у вас жіночий фен для волосся в хазяйстві? — відповів він запитанням на запитання.
— Звісно, є! — радісним дуетом відповіли ми, хоча в цей момент і здалося, що це не дует, а хор.
— Тоді ходімо! — скомандував Павло Федорович.
Ми прийшли втрьох під наше пінопластове одоробло. Я виніс свій жіночий фен, Вадим — свій. Протягнули з вікна видовжувач. Павло Федорович скомандував починати. Запрацювали фени. Їхнє несміливе тепло губилось у морозяному повітрі, та ми сподівалися, що щось долітає до цієї онімілої від холоду землі. Що вона повільно, але піддається. Що місце заледеніння десь тут, близенько…
Я запропонував Вадимові, що непогано було б, аби один із нас час від часу вимикався і забігав до хати дмухати у кухонний кран. Ми назвали це «прогнати пробку». На двадцятій хвилині цих перебіжок між феном і краном кожен із нас помітив у роті початки стоматиту, але кожному з нас здавалося, що висмоктані з труби холодні краплі є провісниками поступу. Що ось-ось пробка піддасться і знову запрацює помпа і потече вода.
Одного фена вистачило на півгодини. Другого — на десять хвилин більше. Один за одним вони видали характерне потріскування і вийшли з ладу.
— Не біда, хлопці! — бадьоро виголосив Павло Федорович. — Фени тепер доступні й дешеві. Не те, що колись, у шістдесяті. Ви маєте, ще якісь нагрівальні прилади?
— Маємо! — знову відповів хор.
— Я маю масляний калорифер, — сказав я.
— А я маю тепловентилятор, — сказав Вадим.
— Чудово! — відреагував кібернетик. — Треба закріпити наш успіх. Андрію, неси калорифер.
П’ятнадцятиградусний мороз. Ми ставимо калорифер якраз у місці уявного заледеніння труби. Калорифер повільно нагрівається і починає випромінювати благеньке тепельце.
— Щось мало від нього користі, — кажу я і пропоную: — Може, прикласти його ребрами до землі.
— Точно! — Павло Федорович визнає наш талант. А кібернетикам варто вірити.
Ми прикладаємо калорифер ребрами до землі, опустивши його на бік, і чекаємо. Раптом чуємо сморід.
— Нагрівається! — весело констатує сусід-кібернетик. — Земля нагрівається!
Однак нагрівалася не земля. Нагріте масло стекло в ребра, нагріло їх до максимуму і проїло металеву основу. Я встиг вимкнути калорифер перед його неминучим вибухом. У певний момент здалося, що варто залити його теплим маслом наш радіус. Масло неминуче прогріло б ґрунт. Але чомусь в останню мить я відігнав від себе цю думку.
— Хлопці, давайте тепловентилятор! — скомандував Павло Федорович. — Не можна зупинятись. Мороз прибуває!
Вадим увімкнув звичайний побутовий тепловентилятор і поклав його «обличчям» донизу.
— Працює… — задоволено констатував Павло Федорович. — Андрію, ходи подмухай у кран на кухні. А ти, Вадиме, спробуй одночасно робити те саме з краном у ванній.
Ми пішли дмухати у крани. Два ідіоти, ми стояли, скорчившись літерою «г», і смоктали крани.
— Старий, у мене краплі пішли! — кричав мені раз по раз Вадим.
— Старий, мені здається, я чую якийсь рух у трубах, якесь булькотіння.
Зрозуміло, що жодного руху у трубах не було. А булькотіли наші бронхи, наші легені і, здається, також трохи серця. Кров дудоніла у скронях. Обличчя почервоніли. Підвищився артеріальний тиск. У цей момент ми були сполученими посудинами. Неначе герої платоновського «Чевенґуру», ми намагались приборкати природу. Утопічно. Безглуздо. Як останні мудаки. Як ще нас можна було назвати? Але ми не здавались.
— Хлопці, стоп! — почулося знадвору. Ми зупинились, здається, у кількох секундах від неминучого запаморочення, а може й інсульту.
— Що, що таке, Павле Федоровичу? — ми вибігли на ґанок і побачили, як сусід-кібернетик відкладає на бік розплавлений пластмасовий труп тепловентилятора.
— Гаплик, хлопці, — сказав колишній учений-кібернетик молодим гуманітаріям.
— Що ж робити? — запитали ми.
Павло Федорович, примружившись, занурився в коротку кібернетичну задуму і за якусь мить випалив:
— Хлопці, потрібна паяльна лампа!
Ми перезирнулися з Вадимом і одночасно згадали, що від колишніх господарів залишилася стара паяльна лампа. І вона лежить серед мотлоху в сараї. І що в тому ж сараї є трохи бензину. І що це останній прилад у всій нашій хаті, який може генерувати тепло.
Принесена Вадимом лампа довго не хотіла працювати, але в певний момент видала струмінь вогню.
— Нахиляй, в землю її! До основ, до коріння, до джерел! — екстатичним криком командував Павло Федорович. — Буде вода! Згадаєте мої слова! Вогонь проб’ється. Вода, вогонь, повітря, земля… Стихії… Хлопці, давайте. Вадиме, тримай лампу. Андрію, біжи дути у кран. І активніше, активніше…
Бензину вистачило на півгодини. Я вийшов із розпашілим обличчям, потрісканими губами та металевим присмаком у роті. Перед пінопластовим одороблом стояв Вадим, потираючи обпечений лампою середній палець правої руки. Поруч, сердито наморщивши чоло, мовчав Павло Федорович. З вікна визирали дві вагітні постаті. Тепер уже на сьомому місяці. Визирали з надією. Що ми повернемо їм воду. Що десь існує Господь і Богородиця захистить їх, кругловидих, своїм покровом. Що народить Спасителя, а чоловіки вмиють свої натруджені й закоцюблі від морозу руки, а вони обмиють теплою водою сфери своїх резервуарів із нашими майбутніми дітьми. Що ми зробимо чаю. Гарячого чаю, який пройде, прогріє труби наших капілярів і вен…
— І що, Павле Федоровичу? Що далі? Що?
Я готовий був до всього. Я готовий був за його наказом роздягнутись і закопатись на метр у трубу. Обійняти і дмухати, прогрівати її своїм тілом. Але Павло Федорович мовчав. Хвилину, дві, п’ять.
— Павле Федоровичу, земля замерзає. Вечір настає… Уже 17 градусів на термометрі. Що робити?
Павло Федорович підняв погляд догори у потьмяніле січневе небо і заходився нишпорити своїми кібернетичними очима по його синявій вечоровій гладіні.
— Зірка! Я бачу першу зірку! — скрикнув Павло Федорович. — Христос ся рождає! Здається, так у вас говорять?
— Славімо Його! — хором відповіли ми. — А робити що?! Що далі?
— У вас є горілка?
— Є!
В це важко повірити, але кілька часток секунди я думав, що він зараз запропонує розлити навколо пінопластового одоробла горілку і підпалити її. Або накаже нам випорскувати її з рота у крани, щоб розлити по трубах. Або запропонує щось іще, не менш революційне і технологічно безглузде.
Але він нічого такого не сказав. Він сказав інше:
— Давайте вип’ємо. Ми заслужили. Ми старались. Ми принаймні старались…
Десь через годину після першої чарки. Ми обнімали Павла Федоровича — Вадим з правого боку, я — з лівого. Обіймали і співали «Нова радість стала» і «Добрий вечір тобі». Павло Федорович не знав колядок, але вміло вступав своїм баритоном, зовсім не псуючи співу. Хіба можна було зіпсувати те, що йшло від серця. Від тепла трьох сердець. Які битимуться доти, доки залишається надія. Битимуться безглуздо і всупереч. Наче вода, вогонь, земля і повітря — ніщо в порівнянні з простою людською надією.
Дві фігури за вікном стояли нерухомо й теж усе розуміли. І майбутні люди всередині них, здається, посміхались, плаваючи у теплій материнській воді. У них була вода і це було головне.
Більше історій читайте у книзі «13 різдвяних історій».
Про книгу: Ці 13 різдвяних історій від сучасних українських письменників насправді дуже різні, і водночас вони взаємно доповнюють одна одну, як пазли великого полотна. Як саме життя. Як, зрештою, Різдво для кожного з нас, яке містить у собі значно більше сенсів, аніж традиційна картинка родинної ідилії — довкола столу з дванадцятьма стравами. Тут реальність і містика, гумор та іронія, філософське осмислення буття і трепетне світло любові, яка є істинним проводирем, як Вифлеємська зірка — крізь темінь різдвяної ночі.
