Руслан Горовий — український журналіст, режисер, письменник, автор винятково важливого проєкту «Служба розшуку дітей», розповідає, як не ставив життя на паузу після 24 лютого, і розмірковує про історичні рими, які дозволили українцям переродитися й чинити опір краще, ніж сто років тому. У волонтерстві Горовий не втрачає режисерського ока й говорить, що символами стають речі, які вчасно помітили. Про символи війни, емоційну включеність у події та молодих українських героїв читайте в розмові.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Ти — музикант, драматург, письменник, режисер, волонтер… Сподіваюся, нічого не забула. Але як ти сам відрекомендував би себе у новому воєнному контексті?
У мене нічого не змінилося — я просто людина, що намагається жити на повну. Я ніколи не вважав себе ані драматургом, ані письменником, ані музикантом. Усе це — мої хобі, вони в різні моменти життя виходять на перший план.
Насамперед я режисер. Багато років віддано працюю на «Магнолії-ТВ», зокрема на проєкті «Служба розшуку дітей», який ми не закривали. Ми припускали, що після 24 лютого кількість звернень зросте в рази чи в десятки разів. Ми помилилися, бо кількість звернень зросла у сотні разів.
Для порівняння: в 1990-х роках одночасно в розшуку було 700 дітей, це донедавна рекорд. Зараз понад 2000 звернень, тому що війна. Зараз невідомо де перебуває дві тисячі дітей. Багато з них зникли на окупованих територіях. Когось вивезли в Росію. Хтось загубився, тікаючи із зони бойових дій. Хтось із дітей знайдеться швидко, а хтось ні.
Виявилося, що наша служба може ефективно працювати навіть у таких кризових ситуаціях.
Дві тисячі дітей у розшуку — це ті, хто тільки до вас звертаються? Чи це офіційні цифри?
Ми працюємо тільки з офіційними зверненнями. Якщо до нас звертається людина, котра ще не встигла сконтактувати з поліцією, то ми передаємо її дані правоохоронцям або допомагаємо їй звернутися до них самостійно.
Як твоя команда з цим працює?
Нові часи дають нові виклики. Ми ще до війни встигли створити безкоштовну гарячу лінію 116 000 та приєднатися до родини європейських пошуковців. Тобто люди могли нам безкоштовно телефонувати і з-за кордону, і з України. Наші оператори гарячої лінії володіють мінімум англійською мовою.
Саме завдяки гарячій лінії ми швидко закрили кейси тих дітей, які зникли за кордоном у перші дні війни. У той час був дурдом — ми ж пам’ятаємо, як важко було вибиратися. Траплялося, дітей садовили в чужу машину, аби їх довезли до місця, де вже мали зустріти родичі. Пригадую випадок дівчини-підлітка, котру мама з окупації встигла відправити до бабусі, а потім бабуся опинилась на окупованій території й теж відправила дівчинку далі на підконтрольні території. Сліди дівчинки загубились, але ми її знайшли аж в Іспанії. Вона сама туди доїхала — до іспанської родини, де колись проводила канікули. Та родина колись приймала в себе ту українську дівчинку як доньку воїна АТО.
Такі історії траплялися не тільки з дітьми. Ця війна особлива. Якщо 2014 року ще могли бути родини, яких не зачепила війна, то в 2022 році таких родин в Україні немає. Війна торкнулася кожної людини особисто.
Припускаю, що емоційно з такими темами працювати непросто.
Ти не можеш бути холодним. Звичайно, намагаєшся не пропускати крізь себе ці історії надмірно, бо інакше згориш. Але й рівно до цього ставитись не виходить.
На щастя, я вмію писати. Тому, коли в мені вже забагато всього накопичується, я пишу історії. Вони є терапією для мене, не дають згоріти.
Так само я записую есеї про свої волонтерські мандрівки — це дає мені можливість триматися на плаву. Хтось бухає, а я пишу.
Яким було твоє 24 лютого?
Ми знали, що напад буде, хоча не знали коли. Ми готувалися. На початок лютого ми вже мали зібрану валізу та підготовлені всі документи на дитину, аби дружина могла за потреби вивезти її за кордон.
Водночас я не скасовував своїх планів. Наприклад, останні вихідні перед 24 лютого я провів в Ірландії, де показував свій фільм про Донецький аеропорт «Трохи нижче неба». Мав тур у три міста, потім повернувся до Києва та одразу поїхав у Харків.
То були роковини Дані Дідика. 22-23 лютого я вже кілька років поспіль беру участь у заходах зі вшанування пам’яті загиблих у Ході гідності 2015 року. Ми з Даниними батьками зазвичай ходимо разом на кладовище 23 лютого. Потім я виступив на площі Свободи — саме туди за деякий час прилетіла російська ракета.
Відчуття загрози вже було. Я приїхав у Київ опівночі, в ніч на 24 лютого. Встиг дійти додому з вокзалу, подуркувати зі своїми дівчатами, подарував доньці подарунок. Ми лягли, а о четвертій ранку подзвонив мій театральний імпресаріо та продюсер Міша Бондаренко, котрий розповів, що вже бомблять Харків і що він зараз вивозитиме сім’ю.
За мить я й сам почув перші вибухи в київському небі. Розбудив дружину та сказав, що час здійснювати план А.
Що ти відчував?
У мене в критичні моменти вимикаються емоції. Я стаю раціональний і вмію швидко діяти. Це дуже допомогло дотримуватися визначеного плану.
Наприклад, я так і не дозволив узяти з собою кішку, бо розумів, що буде на кордонах і з транспортом. Допомогло те, що ми домовилися про наші дії завчасно, тому мали аргумент на користь дотримання обумовленого плану.
Дружина з донькою доїхали до Львова машиною, потім довго шукали транспорт, щоб перетнути кордон. Доїхали до Варшави та зрештою опинилися в безпеці.
А я видихнув і почав займатися тим, що вмів. Почав з допомоги старшим сусідам, які залишилися самі.
Певно, їм були потрібні ліки, їжа…
Так, вони опинилися без допомоги соціальних служб і рідних. Бувало таке, що пані жила сама чи з компаньйонкою, тому що діти вже давно виїхали жити в іншу країну, а вона не захотіла виїжджати. Аж тут раптом допомоги не стало.
За першу добу я знайшов більше двадцяти таких самотніх бабусь. Аж почав жартувати, що в мене чорний пояс із пошуку бабусь.
Як ти їх шукав?
Почав із власного під’їзду. Потім мені стали писати знайомі, питали, чи я в Києві, та просили зайти в той чи інший будинок. Так мій ареал постійно розширювався. Я тільки те й робив, що бігав, купував і розносив різні речі. З ранку й до вечора я мав обійти два-три десятки адрес на районі — з урахуванням пауз на тривоги й бомбардування.
Потім ми з друзями почали знаходити один одного. Хтось відвіз родину та повернувся. Хтось повернувся в Україну з-за кордону. Ми почали збиратися разом.
Потім я кинув клич: треба машину, і мій кум десь знайшов дівчину, котра дозволила забрати її автівку. Та дівчина взагалі мене не знала, але віддала свою машину для наших потреб. До речі, вона стояла неподалік від «Ретровілю» на Виноградарі, який у березні зруйновало ракетою.
Я почав возити людей — на вокзали та в інші місця з точки А в точку Б. Потім почали евакуйовувати людей, які пройшли зруйнований ірпінський міст. Декого я просто відвозив до себе додому, аби вони мали змогу відпочити перед тим, як рушати далі. Якось у мене зупинилася дівчина, за яку я дуже розхвилювався. Вона вирвалася з Ірпеня простреленою машиною. Залишилася в мене на кілька днів і не відповідала на дзвінки. Я стривожився, прийшов додому, подзвонив у двері, вона відчинила й сказала, що не може говорити, — просто їсть і спить, їсть і спить. Їй треба було відійти від усього пережитого.
Всі кияни запам’ятали про Київ у війні своє. Кожній і кожному відкрилися різні речі. Мій Київ — це, зокрема, героїчно відчинена маленька ветеринарна крамничка, де 25 лютого, попри звуки вибухів, можна було купити котячий корм. Що побачив ти?
У перші дні я найбільше часу провів в Охматдиті, де ми закривали реанімацію немовлят — мішки з піском і оце все. Виносили дітей.
Я постійно курсував між центром і Охматдитом, і мені постійно траплялись місця, зафільмовано на плівці того німця, який знімав окупований нацистами Київ. Наприклад, барикада з видом на вокзал — на розі Саксаганського і Толстого. У мене було враження, що я потрапив на ту плівку. Пройшло менше сотні років, а барикади все там само.
Цікава асоціація — плівка нациста про Київ…
У мене була інша асоціація — місто у війні. Я пам’ятаю напружені обличчя військових, обстріли, які я бачив крізь вікно… Все гриміло. Мені надсилали фотки наслідків обстрілів.
Також я пам’ятаю, що в ті дні бачив багато безглуздих ДТП. Водії ніби забули правила дорожнього руху, всі кудись летіли, порушували правила абсолютно без сенсу.
Це був час, коли всі тонули в інформації — її було дуже багато, але вона приходила уривками, і не все в ній було правдивим. Це було відчуття повного занурення у війну.
А потім я призвичаївся до того, що в Києві війна.
Як ти розумів, де потрібно докладати зусиль? Наприклад, як ти знав, звідки треба вивозити людей? Тебе хтось покликав?
Я побачив, як вивозив людей з Ірпеня Антон Сененко. У мене в той час іще не було машини, але я вже почав шукати канали, де люди писали про свої потреби евакуації. Коли я забрав автівку та почав їздити, ситуація вже не була такою страшною, як до того.
Коли я вперше поїхав у Стоянку, то бачив тіла спалених дівчат на узбіччі. Я заходив із нашими військовими в Андріївку. Бачив заміновані тіла — росіяни мінували навіть тіла своїх. Бачив мертвих тварин.
Перший час я просто ходив по хатах — у деяких з них досі диміло — та гукав: «Люди! Люди!». Так я знайшов перших, кому став помагати, наприклад, бабу Ліду з Мощуна, котра не виїжджала, сиділа в погребі. Всі вони знайомили мене з іншими — наприклад, із тими, хто вертався. Так розширювалося коло мого спілкування та допомоги. Я зрозумів, що треба допомагати.
Також ми прорвалися до Кухарів, попри підірваний міст. Росіяни, коли не змогли пройти, почали просто розстрілювати села — з авіації, з танків. Ми підвозили харчі бусом і руками відносили їх на той бік мосту, мешканці їх забирали й несли в село.
Як ти почав їздити в села з регулярною допомогою?
Коли люди з Бучі, Ірпеня, Катюжанки, Димера почали пробиватись на Київ, я почав записувати їхні історії та викладати в своєму телеграмі, на ютюбі і в тіктоці. Я просто викладав відео, ніяк особливо ним не займався, але виявилося, що воно добре розійшлося — наприклад, на тіктоці я дуже скоро сягнув пів мільйона переглядів, так само добре його дивилися на ютюбі.
Я знімав те, що бачив. От приїхали в Мощун, а там бігають свині — я їх фільмую. Дуже популярною виявилася історія козла Борьки з Горенки, чомусь її особливо широко цитували арабські телеканали, зокрема «Al Jazeera». Людям було цікаво дізнатися більше про буденне життя інших людей.
У відповідь я почав отримувати пропозиції приїхати в те чи інше село. Ми почали туди їздити та зрозуміли, що людей більше не потрібно вивозити — навпаки. Люди почали вертатися у домівки, часто пошкоджені або зруйновані.
Стало ясно, що треба везти допомогу. Я знайшов двох людей, запитав, що треба, — привіз. Потім вони показали мені сусідів, які повернулись, — я прийшов, розпитав потреби, привіз. Так вони знайомили мене одне з одним, розповідали, де ще є люди. І мій ареал роботи більшав — додавалися нові села, нові люди.
Розкажи, хто вони, де вони?
Перший напрямок — за Бородянку і в бік Макарова. Там чимало розбитих містечок і сіл, куди не всяка машина могла доїхати. Росіяни там просто насипали, руйнуючи все, що могли. Саме там я натрапляв на страшні історії — наприклад, родину, чий будинок було повністю зруйновано, тому вони стали жити в «москвичі» на своєму подвір’ї, поки триває відбудова, — ми їм допомагаємо будуватися. Інша історія — родина з трьома дітьми, ми також допомагаємо їм поставити бодай тимчасовий будиночок.
Окремі проблеми виникають із дачними кооперативами, котрі не мають легальної юридичної особи. Наприклад, у них міг бути свій трансформатор — ще з радянських часів. Він ніяк не був оформлений, хтось кудись щось платив за електрику, все працювало добре в мирний час… Аж ось його розбомбили росіяни. І ніхто не хоче брати на себе витрати з ремонту, бо той трансформатор нічий.
Другий напрямок — Димер, Катюжанка, Демидів, Козаровичі. Там менше руйнувань, але був більший грабунок, більше людей там було вбито. Там ситуація така: візуально село ціле, але роботи зовсім нема, бо рашисти розвалили обидва підприємства, що давали людям робочі місця. І виходить, що молода родина з трьома дітьми навіть за всього бажання ніяк не може купити памперси. Вони не можуть це вигребти фізично: хата ціла, хоча й трохи побита, але роботи немає, грошей немає.
У першому напрямку ми веземо інструменти — лопати та всяке інше. В другому — продукти, одяг для малюків, памперси.
Як тобі образ шафки з Бородянки, котра тримається? Він тобі промовляє?
Людський мозок влаштований так, аби шукати зрозумілі речі. Наприклад, шафку, на якій раптом усе тримається. Все впало, а вона стоїть.
Символами стають речі, які вчасно помітили. Серед хаосу війни та страхіття людям хочеться знайти якусь константу.
В тебе є своя константа?
Наш «циганський табір». Ми зібрались, і ніхто не відколовся. Всі досі тут та знають, чого хочуть. Ніхто не зневірився та не втік, попри всі втрати.
Ми їздимо з допомогою двічі на тиждень і вже напрацювали свої алгоритми. Наприклад, ми не збираємо гроші в Україні.
Де ви збираєте гроші?
Наше перше завдання в Україні — знайти тих, у кого є щось зайве, аби дати можливість перерозподілити блага більш справедливо. Наприклад, якщо в когось є зайва лопата, десь у Катюжанці вона буде зовсім не зайва. Ми забираємо зайве в одних і віддаємо іншим.
Друге завдання — знайти гроші на будівельні роботи, як-то ремонт дахів тощо. У мене завдяки книжковим турам зав’язалися добрі зв’язки з діаспорою — українцями, котрі поїхали давно, але залишились українцями, не асимілювалися.
До когось я звертався по допомогу, хтось сам мені написав, і так ми домовилися, що я звертатимуся по допомогу час від часу. Мені не потрібні рідкісні великі внески по тисячі-півтори. Набагато краще отримувати 10, 20, 50 євро, головне — регулярно та від більшої кількості людей. Така доброчинність нікому не б’є по кишені, і це важливо, тому що війна надовго.
Ми не хочемо виходити на інший рівень і робити щось масштабніше.
Чому?
Біда в тому, що є волонтери, котрі просто привозять вантажі з допомогою в якийсь хаб — і їдуть. Вони не контролюють, хто й що отримав, хто і яку допомогу отримав. І не розуміють, що саме дійшло до конкретної людини, а що не дійшло.
Якось ми допомагали бабусі в Горенці. Їй 80 років, вона живе в трьох кілометрах від центру міста, де розташований хаб, де можна отримати допомогу. Чи ходитиме вона туди часто? Не факт. Скільки допомоги вона зможе понести на собі за один раз? Звичайно, небагато.
На цю тему був один неприємний випадок два місяці тому. До мене в коменти хтось прийшов і став розповідати, що в Горенці волонтери вже все нарішали, а бабусі, мовляв, ласують італійської ковбасою. Та я знаю, що в Горенці дотепер є п’ять будинків, де досі немає електрики.
Тобто вони обманювали про допомогу?
В тому-то й річ, що ні. Вони справді, думаю, привезли фуру з матеріалами та думають, що зробили хороше діло. Та фура — це тільки половина хорошого діла. Треба переконатися, що всі речі чітко прийшли в руки тих, кому вони потрібні.
Мені подобається працювати в умовах, коли я можу порахувати потреби окремої людини, закрити їх на певний час і повернутися знову, скажімо, за місяць, отримавши нагадування в календарі про те, що та людина потребує поповнення запасів. Це дозволяє мені систематизувати роботу.
Я не хочу виходити на рівень, з якого окрему людину вже не видно. Нехай я буду допомагати всього пів сотні людей, але на постійній основі. Це дає свої плоди.
Одній родині ми вже практично закінчили ремонт хати, наприклад — дах, двері, вікна.
Як ви собі обрали назву?
Ми її не вибирали, все саме собою склалося.
Я їздив блокпостами, завозив харчі. На блокпосту натрапив на одного товариша, той мене спершу не впізнав і запитав, що я тут роблю. І я жартома відповів, що маскуюся під цигана.
Товариш мене не впізнав через яскравий капелюх. Його я знайшов біля смітника в одному з волонтерських пунктів. Капелюх збиралися викинути, бо у волонтерському центрі загалом відфільтровували всі дивні речі — балетні пачки, бальні плаття, химерні капелюхи. І я вирішив порятувати той капелюх.
Так до мене і причепився той жарт про цигана. З часом я зрозумів, що це гарна формула для опису людей у русі. Ми вирішили, що будемо такою собі кибиткою, циганським табором. Ми могли б назватися «вандерерами» чи «тревелерсами», але це не було б таким зрозумілим образом.
Цей досвід змінив твоє життя?
Все змінилося повністю. Так, як було, більше не буде.
Сьогодні в Україні немає безпечних міст або районів. Рашисти ракетами накривають будь-який куточок України. Я розумію, що чимало моїх друзів перебувають в окупації. Моя мама була пережила облогу в Конотопі, куди я через шалені схематози передавав їй та іншим людям гормони та інші ліки.
Якась кількість моїх знайомих ніколи не повернуться. Та і сам я тимчасово розлучений зі своєю родиною.
З іншого боку, це і є життя. Немає сенсу ставити життя на паузу та чекати, поки закінчиться війна, щоб повернутися в «звичне життя». Нічого більше не стане таким, як було.
Неможливо повернутися в 23 лютого, де всі ще живі, а бомби ще не падали. На жаль, ми живемо в реальності, де розвалені Харків і Чернігів, де немає Маріуполя, Попасної та інших міст.
Я як ніколи гостро відчуваю сьогодні, що історія повторюється. Все таке ж, як було сто років тому, коли більшовики пішли на Україну.
Де ми зараз на цій схемі, в цьому процесі?
Десь там, де вже відбувся бій під Крутами.
Головне — скільки в нас є людей, які за таких обставин шукатимуть у гівні діаманти та намагатимуться домовитися з Росією.
Водночас у нас є перевага: ми озброєні знаннями про те, що сталося потім, і про те, якими ми стали внаслідок усього набутого досвіду. Росіяни цього знання не мають: вони досі думали, що в нас «два українці — три гетьмани» та «моя хата скраю». Вони пропустили все те, що з нами відбулося. Вони взагалі не розуміли, куди йдуть.
Я про це одразу подумала словами назви з твого проєкту «Так працює пам’ять». Думаю, було б добре, щоб ти про нього розповів, як і про Даню Дідика.
Це такий біль, який мене не відпускає. Я дуже жорстко реагую на людей, які знають, що діється фігня, але заплющують на це очі. Саме тому мене обурює школа, котра опирається можливості стати школою імені Дані Дідика. Що поганого від цього сталось би? Нічого. А в тому жахітті, через яке зараз проходить Харків, можливо, навіть навпаки, це ім’я та ця відвага були би помічними.
Нагадай історію Дані.
По-перше, це підліток — абсолютне майбутнє. По-друге — свідомий. В очах його вчителів він був абсолютно не керованим. Мовляв, нашо воно туди ходило, куди воно лізло… Для них, тих «червоних директорів», Україна ніколи не була на першому плані. Але для Дані саме Україна була на першому плані — він хотів жити тут, у рідному Харкові.
Мені було важливо зафіксувати подвиг Дані Дідика, котрий загинув під час Ходи гідності в рідному Харкові.
Бо Харків — це непросте місто. Не випадково саме в цьому місті з’явилися ультрас і дали по голові «Оплоту», саме тут придумали гасло «Путін — х*йло».
Так виник проєкт «Так працює пам’ять», до якого долучилося понад 130 музикантів, які створили пісні. А 23 лютого в Києві мало відбутися засідання міськради про надання імені Дані Дідика безіменному скверу… але це питання просто не винесли на розгляд. Бо номенклатура розуміє або мову грошей — власної вигоди, або мову тиші — відсутності покарання за бездіяльність.
Поруч із ними існують світлі відважні люди, котрі готові вмирати за Україну. Вони першими йдуть її боронити, хоча могли би стати президентами, міністрами, обійняти якісь інші важливі пости — як Роман Ратушний. Але їх убивають, а мразота залишається.
Хотілось би, щоб ці люди лишалися.
Роман усе правильно написав: чим більше росіян уб’ємо зараз, тим менше доведеться вбивати нашим дітям.
Сьогодні ми всі в ролі тих дітей, які розгрібають наслідки програшу сторічної давнини. І всі ми є нащадками пристосуванців, які змогли вижити. Цю думку в голові увімкнути дуже складно та боляче.
В нас кожне Відродження ламали через коліно. Та ми проростали і пробивалися крізь асфальт років. Живучі. Знищити нас не вийшло, тому-то в їхньому державному пропагандистському ресурсі «РИА» писали про «остаточне вирішення українського питання».
Бо для того, щоб у Києві чи Москві існував Булгаков, потрібно було в Сандармосі застрелити Підмогильного.
Ти пишеш, аби трохи розвантажити голову, як сам сказав раніше. А творчість виходить у цей воєнний час? Чи лише терапія?
За весь час я написав одне оповідання. Інші тексти — радше есеї.
Також за цей час вийшла моя книжка «Поіменник», яка попередньо мала вийти 1 березня. Спершу в мене був лише сигнальний примірник, і я думав, що це перша та остання. Але потім відновила роботу типографія та віддала мені всі замовлені примірники. Я вирішив таки продавати книжку, акумулювати гроші та використовувати на те, що вважатиму найпотрібнішим.
Твої довоєнні тексти, на твоє око, досі актуальні після 24 лютого?
Думаю, війна — найкраща перевірка літератури на справжність. Мої тексти не застаріли, все працює. Та краще запитати про це читачів.
У твоїх текстах смішне — часто зі сльозами на очах. Комічне чи трагікомічне у воєнних реаліях — в тему?
Сміятися можна і треба. Фізіологічно кожен із нас протягом дня і сміється, і плаче, і збуджується. З цим нічого не вдієш, а свідоме пригнічення цих потреб убиває організм. Якщо не буде розрядки — настане смерть.
Гумор у час війни набуває нових форм — наприклад, з’являється воєнний гумор або гумор на специфічну тему. Те, що було смішно до війни, зараз може бути не смішним. А під час війни ми можемо сміятися з того, з чого б не сміялися до війни.
У своїх текстах ти часто працюєш із підслуханим і піддивленим матеріалом. Що нового ти чуєш у голосах людей після 24 лютого?
Я бачу дві протилежні речі — жах від того, що діється, та радість від відновлення. Наприклад, як приходила весна? Земля ожила, й народилася віра в те, що все буде добре. Так, спогади та флешбеки на місці, ще було видно сліди руйнувань, але отут клейонкою накрив, там підмазав… і черешня розцвіла.
