img

Євгенія Закревська

16.11.2020 Ірина Ладика

Адвокатка родин Героїв Небесної сотні Євгенія Закревська працює у своїй царині уже 12 років. Вона займається не лише справами Майдану, а й провадженнями, пов’язаними з анексією Криму та затриманнями там місцевих активістів, окупацією Донбасу та злочинами, які відбулися на не підконтрольній Україні території.

Іноді нашій героїні бракує сил, та вона далі й далі «лупає сю скалу». Не думає про успіх — для неї набагато важливіше займатися тим, що вона вважає правильним, навіть якщо результату не видно тривалий час. З Євгенією ми говорили про успіхи тих справ, які вона веде, про важливість суспільного договору, ретельний підхід до амністії та роль громадянського суспільства у змінах країни.

 

Як ви стали тією, якою є тепер? Хто найбільше вплинув на ваше становлення у дитячі, студентські роки?

Я народилась у Москві, а виросла у Полтаві. Моя мама з Вінниці, тато — з Полтави. Вони познайомились, коли навчались у Московському авіаційному інституті. Там я і народилась. Тобто у мене родина інженерів, бабуся і дідусь — вчителі, я — перший юрист у сім’ї. Адвокатом хотіла бути хіба колись у дитинстві, як Кіану Рівз в «Адвокаті Диявола», тільки навпаки. Коли прийшов час вступати, то хотіла стати програмістом. І якраз вступила на «керування системами» у Харківський авіаційний. Але моя мама тоді змогла знайти слова, щоб таки переконати вступати на юридичний.

Навчалася у Харківському університеті внутрішніх справ. Оточення там мене радше розчарувало. Звісно, були хороші викладачі, я багатьох досі згадую (логіка, криміналістика, кримінальне право, державне будівництво), але мені не дуже подобалося середовище. Після закінчення університету працювала юристом на заводі. У мене дві освіти — юридична та економічна. Відразу після завершення навчання займалась переважно господарськими справами, на той момент для участі в судових процесах будь-якої складності не обов’язково було бути адвокатом, не існувало адвокатської монополії.

Ви і до Майдану займалися правозахисною діяльністю, яка стосувалася мирних зібрань, захисту від тортур та дискримінації. Чому вас зацікавив цей напрям правозахисту?

Я починала свою роботу в сфері господарського, корпоративного права, частково — інтелектуальної власності, не як кримінальний адвокат. Але на початку роботи міліцейське насильство, зловживання правоохоронними органами своїми повноваженнями, тортури були буденністю в роботі юриста, навіть юриста в корпоративній чи господарській сфері. Моя перша кримінальна справа полягала у допомозі молодій дівчині, яка втратила чоловіка через порушення правил безпеки компанією, де він працював. А потім вони зробили все, щоб відбілити винуватців і не виплачувати компенсацію його сім’ї — вагітній дружині з маленькою дитиною на руках. Це був її заклик про допомогу на одному юридичному форумі — ЛІГАФорум. Все почалося з того, що «знову хтось неправий в інтернеті». А завершилось кількарічним кримінальним провадженням і можна вважати навіть певним успіхом — виплатою компенсації дружині. Думаю, що цей форум, віртуальна спільнота справжніх юристів, на мене дійсно вплинув. 

Потім співпрацювала з виданням «Конопляна Правда». Мені подобалась їхня газета і їхня робота. Одного разу вони шукали «студента-юриста» у редакцію. Я хоч вже давно не була студентом — написала, і ми почали співпрацювати. В них була гаряча лінія протидії наркокорупції і насильству правоохоронців. Власне звідти були мої наступні «кримінальні» клієнти. На той момент діяв старий кримінально-процесуальний кодекс, який дозволяв затримувати людину на три доби без адвоката і дозволу суду й вибивати необхідні покази. Більшість таких затримань перетворювалась на вимагання, а то й вибивання грошей з наляканих родичів чи друзів.

Право на мирний протест — дуже важливе. Це важливий канал комунікації суспільства із владою — відносно мирний, хоч і не завжди приємний. Але іншого шляху почути чи побачити, що десь щось іде не так, може не бути

Щодо мирних зібрань, то до Майдану в тодішньої влади була практика масової віяльної судової заборони акцій протесту. Наприклад, у 2012 році вирішили заборонити будь-які акції перед Генеральною прокуратурою. Для цього зімітували звернення громадян і через Окружний адміністративний суд за позовом Київради заборонили всі зібрання на три місяці, а потім продовжували цю заборону. Якщо акцію все ж проводили (а ми проводили — наприклад, проти свавільного переслідування вінницького правозахисника Дмитра Гройсмана), то на організаторів чекали або адміністративні затримання і притягнення до адміністративної відповідальності, або навіть кримінальні провадження за невиконання судового рішення. 

До речі, та сфабрикована кримінальна справа проти Дмитра Гройсмана дійсно на мене вплинула. Те нахабство, брутальність і нерозбірливість у засобах, з якими міліцейська верхівка переслідувала, мабуть, найкращого і найефективнішого правозахисника в Україні, те, як він протистояв цьому свавіллю, — це багато чого мене навчило і, зрештою, затягнуло у правозахист. Гройсмана звинувачували у розповсюдженні порнографії та нарузі над державними символами.

І все через те, що він перейшов дорогу СБУ-шним та міліцейським організаторам нелегального трафіку мігрантів, які, вже опинившись у Вінниці, потерпали від експлуатації та тортур правоохоронців. Вінницька правозахисна група, яку координував Гройсман, допомагала шукачам притулку, задокументувала незаконну діяльність правоохоронців. І цей процес, це протистояння, очевидно, суттєво скоротило життя Дмитра Гройсмана. Він тиждень не дожив до виправдовувального вироку.

Якщо повернутись до суцільних судових заборон мирних протестів, то вони обмежували право на вільні зібрання як таке. Виявилося, що така практика широко застосовувалась не лише у Києві, а і в регіонах. У нас досі є кілька справ в Європейському суді з прав людини щодо тих заборон. Перед Майданом це було дуже показово — суцільні заборони всього, що може показати незгоду з владою.

Право на мирний протест — дуже важливе. Це важливий канал комунікації суспільства із владою — відносно мирний, хоч і не завжди приємний. Але іншого шляху почути чи побачити, що десь щось іде не так, може не бути. Коли цей канал закритий, право на протест придушено, влада виявляє тотальну глухоту, сліпоту і закритість — це предтеча Майдану у широкому сенсі.

DSC_8143

Який епізод зі справ Майдану був для вас найскладнішим?

Справи Майдану ще не завершені. Це серія кримінальних проваджень, а частина епізодів, взагалі, — одне провадження. З нього по ходу розслідування виділяють і передають в суд окремі епізоди. Тобто це єдине розслідування, яке має бути доведене до логічного завершення.

Щодо конкретних епізодів, то це, наприклад, розгін Євромайдану. Я була там 30 листопада. Ненадовго відійшла у сусіднє кафе, але, щойно почався розгін, уже за 10 хвилин була на місці. Майдан був оточений, і туди нікого не пускали. Я бачила наслідки розгону, розбиті голови, закривавлену плитку Хрещатика, при мені беркутівці били людей, дівчину, в прямому сенсі, волочили по асфальту, ми намагалися відбити протестувальників від беркутівців. В цю ніч від рук, ніг і кийків беркутівців серйозно постраждали мої друзі. Вони і не лише вони з цієї ночі стали першими потерпілими у справах Майдану, чиї інтереси я почала захищати.

Якщо говорити вже про судові справи — минулого року 28 грудня змінили запобіжний захід обвинуваченим у вбивствах на Інститутській беркутівцям і обміняли їх на полонених українців у ДНР. Цей обмін фактично розвалив найпоказовіший судовий процес щодо Майдану. Це стало сильним ударом по психологічному стану і адвокатів, і потерпілих, і прокурорів, адже цей процес вже майже добігав фіналу. В цій справі було найповніше, найлогічніше і найякісніше досліджено силу-силенну доказів. Це був свого роду зразковий процес, зрозумілий і юристам, і звичайним людям. Він був максимально відкритим, добре організованим, транслювався в інтернеті і мав усі шанси завершитись справедливим вироком, який би поставив крапку принаймні в одному епізоді. Тобто ця справа була максимально схожа на те, що кожен собі уявляє під ідеальним судовим процесом.

У справах Майдану сидять у тюрмі поки що лише «тітушки». Щодо беркутівців немає вироків, які передбачають позбавлення волі. 30 вересня цього року апеляційний суд підтвердив вирок одному з тітушків, який брав участь у викраденні людей у січні 2014 року з метро Петрівка (тепер назва станції — Почайна, — TU). За цим епізодом є ще один вирок, який передбачає позбавлення волі.

Ми знаємо, що вночі 18 лютого, коли було вбито Веремія (журналіста В’ячеслава Веремія вбили на Майдані 19 лютого, Герой Небесної сотні, — TU), тітушки, в координації з правоохоронцями, із їхньою зброєю, нападали на протестувальників і просто на людей, які проходили чи проїжджали повз. От щодо цього епізоду є реальний вирок. Крисін (Юрій Крисін, один із організаторів тітушків Майдану, — TU) уже відбуває покарання, ще одна справа щодо нього добігає кінця. Ми знаємо, що цивільні працювали узгоджено з керівництвом правоохоронної системи України, але вони таки цивільні, не безпосередньо правоохоронці. У Бориспільському суді, сподіваємося, скоро буде справедливий вирок у справі викрадення Юрія Вербицького та Ігоря Луценка. Усе доходить до стадії дебатів. Як бачимо, притягнути тітушків до відповідальності легше, ніж правоохоронців.

У вас є потерпілі не лише у справах Майдану, а і в подіях у Криму. І є перемоги у цих справах. Розкажіть детальніше про результати. Як вдалося покарати винних?

Перша хвиля злочинів, які вчинила Росія, щоб забезпечити анексію, провести «референдум», не дати показати реальні настрої населення, — це викрадення, тортури, затримання активістів, журналістів, автомайданівців, просто людей, які могли дозволити собі йти з прапором України по вулицях Сімферополя. Це були не просто свавільні затримання, а системна, добре скоординована російськими кураторами робота.

Затриманих фільтрували, передавали «в центр» інформацію, аналізували, наскільки затримані є важливими. Що робити з ними далі — вирішували куратори. Усе це було спрямоване на те, щоб забезпечити Росії проведення так званого «референдуму», показати відсутність видимих протистоянь, публічного прояву незгоди людей з тим, що відбувається. Усі паростки протесту максимально придушували.

У період, коли ситуація на півострові була ще непевною, коли ще не провели «референдуму», не працювала офіційно ФСБ, не була запроваджена російська правоохоронна система, — ці люди були першими потерпілими. Насильницькі зникнення, тортури і навіть вбивства. Це були перші порушення, перші воєнні злочини росіян, без яких не була б можливою анексія. Якби цих злочинів не було, анексія привернула б більше уваги, бо й українська влада, і світ бачили би реальні настрої людей, і, дуже ймовірно, російський план міг зірватись.

Амністія може бути ефективною, якщо підозрювані й обвинувачені, до яких її будуть застосовувати, визнають свою провину, компенсують шкоду та допомагатимуть розслідуванню

23 лютого 2014 року перед парламентом Автономної Республіки Крим відбулася велика акція протесту проти російського сценарію. У Сімферополі біля пам’ятника Тарасу Шевченкові проводили доволі великі та гучні мітинги. Почались свавільні затримання і зникнення людей. Частину тих людей я знала й до того, інших — ні.

Тоді, окрім фізичного пошуку і запитів в усі можливі відділення РОВД, СБУ, прокуратури, ми писали скарги у Європейський суд з прав людини і просили терміново захистити людей. Поки затриманих не відпустили, це був інструмент, який міг підвищити їхні шанси на безпеку. Сподіваємося, скоро будуть і рішення Європейського суду з прав людини щодо цих скарг. Уже були слухання про міждержавну скаргу стосовно Криму.

Щодо успішних кейсів в Криму, то, напевно, можна вважати таким справу Стаса Єрмакова. Стас — історик, викладач, намагався протистояти анексії Криму. Потрапив в поле зору ФСБ. За ним певний час стежили, потім «люди в цивільному, схожі на «кримську самооборону», його затримали, побили, привезли на допит і профілактичну бесіду «спецам». А потім — перевезли у міліцейський відділок, де сфабрикували протокол про протидію законній вимозі представника правоохоронного органу, і миттєво відвезли до суду з-під носа у журналістів, які вже були у відділку.

Мені про це затримання теж повідомили журналісти, з якими, як потім з’ясувалось, зв’язався Олег Сенцов. Ми розшукали Стаса в суді, здогадалися, куди його могли повезти з райвідділку. То був вихідний день, субота, переддень «референдуму», суд був порожній, але там якраз розглядали справу щодо притягнення Стаса до адміністративної відповідальності. Я увійшла до будівлі суду як адвокат, познайомилась зі Стасом, дізналась у нього, що сталось, під пильним оком його охоронців — міліціонера і «особи в цивільному».

Ознайомилася з матеріалами справи і побачила, що там немає протоколу про адміністративне затримання, тобто юридично він був вільним. І я запропонувала просто встати і піти звідти. Але тут почався судовий розгляд. Протоколи і рапорти були складені «лівою ногою», в залі суду були присутні журналісти, і суддя оголосив перерву, щоб заслухати міліціонерів, які начебто затримували Стаса. Поки суддя обговорював з міліціонером, як саме викликати авторів рапортів, ми зі Стасом швидко вийшли з суду, сіли в машину, і я відвезла його на вокзал. Він відразу виїхав із Криму — його не затримали і не взяли під варту. Бо його «охоронці» погнались не за нами, а за машиною журналістів, які вийшли з суду слідом.

Потім ми дізналися, що така схема — фальшивих протоколів і адмінарештів за рішенням суду у справах за адмінкою — була широко задіяна в ті дні. Водночас із повністю свавільними затримуваннями використовували і такий квазізаконний спосіб. Таких «адмінарештованих» в ізоляторі піддавали тортурам і згодом депортували за межі Криму. Фактично, усуваючи з публічного і будь-якого іншого простору Криму на період підготовки «референдуму». 

DSC_8143

А як щодо справ, які стосуються окупації Донбасу? Чи вдалося там притягнути винних до відповідальності?

Щодо Донбасу, то, на жаль, принаймні у моїх справах, винних притягнути до відповідальності не вдалося. Підозрювані в більшості злочинів, вчинених або на окупованій території, або навіть уже на звільненій, не перебувають на підконтрольній Україні території. У Генпрокуратурі є департамент із нагляду за розслідуванням злочинів, скоєних в умовах збройного конфлікту. Його ще називають «департаментом війни». Їхня робота доволі специфічна: у них дуже небагато реальних справ, які або передані до суду, або мають хоч якусь перспективу бути переданими, бо фізично немає обвинувачених.

Але це дуже важлива робота, вона спрямована на те, щоб задокументувати злочини і зберегти ці докази для Міжнародного кримінального суду (МКС). Потім, якщо нам вдасться довести МКС, що силами України покарати винних у воєнних злочинах та злочинах проти людяності неможливо, бо немає змоги затримати цих людей, провести слідчі дії на окупованій території, це дасть можливість силами міжнародної юстиції притягнути до відповідальності осіб, зокрема і з керівництва Росії, які вчиняли та організовували ці злочини.

Реальних процесів щодо тортур чи вбивств на сході України, принаймні у моїх потерпілих, не було. Є заочні процеси, які стосуються подій у Донецькому аеропорту, взяття в полон, тортур і вбивства його захисників. Але це заочні провадження, в Україні фізично немає осіб, які за це мають відповідати.

І навіть коли ми звільнимо Донбас, більшість головних підозрюваних у злочинах втече у Росію (або вже там). Тому в мене більше сподівань на процеси не в Україні, а на Міжнародний кримінальний суд. Повідомлення МКС від українських правоохоронних органів і громадських організацій про вчинені злочини зараз перебувають на стадії попереднього дослідження ситуації (чи відбулися саме злочини проти людяності, чи воєнні злочини, і чи підсудні ці справи МКС), але розслідування саме прокурором МКС, по суті, досі не почалося. А це розслідування дуже важливе. Необхідно, щоб вироки не виглядали помстою. Бо одна справа — війна, коли є дві сторони, Україна та Росія.

Але коли йде мова про злочини проти людяності та воєнні злочини, то це трохи інше — інший рівень. Є питання, чи під час конфлікту були дотримані Женевські конвенції (міжнародний договір, який закріплює у міжнародному праві норми щодо гуманного ставлення під час війни, — TU): чи належно поводилися з полоненими, чи було вбивство цивільних? Є правила війни, яких мають дотримуватися дві сторони. Те, що зараз має робити Україна і що робить, — збір доказів того, що російські найманці на Донбасі порушили не лише український кримінальний кодекс, а й міжнародні правила ведення війни. 

Переатестація була дуже правильною та здоровою спробою перезапуску системи, укладення нового суспільного договору шляхом залучення до відбору людей не з системи

Адекватне розслідування справ Майдану почалося тоді, коли нам вдалося змусити Генпрокуратуру створити управління з розслідування справ Майдану й зібрати туди більшість епізодів, які доти були розкидані по різних органах. І так само у справах окупації Донбасу: спочатку у військовій прокуратурі створили невеличке управління, потім в Офісі Генпрокурора організували департамент, який процесуально курує усі розслідування, що стосуються злочинів агресії.

Тоді вже спрацював синергетичний ефект і розслідування вийшли на новий рівень. Бо коли розрізнені окремі епізоди розслідували різні відділки поліції чи управління СБУ на Луганщині та Донеччині, між ними майже не було взаємодії. І фактично ніхто нічого не розслідував. Раніше ці справи лежали як безперспективні, бо «фізично немає підозрюваного — немає що робити». Усі знають, що він у Росії й навряд чи повернеться в Україну. А тепер принаймні збирають докази у великій частині цих справ. 

Як перспектива покарати винних корелює з розмовами про загальну амністію для всіх?

На мою думку, категорично не можна робити загальну амністію. Вона не допомагає слідству, не сприяє примиренню. Для цього потрібні додаткові умови. По-перше, не загальна амністія, а вибіркова, тобто для неї мають бути конкретні умови, її варто застосовувати до злочинів невеликої важкості. Злочини агресії, злочини проти людяності, воєнні злочини не мають підлягати амністії — це неадекватно, це неправильно. Амністія може бути ефективною, якщо підозрювані й обвинувачені, до яких її будуть застосовувати, визнають свою провину, компенсують шкоду та допомагатимуть розслідуванню. 

Якщо формально підійти до людей, які там живуть, то половині з них можна щось пред’явити з погляду кримінального кодексу України. Але наскільки це виправдано? Це вже інше питання. Такий формальний підхід настільки завантажить правоохоронну систему, що вона не зможе нічого робити. А коли правоохоронець завідомо не може притягнути всіх, то буде притягувати «кого захоче», ймовірно, за критеріями, геть далекими від справедливості (кого простіше, безпечніше, хто не заплатив, особиста помста і т. д.).

Потрібно зосередитися на злочинах, які реально є найжахливішими. Не просто на тих людях, які були проти України, а конкретно на тих, які, бувши на боці противника, вчиняли конкретні злочини, що зафіксовані і вважаються злочинами у міжнародному праві. Оце найважливіше. Тому робота «департаменту війни» є найперспективнішою з цього погляду. 

Наприкінці минулого року ви голодували на знак протесту проти зупинення слідства у справах Майдану. На вашу думку, коли в Україні не потрібно буде йти на такі кроки, щоб розслідування резонансних справ не саботували?

У листопаді минулого року стали чинними зміни до кримінально-процесуального кодексу. Вони повністю забороняли прокуратурі вести слідство. Це не було несподіванкою, це норма, про яку ми говорили ще кілька років до того, обговорювали, яким має бути механізм, що забезпечить сталість розслідування, можливість переходу слідчих прокуратури у ДБР (Державне бюро розслідувань, — TU). Насправді усе це могло зробити ДБР самотужки, створивши новий департамент і провівши туди конкурси, куди могли би пройти слідчі прокуратури, які доти займалися справами Майдану, просто показавши, наскільки вони підготовлені.

Але цього не зробили. Тому наближався час, коли слідство прокуратури мали ліквідувати і всіх слідчих або звільнити, або перевести в інші підрозділи. І всі, хто були дотичні до цього, Верховна Рада, ДБР, Президент, по колу переводили стрілки відповідальності одне на одного. Аж до того моменту, коли це стало відповідальністю уже конкретно Верховної Ради, яка мала внести правку до закону, а народні депутати пішли на вихідний… Зрештою, після двох тижнів голодування, правки прийняли, майже в останній день їх підписав Президент, і кістяк слідчих таки перевели, слідство не зупинилось. Але не щодо всіх епізодів.

Те голодування тоді могло виглядати екзальтовано, може, занадто вражало тих, хто був не в темі, але, як показали подальші події, наші побоювання втратити розслідування були цілком виправдані. За тими епізодами, де слідчих зберегти не вдалось, розслідування фактично втратили.

Наприклад, уже цілий рік немає розслідування щодо епізодів смертельної тисняви біля метро Хрещатик 18 лютого (тоді правоохоронці атакували протестувальників униз по Інститутській, через це утворилася тиснява у проході барикади біля метро Хрещатик, загинули 5 осіб, — TU), злочинів на Інститутській вдень 18-го лютого, сутичок у Маріїнському парку. Нові слідчі досі не вникли у суть цих справ, щоб там бодай щось просунулось. Тобто стосовно цих епізодів ми навіть не на нулі, не на тому рівні, який був рік тому, а у глибокому мінусі.

Це приклад того, що було б з усіма справами, якби нам не вдалося вибороти ухвалення правок до закону. І я тоді голодувала не одна — голодували ще адвокати, потерпілі, громадські активісти: ми просто розуміли, що може статися з цими справами.

Коли ми зможемо робити це без таких екстрених заходів? Не знаю. Наприклад, у нас зараз проблема із законодавством про заочне засудження. Суд оголосив в розшук беркутівців, які втекли після того, як рік тому їх звільнили з-під варти для обміну. І фактично означив свою позицію — заочне провадження щодо втікачів можливе, лише якщо їх шукатиме Інтерпол. В іншому разі потрібні зміни до законодавства. Адже зараз в нас фактично однакові гарантії дотримання права на справедливий суд і для тих підозрюваних, які насправді могли ніколи не знати, що вони підозрювані, і для тих, хто нахабно і цинічно втік від суду, вже перебуваючи на лаві підсудних і маючи в найближчій перспективі вирок.

І ці правки потрібні вже. Навіть якщо їх приймуть згодом, то вони не повернуть нам втраченого процесу. Думаю, ми дуже скоро побачимо, чи можемо щось адвокувати без екстрених заходів, чи привертає увагу лише те, що виходить за межі нормального законодавчого процесу і здорового впливу громадськості на владу, — і боюся, що перше виявиться таки неможливим.

В одному з інтерв’ю ви зазначили, що у час Революції Гідності «уся правоохоронна система стала антиправоохоронною, вона працювала проти, а не за». Зараз часто трапляються випадки, які підтверджують цю тезу. Що треба зробити, щоб правоохоронна система нарешті дійсно почала охороняти права людей, а не калічити їх?

Не те щоб стала, а радше проявила свою реальну сутність. Що треба робити? Це вже намагалися зробити — була спроба реформи: міліцію мали переатестувати у поліцію. До цих переатестацій залучили громадськість. Це була дуже правильна та здорова спроба перезапуску системи, укладення нового суспільного договору шляхом залучення до відбору людей не з системи.

Реформу поліції намагалися втілити у життя з кінця 2015 року і до початку 2017-го. Тоді главою Нацполіції була Хатія Деканоїдзе, а заступницею міністра — Ека Згуладзе. Це те, що потрібно було робити, і те, що мало б дати результат. Але їм не дали довести реформу до кінця: законодавчо переатестацію не зробили незворотною. Звільнені поновилися, атестаційні комісії перестали бути незалежними, громадськість втратила там позиції та право впливати на результат. До результатів атестації не дали доступу громадськості.

Але іншого шляху немає, немає чарівної палички, яка дозволить бачити рентгеном усіх покидьків. Потрібен фільтр на вході, якісна робота ДБР та невідворотність покарань. Але з останньою може бути проблема, бо все зав’язано на можливості довести злочини. А це залежить від того, як до вчинку ставляться інші правоохоронці. Якщо для всіх це нормально, якщо у цьому відділку всі роблять так само чи принаймні вважають, що нічого страшного не відбувається, то навіть коли трапляється неймовірне і жертва має сили й мужність, щоб доводити свою правоту і притягувати винних до відповідальності, це дуже важко зробити, бо «свої проти своїх не свідчать». 

Наказ у голові правоохоронця знімає з нього відповідальність. Відсутність досвіду будь-якої відповідальності теж її знімає

Щоб такого уникнути, треба змінити ставлення самих правоохоронців. Якщо говорити про патрульну поліцію, то уже змінилось розуміння того, чим є патрульна поліція, як вона має ставитись до громадян, що припустимо, а що — ні. Звісно, це не виключає того, що хтось порушуватиме правила, застосовуватиме силу, вчинятиме негідно. Але важливо, щоб загальне ставлення системи до злочинів, вчинених правоохоронцями, уможливлювало розслідування й покарання, а не розглядало злочинні дії частиною корпоративної культури, де ніхто навіть не вважає за потрібне повідомляти про них власному керівництву, ДБР, Службі безпеки.

Багато силовиків на Майдані сліпо вірили в те, що можуть стріляти в людей, якщо отримають такий наказ керівництва. Як змінити цю установку в їхніх головах? Чи допоможе у цьому реформування поліції?

Я вважаю помилковим те, що ми зосереджуємося лише на фіналі, коли вже є вогнепальна зброя і смертельні поранення. Частина з тих правоохоронців, які були на Майдані 18-20 лютого, були там і 30 листопада. Тоді — ще без вогнепальної зброї, у них не було наказу стріляти. Був наказ витіснити протестувальників, і фактично було дозволене побиття. Правоохоронці знали, що їм за це нічого не буде, знали, що їхнє керівництво в курсі того, що відбувається. Під час розгону студентів на Майдані був і Садовник (екскомандир «Беркуту» Дмитро Садовник, — TU), і інші керівники. Це ж один і той же «Беркут» — і 30 листопада, і 18-20 лютого.

30 листопада силовики відчували власну безкарність. Вона доводить до переконання: «Якщо я фізично можу це зробити і мені за це нічого не буде, то я це зроблю». Така ситуація призводить до виконання злочинних наказів. Наказ у голові правоохоронця знімає з нього відповідальність. Відсутність досвіду будь-якої відповідальності теж її знімає. Рішення зарядити зброю свинцевими кулями замість штатних гумових не було прямим наказом керівництва. Воно просто прийшло і сказало: «От вам летальні патрони». А далі хтось із силовиків їх зарядив, а хтось — ні. Хтось вважав, що йому за це нічого не буде, тому він може їх узяти і вбити людину. І вважає це припустимим. Бо весь його попередній досвід говорить про те, що за це нічого не буде.

DSC_8143

Силовики розуміли, що це були злочинні накази. Зараз лише одиниці дають покази про те, що їм наказали взяти летальну зброю і нештатні патрони. Це яскравий приклад наявності у правоохоронця вибору, адже навіть важко перевірити, хто яку зброю взяв. І хтось у цей момент заряджає свинцеві набої і стріляє, а хтось — ні.

Як боротися з почуттям безкарності силовиків?

По-перше, встановити, що — добре, а що — погано. Потрібно узгодити, що припустимо робити поліції у ситуації, коли вона затримує злочинців, а що — неприпустимо, що є правомірним застосуванням сили, а що є перевищенням сили та злочином. Вони мають це чітко знати. Адже постріл у людину — це лише верхівка айсберга. Усе починається з меншого. Правоохоронців, які стріляли у протестувальників, набагато менше, ніж тих, які били затриманих. Вони щиро вірили, що затримані — злочинці, тому їх можна бити.

Коли громадянське суспільство позбавлене реальної участі у державотворчих процесах, виключене з ухвалення важливих рішень, тоді йде розшарування і накопичення протестних настроїв, або ж це можна називати прагненням до свободи

Усе починається з того, щó людина вважає нормальним. А далі за те, що не є нормальним, має бути покарання. І при цьому вимоги до поліції мають бути реалістичними. Тими засобами, якими суспільство її наділяє і сходиться на тому, що поліція може їх застосовувати, поліція дійсно має могти виконувати свої обов’язки. Зараз, наприклад, правоохоронці фактично не можуть затримати людину за описом, навіть відеозаписом, без безперервного переслідування, не встановивши її особи. Бо це буде незаконне затримання. Але така норма унеможливлює реальну роботу із затримання злочинця.

З одного боку, громадянське суспільство намагається максимально убезпечитися від зловживань поліції, але, з іншого боку, ті механізми, які лишаються законними, мають бути реальними. Якщо у правоохоронців немає легального механізму виконати свою функцію, тоді теж будуть зловживання. Поліція вважатиме: «Якщо ми це маємо робити за законом, але в нас немає законних інструментів, отже, закон — фігня, ми можемо робити так, як нам потрібно».

Під час виступу на TEDxKyiv ви сказали, що суспільство має встановити для себе правила: у якому випадку воно будує барикади, а в якому — починає кидати каміння у поліцію. І ці правила мають бути однаковими для всіх. Як суспільству досягти консенсусу в цьому питанні й утриматися від спокуси змінити правила, коли дійові особи поміняються місцями?

Це забезпечує громадянське суспільство і його участь у державотворчих та законодавчих процесах. Потрібен постійний суспільний діалог та конструктивна взаємодія між громадянським суспільством та законодавчою і виконавчою владою, поліцією, прозорість дій правоохоронної системи. 

Коли громадянське суспільство позбавлене реальної участі у державотворчих процесах, виключене з ухвалення важливих рішень, тоді йде розшарування і накопичення протестних настроїв, або ж це можна називати прагненням до свободи. Така ситуація — протилежність до того, що ми називаємо суспільним договором. І якщо та частина суспільства, яка має потенціал для випрацювання умов суспільного договору і буде гарантом його виконання, матиме спроможність його формулювати та імплементувати у владні рішення, тоді його умови будуть сталими, вони даватимуть суспільству можливість незастосування подвійних стандартів і поширення цього на все суспільство, а не лише на тих, хто виграв у конкретному протистоянні.

Хороший приклад — Литва. Один із головних злочинів радянської влади, коли Литва оголосила про відновлення незалежності на початку 90-х, — під телевежею радянські танки розчавили людей. Звичайних цивільних без засобів захисту. Спочатку у країні провели швидке розслідування і до відповідальності притягнули дуже мало людей. Потім, коли президентом стала Даля Грибаускайте, вона звернула увагу на цю справу і зробила її пріоритетною. Тоді створили нову групу прокурорів, які відтворили ті події, по музеях зібрали докази.

Частина потерпілих не дожила до цього часу, частина була у поважному віці. Цю справу розслідували сім років. Потім іще три роки її розглядали у суді. Литва змінила законодавство, щоб уможливити цей процес. Суд ухвалив вирок і притягнув до відповідальності велику кількість винних, частину з них — заочно. Це було дуже правильне державницьке рішення.

Свідомість загалу потребує визначеності. Певною мірою розслідування справи про наїзд танків показало узгодженість, спільність, те, що так працює суспільний договір, тому, у разі чого, — буде саме так. І в нас так має бути: не чиясь думка, симпатиків Майдану чи ще когось, — а так вважає держава як виразник суспільного договору, і судова влада, вислухавши аргументи «за» і «проти», ухвалює таке рішення.

Що об’єктивнішим та ретельнішим буде процес, що об’єктивнішим буде рішення, то ширші кола суспільства зможуть його прийняти як таке, з яким вони згодні. Це важливо, щоб досягти консолідації суспільства. Тому литовці через 20 років після події 10 років витратили на розслідування та судовий процес. Саме на розслідування, а не на імітацію. На мою думку, вони зробили все як слід і ця частина історії тепер не підлягає перегляду та перепису.

В одному з коментарів для медіа ви зазначили: «Як тільки зникає увага суспільства (до справ Майдану, — TU), то зникає пріоритет для влади і починається колапс». Як донести громадянському суспільству в Україні, що за ходом розслідування варто постійно пильно стежити?

Якби я знала, я б це вже зробила (сміється, — TU). Ми намагаємось пояснювати, анонсувати судові засідання, розповідати, що відбувається в судах, підсумовувати кожен день судових засідань — що трапилося, де далі може бути щось цікаве, чому це важливо, чому воно впливає на різні процеси. Є сторінка Адвокатської дорадчої групи — організації адвокатів, які представляють інтереси потерпілих у справах Майдану, — там максимально детатальна і оперативна інформація про ці справи.

Людина має займатися тим, що вона вміє, і тим, що вважає правильним. Це такий особистий, внутрішній критерій правильності

Немає секретної інтелектуальної зброї, яку можна просто розбризкати над натовпом — і всі раптом зрозуміють, що оце важливо і варто приходити сюди на судові засідання. Потрібне просвітництво, обізнаність, увага журналістів. Якщо ми говоримо про ширші кола, то саме журналісти є провідниками для суспільства у розумінні певних процесів, які для когось є складними.

Наприклад, справи Майдану багатьом близькі, але вони мають бути також і зрозумілі не лише їхнім безпосереднім учасникам, не лише тим, хто там був, а й наступному напівпоколінню — людям, які сім років тому були ще дітьми, а зараз — дорослі й можуть вирішувати, впливати на своїх однолітків та суспільні процеси, є повноцінними членами громадянського суспільства.

DSC_8143

Чи вважаєте себе успішною людиною? У чому виміряти ваш успіх?

Я про це не думаю. Не вважаю успішність важливим критерієм. Успіх — занадто нестабільний параметр в залежності від обраного відрізку часу. Чи є це успішним зараз? Чи буде це вважатись успішним за рік, за п’ять? десять? по завершенню життя? Відповіді будуть різними. 

Такий приклад: мене колись віднесло далеко в море на сапі (це просто дошка, як для серфінгу, і весло), і от коли я вже себе опанувала, зорієнтувалась, вже обрала орієнтири на берегу, відкорегувала курс, куди гребти, наче все роблю правильно, але ти гребеш з усіх сил, а здається, що геть не рухаєшся, і поступово охоплює відчай. І з берега, до речі, теж навіть в бінокль не видно відразу, в якому напрямку рухається дошка. Бо море — в усі сторони море, ні за що оком зачепитись. Я власне тоді заборонила собі думати про відчай, спрагу, стерті руки і обпечену спину, до того як прогребу 1000 гребків. А за 1000 гребків вже видно результат. І берег наближається.

Людина має займатися тим, що вона вміє, і тим, що вважає правильним. Це такий особистий, внутрішній критерій правильності. Дозволяє виміряти повноту «виживання» свого життя, — це вигадане мною слово на противагу «проживанню». Наскільки це успішно у загальному розумінні? Не думаю, що можу судити про це. Як на мене, загальноприйняті критерії успіху — це приблизно те саме, що у моєму прикладі «на око» з берега прикидати — наскільки правильно гребець гребе, оцінюючи лише 10-20 гребків. В мене є свій, теж, певно, не дуже точний критерій ефективності того, що я роблю, — кількість людей, які передумали виїжджати з України або повернулись сюди.

Які поразки у житті сформували вас як особистість?

Теж важко сказати. Не можу назвати саме поразки. Були складнощі, були катастрофи. Те, як складаються обставини, навіть якщо вони складаються так, що тебе знищать, і те, як ти на ці обставини відповідаєш, відчуваєш себе і сприймаєш ситуацію, — це різні речі. Поразки — це саме про сприйняття. Я не оцінювала якісь події як особисті поразки. А, може, просто не пригадаю. І це добре.

Яку одну пораду ви можете дати читачам The Ukrainians?

У договорі з потерпілими у мене є пункт: «Не зневірюватися». Мені здається, він дуже правильний. Якщо людина тривалий час робить те, у що вона вірить, при цьому вона чесна із собою, — то це те, що може приносити відчуття повноти життя. Я тут не говорю про успіх чи щастя, але принаймні вона проживає своє життя на повну силу, з максимальною віддачею. Навіть якщо тривалий час не видно результату, то все одно треба «лупати сю скалу». 

Ірина Ладика Данило Павлов

Схожі публікації

5361 9

Жити, щоб шити

Довгий шлях Сашка з Мукачева до власного бренду рюкзаків Horondi

01.02.2019 Наталія Середюк
3416 10

Рух відповідального вчительства

Що таке EdCamp і як група натхненників змінює систему української освіти

13.01.2019 Ірина Кипоренко
32513 15

Відчути світ

Ігор Шаверський та Олена Петросюк залишили престижні роботи і за два роки відвідали майже 40 країн

22.08.2016 Софія Пилипюк

Популярні публікації

39062 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом
04.04.2014 Володимир Бєглов
67228 11

Суспільство, яке здатне себе змінити

Про можливість змін в українському суспільстві
03.10.2016 Руслан Савчинський
38784 12

Брія Блессінґ

Розмова з українською співачкою
24.09.2014 Володимир Бєглов

Введіть слово, щоб почати