У спецпроєкті про кримських журналістів-політв’язнів на початку було 16 прізвищ. Поки авторки й автори працювали над матеріалами про колег у російській неволі, 5 березня 2024 року співробітники ФСБ провели чергову серію обшуків у будинках кримських татар у Криму. У Бахчисарайському та Джанкойському районах були затримані, а згодом і арештовані десятеро людей. Двоє з них — громадянські журналісти, Рустем Османов і Азіз Азізов із Бахчисарая. Обидва є фігурантами Шостої бахчисарайської групи «Хізб ут-Тахрір».
«Батьки вчили нас жити чесно»
Рустемова дружина Ельмаз Усеїнова описує перші хвилини обшуку як «звук, який підняв на вуха весь дім». Співробітники російських спецслужб прийшли з обшуком у бахчисарайський дім традиційно зранку — приблизно о 4-й годині, і налякали гуркотом доньку Рустема й Ельмаз, Асію. На той момент їй було 6 років. Дівчинка спала найближче до вхідних дверей. Протягом усього обшуку, описує жінка, подружжя перекладало сонних сина та доньку з кімнати в кімнату, щоб ті не бачили, як обшукують їхній дім. Ельмаз пригадує, що, проводячи обшук у кімнаті сина, силовики просто топталися по дитячих іграшках, що їх син Муса залишив звечора на підлозі. «Спальню вони обшукували доволі ретельно: переглянули всю літературу. Далі попросили підняти ліжко — воно з підйомним механізмом. І поки один із “гостей” відволікав мене своїми питаннями та розмовами, другий, як я тепер розумію, з-під куртки витягнув книжку. З її стану було видно, що її жодного разу ніхто не гортав. Звичайно, ми відповіли, що це не наша книжка, її тут ніколи не було. Чіпати ми нічого не стали, наших відбитків на цій книжці однозначно немає, але це вже нікого не цікавить. Тобто книжка пішла у справу, вони її вилучили як знайдену заборонену літературу», — розповідає Ельмаз.
На момент запису розмови Рустем перебував у Сімферопольському слідчому ізоляторі №2 і мав бути етапований у Ростовську область.
У справі проти Рустема Османова та інших фігурантів — вісім томів кримінальної справи.
За весь час, із моменту арешту громадянського журналіста, подружжю не дозволяли говорити по телефону, вони мали тільки одне короткострокове побачення. Зв’язок тримають через офіційний російський сервіс «Зонателеком». Рустем отримує листи по п’ятницях, а Ельмаз пише йому по середах. Через дружину Рустем передає листи іншим рідним і друзям.
«Селям алейкум, мій дорогий, любий дідусю! Міцно цілую ваші руки і обіймаю щосили:) Ми з братами опинилися в малоприємному становищі. Не тому, що ми погані і скоїли якісь злочини. Ні! Ми не так виховані! Навпаки, батьки вчили нас жити чесно, заробляти чесно, чужого не брати й допомагати іншим! Нас торкнулася несправедливість. Ми переживаємо це випробування з Божою допомогою і станемо сильнішими, міцнішими! А ще для мене й братів є приклад стійкості та незламності, цілеспрямованності та розсудливості, сильного характеру. Це Ви! Тим, як ви повернулися в Крим, на Батьківщину, тим, як не втратили себе та як виховали своїх дітей, гідних називатися доньками та синами свого народу, — ви захоплюєте. Я всім своїм друзям з гордістю розповідаю вашу історію. Молю Бога, щоб Він подарував вам міцне здоров’я і довгі роки життя! Ми ще зберемося за одним великим столом! Ваш онук Рустем. Ми вас не зганьбимо!».
Цей лист Османов написав 24 березня 2014 року своєму дідусю Айдерові Комурджи. Той працював реставратором у Ханському палаці в 1990-х роках. У Крим йому вдалось повернутися після депортації 1944 року одним із перших, у 1968-му. За час окупації півострова заарештували трьох онуків Айдера Комурджи: Аметхана Умерова, Мустафу Абдураманова і Рустема Османова. Усі троє — фігуранти «справи Хізб ут-Тахрір». У віці 86 років, 7 жовтня 2024-го, Айдер Комуржди помер. Ельмаз каже, що арешти онуків сильно підірвали його здоров’я.
Затримання й адміністративні арешти для Рустема почалися ще в 2016 році. За цей час на нього склали як мінімум два адміністративні протоколи. У 2017-му йому вперше присудили штраф, а у 2023-му — адміністративний арешт. «Ми розуміли, що це (обшук із подальшим арештом, – ред.) можливо. Також ми розуміли, що не робимо нічого неправомірного, але зараз не потрібно робити нічого такого, щоб потрапити за ґрати. Якось ми зібрали сумку з речами, щоб не витрачати на це час, якщо до нас прийдуть. Вона довго стояла, і щоразу, бачачи її, я ловила себе на думці, ніби прощаюся з чоловіком. Мені стало не по собі, і я розібрала цю сумку. Все у руках Всевишнього, ми не робимо нічого поганого, ми просто живемо зі своїм народом, підтримуємо його й розуміємо, що ніхто не застрахований від таких наслідків», — говорить Ельмаз.
У сфері медіа Рустем працював іще до одруження – на кримськотатарському телеканалі «ATR» був режисером монтажу. Він працював там п’ять років і звільнився ще до 2014-го. Після початку російських масових репресій в Криму Рустем залишився в журналістиці, долучився до ініціативи «Кримська солідарність». «Він монтував ролики про політв’язнів, про їхні родини. Більшість їхніх історій пройшли, можна сказати, через його руки», — розповідає його дружина.
Ельмаз познайомилася з Рустемом студенткою. Вона вчилася в медичному коледжі разом з двоюрідною сестрою свого майбутнього чоловіка. Пара одружилась у вересні 2013 року. Ельмаз каже: «Ми пожили спокійним життям буквально пів року. Після 2014-го мій чоловік не припускав навіть думки про виїзд. Я, звичайно, переживала, десь давала слабинку, але чоловік завжди мене заспокоював, завжди давав таку опору, таку підтримку, якої мені більше ніхто не давав. Поговоривши з ним кілька разів, я зрозуміла, що марно переконувати його виїхати. Він завжди казав, що Крим його дім і він нікуди не поїде».
«Не плач, мала. Ми прорвемося!»
Того ж дня, 5 березня, тільки на півтори години раніше, російські силовики прийшли з обшуком у ще один будинок у Бахчисараї, до ще одного громадянського журналіста — Азіза Азізова. Азізова дружина Аіша Мамедова не спала, коли почула голосні звуки за вхідними дверима: «Постукали спочатку до сусідів у двері. На той момент я не спала, а чоловік із дітьми спав у спальні. Я одразу зрозуміла, хто може прийти в такий час. В нас реальність така, що ми чекаємо на “гостей” 24 на 7. Я одяглася, сховала свій телефон і гроші. Лягла біля чоловіка й обійняла його. Так ми лежали, поки вони не почали стукати вже до нас. Я тоді лежала і усвідомлювала, що нескоро зможу його ще раз так обійняти. Я полежала з чоловіком ось цей відведений нам час, спокійно його розбудила. Сказала: до нас прийшли».
Аіша пригадує, що обшук почався грубо: силовики знімали все на камеру, кричали, щоб Азіз лягав на підлогу. «Поклали прямо внизу, на сходинках, які ведуть на другий поверх. Усе відзняли, потім сказали: “Все, вставай, можеш сісти, де тобі зручно”. Треба ж було продемонструвати глядачу, що мій чоловік — “терорист”. І все, після цього поводилися дуже навіть пристойно».
Аіша пригадує, що силовики нічого особливо не шукали й не перевертали. Просто кидали погляди по кімнатах. У будинку Азіза й Аіші теж «знайшли» заборонену в РФ книжку «Халіфат». Жінка стверджує, що її в дім підкинули.
Під час обшуку були присутні двоє понятих, яких силовики привезли з собою. Аіша розповіла, що обидва були із закритими лицями. Вона описує це так: один молодий, років 18, його обличчя закрите бафом-маскою, тож видно тільки очі. Другий — старший і в балаклаві. Наприкінці обшуку силовики знов увімкнули камеру і дозняли «затримання терориста» в його будинку. Аіша розповідає: вона довго не могла усвідомити, що от просто зараз її чоловіка заберуть. «А коли усвідомила, розіпхала всіх і обійняла його на прощання. Слідчий тоді рукою показав, мовляв, не чіпайте її. Я пам’ятаю, що Азіз сказав мені перед тим як його забрали: «Не плач, мала. Ми прорвемося!».
Пара познайомилася на весіллі вісім років тому. Вона була гостею з боку нареченої, він — з боку нареченого. Жінка каже, що закохалася в його доброту: «Його доброта першою впадала у вічі», — говорить Аіша. Азізова старша сестра Медіне Азізова розповідає, що він був добрим із самого малечку: «Він дитиною ходив пасти овець, постійно з ними обіймався, грав, міг піти на пасовище, взяти їжу для себе і всю її згодувати тваринам. Коли виріс, його завжди оточували діти — не тільки троє своїх, а й чужі. На свята обов’язково ставав робити їм цукрову вату». У своїх листах до сестри Азіз підписується «Твій бро».
Про те, що чоловік займається громадянською журналістикою, Аіша дізналася не одразу. «Я навіть не можу розповісти про його роботу, бо він не розповідав мені, коли вирішив стати журналістом. Він розумів, що я за нього боюся, й намагався не хвилювати зайвий раз. З часом я почала помічати, що в домі з’являється специфічне обладнання: мікрофони, об’єктиви, петлички. Тоді я все зрозуміла і запитала прямо. Чоловік підтвердив, що займається громадянською журналістикою.
Він відвідував суди, їздив до родин політв’язнів, брав інтерв’ю у дружин, матерів. Я не старалася його відрадити. Розуміла, що такі люди потрібні.
Якщо він тут, у Криму, який сенс його відраджувати, якщо до тебе все одно будь-якої миті можуть прийти і ув’язнити ні за що? Скільки було випадків, коли арештовували не активістів і не журналістів. По-перше, відраджувати не було сенсу, по-друге, я також вважала правильним, що він допомагає іншим».
Час для розмови з Аішею ми узгоджували тиждень. Вона працює на двох роботах: майстеркою з ламінування вій та брів і підробляє в магазині дитячих товарів. Жінка говорить, що мусила почати працювати більше після арешту чоловіка: «В нашій родині заробляв чоловік. Я працювала теж, але більше для душі. Коли ми лишилися самі, робота стала потребою. В нас троє дітей, троє хлопчиків. Підготовка до школи, розвивальні гуртки тощо. За все це треба платити. Я чимдуж намагаюся створити дітям відчуття, що їхнє [побутове] життя не змінилося, коли забрали батька».
Колажі Анастасії Струк. Архівні світлини надала авторка.
