Сам на сам

Про страхи і мрії дітей-сиріт за крок до випуску з інтернату

08.06.2016 Марія Педоренко

— Та де ви бачили, щоб у парламенті порядок був? — молода рудоволоса жінка усміхнено дивиться на сутулуватого хлопчика, який поспіхом прибирає зі стола обрізки різнокольорового паперу, розкидані олівці та фломастери.

Овальний стіл посеред невеликої кімнати з високою стелею — місце збору шкільного парламенту. Головує — той самий сутулуватий хлопчик:

— Діма. Дмитро. Дімич. Можна Дмитро Олександрович, — президент школи. Керівна посада не заважає йому прибирати за місцевими міністрами й депутатами.

— Зараз я вам покажу, як у нас тут живеться, — жінка залишає зал засідань та виходить у кулуари – коридор львівської школи-інтернату №2.

— Ми, — наголошує президент. — Ми покажемо.

Історик

— Я є перший противник цього закладу. Тому що дитина має бути в сім’ї. Крапка, — невеликий на зріст молодий чоловік з бровами хатинкою вказівним пальцем свердлить чорний письмовий стіл. Андрію Закалюку ще не виповнилося тридцяти, втім дітей у нього вже 130. Точніше — 132. Всі вони — учні єдиної у Львові загальноосвітньої школи-інтернату. Закалюк тут директор.

Ще два роки тому він працював в іншій школі, викладав історію та опікувався дітьми тільки на рівні класного керівництва.

— Я все своє життя хотів стати вчителем. Йшов до цього, працював — і так в один момент мусив свій сьомий клас лишити. І це було мені так тяжко, — перший день у школі закінчився для нього сльозами. Плакав як дитина. Після смерті батька такі сильні емоції були в нього вдруге. — Якби знав, куди йду, 99% — я би відмовився.

На стіні за спиною директора — два з половиною десятки аркушів паперу. Правила життя Маленького Принца. На останньому чорним на білому: «Від кожного треба вимагати те, що він може дати. Влада, насамперед, має бути розумною».

IMG_9354

Роботу інтернату Закалюк порівнює з державою. Інтернат вчить. Інтернат виховує. Інтернат годує. Тут є обрані народом парламент і президент. Утім, демократія будується паралельно з руйнуванням авторитаризму.

— Ми режимна установа. Совдепії тут є багато в чому, — зі сміхом у голосі говорить він. — Якщо не порушувати закону чи положення якогось, чи указу міністерства, абсолютно нічого не вийде.

Директор вважає, що для системи діти — це товар. Юридичного права відпускати їх на вулицю чи допускати до фізичної праці за межами кабінету трудового навчання Закалюк не має. Однак він намагається бути для дітей не тільки державним опікуном, як того хоче країна, а й насамперед партнером. Жодна з цих іпостасей не передбачає нормованого робочого дня.

— На восьму годину я завжди приходжу сюди на роботу. Закінчую о дев’ятій. О пів на десяту. О десятій, — обручкою Закалюк відбиває час по столу. — Дружина мене розуміє, підтримує. Я завжди з дітьми. Чого я тут директор? Стола? Чи трави, яку треба покосити? Я не директор харчоблоку чи спальні. Я директор школи, а школа — це діти.

Двері до кабінету Закалюка відчинені завжди. Буквально. Каже, що діти приходять постійно. Відпроситися на вулицю, спитати поради чи пожалітися. І зі сміхом додає, що час від часу проводить своєрідні прес-конференції, на кшталт п’ятихвилинок із прем’єр-міністром:

— Я збираю дітей 5-11 класу. Все записую, що треба зробити. Все! А вони мені все говорять. Бо перед вихователями часто соромляться. Пізніше кличу своїх заступників – одного, другого, завгоспа, шеф-кухаря — і кажу: «Бачте, це проблеми». Все. Діти — замовники освіти. Замовники свого комфорту.

Директор тут радше виконувач. Починаючи від кафе, де діти змогли б вчитися готувати, й до появи солі на столах:

— Чому я можу, як нормальна людина, сісти собі за стіл з їжею і поставити перед собою сіль, а діти не можуть? Бо мені всі казали, що та сіль буде розсипана усюди, все буде нею присипане, але я подумав — чого б ні? І зробив. І, звісно, перші два тижні сіль була усюди, але тепер стоїть.

Ще одне правило життя Маленького Принца на стіні наголошує: «Діти повинні бути дуже поблажливими до дорослих». А дорослі до дітей? Система покарань тут не діє — Закалюк вважає, що дітям варто пояснювати, де вони схибили, а потім надавати можливість виправитися. За куріння в туалеті — почергувати в їдальні чи прибрати в коридорі.

Заохочень, каже директор, мільйон. А от зробити дітей самостійними, коли за всіма правилами 17-річним учням щодня мають ставити і забирати тарілку з їжею, прибирати за них у кімнатах, прати їм речі, важко:

— Повірте, коли ми хочемо дитині добра, тоді ми розуміємо, що дитині треба дати все. Я хочу навчити дитину елементарних побутових речей. Бо постійно ж говорять — в інтернаті діти нічого не вміють. Дайте мені механізм, як це зробити, я це зроблю. Вони будуть з радістю це робити, це для них не покарання. Колись біля інтернату були великі теплиці. Діти вирощували свої овочі, фрукти, зелень. Добре. Теплиці не треба, треба новий будинок побудувати. Побудували. Ще що? Я завжди кажу. Дайте механізм.

Їхній успіх — це в багатьох випадках не повторити помилок батьків. Сильної ролі не грає, ким вони будуть працювати — продавцями в магазині чи юристами в крутій фірмі

Закалюк підвищує голос. Брови хатинкою повзуть на лоба, наче він чимось здивований.

— Будьмо відвертими, не всі підуть вчитися в університети. Основна маса обирає такі речі, де в подальшому житті зможе заробити на шматок хліба. Одні гарно вишивають, інші — шиють, той по дереву класно робить, той — кухар. Я багато таких речей маю їм прищепити з дитинства. Бо сісти з дітьми п’ятого класу інтернату і розповідати їм про філософію, про грандіозні перспективи гуманітарних наук, говорити їм, що вони стануть політологами, соціологами, журналістами, юристами, розуміючи, що такого не буде…

Директор на кілька секунд зупиняється і помічає, що носом пішла кров:

— Таке буває. Я гіпертонік, — Закалюк дістає з висувної шафки залишки туалетного паперу. — Все нормально. Це навантаження. Тиск, — спокійним тоном пояснює він, поки витирає кров. Продовжує вже стишеним голосом.

— Я би хотів побачити їх щасливими. Попри те, що велику частину життя їм треба забути. Діти до нас приходять з величезними травмами. Як я такій дитині зможу пояснити, що таке успішна людина? Їхній успіх — це в багатьох випадках не повторити помилок батьків. Сильної ролі не грає, ким вони будуть працювати — продавцями в магазині чи юристами в крутій фірмі.

IMG_9414

Для випускників на цьому етапі слово «професія» дорівнює невизначеності. В деяких випадках — страху. Страху зробити великий крок до нового життя. Страху залишитися на самоті й без підтримки. Страху бути відфутболеними.

Футболіст

Склянка з узваром от-от впаде з обіднього столу. Двоє першокласників щось не поділили і чубляться просто у їдальні. По різні кінці столу їх наче кошенят розводить високий юнак із суворим поглядом з-під густих брів.

— Якщо вони будуть битися і битися, то що це за діти виростуть? Треба, щоб дитина просто могла заступитися за себе чи за когось. А не те, щоб бити когось, принижувати, — це Давид*. Йому сімнадцять і це останній його рік у школі-інтернаті №2.

Для малечі він наче старший брат. Йде різнокольоровими шкільними коридорами і «дає п’ять» кожному, хто протягує йому долоні з вигуками «Давиииид! Давииииид!» Місцевою знаменитістю він себе не вважає, каже, що в такому випадку діти не зверталися б до нього по пораду чи допомогу.

IMG_9305

У тоді ще не розмальованих усіма кольорами веселки коридорах школи Давид з’явився таким самим хлопчиком-другокласником. Мати працювала в Італії. Віддала його до інтернату, як він сам каже, щоб було спокійніше. Згодом вона повернулася, втім хлопець так і залишився тут.

— Всі так думають: «О, швидше б закінчити ту школу-інтернат!» А я… Я тут вже стільки років… Серйозно, буду сумувати. Тут колектив вчительський нормальний, дуже добрий. Зараз от дивлюсь на малих, як вони ставляться до того всього, якісь невдячні. Виростуть — поймуть.

Вдячність для нього — це відповідати добром на добро. Допомогти директору, якщо той потребує. Чи не смітити. Для багатьох інтернат став домом. Смітити вдома — це невдячність:

— Якщо чесно, інтернат мене виховав так, що я можу подумати і за себе, і за когось. Я, коли прийшов сюди, теж був егоїстичним: нічого не знаю, моя хата скраю. Але зараз я вже поняв, що так не можна.

Якщо чесно, інтернат мене виховав так, що я можу подумати і за себе, і за когось. Я, коли прийшов сюди, теж був егоїстичним: нічого не знаю, моя хата скраю. Але зараз я вже поняв, що так не можна

У Давида 180 сантиметрів зросту. Він би гармонійно виглядав у компанії професійних баскетболістів, утім на полиці для взуття в нього головують футбольні бутси. Хлопець марить футболом, хоча в дитинстві думав стати кухарем.

— Я раніше футбол ненавидів. А потім… Нема що робити, піду з хлопцями зіграю. Далі почав бігати й бігати, і мені щось так сподобалося, — у розмові про спорт Давид пожвавлюється, починає активно жестикулювати і відповідати на запитання ще до того, як почує його повністю. — Вступатиму в Інститут фізичної культури. Як закінчу навчання, зможу тренером бути чи вчителем фізкультури. Але я думаю, що краще далі футболом займатися і потім вже стати тренером.

На території інтернату є футбольне поле. Зелений газон просто неба. З усього, що є у школі, хлопець показує саме його. Сьогодні він грає у церковній команді. Тренер — колишній гравець легендарних львівських «Карпат». Давид хоче стати таким, як він — бути водночас авторитетом і другом для кожного спортсмена.

Торік юнак опинився за крок до мрії. Люблін. Спеціалізований ліцей. Спортивний клас. Спонсори профінансували навчання Давида та його найкращого друга:

— Нам казали, якщо ми будемо вчитися добре і поступимо на другий курс, то вони будуть й далі спонсорувати. Якщо ми закінчимо перший курс погано, то ми повернемося до Львова.

Фінал історії зрозумілий. Утім, тоді хлопці мали змогу закріпитися у спорті — отримали пропозицію грати в командах з американського футболу чи бейсболу. Натомість єдине, про що думали, — чи приймуть їх назад у школу:

— Ми питали директора: «А можна?». А він нам: «А куди ви дінетеся?» — Давид всміхається, на зубах блищать брекети. — Якщо чесно, хотілося сюди вернутися. Хоча ми розуміли, що нам тут не буде аж настільки краще, але просто тягнуло сюди. Там, не знаю, якось на душі було тяжко. Ми вперше коли поїхали, чотири місяці сюди не їздили. І то, блін, так тяжко було, реально.

Пізніше з’явилася ще одна причина лишатися у Львові. Про неї Давид говорить майже не підіймаючи погляду. Тінь від брів спадає на очі, малюючи трикутники, наче в П’єро.

— Вона мене виправила. То я пив й курив, а тепер перестав. Вона просто сказала: «Давид, а ти не хочеш кинути курити?» Я не курив два місяці, потім щось знову почав. Сказав їй, що не обіцяю, але буду старатися. І так кинув. П’ятий місяць вже не курю.

До своєї дівчини Давид їздить у найменше місто України — Угнів. Три години автобусом. Каже, що характер в неї важкий, але саме за це вона йому найбільше подобається. Якщо в двох словах — дівчина-загадка. Каже, що з кожною зустріччю відкриває в ній щось нове.

— Я все думаю, як її поняти взагалі?! — юнак сміється і машинально хапається за срібний ланцюжок на руці. Ще один — на шиї, поряд з канатиком, на якому висить половинка серця з написом «LOVE». Все це згадки про неї. В кімнаті ще чекає одноокий жовтий посіпака — теж подарунок дівчини.

IMG_9299

Тихо, трохи сором’язливо він розповідає, що інколи думає про своїх майбутніх дітей. Уявляє хлопчика та дівчинку. Але потім знову стає серйознішим і додає:

— Але ж ще не той вік! Спочатку треба стати на ноги. Можна мати дівчину, можна. Але коли я буду бачити, що я можу забезпечити і жінку, і дитину, а потім другу дитину, і себе, і взагалі щось таке, щоб лишилося моїм дітям, тоді можна вже й робити сім’ю. А зараз що? Я хотів би мати дітей не швидше 25-ти.

Доросле життя Давида трохи лякає. І річ навіть не в сім’ї, а в тому, як зробити все самому, коли школа більше не допомагає. Заробити грошей, вдягнутися, купити їсти, зробити кар’єру, забезпечити сім’ю — такий в нього план. На заваді лише страх того, що нічого не вдасться. Як протидія — самопереконання.

— Я не задумувався про те, що щось не вийде. Це було б дуже погано. Щоб я не пішов якимось грузчиком працювати, — повз очі проїжджає вантажівка з металопластиковими вікнами, Давид проводжає її поглядом, опускає голову і починає сміятися.

Для себе він хоче інакшого життя, аніж те, яке прожила його мати. Повернувшись в Україну, вона розірвала всі контакти з Італією, почала пити та й знайшла нових друзів, які налаштовували її на зовсім інше життя.

— Мама мала гроші. Коли вони закінчувалися, допомоги було не дочекатися. А коли з’являлися знов… «О, ми з тобою знов дружимо!» Я їй говорив: «Мамо, кидай пити, бо я піду з хати і ти мене ніколи не побачиш». Вона погоджувалася, але зрештою все починалося наново.

Доросле життя Давида трохи лякає. І річ навіть не в сім’ї, а в тому, як зробити все самому, коли школа більше не допомагає. Заробити грошей, вдягнутися, купити їсти, зробити кар’єру, забезпечити сім’ю — такий в нього план

Нещодавно жінка померла.

Зрозуміти те, що з ним трапилося, змогли не всі. Хтось просто казав: «Заспокойся. Заплющ очі», хтось намагався підбадьорити, хтось співчував, хтось полегшено видихнув, що не опинився на місці Давида. Чи не вистачає йому батьківської ласки? Хлопець відповідає лаконічним: «Можливо». За останні роки його сім’я розрослася до масштабів школи-інтернату. Учні — брати й сестри, викладачі — батьки. Сьогодні в нього є можливість отримати нову родину — опікуватися хлопцем хоче мати його найкращого друга. Чи може він назвати себе щасливою людиною? Давид відповідає впевненим: «Так».

— Я розумію, що є люди, які не мають того, що я маю. Мені зараз добре. В мене є друзі хороші, в мене є навіть нова родина, і дівчина. Можна сказати, все є. Я щасливий.

Співачка

Зелене зморщене обличчя заглядає в прочинені двері шкільного класу. Слідом за ним в отворі з’являється скоцюрблене тіло худорлявого підлітка. Маска намагається з’їсти кактус, танцює шаманські танці, розбиває об підлогу новонароджену дитину. Пантоміма триває кілька хвилин. Поза кадром глядачі реготанням проводжають дівчину з головою Баби Яги. Власник відеозапису підсумовує побачене фразою «я вам цього не показував».

За крючкуватим носом та порожніми очницями ховається 15-річна Аніта*. На її власному обличчі дугами звиваються не численні зморшки, а ідеально вимальовані брови.

— Та я з десяти років малювала, — довге русяве волосся заплетене у два колоски, голова захована в капюшон завеликої біло-блакитної пайти, — щось читаю, щось дивлюся в Інтернеті.

На тумбочці біля її ліжка два великі чохли з косметикою. Безліч тюбиків й флакончиків, армія пензлів різної форми й пухнастості. Все це — подарунки  наставниці. Учні тут мають когось на кшталт старшого друга з-поза меж школи. Подруга Аніти полюбляє малювати та має серед знайомих місцевих візажистів. Ті віддають дівчині те, що їм вже не треба.

Раніше вона отримувала косметику в подарунок від матері. Сьогодні жінка позбавлена права виховувати своїх дочок. В Аніти є дві сестри: старша вчиться разом з нею у 9-му класі, молодша — у дитячому будинку.

В інтернаті дівчина опинилася два роки тому. До цього — три місяці у притулку. З натягнутим сміхом у голосі каже, що не хоче згадувати про це. Замовкає. На новому місці першим почуттям був страх.

— Боялася, що зі мною не подружаться, — Аніта відпускає смішок, — Ну я спочатку погано спілкувалася, бо не сприймали нас — прийшли новенькі. Але потім подружилися.

Найкращий друг, впевнена вона, має бути один. Вірний. Чесний. Ці слова вона промовляє з награним пафосом. Ще важлива підтримка й порозуміння. У стосунках із сестрою це проявляється у довгих розмовах і прогулянках. Аніта молодша на рік, втім каже, що не відчуває цього.

— Вона весь час підходить, щось питає: «Боже, Боже! Шо мнє дєлать?!» — знову смішок.

IMG_9385

Аніта натомість порад не потребує. Сама обрала професію. Сама вирішила, куди буде вступати. Сама готується до іспитів. На меті — отримати диплом візажиста. У технічному коледжі при «Львівській політехніці» ще й стригти вчитимуть. Але тільки від однієї думки про те, щоб торкатися чужого волосся, дівчина кривиться, наче та зелена маска Баби Яги.

— Співачкою мрію стати. А ще актрисою, — з кінчиків волосся вона робить собі вуса, намагаючись затиснути його між носом і губою. — Я хотіла ще моделлю стати. Та й зараз хочу. Але мене типу запрошували ВКонтакті. Прийшла в модельну агенцію. Поміряли, сказали, що я занизенька. Там мінімум метр сімдесят. А в мене метр шістдесят вісім.

Модельний бізнес, акторство, спів, візаж — це все підробіток. Утримувати сім’ю, на думку Аніти, має чоловік. Заробляти більше, любити жінку й дітей. Не сваритися.

— Головне — це почуття гумору. Й сильний характер, — смішок, — щоб сказав — і втримав своє слово. А не обіцяв те-то і те-то.

І щоби без брехні.

Позбутися зухвалості, схуднути, стати відповідальнішою й купити «айфон» — план-мінімум на найближчі роки

— Бо на брехні не проживеш! — додає вона фальцетом, повчально розмахуючи вказівним пальцем. І слідом знову — смішок.

У собі вона не любить грубощів. Щось не подобається — одразу галас. Аніта хотіла би це змінити. Наче героїні реаліті-шоу «Від пацанки до панянки», яке вона дивиться з сестрою. Але пацанки з екрану — то запущений випадок. Дівчині аби тільки перестати грубіянити дорослим.

— У мене в крові це, — смішок.

Позбутися зухвалості, схуднути, стати відповідальнішою й купити «айфон» — план-мінімум на найближчі роки. Не так дорого, як інша мрія — розкішний автомобіль. От якби був мільйон!

— Гєлік (гелендваген — модель позашляховика від Mercedes, — TU). Чорний. Як у фізрука (герой однойменного російського серіалу, — TU). Ще бізнес якийсь собі б відкрила. Може, ще бідним пороздавала б. В інтернати, в дєтдоми. «Айфони» би всім купила. Сказала б: «Я теж про це мріяла!» — Аніта сміється, розтягуючи губи в беззубій усмішці — ховає брекети.

Мільйон — не єдине, що треба для щастя. Не вистачає ще й сім’ї. Чоловіка й дітей?

— Нє-нє, — в голосі, здається, вперше з’являється серйозність. Аніта відводить очі, — Мами.

Саме тому дівчина не збирається продовжувати навчання у школі. За межами інтернату, сподівається вона, з’явиться можливість частіше бачитися з родиною.

— Мама не хоче, щоб ми повторили ті самі помилки, що й вона. Хоче, щоб ми були щасливими.

Щастя для Аніти дорівнює родині. А ще — можливості робити те, що їй подобається, не помилитися у виборі майбутньої справи. Від цієї думки їй трохи лячно.

— Боюся вступати в коледж, бо я там нікого не знаю. В новій компанії буває, що ніхто — ніяк. А буває, що дві години — і я своя.

А що ж з інтернатом? Сумуватиме? Швидка відповідь Аніти — протяжне «штаааааа?!». На додаток — смішок. Втім після паузи швидке «буду-буду».

— Тільки ви про це нікому не кажіть!

Оперативниця

Бежево-помаранчеві шпильки повільно міряють кроками кабінет дев’ятого класу. Урок історії. Відповідають чорні кросівки. Блискучі туфлі підглядають у зошит і тягнуться доповнити відповідь. Сині кеди вистукують довільний ритм. Білі ляпанці, одягнені на блакитні шкарпетки, вперлися носом у підлогу й повільно гойдаються.

— Ан-тан-та? З великої?.. — за 45 хвилин їхня власниця не промовила майже жодного слова.

Дзвоник. Білі ляпанці йдуть паркетом і плиткою, щоб врешті опинитися на килимі. Чотири ліжка. На одному вже сплять чорно-золоті кросівки. Це Аніта*. Білі ляпанці належать Саші* — тій, яка старша сестра.

— Я люблю читати. Але по мені не видно. Не можу сформулювати речення, — дівчина сміється, оголюючи зуби.

IMG_9367

Улюблені книжки Саші — детективи. Вона хотіла б колись написати і свій — про вбивства, із закрученим сюжетом. І щоби трішечки про любов. Але, каже, такого ніхто не опублікував би. Причина, каже, та сама — розуму мало.

А ще вона хотіла б працювати оперативницею. Шукати правопорушників, розкривати злочини. Але Саша впевнена, що до поліції її ніхто не візьме. Причина нічім не відрізняється від попередніх.

— Я була б тупим опером.

Саме тому після дев’ятого класу дівчина збирається навчатися готельному бізнесу. Просто диплом їй не потрібен, підтягнути англійську — і вона вже бачить себе на посаді адміністратора.

— Буду строгою. Але якщо буду на всіх кричати, кличку дадуть. Кобра, там, — Саша сміється на високій ноті, але так, щоб не розбудити сестри.

Строгість для неї — це передусім змога постояти за себе. Сказати щось у відповідь. Не рознервовано, як зараз, а спокійно. Як кобра.

У дитинстві вона хотіла бути ветеринаром. Тренувалася на іграшках. Пришивала вуха. Спочатку відривала — потім пришивала. Мрія стати лікарем уже не така важлива, але бажання допомагати залишилося.

— Лікарню б відкрила, — розмірковує Саша. — Від раку. І благодійний фонд. Якби гроші були.

Звідки це в неї — не знає. Але найбільше боїться смерті. Втратити когось із рідних чи друзів. Був — і нема. Це затяжко.

— У мене дід помер. Два роки тому. Я до нього в дитинстві ходила. Він мені завжди по десять гривень давав. І я така: «Морозиво! Морозиво!» А він сліпий. Не бачив нічого. Жив із моїм дядьком. Дід був масажистом. В нього двері завжди були відкриті, люди заходили. Його всі знали. Класний був. Дуже багато матюкався, конєшно, — Саша розповідає про це, наче про аристократичну примху. — Коли підросла, я трохи з ним сварилася. І перед смертю якраз. Назвала його «старий хрич». Капець який. Чого ми тоді посварилися? Він чогось бикував, а я собі нормально. А потім дідо помер. Я спершу не вірила, в мене взагалі — шок. Класний був дід.

За місяць до цього загинув її друг дитинства. Футболіст. Потрапив під машину. Був п’яним, але Саша цього не розуміє. Каже, що він ніколи не пив і не курив. А тут раз випив — і помер.

На ребрі правої долоні в дівчини татуювання. Вже трохи змазана перевернута вісімка — знак безкінечності. Зробила рік тому.

— Дурна була. Тоді мені подобалося. А зараз… Ужасний символ. Надоїло, — Саша закочує очі. З-під довгої гривки їх майже не розгледіти. Але вона не прибирає її з очей.

Чорне пофарбоване волосся — ще один привід покритикувати себе. Нещодавно вона вирішила врізати гривку — й одразу отримала прізвисько «Клеопатра». Втім образ цариці Єгипту дівчині не до душі.

— Стрьомна. Не подобається, — Саша згадує легенду про заколотих коханців Клеопатри й знову закочує очі, — всі вони, козли, однакові.

Дівчина, звісно, лукавить. Не всі. Є один дуже хороший — не курить, не п’є, займається спортом. Але трохи сором’язливий. Підступитися до нього Саша не може вже довго.

— Мене він точно не полюбить. Думає, що я погана. А він з хорошої сім’ї.

IMG_9357

Погана, бо гуляла не з тими компаніями. Там спробувала пиво. Там навчилася курити. Саші було десять. Їм – 13-14. Тоді вона вважала їх найліпшими подружками.

— Думала, всьо круто. А тоді зрозуміла. Було багато поганих інцидентів. Я ж додому їх запрошувала, а вони повиносили з хати якісь речі. Як же без цього. Більше я нікого ніколи в хату не впускала. Бачу їх зараз. Вони такі потрьопані. Якби я з ними спілкувалась й далі, може, теж такою була б. Одна, їй 15 років, вже вагітна. Буде рожати.

В інтернаті Саша зрозуміла, що таке життя — не для неї. І хоча тут вона стала агресивнішою, вважає, що вдома було б іще гірше. Зараз їй 16. У найближчі років сім вона хоче отримати освіту, заробити достатньо грошей, а потім одружитися. Але не раніше 23-х.

— Я більше працювати хочу, аніж прати йому шкарпетки. Я б йому готувала. Але шкарпетки б не прала. Принаймні, руками. А в машинку б закинула.

Ідеальний чоловік, на думку Саші, ідеальним бути не має. Навіщо їй святий? Таких не буває. Втім, нехай буде красивим. А ще спокійним. Але щоб міг постояти за себе й за жінку. А потім і за дітей. Саша хотіла б двох хлопчиків і дівчинку.

— Хочу, щоб не сварилися. Але так не буває. Щоб не пив чоловік, вообщє. Щоб дітей не бив. Мене. А нехай тільки підійняв би руку!

З чоловіком вона була б трохи суворою. А от із дітьми — доброю. Такою, як із наймолодшою сестрою.

— Хочу, щоб вона була хорошою людиною. Не ображала молодших. Не матюкалася, не курила. Але не задобра. Вона така зараз. Нічого поганого не зробить. А до неї в дитбудинку можуть підійти, штовхнути, вдарити. Я вже бачила, як одна дівчинка… Я кажу: «Ще раз підійдеш до неї!..» Більше не підходила.

IMG_9428

Повернути малу до родини – велика мрія Саші. Каже, що їхня мати теж про це мріє, але ніяк не може кинути пити. Позбавлення батьківських прав лише погіршило все.

— Я їй кажу: «Мамо! Перестань! Зав’язуй з цим!» — вона говорить зі сміхом в голосі, аж під кінець стаючи зовсім серйозною. — Ніяк. Її не можна якоюсь алкашкою назвати. Вона може півроку не пити, рік, а потім раз вип’є — і все починається знову.

Саша вважає, що корінь проблеми — в низькій самооцінці. Якби заробила багато грошей, вона спочатку відвела б її до салону краси. Підлікувала. Купила б їй дім, щоб мати могла жити там з найменшою донькою. Допомогла б влаштуватися на роботу. Спочатку це, а потім уже зробити щось і для себе.

— Ходила б на фітнес, похудала б. Наростила б волосся, щоб без чолки. Купила б машину. Білий джип. Та й поїхала до хлопця, який мені подобається. Сказала б: «Пішли погуляємо». Він би подивився на мій айфон і сказав би: «Конєшно, йду».

* — Імена дітей змінені. 
Усі фото авторки.

Марія Педоренко

Схожі публікації

коридор пансіонату в Львові2
2847 11

В’язні старості

Як державні інтернати для літніх замість останнього прихистку стають місцями несвободи

13.12.2016 Маргарита Тарасова
SM1A6910
5648 5

Майстерня каналізації

Єлизавета Подкопаєва придумала, як Львову боротися з неприємними запахами

01.11.2016 Надія Швадчак
DSC_6194
5173 8

Усе так, як діди робили

Про що моляться і за що п’ють гуцули у друге найважливіше після Великодня свято

19.06.2017 Катерина Олексенко

Популярні публікації

IMG_8374
31307 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом
04.04.2014 Володимир Бєглов
philipp-reiner-207
194224 6

8 речей, які кожен повинен зробити до 8 ранку

Декілька простих, але важливих порад
25.02.2017 The Ukrainians
OLYMPUS DIGITAL CAMERA
34065 7

Марина В’язовська

Українська дослідниця, яка розв’язала математичну задачу століть
03.11.2016 Олег Фея

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати