[Цим текстом ми розпочинаємо цикл репортажів «Наші Інші», що присвячений національним меншинам та історіям українського різноманіття. Вірмени, німці, болгари, шведи, поляки, чехи, гагаузи, євреї, албанці, румуни, греки — лише маленька частина великої картини багатоманітної України.
Навідуючись у старенькі хатинки в найвіддаленіших селах, чи заглядаючи у типово однакові вікна великих міст — ми розповімо вам про інших українців. Тих, хто поруч. Тих, хто з нами вже не одне століття.]
Порепаний асфальт на дорозі раптово переходить у вузеньку бруковану вуличку, вимощену круглим камінням, ніби на березі гірської річки. Гуцульщина, Кути. Нас провадять до оселі старенької вірменки, останньої представниці давньої громади, що проживала тут століттями.
— Як відрізнити вірменську хату від інших? — раптом запитує провідниця.
Мовчанка.
— На кожному подвір’ї росте горіх.
Остання вірменка
— Ох, то було так давно, що вже ніхто й не згадає, — пані Тося поправляє картату хустку, ховаючи під неї срібні пасма. — Вірмени тікали від турків, а король приймив їх до себе, давши владу, як у всіх. Спершу була лише одна вуличка, а потім з’являлося все більше і більше. Виник костьол і братство вермійське.
Так поставали багатокультурні Кути.
Це непримітне на карті селище міського типу поблизу туристичного Косова та за сто кілометрів від Івано-Франківська тримає у собі велику пам’ять — мекки вірмен та їхньої «малої столиці» в Україні. 1715 року тут з’явилися їхні перші поселення: вірмени, котрих переслідували мусульмани, залишили Західну Вірменію, чи то пак Східну Туреччину, та знайшли прихисток у маленькому містечку над Черемошем. Заховане в горах, це селище жило спокійним життям у колоритній мозаїці — між українцями, поляками, євреями та вірменами панувала велика злагода.
Допоки жорна Другої світової війни не перелопатили все.
Тепер цю пам’ять носить одна єдина жінка — 87-річна Антоніна з роду Торосєвічів, згодом Єгошин.
Зостанеться тільки хурут
— Ось тут, на фотографії, дивіться, — пані Антоніна виймає зі старої скриньки пожовклі світлини і трохи зворушена сідає на низенький диван. Перебирає пальцями синій квітчастий халат, дивиться на свого чорного як вугіль кота Мурчика, що затишно вмостився поруч. Показує. — Он, то я. Курортники зазнимкували.
На фото маленька босонога дівчинка у білій сукенці засоромлено поглядає у камеру. Приймання курортників — гостей містечка — до Другої світової війни було одним із головних занять місцевих жителів. Сюди на рекреації з’їжджалися численні любителі здорового карпатського клімату та вишуканої вірменської кухні.
— Я була мала, але пам’ятаю добрі спогади мирного життя. Мама моя працювала кухаркою, тато — рільником, і хоч їх одружили, як то було колись, без згоди моєї мами, на світ з’явились троє сестер та двоє братів. Мама добре готувала, робила неймовірний хурут, на який з’їжджались з усіх усюд, — у голосі пані Тосі з’являється якась горда радість, очі усміхаються, а в повітрі ніби стає чутним аромат тих східних прянощів, петрушки, селери, кропу та вірменського кореня драгону.
— Варили хурут для ганджабуру, — пані Антоніна ретельно пояснює загадкові назви вірменських страв, — мама працювала у «Вірменській господі», де його подавали курортникам. До прянощів додавали кислого молока, сметани й солі, все це прокисало, а потім варилося у мідній мисці. З отриманої каші ґаздині ліпили пірамідки і сушили на дерев’яних дошках, додаючи їх потім у зелений суп, — стара жінка замовкає прицмокуючи. Мабуть, чує той смак.
Нині вірменський хурут у Кутах готує лише одна жінка. Українка.
Дід свинар і його брат меценат
Гортаючи знімки, пані Антоніна йде все далі і глибше.
— Діда брат мій був доктором медицини, громадським діячем та меценатом. Вчений, — затягує старенька і вказує пальцем на зображення могили на львівському Личаківському цвинтарі. — Тепер він тут лежить.
На надгробній скульптурі зображено чоловіка із двома дітками, а знизу видніється ім’я — Юзеф Торосєвіч.
— Він заснував школу для бідних вірменських і польських дітей, які там вчилися задарма. Мав кам’яницю, яку по смерті теж заповів сиротам, — каже старенька і зізнається, що за життя так і не змогла туди поїхати.
— Ми могли у Львові жити. Юзеф писав: «Приїжджай, Марко, я дам тобі половину свого маєтку у Львові». Бо сам дітей не мав. А дід йому відписав: «А що я зі своїм буду робити маєтком?»
Іншого брата, дідуся пані Антоніни, занесло в Бессарабію:
— Він тримав свині і на тому заробляв. Одного дня слуга з його господарства попросився, щоб його відпустили на весілля. Вночі дідо почув шум, спустився до стайні, свині зачили бушувати. Чи він посковзнувся, чи вони його трутили, но він упав, зомлів — і потому аж на рано знайшли його. Тільки ноги у чоботах залишились.
Свині з’їли, пояснює.
Невимовне
Так родина втрачає годувальника і убожіє.
— Далі война, голод. Біда, — у голосі пані Антоніни тремтить гіркота, обличчям ніби пробігає тінь. — Люди вмирали. Ні вдіти не мали шо, ні з’їсти. Нашу хату розбили снаряди. Били з гір. З одного боку — мадяри, з другого — рускі.
Тіло старенької вірменки ніби німіє, замовкає.
— Боюся.
— Кого?
— Усіх.
— Чого?
— Не знаю.
— Розкажете?
— Нє.
Кути і справді у 1942 році переживають пекло. Долину, в якій розташоване селище, обстрілюють з одної гори союзні з німцями угорці, а з іншої — радянська армія. На рік часу усіх мешканців евакуйовують до сусіднього Косова, де вони намагаються вижити хто як може. Мама Антоніни не дочекалася кінця війни. Під час евакуації вона слабне і не може залишити містечко разом із власними дітьми. Прихисток знаходить у родича ксьондза, де і помирає.
— А в цій хаті жили євреї, — раптом каже пані Антоніна. — Вони були такі добрі. Я з тими дітьми гралася. І мама як з хати йшла шось робити, то жінка-єврейка приносила старшим дітям їсти. Розстріляли всіх. Всіх забрали. Брали живцем, а потом десь там в Коломиї, кажуть, був майданок. Нищили. Дітям єврейським вже не дали вчитися, — пригадує старенька. — Мусили носити пов’язки, на яких була їхня зірка вишита. Хоч до війни всі діти в Кутах вчилися разом. Так само бавилися. Німці розділили школи на польські та українські, а оскільки вірмени були сильно сполонізовані, то ходили до польської школи.
— Шо німці виробляли… — каже стиха. — Першим ділом як приїхали, то почали вивозити тих, що були вчені. Вчителів, директорів шкіл забирали в майданки. Потім те саме робили рускі. Якщо хтось був дуже вчений, то не питали, чи це вірменин, чи українець, чи поляк. Вивозили. А там їх нищили, тих людей учених. Потім давали телеграму: «Помер від тифу».
Пожежна станція
Скільки таких телеграм прийшло? Десятки, сотні? В 1935 році поляків, євреїв, вірмен та українців у Кутах було близько семи тисяч. Війна все зрівняла з землею.
— Євреї робили собі схованки, дикунки в подвалах, — згадує пані Антоніна. — Німці не могли їх зловити і зробили на них «акцію». Євреїв загнали у синагогу в центрі міста, яких всього було три, і підпалили. Всі згоріли живцем. Потім спалили все місто.
Радянська влада зробила на тому місці пожежну станцію, яка працює досі.
— Кажуть, що українці на вірмен нападали. Але то не українці, — каже старенька, — то були злі люди. Вони тут ні до чого. Українці та вірмени женилися між собою і дотепер женяться. А скільки вони переховали поляків і євреїв у час тої розрухи! Хоча всім погрожували, казали, що за таке розстріляють цілу сім’ю. А німці не прощали. Страшні часи були. 1942 рік.
Була скрута і розруха.
— Не мали що їсти. Але вирощували кукурудзу, бараболю, буряк, капусту.
Вижили.
Хто переслідував вірмен?
— Каву і два тістечка, будь ласка, — після розмови з пані Антоніною заходимо в крихітну кав’ярню у центрі Кут. З-за скла вітрини на нас смачно дивиться багатоповерхова випічка, шипить кавовий автомат, наповнюючи приміщення приємним запахом. — Ми приїхали до ваших вірмен, — зав’язуємо розмову з дівчинкою на касі.
— Моя прабабця рятувала вірмен, — відповідає продавчиня. Ми обоє здивовано застигаємо, різко повернувшись до співрозмовниці. Такої фрази ми найменше сподівалися від зовсім юного незнайомого дівчати.
— Може, це були євреї? — не припиняємо дивуватися. Адже пані Антоніна нічого не розповідала про переслідування вірмен.
— Ні, це точно були вірмени, — продовжує. — Чомусь їх тоді німці шукали і вистрілювали. Подружжя. Вагітна жінка та її чоловік. Прабабуся неохоче про це розповідала. Дуже неохоче. Жалілася, що спали вони в жахливих умовах, в дизентерії, в сирості, в підвалі. Майже на сирій землі. Їм нашвидкуруч постелили сіна. Робили для них дерев’яне взуття, бо самим не було в чому ходити. Біда. Голод.
— І що з ними сталося? З вірменами? — допитуємося.
— Не знаю. Цього від неї ніхто не довідався. Але прабабцю мою вивезли до Німеччини. На п’ять років. Не знаю, за що. Можливо й за те, що тримала у себе вірмен.
— А як її звали?
— Марія. По чоловікові Попова. Вона дожила до дев’яносто одного року, але дуже мало розповідала про війну. Не хотіла. Мовчала. Видно, її дуже боліла ця тема.
Із цього моменту в нас з’явилася підозра, що пані Антоніна також не про все нам розповіла. Допивши каву і до крихти з’ївши направду дуже смачні тістечка, ми попрощалися з дівчинкою на касі, Марією Поповою, правнучкою українки, котра переховувала вірмен.
Вірменський цвинтар
Уже більш як вісім років поспіль до Кут приїжджає група поляків вірменського походження, чиї предки колись виїхали з містечка. Як і батьки Марти Аксентовіч-Богосєвіч, президентки «Вірменської фундації» (Fundacja Ormianska — Armenian Foundation — Հայկական Հիմնադրամ — TU), до групи якої ми приєдналися, їдучи до Кут.
— Тут жили наші предки. Хоча багато вірменських громад також було у Львові, Снятині, Кам’янці-Подільському, Станіславові. Тут розмовляли вірменською. Мій тато розповідав, що його батьки між собою говорили вірменською, щоб не розуміли діти. Хоча сам він уже не говорив вірменською, вмів тільки перехреститися і відмовити «Отче наш». Так, тут, у Кутах, літургія вірменською велася аж до 1956 року, аж допоки помер останній ксьондз, — розповідає пані Марта.
Мій тато розповідав, що його батьки між собою говорили вірменською, щоб не розуміли діти
Вона зі сім’єю та молодими волонтерами (переважно вірменських коренів) із 2008 року організовує поїздки «Кути над Черемошем — мала столиця вірмен». Волонтери вивчають історію, відвідують пам’ятки, а також упорядковують вірменські могили на тутешньому цвинтарі.
— Ми називаємо Кути малою столицею вірмен. Чому ми сюди їздимо? Нам важлива пам’ять.
За словами пані Марти, вірмени залишили Кути з кількох причин. Перша — те, що після війни це вже не була їхня держава, а багатонаціональний Радянський Союз. Позаяк багато вірмен відчували себе також поляками, то зазвичай вони переселялися в комуністичну Польщу. Друга причина трагічніша:
— Бувало по-різному. В 1941 році була проблема, бо увійшли німці і почалася чистка євреїв. Потім увійшли радянські війська, які насправді мордували усіх. До цього теж доклалася українська армія. В Кутах 21-22 квітня 1944 року була різня: УПА вбила понад 200 осіб практично за одну добу, — описує події пані Марта, зауважуючи, що опирається на дані, зібрані її фундацією. — Приходили, палили, мордували, прибивали до дверей, і не було значення, чи старого, чи малого… Тому частина поляків та вірмен боялися залишатися, бо якщо один раз вже щось таке трапилося, то може повторитися.
1944
За словами пана Омеляна Німця, історика, засновника Кутського історико-краєзнавчого музею і колишнього голови смт Кути, автора історичної книги «Кути над Черемошем», війна була трагічною для мешканців, а зокрема 1944 рік.
— 19 квітня того року польські активісти зі зброєю напали на загін УПА, котрий перебував у плебанії греко-католицького священика Сливинського. Священик зрадив упівців, а внаслідок обстрілу загинув вояк Сич. Оскільки командир обстріляного загону з позивним Недобитий був колишнім головним поліціянтом у Кутах, йому були відомі імена польських активістів у цьому містечку. На них організували операцію-відповідь, унаслідок чого убили близько 35 людей — поляків, вірмен і членів змішаних українсько-польсько-вірменських сімей.
Крім цього, були облави і в навколишніх селах. Зокрема, вбито отця УГКЦ Сливинського з родиною із села Тюдова. Також родину Дреботів із села Старі Кути, де чоловік був українцем, а дружина полькою, їхня єдина дитина теж загинула. Таких випадків в околиці було трохи, але щодо самих мешканців Кут, то загинуло близько 35 осіб. Багатьох вірмен переховували українці, бо це ж були сусіди чи родичі, та й самі українці теж постраждали. Окружний командир УПА з позивним Борис осудив таку масштабну відповідь кутського загону, але Недобитий не був покараний. Після цих подій частина польських і вірменських родин перебралася в сусідній Снятин.
Проте це ще не був кінець. За словами історика, цього ж місяця «банда у мадярській формі напала на українців, мирних жителів, на вулиці Шевській». Загинула 31 особа, серед них жінки і діти.
— Ймовірно, це була польська відповідь. Адже загинули лише українці, — каже Омелян Німець.
У 1946 році до Кут і Старих Кут прибули виселені з історичної батьківщини мешканці Надсяння та Лемківщини. Радянська влада позбавила населений пункт статусу міста, і до сьогодні це селище міського типу. Проте містечко розвивається, в центрі рябіють кольорові магазини, аптеки, кафе і забігайлівки. Асфальтовані поганенькі і порепані дороги розгалужуються в безліч дрібних вуличок, часом брукованих великими гладкими каменями, по яких ходили колись євреї, українці, поляки, вірмени і навіть німці.
За переписом 1935 року, тут мешкало 6664 особи. 1762 українці, 1236 поляків, 3168 євреїв, 490 вірмен і 8 інших (ймовірно, німці). Сьогодні у Кутах живе понад чотири тисячі людей, з яких 98% — українці.
Танці на дерев’яних підборах
— Пам’ятаю, що до війни ходили колядувати. Вірмейське братство, — згадує пані Тося.
— Після війни вже не ходили. Але як молоді були, то хоч бідні, але ні одних танців не пропустили. Це те, що я тримаю собі в душі. Сумно то виглядало — цілий тиждень ходжу в одній блюзці на роботу, а потому перу, маглюю, бо йду на танці. Зате спогад. Чи була улюблена сорочка? Та яка улюблена! — свариться пані Тося. — Не було улюбленої. Яка була, в такій ходила.
Оглядаючи пожовклі світлини з мереживними краєчками, котрі старенька дбайливо зберігає в дерев’яній скриньці, впадає у вічі неймовірна вірменська врода темнокосої Тосі. Майже всюди в одній і тій же сукенці. Красивій сукенці, яка цілком годилася б і за улюблену.
— А ще ми з подругою робили собі босоніжки, — пригадує пані Антоніна. — З фанери. Малювали стопу, обрізали пилочкою. Вона знайшла на пуді (горище, — TU) шкірку, ми її різали на пасочки, обмотували і робили собі босоніжки. Якраз до міста дійдеш, а звідти йдеш — та й пірвеш.
Після війни Антоніна йде працювати в газету «наборщиком».
— Ми вручну набирали шрифт, — згадує. — Газета називалася «Перемога». Чого я пішла з редакції, вже сама не пам’ятаю. Коло сестри трималася.
Потім перевелась у фінвідділ, а згодом пішла у взуттєвий магазин. Пропрацювала там більш як двадцять років. Отримала подяку і значок «Отличник советской торговли».
У вісімнадцять років вийшла заміж. Закохалася у радянського солдата.
— Вірменин хотів мене, але я не хотіла його, — пані Антоніна спалахує нестримною усмішкою і одразу ніби молодшає, дрібні зморшки на обличчі складаються у добрий усміх. — Мені подобався Віктор. Родом із Кірова. На три роки старший був від мене. Шофер. Помер двадцять років тому. Тут похований, як і його мама. Добрий був чоловік. Там в покої фотографія висить. Хочете подивитись?
Залишитись
— Насправді після війни всі почали виїжджати з Кут хто куди. Пару родин тільки залишилось. Я теж лишилася — через те, що сирота. Трималася біля сестри. Подружка моя не поїхала, бо мама її не хотіла. Може би було ліпше, якби поїхала. Хто його знає. Горіхи? Так, були біля кожної вірменської хати. Та й я мала з минулого року, була б вас угостила, але все роздала. Раніше жили з горіхів. Тепер сама поміж них.
