У Львові триває підготовка до запуску нової інституції — INDEX: Інституту документування і взаємодії (Institute for Documentation and Exchange). Його засновує Інститут гуманітарних досліджень у Відні (Institut für die Wissenschaften vom Menschen, IWM) як відповідь на потребу документування та переосмислення фактів і явищ російсько-української війни. Очолить INDEX Саша Довжик — письменниця, дослідниця культури, кураторка проєкту «Люди культури, яких забрала війна» та головна редакторка журналу London Ukrainian Review. Має ступінь PhD з англійської літератури та компаративістики (Біркбек, Лондонський університет).
В інтервʼю Саша розповіла про роботу Інституту гуманітарних досліджень у Відні та чому виникла потреба відкривати нову інституцію в Україні; про воєнні виклики західній аудиторії і як через культуру, літературу можна комунікувати про Україну.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Сашо, розкажіть про Інститут гуманітарних досліджень у Відні IWM. Які дослідження там проводять? Наскільки виразний український вектор?
Інститут гуманітарних досліджень (IWM) — це потужний дослідницький осередок, який із 2015 року розвиває успішні українські програми. Після Революції Гідності й початку російської агресії в Україні в інституті започаткували програму «Україна в європейському діалозі» (Ukraine in european dialogue), на яку запрошують українських науковців, гуманітаріїв, і надають необхідну платформу та ресурси для проведення досліджень. Дослідникам пропонують стипендії і можливість перебувати в інституті від кількох місяців до пів року — спілкуватись, обмінюватись досвідом з іноземними колегами, розробляти та презентувати свої дослідження.
Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році стало зрозуміло, що цього недостатньо. Постійні члени колегіуму IWM історик Тімоті Снайдер та історикиня Кетрін Янґер запропонували абсолютно інший рівень відповіді та ініціювали на базі інституту проєкт «Документуючи Україну» (Documenting Ukraine). Його мета — підтримати створення хроніки російської війни в Україні: від художніх рефлексій і творів мистецтва до документування наслідків воєнних злочинів. Тімоті й Кетрін як історики чудово розуміли, як важливо документувати українські досвіди, зберігати їх для історії, і для того, щоб послужив нашій справі — досягненню справедливості.
У рамках програми Documenting Ukraine на сьогодні понад 300 ініціатив з України отримали гранти на документування викликів війни: історики, науковці, журналісти, архівісти, митці, письменники, кінематографісти. Я стала однією зі стипендіатів програми й дістала таку потрібну підтримку для того, щоб могти далі вести дослідження в час обмежених ресурсів та кризи, і на собі оцінила, як добре працює програма.
Понад те, наступним кроком IWM ініціював створення інституції саме в Україні. ІNDEX: Інститут документування і взаємодії (Institute for Documentation and Exchange) — незалежна культурно-дослідницька інституція у Львові.
Є розуміння, що документування і говоріння про Україну варто вести з України і за правилами українців.
Уже кілька місяців ви очолюєте підготовку до запуску INDEX: Інституту документування і взаємодії. Розкажіть про свій шлях до цієї посади, передісторію — з чого все почалося?
Думаю, правильно розпочати з точки, яка для більшості з нас стала переломною, — початку повномасштабної війни. На початку 2022 року стало очевидно, що ескалація неминуча. Тоді ми ще не знали, що саме відбудеться і в яких масштабах, але я добре розуміла, що варто буде діяти швидко. Моя родина із Запоріжжя, і близькість до фронту та відчуття загрози мені знайомі ще з 2014 року, хоч тоді моє місто було за 200 кілометрів від фронту, а тепер — усього за 20.
Я приїхала в Україну, до Львова, на початку лютого 2022 року з розумінням, що маю створити тут нову точку, екосистему, в якій люди, якщо їм доведеться втікати зі сходу чи півночі, могли б зупинитися. У перші місяці повномасштабного вторгнення я приймала людей з інших регіонів і розміщувала у Львові — в різних квартирах, які довірили мені знайомі. Частина зупинялись на довше, а для декого Львів став транзитним пунктом для виїзду за кордон. Також зовсім скоро я зрозуміла, що люди не лише виїжджають зі сходу України на захід, але також заїжджають з інших країн в Україну, щоб документувати й розповідати про війну. Так я почала працювати з іноземними репортерами як локальна продюсерка у Львові, а згодом їздила з ними в деокуповані міста на Київщині.
На перетині шляхів різних людей я отримала дуже цінний досвід, відчула вагу фасилітації зустрічі людей з-за кордону з українською реальністю.
Паралельно сама чимало писала для міжнародних медіа про війну в Україні. Також записувала есеї, які планувала оформити у книжку. Роботу над ними я продовжила на стипендії в рамках програми Ukraine in European Dialogue у Відні і провела два місяці в надзвичайно комфортних умовах для творчої роботи. Тоді мені дуже хотілося, щоб подібну інфраструктуру було розбудовано для дослідників в Україні. Там я дізналася про плани IWM відкривати офіс у Львові. Коли постала пропозиція очолити його, для мене зійшлися ключові фактори: я буду корисною саме в Україні та матиму можливість створювати сталу інституцію, де дослідники будуть залучені до міжнародної інтелектуальної взаємодії, не виїжджаючи з України.
Які плани INDEX, над якими проєктами працюєте, у чому цінність цієї інституції?
Найперше, важливо, щоб в Україні зʼявилася не тимчасова програма, а стала інституція, яка планує багаторічну роботу і на яку можна розраховувати. Це точка стабільності в країні, де ледь не кожне покоління має починати з нуля, де не має інституційної тяглості та спадковості.
Також INDEX має стати не лише осередком роботи українських, а й іноземних дослідників, які могли б більше дізнаватися про Україну, обмінюватися з нами важливим досвідом і цим же підтримуватимуть тих, хто, попри виклики війни, залишається в Україні.
Іноземні дослідники, культурні діячі, митці, як правило, починають по-іншому говорити про нас навіть після короткого візиту до Львова, дуже далекого від лінії фронту.
Іноземці занурюються у спільноту, в контекст, формують горизонтальні зв’язки, і це змінює їхнє розуміння України. Тож Інститут документування і взаємодії не лише буде підтримувати стипендіями дослідників, а й стане фізичним осередком, де стипендіати з України та з-за кордону зможуть працювати спільно. Вже зараз ми маємо перелік перших дослідників, які приїдуть до нас, серед них науковці, журналісти, митці.
Ще одним важливим напрямом роботи інституту у Львові буде архівування. Адже сьогодні багато людей занурюються в документування, записують свідчення, збирають факти, але не розуміють, що з цим матеріалом робити, як і де безпечно його зберегти, отримати чи надавати доступ. Зберігати матеріали на персональних гугл-дисках — не надійно. Тому в нашому інституті буде координаторка архіву, яка цим займатиметься, вибудовуватиме потрібну інфраструктуру, щоб матеріали, з одного боку, були надійно збережені, а з іншого — доступні.
Також ми хочемо гуртувати ініціативи, які займаються документуванням. Уже зараз це частково реалізується через симпозіум «Найбільш документована війна», який ми організовуємо спільно з Центром міської історії. Дослідники, інституції, які документують війну, збираються у Львові і обмінюються рефлексіями й напрацюваннями. Очікуємо, що цей симпозіум буде щорічним.
Як один з результатів симпозіуму, зараз у мене на столі лежить упорядкована Наталією Отріщенко книжка «Розмови з тими, хто питає про війну», якою Центр міської історії разом із INDEX та IWM розпочинають цикл публікацій «Історії війни: серія про документування та архівування». У такий спосіб ми хочемо створити простір для спільної рефлексії та гнучку форму її фіксації. Сподіваємось, ці публікації зможуть реагувати на зміни швидше, ніж книжка наукового видавництва, і водночас будуть сталішими й довговічнішими, ніж миттєві публікації онлайн. Наразі ми починаємо роботу над другою книжкою в цій серії і перекладом першої англійською.
Ви маєте великий досвід праці за кордоном, зокрема в Лондоні. З якими стереотипами про Україну зіштовхнулись у британському середовищі, чи намагалися спростовувати їх?
Я прожила в Лондоні 9 років. Закінчила магістратуру, а згодом написала та захистила PhD в Біркбек, Лондонському університеті. Цей коледж відомий досить лівими, прогресивними настроями. Там дуже багато феміністичних, екоактивістських рухів. У більшості аспірантів, з якими я навчалася, не було жодного уявлення про Україну. Пригадую, як у 2014 році я допомагала їм знайти Україну на карті. Також мене дратувало нівелювання національної проблематики, поширене у лівих колах. Коли я наголошувала, що моя українська ідентичність має вагу, для моїх друзів і колег це виглядало як печерний націоналізм. Я намагалася все ж пояснювати, що якби української ідентичності не існувало, якби вона не була відмінною від російської і ми жили б у світі, який керується винятково трудовим правом, тоді нас не прагнули б знищити з такою наполегливістю. Адже в Україні вже тривала війна.
Паралельно зі своїм навчанням я організовувала мітинги на підтримку кримських політвʼязнів, української армії і почала залучати в ці рухи людей з англомовного середовища, зокрема з моєї кафедри англійської літератури. Це була моя спроба сформувати розмову про Україну за кордоном замість того, щоб постійно відбиватися від стереотипів.
Як ви будували комунікацію про Україну за кордоном?
Мій шлях — це комунікація через літературу, який почався з власного повернення до своєї українськості. Я виростала в російськомовній родині, навчалася в середовищі, де, свідомо чи несвідомо, відбивали інтерес до української культури. Для мене українська література була літературою стражденних селян і їхніх побутових негараздів, і довелося пройти певний шлях, аби зрозуміти, що це криве імперське дзеркало. Повертатися до української культури я почала після того, як по-іншому відкрила для себе неймовірних Лесю Українку й Ольгу Кобилянську.
Мене вразило, що Леся Українка ніколи не інтерналізувала колоніальну перспективу, — про це багато говорять Оксана Забужко, Віра Агеєва, Тамара Гундорова. Вона мала власну гідність і на рівних спілкувалася з представниками світової культури, сміливо аналізувала світові міфи, ключові сюжети, через них могла підсвітити певну проблему в українському суспільстві. Щоб переписати Дон Жуана українською мовою або використати міф про Орфея у «Лісовій пісні», потрібна була творча сміливість і відсутність почуття меншовартості. Ба більше, переосмислення Лесею Українкою цих всесвітньо відомих творів є ще одним цінним їхнім нашаруванням, яке може бути інкорпороване світовою культурою.
На Заході, на жаль, досі часто сприймають українську культуру як провінційну, тому в комунікації весь час потрібно знаходити інструменти, якими можна зацікавити. Моєю точкою, через яку я почала промовляти до англомовної публіки в Лондоні, була знов-таки Леся Українка, адже її творчість можна розглядати крізь призми тем, близьких прогресивним колам, — фемінізм, антиколоніальність, екоактивізм… Творчість Лесі Українки допомогла показати релевантність України до їхнього досвіду.
Британський дослідник Уям Блекер допоміг мені зрозуміти, що можна відкривати Україну також через представників інших національностей, які жили на її території. Я мала привілей викладати розроблений ним курс не про українську літературу, а літератури України: єврейську, польську, німецьку, кримськотатарську, які розвивалися на нашій території, впливали одна на одну, співіснували з українською. На цьому курсі було багато студентів з єврейських студій, адже Університетський коледж Лондона пропонував не так багато курсів, де можна дізнатися про єврейську традицію на цих територіях — це те, що їх цікавило. Але через єврейську літературу України вони одночасно почали відкривати Україну як багатоетнічну націю, сьогодні об’єднану певними політичними ідеями і візією майбутнього. І, звісно ж, у межах цього курсу я не приховувала своєї політичної позиції. Ми обговорювали війну, антиколоніальний спротив як традицію ледь не на кожному семінарі.
Як кураторка Українського інституту в Лондоні я ініціювала проєкт «Українська лабораторія», в рамках якого ми виокремили три теми — довкілля, дезінформації, війни, — які резонують людям у всьому світі, і спробували підсвітити українські погляди на них. У рамках проєкту ми об’єднали трьох письменниць-початківиць з України у пари з їхніми колегами з Британії. Протягом шести тижнів вони писали, слухали лекції української літературознавці й культурологині Тамари Гундорової, британського журналіста, письменника Пітера Померанцева, письменниці Джулії Белл, історикині Олесі Хромейчук та інших.
[Читайте також: Пітер Померанцев: «Україна стала простором, де слова, що втратили зміст на Заході, несподівано стали реальними»]
Результатом онлайн-резиденції стали есеї на теми довкілля, війни та дезінформації з української та британської точок зору, видані двомовною книжкою. Але найважливіше те, що ми не просто разово залучили британських письменників до діалогу, бо після цього проєкту вони й далі вивчають Україну та спілкуються з українськими письменниками. Вони стали «адвокатами» України у своїх середовищах і таким чином долучаються до обговорення наших питань за кордоном.
Ви багато пишете для іноземних ЗМІ, є головною редакторкою журналу London Ukrainian Review. Про що останній випуск?
London Ukrainian Review ми видаємо спільно з Українським інститутом в Лондоні, Інститутом гуманітарних наук у Відні та Academic Studies Press, які допомагають вносити журнал в академічний каталог, щоб дослідники могли згодом користуватися нашими матеріалами.
Кожен випуск має тематичний фокус. Перший номер 2024 року ми присвятили темі довкілля, де аналізуємо, наприклад, знищення Каховського водосховища. Ця тема допомагає нам вивести з бульбашки тих, хто цікавиться Україною, і торувати шлях до нової групи — західних читачів, що цікавляться, зокрема, екологією, і разом з тим пояснювати руйнівний вплив саме війни, мілітарних конфліктів на довкілля. Так зʼявляється шанс, що читачі переймуться не лише проблемою екології, але передовсім російської війни в Україні. В цьому контексті ми також запислали велике інтервʼю з Джоджо Мета — співзасновницею впливової адвокаційної групи Stop Ecocide International. Ми говорили з нею, зокрема, про те, що знищення Каховського водосховища росіянами може стати прецедентом для створення юридичної бази, що включатиме екоцид у міжнародний кримінальний кодекс поряд з геноцидом, злочинами проти людяності, злочином агресії та воєнними злочинами. Це шанс притягнути Росію до відповідальності. І зараз ми активно працюємо над цим.
Важливо використовувати різні канали, щоб комунікувати міжнародним читачам наш досвід. Таким каналом, навіть у темі довкілля, може бути також поезія. Наприклад, дуже сильно промовляють вірші української поетки Катерини Міхаліциної про Каховку, про дерева як свідки воєнних злочинів. Ця документальна поезія справляє неймовірне враження.
[Читайте також: Катерина Міхаліцина: «Хочеш, щоб діти росли усвідомлено, включено — розплющ очі й серце»]
Ви є також кураторкою проєкту «Люди культури, яких забрала війна» — це серія текстових портретів, які створили The Ukrainians спільно з Українським ПЕН. Як ви працюєте з цією складною темою?
Це дуже болючий проєкт для нас, як і вся наша реальність. Він покликаний зібрати історії, створити письмові портрети людей культури, яких убила Росія, та водночас свідчити про її геноцидні наміри. Ми провели багато розмов із родичами, близькими, з побратимами загиблих, щоб зануритися в доробок, який залишила людина, зрозуміти його, окреслити цю прогалину, порожнечу, що утворилась у тілі нашої культури.
Я часто думаю про тіло української культури як про полотно, в якому Росія постійно випалює нові дірки. Щоб це полотно не розірвалося на шматки, нам треба обробляти ці порожнечі, як рани. Так, тепер це полотно світить дірками, але це наше полотно, це наша культура. Саме тому книжку «Дивлячись на жінок, які дивляться на війну» (Looking at Women Looking at War) Вікторії Амеліної, яка загинула від удару російської ракети по кафе в Краматорську, буде видано в такому вигляді, в якому авторка її залишила, — де виписані розділи чергуються, з незакінченими фрагментами та порожніми сторінками. Ця праця — ще одне свідчення, що культура документує воєнні злочини, стає їхньою жертвою та їхнім свідком. Книжка Вікторії Амеліної вийде в лютому 2025 року у Великій Британії та в Америці. Я мала честь бути залученою в редакційну групу.
[Читайте також: Люди культури, яких забрала війна]
У рамках проєкту «Люди культури, яких забрала війна» ми писали про Вікторію, але нам важливо було показати не тільки тих людей, які залишили помітний творчий спадок, а й підсвітити тих, чий доробок ми вже ніколи не зможемо оцінити сповна, бо їхній шлях був іще попереду. Ми ніколи не дізнаємось, що міг зробити 22-річний актор Ярослав Савченко, які ролі міг зіграти, як відбутися в театрі. Він пішов на війну і загинув. Також важливо памʼятати людей, які тримають це полотно культури своєю щоденною працею. Наприклад, бібліотекар із Житомира Віталій Пивоваров, якого вбили на фронті, чи Оля Кольорово, мисткиня, яка працювала з дітьми з інвалідністю в Кременчуці, підтримувала спільноту довкола себе. Також Ольга була дослідницею української кухні, і навіть написала на цю тему книжку, але вже не побачила її появи на світ, за видання взялася її родина після того, як Ольга загинула від ракетного удару по торговельному центру. Продовжувати справи вбитої людини культури — це також про пам’ять і відповідальність, які мусимо розділити ми всі.
Зберігати знання про кожну людину, все, що вона зробила і чого не встигла зробити, — це важлива справа цієї війни. Важливо зберігати памʼять про всіх, хто став жертвою російської агресії, не лише про людей культури. Відповідно, нам треба створити таку інклюзивну інфраструктуру, де жодна родина, яка втратила близьких, не почуватиметься відкинутою чи осторонь від процесів формування памʼяті.
Ми сьогодні багато говорили про літературу і вплив. Моє останнє питання стосується визнання літератури — чи може наша культура отримувати найвищі відзнаки, чи дочекаємося ми Нобелівської премії з літератури?
Це питання повертає нас до проблеми інституційності. В Україні має бути створена певна інфраструктура для того, щоб люди мали підтримку та середовище, яке дозволить їм працювати і розвивати свою творчість, майстерність. Відсутність усього цього частково пояснює те, чому коротка літературна форма в нас набагато успішніша, аніж довга, яка вимагає інших умов, підтримки, тривалості.
Для того, щоб написати вірш, необовʼязково пів року працювати на резиденції, але, щоб написати роман, потрібен не один місяць, а також ресурс, бажано спеціально облаштоване місце.
Цього всього ми часто позбавлені з різних причин, і російська агресія — один з найбільш вагомих факторів.
Нобелівська премія з літератури в нас попереду. Але важливо памʼятати, що українка Олександра Матвійчук, голова організації «Центр громадянських свобод», отримала у 2022 році Нобелівську премію миру. Це означає, що ми уже включені в цю історію через культуру нашого спротиву і документування наших досвідів. Український досвід безпрецедентної боротьби за свої правав в умовах повномасштабної війни надзвичайно важливий і цінний для світу. А усвідомлення історії цього спротиву всередині України формує певну платформу, з якої ми можемо почати говорити зі світовими літературами абсолютно на новому рівні.
Сучасні тексти від авторів, які пишуть, проживаючи досвід війни, — це часто література, просякнута думками про свободу і гідність, які сьогодні обстоюють українці. І коли в Америці чи Європі я чую про втому від війни в Україні, мовляв, вони б ніколи не взяли до рук зброю, а натомість тікали б від загрози, то в мене питання до всіх, хто нівелює значення боротьби за свою державу: як далеко і довго ми будемо втікати, поки врешті зрозуміємо, що час боротися за свої цінності?
