Інтерв`ю

Катерина Міхаліцина: «Хочеш, щоб діти росли усвідомлено, включено — розплющ очі й серце»

Письменниця та щаслива мама трьох дітей — про те, чому бути мамою і письменницею водночас — це рівноцінно важлива праця

Ксенія Чикунова, Середа Ірина
18 Січня

«Кажуть, до дитини треба змаліти. А я кажу: дорости. І це безупинний процес», так письменниця, редакторка, перекладачка та мама трьох дітей Катерина Міхаліцина описує досвід свого материнства. Вона переконана, що батьки змінюються разом зі своїми дітьми. Точніше, завдяки їм.

Для Катерини її діти є дуже важливим орієнтиром у всьому, чим вона займається. Художня література, акварельні казкові ілюстрації, сортування сміття, а також підтримка партнерських пологів та доступу до реанімацій усе це для того, щоб її донька та сини жили усвідомлено й щасливо. 

Катерина розповіла The Ukrainians про те, чому бути мамою і письменницею водночас це рівноцінно важлива праця. А сім’я командна гра, де кожен грає свою важливу роль. А ще ми поговорили про те, як серед одноманітних карантинних буднів знаходити час для себе та мистецтва, яке раптово може народитися з найменшої дрібниці. Навіть з рослинки чи деревця.

 

Як ти входила в українську літературу?

Якщо чесно, я ніколи не планувала стати письменницею. Книжки, щоправда, завжди були важливою частиною мого життя. Однак в юності я хотіла бути хіба ветеринаром або генетиком, але аж ніяк не людиною, яка працює зі словом. Тож за першою освітою я викладачка біології. І привели мене туди, мабуть, місце, де я народилася селище Млинів з розкішною рікою, вербами, мостами та заблуканою в часі історією; прабаба, яка страшенно любила все, «що проізростало»; дідові довколамисливські оповідки. А ще книжки, приміром Віталія Біанкі з його оповіданнями про тварин, мультики за їхніми мотивами, чи телепередача «В мире животных», пропустити яку в дитинстві було рівноцінно трагедії.

Але з навчанням у першому виші не дуже склалося. Було чимало нехороших досвідів. Натомість у дев’ятнадцять зі мною стався Львів, можливість багато читати, вчитися самотужки і писати, бо Сашко, мій партнер, з яким ми разом уже майже 20 років, дуже вірив у те, що писати — це, власне, «моє», і дав мені на це простір та час.

Нові знайомства привіт, дорога Альбіна Позднякова, чудова поетка й культуртрегерка, та безліч її проектів від самвидавських газет до «feshion-вірша». І врешті робота у видавництві «Астролябія» (здебільшого перекладацька), а згодом у «Видавництві Старого Лева» кілька насичених років дуже розмаїтого й важливого досвіду, від роботи з рукописами до модерування зустрічей, усного перекладу й участі у світових книжкових ярмарках, за які я страшенно вдячна. Тепер я повернулася до фрілансу й співпрацюю з кількома видавництвами як авторка, редакторка й перекладачка.

Активно ж писати почала, здається, у підлітковому віці. І це була форма втечі: зошит, схований під подушку, — як простір, який контролюєш лише ти. От просто береш ручку і пишеш. Усе, що в голові й на серці. І ніхто тобі туди не лізе, не радить, не знецінює, не нав’язує своїх думок. Ти там нічого й нікому не винна. Така собі дія-суто-для-себе. До того ж рятівна. Бо традиції розмов для підтримки у 90-х не було, тоді основним завданням було вижити і вивести в люди: нагодувати, вдягнути, вивчити. Куди вже там роботу з емоціями втулиш? Але емоції були, і їх якось треба було опрацьовувати. Мій випадок — через письмо. Я й досі найбільше кайфую від оцього «береш і пишеш». Ручку, олівець, клавіатуру — то вже деталі, головне «береш і пишеш». Навіть якщо страшно, навіть якщо не до кінця уявляєш, що з того вийде.

А взагалі, все моє письмо існує в полі хитавиці між «завдяки» і «всупереч». Ось кілька прикладів. Перша публікація в млинівській районці сталася завдяки вчителю української мови та літератури, а редактор районки тоді мені сказав, що, мовляв, пиши, дівчинко, поки є змога, бо далі вийдеш заміж і фсьо. І ця фраза певний час добряче підстьобувала, коли хотілося скласти лапки. Я йому навіть подякувала за неї, років через 10, коли у районній бібліотеці була зустріч зі мною як з письменницею.

Все моє письмо існує в полі хитавиці між «завдяки» і «всупереч»

На противагу Рівному, яке дуже на мене тиснуло, там же знайшлось і літературне об’єднання «Поетарх» та його багатолітня керівниця, поетка Тетяна Горбукова, котра дуже підтримувала, чуйно редагувала і скеровувала, що почитати. Робота відповідальним редактором у ВСЛ практично не залишала часу писати, але дала розуміння, як створювати книжку з нуля, і чітке уявлення, як хочеться втілювати власні тексти.

Материнство змінило, перевернуло докорінно (тричі — глобально, і плавніше, легше — майже щодня), ущільнило все, з часом включно, але дало змогу й внутрішню гостроту втискати максимум в крихітне тут-і-зараз. І так практично з усім.

Чому ти почала писати дитячі книжки? Як це пов’язано з твоїм досвідом материнства?

Дитячі книжки — це мій спосіб співбуття з власними дітьми. Опрацювання вже не тільки своїх, а й наших спільних емоцій, вивчення потреб, пошук порозуміння. Чому варто опрацьовувати емоції? Бо це важлива частина нас, бо їх годі замовчати чи відкинути. Вони все одно прийдуть і озвуться. В десятки можливих способів. І варто бути готовим їх зустріти: знати на ім’я (страх, сум, радість і т.д.), знати, що всі вони нормальні й не роблять нас монстрами, вміти порадити собі з ними. Книжка — це якраз і є варіант безпечного пережиття найрізноманітніших емоцій. Так, ти переживаєш їх опосередковано, але твої нейрони, зіткнувшись із чимось подібним, уже матимуть слід, яким бігти.

Для мене дитячі тексти почалися з першою вагітністю. Мене тоді майже відімкнуло від спілкування з зовнішнім світом. Зате я багато подумки говорила із дитям у собі, читала вголос, щось намугикувала й інколи починала вигадувати на ходу якісь чотиривірші — «комунікація до нуля», як влучно називає це Марія Титаренко у своїй книзі про ту ж таки комунікацію. А вже коли синові було близько року, його дуже цікавили всі довколахатні тварини, яких він бачив у дідуся з бабусею, але нормальної книжки про них, до того ж не за всі гроші світу, ми знайти не могли: то песик сусідствував з тигриком, то рими з ритмами кульгали, то ілюстрації були неякісні. Довелося самим вигадувати і писати, а потім ще й серію малюнків зробити з пам’яті й фантазії — такий своєрідний хоумскулінг, тільки в 2006 про нього ще мало хто тут знав і говорив. А 2013-го ці тексти стали «Бабусиною господою» — моєю дебютною дитячою книжкою, яка вийшла у ВСЛ з ілюстраціями Наталки Гайди.

І знаєш, довгий час я думала, що замкнутися мене тоді спонукала якась внутрішня потреба, щось ніби зосередитися на своєму стані, на дитині. Але потім провела трохи «розкопок» і чесно собі зізналася, що головною емоцією тоді був страх, багато страху з різними відтінками: не виносити вагітність, народити нездорову дитину, болю під час пологів. Ну і провина, звісно, примарна важка провина за те, чого ще не сталося. Чому? Бо жінка надто довго вважалася єдиною відповідальною за оцю тілесно-дитячу сферу, про яку не прийнято було говорити, але де завжди все мало бути добре, а якщо ні, то вона винна, жінка: не те з’їла, не так повелася, не тим займалася тощо.

Частина з того страху була навіть не моя, а мамина — вона втратила дитя, яке народилося переді мною. І залишилася сам на сам зі своєю втратою, як і багато інших жінок і тоді й тепер, на жаль. Для мами це дуже болюча і не пропрацьована тема. І коли вона каже мені «у тебе троє дітей», я намагаюся пояснити, що й у неї також. Бо те, що Оленки фізично немає з нами, ніяк не означає, що її тіло не пережило тієї вагітності, тих емоцій. І я по-своєму довідчуваю це за нас обох, принаймні так мені хочеться вірити.

DSC_8143

Як народжуються твої дитячі книжки?

Перша книжка, як я вже казала, виросла з мамської потреби. І, судячи з того, що вона досі користується попитом, така потреба була не лише у мене. А взагалі мої дитячі тексти з’являються з якихось дрібниць, розмов, порухів, побачених або уявлених істот, маленьких і нібито неважливих побутових деталей, які раптом стають значущими і ними хочеться поділитися, затримати і зберегти.

Нежить у середульшої в перекладі найстаршого сина перетворився на віршовану казку «Про драконів і щастя» з ілюстраціями Наталки Гайди, де вони зазначені співавторами. Текст до «Яся та його машинок» мені буквально наснився десь на місяці п’ятому вагітності наймолодшим сином, коли у мене трапилося безсоння, а постав він із повної хати іграшкових машинок, якими бавилися всі, з котами включно. Продовження Ясевої історії — «Ясь і його велика велокар’єра» — народилося із сімейного захоплення роверами. Ну бо захотілося показати, як це круто, екологічно і весело — ганяти на велику, якими велики бувають і звідки взялися. Обидві книжки чудово проілюструвала Тетяна Цюпка, а видало «Видавництво Старого Лева».

Матвій, наш наймолодший, має доволі складні стосунки з порохотягом — то дуже любить його, то боїться. І в багатьох моїх знайомих є схожі історії. Так і народився порохотяговий віршик, який от-от стане книжкою-картонкою. «Томо та його кит» (ілюстрації Оксани Драчковської, в-во «Крокус») з’явився із бажанням сповільнитися, щоб не розчинитися у великому світі, не загубити свого, малого і непомітного. Тобто радше не самого бажання, а потреби виправдати це бажання перед самою собою.

Книжки на тему Чорнобильської катастрофи та всиновлення, які я написала для видавничо-освітнього проекту «Портал» були способом відповісти на запити внутрішньої дитини й знайти підхід до розмови про важливе зі своїми дітьми. Найпопулярніша наразі, в тому сенсі, що її перекладено багатьма мовами, серія «Хто росте» з дивовижними ілюстраціями Оксани Були (ВСЛ) — це така собі альтернатива надто складному й не конче дотичному до реальності шкільному природознавству, але сміливість взятися і написати дали мені діти, зокрема Яська: «Мам, ти стільки рослин знаєш на ім’я, то напиши про них книжку, га?». І навіть якщо це була її відволікалочка, щоб довше йти в садок, воно однаково спрацювало.

Кожна книжка має свою історію, але вирости вона може і з хорошої розмови, і навіть з дотику до кори таких любих мені з дитинства дерев, з її завитків і шерехавості, з її невагомого тепла, з живої сили, якими дерева вміють ділитися, якщо ти вмієш її приймати.

Чого ти вчишся у своїх дітей?

Вчуся не так у них, як завдяки, але так, вчуся і дуже інтенсивно. Приміром, ми розуміємо, що нам усім важливо те, що діється з планетою, на якій ми живемо, якій дуже вдячні і яку хочемо вберегти, наскільки це залежить від нас. І всі погоджуємося на власний недосконалий zero waste: сортуємо сміття і прибираємо чуже на вулиці чи в лісі, користуємося багаторазовими торбинками для покупок, горнятками й соломинками для пиття, порошком із регульованим вмістом фосфатів, готуємо по максимуму вдома, віддаємо хороші речі, які нам не на часі, тим, кому вони потрібніші, годуємо пташок і бездомних тварин. Говоримо про важливість ось таких маленьких кроків. І взагалі, хочеш, щоб діти не мали стереотипів — поясни, чим вони шкідливі, й почни позбуватися своїх. І у вихованні зокрема.

Хочеш, щоб діти росли усвідомлено, включено — розплющ очі й серце, і навчися розмовляти з ними про складне й суперечливе: втрати, смерть, інклюзію, релігію, тілесність, сексуальну орієнтацію, політику. Навчися не ховати голову в пісок, слухати і приймати їхні погляди, навіть якщо вони суперечать твоїм. Не маєш ресурсу зараз на це все — так і скажи, чесно, про свій настрій та його причини, не гаркай, не дотягуй, поки зірвешся, але і їх не тягни в розмови, якщо вони не готові, не нав’язуйся з поясненнями і повчаннями, залиш право вибору. Тоді це буде про кордони: вміння виставити свої й поважати сусідні.

Так, це все катастрофічно складно, так, це про балансування на дуже тонкій межі й купу сумнівів за плечима, щоразу, щоденно, і страхітливу втому та водночас це про повагу, відповідальність і прийняття. І ще про радість. Справді, мабуть, якби не діти, я би геть забула, що воно таке, а з ними можна довго втикати у вікно і не почуватися винною, що нібито ніц не робиш; можна бігати босяка по траві, піску, снігу і голосно гиготати при цьому; можна довго вивчати мурашині стежки на дереві і облизувати вишневий глей; дивитися до пів ночі улюблений серіал або читати всоте улюблену книжку-картинку; лазити по деревах, стрибати бомбочкою у воду, «цілуватися» носами, «всиновити» собаку з притулку, і почуватися при цьому божевільно щасливою, хай і на кілька секунд… Кажуть, до дитини треба змаліти, тобто опуститися на її рівень. А я кажу: дорости. І це безупинний процес.

Знаю, крім літератури, ти ще займаєшся волонтерською діяльністю. Розкажи, у чому вона полягає?

Знаєш, волонтерство — це якось трохи заголосно про мене. Так мені принаймні здається. Бо я здебільшого просто пишу чи перекладаю щось, що лягає в межі моїх цінностей, і потім ділюся цим чи то на своїй сторінці у фейсбуці, чи то в колонці. Переважно це речі, дотичні до екології чи медицини, наприклад, паліативна допомога, відкриті реанімації, партнерські пологи, до якихось жіночих і тілесних досвідів. Мені дуже боляче думати, що наразі в нашій країні майже неможливо ні гідно народитися, ні гідно померти. Це право треба виборювати, бо людяне ставлення і повага до психологічних станів та потреб пацієнта — радше рідкісний виняток, аніж правило.

Наразі найтісніші зв’язки маю з ГО «Горизонталі». З Анастасією Леухіною, її співзасновницею, нас поєднав материнський досвід реанімацій вона втратила дитину за зачиненими дверима реанімації, але згодом зробила все можливе для того, щоб Міністерство охорони здоров’я прийняло закон про відкриті реанімації. І це, по суті, допомогло нам врятувати нашого наймолодшого сина. Ми просто були поруч і воювали за нього, або ж допомагали лікарям — це окрема довга історія. На жаль, про право бути з рідною людиною в реанімації знає не так уже й багато українців, і ще менше ним користуються. Тому Анастасія ініціювала створення брошури для батьків «З дитиною в реанімації: що важливо знати», до якої я долучилась як авторка текстів та редакторка. 

Ще я залюбки допомагаю навчально-реабілітаційному центру «Джерело», який працює не лише з тими, хто звертається до них за поміччю, а й реалізує великі проекти спрямовані у майбутнє, скажімо, створення будинку підтриманого проживання для дорослих людей з інвалідністю як гідної альтернативи геріатричним пансіонатам. Перекладаю певні матеріали для Центру муковісцидозу у Львові, і пишу, хоч і дуже повільно, таку собі брошуру для батьків дітей, які народилися з атрезією стравоходу, як і наш наймолодший син.

DSC_8143

Чому тема партнерських пологів є для тебе важливою?

Тому що вона лягає у важливий мені концепт про гідність. Народження дитини для жінки це взагалі може бути єдиний, унікальний за все життя досвід. Тому вона має повне право розділити це з близькою людиною. До того ж фізіологічний процес страшенно залежить від того, що в цей момент відбувається в твоїй голові. Якщо ти не почуваєшся в безпеці, то нормально не народиш. І потягнеш за собою травму материнства, а не радість народження.

Тим паче батько є (чи мав би бути) повноправним учасником цього всього. Присутність при пологах і для нього важлива. Хоч в нас про це часто забувають і знецінюють чоловічий досвід батьківства. Буває, його просто вифутболюють як емоційного учасника цього процесу, і лікарі зокрема, на всіх етапах вагітності. Але ж він так само відчуває, хай інакше, але відчуває! Він любить ту, котра народжує, і те дитя, яке от-от має з’явитися на світ. Йому не байдуже. Я знаю, що кажу, бо мала можливість тричі в цьому переконатися. Всі наші діти народилися в партнерстві. І я не уявляю, як могло бути по-іншому. Цей досвід зміцнив нас. Нам стало значно простіше проговорювати дуже дражливі, болючі речі.

Бо я вже втрачала контроль над собою і реальністю, а він у цей момент був поруч, пропускав крізь себе мій біль, допомагав… До речі, Сашко потім переконував наших знайомих чоловіків у важливості бути присутнім. Казав їм, що тоді реально бачиш, якої сили потребує материнство, починаючи від пологів. Ну і ще виступаєш своєрідною гарантією безпеки, бо працюєш такою собі камерою спостереження: все бачиш, усе фіксуєш, наглядаєш за діями лікарів і можеш помітити те, що вони випадково пропустять. Бо ж лікарі працюють за протоколом. А якісь особливі реакції рідної людини швидше побачить лише той, хто її знає і любить. Тому мені так прикро, що з початком пандемії, тобто вже понад півроку, партнерські пологи в Україні майже не відбуваються, хоч і не заборонені законодавчо.

Людяність у протоколі, звісно, не прописана, але вона дуже важлива і має великий вплив і на породіллю, і на маля, на всіх. Елементарна повага, яка знову-таки нічого не коштує. Але її відсутність може добити, а будь-які її прояви дуже запам’ятовуються.

Коли народжувався наш молодший син і потуги тривали вже доволі довго, лікарка, що приймала пологи, так лагідно запрошувала його у цей світ: «Матвійку, ми тебе так чекаємо. Поглянь, яке гарне сонце, ходи до нас». Ці слова мене гріють дотепер.

Батьківство — це взагалі про партнерство. Від народження й далі. Я не дуже вірю в якісь особливі материнські інстинкти. Принаймні в мене їх точно не було. Кожна дитина — унікальна, зі своїми потребами й бажаннями. Я знайомлюся з ними точно так само, як і мій партнер. Ми одинаково вчимося бути батьками, помиляємося, наступаємо на якісь граблі. Головне в цьому не мірятися силами, а допомагати, одне одному й дітям. Допомагати рости в усіх сенсах, пізнавати себе, шукати себе. Створити їм — і собі заразом — безпечний простір, який дозволить протистояти тому, що на тебе сиплеться звідусюди.

До речі, якщо раніше вважали, що немовлята, від яких відмовилися відразу після народження, легше впишуться в нову сім’ю, то тепер деякі психологи кажуть, що їм насправді найважче. Бо вони ніби потрапляють у порожнечу, в них немає зовсім ніякого досвіду родини, хай і неблагополучної. Навіть у травмуючих родинних стосунках діти знаходять, за що любити батьків, мають цей досвід любові. А у покинутих одразу після народження є тільки ця покинутість, це відчуття порожнечі… Не знаю, чому про це згадала, мабуть, відгукнулася книжка про всиновлення, яку нещодавно писала.

Як змінилося твоє життя впродовж останніх місяців?

Стало більше втоми, якоїсь внутрішньої розхристаності, невпевненості. І більше малюнків. Це дуже дієва для мене терапія можливість повністю перемкнутися, зосередитися на собі, зібратися до купи. Всі емоції, для яких не вистачає слів, вириваються, народжуються на папері.

Діти вдома, робота вдома, дім як робота — прибрати, приготувати їсти, помити посуд, попрати, знову приготувати їсти, знову прибрати. І так по безконечному колу. Не те, щоб це було щось зовсім нове — ми з Сашком працювали в хоум офісі ще до того, як це стало мейнстрімом. І ми розподіляємо обов’язки, робимо кому що зручніше, і дітей, звісно, по змозі залучаємо. Але якось від початку карантину стало надто безперервно й без пауз, надто багато роботи, і вся вона якась невидима. Ніби в нікуди. 

Але найголовніше, що остаточно довела мені ізоляція, материнство — це теж праця. Велика і постійна. З приємними й не дуже елементами. Ну бо дітей троє, вони різні, потреби в них абсолютно інакші, а ти маєш між цим усім зманеврувати і вижити. То чому вважати за працю лише, умовно, перекладену кількість сторінок чи написаних слів, а не ось це все, чому присвячуєш більшу частину доби?

Чи плануєш усе-таки в майбутньому переводити акварелі в комерційну площину?

За карантин мені разів п’ять пропонували співпрацю як ілюстратору. Але акварелі — це таке щось суто для мене, тож ні в які професійні ілюстраторські проекти я не лізу. За винятком єдиного, на який мене підбила Євгенія Кузнєцова. І все ж, якщо мені вдасться взяти невелику паузу, тобто самій собі її дозволити, бо ж всі блоки та стіни ховаються насамперед у власній голові, а вже потім деінде, то я би хотіла взятися за свою книжку-картинку.

Для цього мені треба ще багато вчитися, і достатньо повірити в себе, щоб зосередитися лише на цьому. Ну або ж отримати чарівного копняка від світу. Так у мене теж буває. Поки я вагаюся, що мені бракує досвіду, кваліфікації чи ще купи всього, світ підсуває якийсь зовнішній стимул, ніби каже: «Бери й роби». І ти раптом усвідомлюєш, що так і треба: або береш і робиш, або відпускаєш цю ідею. Про щось подібне говорить Елізабет Ґілберт у «Великій магії»: ідеї літають довкола. Вони прилітають до когось і сидять певний час на плечі, мовби янгол чекають, поки ти доростеш. І тут вже або ти справді доростаєш і спрацьовуєшся з цією ідеєю, або вона летить до іншого.

Сподіваюсь, мені вдасться віддати на це переналаштування шматок січня. Буду багато гуляти. Смішно, але так є: ходіння без мети це справжній порятунок. Бо одна справа, коли ти йдеш до конкретного пункту призначення, а заразом ще думаєш про дедлайн, який висить над тобою. І зовсім інше коли ти це все відкидаєш і просто йдеш, слухаючи власні кроки, так довго, як тобі треба.

Чого тобі зараз бракує?

Фізичного, живого спілкування поза домом. Тут я геть не оригінальна. Спілкування, яке робить роботу з текстами видимою і реальною поза межами рідного ноута. Приміром, наша зі Стасом Дворницьким книжка «Реактори не вибухають» отримала форумівську нагороду як краща підліткова. А я цього майже не відчула. Бо все це діялося онлайн. Тобто добре, звичайно, що фестивалі так швидко адаптувалися й оперативно перейшли в онлайн-формат (це просто неуявний тлум роботи!), але розмови й зустрічі без посередництва екрану ну дуже потрібні, без них зникає відчуття драйву і свята.

І от віртуальний Букфорум якось прослизнув повз мене, натомість читання, які організовував Український ПЕН наприкінці вересня у межах фестивалю «Via Carpatia», а потім іще спільний обід наступного дня це були два дні живого спілкування, які витягли мене зі ступору, з якогось емоційного заціпеніння. Це було дуже гостре, дуже щемке відчуття поезії, яку читаєш і чуєш наживо, і так само людей, які поруч. Бо карантин це не лише про замкнутість і величезну втому, це й про осторогу до інших людей та простору як до можливого джерела небезпеки. Тому так бракує оцього відчуття спільності в живій розмові й діях, бракує тієї мінімальної безтурботності, яка була раніше, свободи просто так обійняти чи хоч би торкнутися без мимовільного остраху.

І цих відчуттів нічим не заміниш. Ми витрачаємо внутрішній ресурс на власну трансформацію, на прийняття того, як швидко й неконтрольовано все розвивається. І як би не набила оскомину фраза «світ не буде більше таким, яким був до цього», дещо й справді змінилося. Тільки не світ, а ми. Ми вже не будемо такими, якими були до пандемії.

DSC_8143

Як думаєш, чому ковід та самоізоляція так змінили людей?

Бо — кажу суто за себе — тобі ніби вибили з рук дзеркало, у якому ти звик себе бачити. Або, не знаю, забрали окуляри, і все довкола раптом стало дуже хистким і непевним, жодної знайомої системи координат. Лише те, що намацаєш пальцями, просуваючись у цьому розмитому світі поруч з такими ж, як ти, безокулярними людьми. Це незвично і складно, проте іншого вибору чи іншого шляху в тебе просто нема. 

Ну і змінилося відчуття дому. Думаю, багато для кого він перестав бути місцем, де просто сплять і їдять. А для мене раптом стали очевидні всі місця, де дім не відповідає мені як людині, якимсь нашим родинним цінностя, ну або ж суто моїм бажання. Ну бо дім — це той єдиний підконтрольний тобі простір, де ти справді щось можеш змінити, бодай поличку перевісити чи стіну перефарбувати собі на радість. І про це варто дбати, дуже ретельно. В певному сенсі, нам всім бракує ідеального дому, затишного і комфортного. Мабуть, тому я так часто малювала акварельні хатинки…

[Ця публікація створена стажерами The Ukrainians у межах проєкту «Підвищення рівня кваліфікації талановитих молодих журналістів і журналісток», що реалізується за підтримки Фонду Розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Зміст публікацій відображає виключно точку зору авторів.]

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.