Сейран Салієв — кримськотатарський активіст та громадянський журналіст, політвʼязень.
Народився 1985 року в місті Абінську Краснодарського краю. Його мати — ветеранка кримськотатарського національного руху за повернення в Крим Зодіє Салієва. Коли Сейранові було сім років, родина повернулась до Криму.
У 2003 році вступив до Сімферопольського вищого училища на спеціальність «оператор ПК». Має неповну вищу освіту як філолог турецької та кримськотатарської мов.
Працював у сфері торгівлі та екскурсоводом. Волонтерив. Вів активне громадське життя. Викладав арабську мову, а також основи релігії та історії для дітей.
Після окупації Криму та початку репресій на півострові став громадянським журналістом, висвітлював переслідування кримських татар.
У 2017 році був заарештований за звинуваченнями в причетності до забороненої в Росії (але не в Україні) ісламської політичної організації «Хізб ут-Тахрір». У 2020 році Південний окружний військовий суд у Ростові-на-Дону засудив Сейрана Салієва до 16 років позбавлення волі, за нібито «участь у діяльності терористичної організації, приготування до насильницького захоплення влади та заклики до терористичної діяльності». Згодом термін зменшили на один рік.
§§§
[Цей спецпроєкт, присвячений вільним голосам Криму. Серія історій про журналістів-політвʼязнів — спільна ініціатива Українського ПЕН, The Ukrainians Media, ZMINA та Vivat за підтримки NED]
§§§
В будинку Сейрана Салієва, в темному куточку шафи, лежить чорний наручний годинник, що не веде відліку часу.
Цей годинник особливий. Зручний для практикуючого мусульманина: він може пʼять разів на день сповіщати свого господаря про час намазу. Водонепроникний: з ним можна здійснювати омовіння перед молитвою і вода не пошкодить механізму. Врешті-решт, він стильний.
Але головна особливість цього годинника — Сейран Салієв придбав його в найщасливіші дні свого подружнього життя.
Це сталося влітку 2017 року. Сейран уже перебував під пильною увагою російських силовиків, пройшов один арешт та кілька обшуків і врешті-решт зрозумів, що часу в нього залишилося мало. Тоді вони разом з дружиною Муміне вирішили втілити одну з найпотаємніших її мрій — здійснити паломництво в Мекку.
Наважитися на це було зовсім не легко: в той час їхній наймолодшій дитині — Сафіє — ледь виповнилося три місяці.
Муміне вирушила до своїх батьків. Чи зможуть вони доглянути чотирьох дітей, поки подружжя буде в паломництві, що його раз на життя має здійснити кожен мусульманин? Ви з’їхали з глузду, сказали батьки, зачекайте хоч рік, ми не готові брати відповідальність за грудне немовля.
Тоді Муміне пішла до своєї свекрухи, Зодіє Салієвої. У відповідь на питання Зодіє нерішуче кивнула.
Так і вийшло, що першу свою закордонну подорож подружжя Салієвих здійснило влітку 2017 року.
— Сейран консерватор. Вирвати його за межі Криму було неможливо. Раніше я казала: їдьмо до Іспанії. Ні-ні, відповідав він, ми ж будинок будуємо, — згадує тепер Муміне. — А тут ми вирушили в інакший, дивовижний світ. Туди, де немає гріха і зла. У місце, де здійснюються мрії. Енергетика тих днів підживлює мене дотепер.
В тому хаджі Сейран і придбав собі стильний чорний годинник, що нагадує своєму власникові про час намазу.
Сейран повернувся додому, й за три тижні його арештували. Прощаючись із дружиною, перед тим як його заберуть російські силовики, Сейран зняв з руки та віддав Муміне свій новий годинник.
Того дня у квартирі Салієвих було багато людей. Знайомі та незнайомці приїжджали з різних куточків Криму, щоб підтримати дружину, в якої щойно арештували чоловіка. Квартира спорожніла тільки вночі. Залишившись наодинці зі своїми думками, Муміне сіла на ліжко, взяла в руки годинник і побачила: він зупинився.
Хлопець у модній футболці
Вони познайомилися ще студентами. Четвертокурсниця Муміне спілкувалася з подругами у фоє університету. Одна з них звернула її увагу: «Подивися на того хлопця. Бачиш? Він практикуючий мусульманин. Живе з нами в гуртожитку».
Муміне озирнулася й зустрілася поглядом з хлопцем у модній футболці та джинсах. Волосся вкладене гелем. Не так, на її думку, мав виглядати практикуючий мусульманин.
Відтоді Сейран став чекати на неї в коридорі. Та одного дня наважився познайомитися.
Вони готові були побратися ще тоді, коли Муміне була на четвертому курсі. Але її батьки сказали: спілкуйтеся, вивчайте одне одного, але поки ти не отримаєш диплому спеціаліста, про весілля не може бути й мови.
Минуло півтора року. Наприкінці серпня 2006-го Муміне отримала диплом. Того ж вечора Сейран з мамою завітали в гості до батьків коханої.
«Ну все, ми ваші умови виконали, тепер хочемо вступити в шлюб», — сказав Сейран.
«Так, — підтвердила його мати. — Отже, за пів року, навесні, можна планувати весілля».
«Навесні треба картоплю садити, — не погодився батько Муміне. — Давайте влітку».
Весілля — справа відповідальна. Тим більш коли йдеться про весілля на кілька сотень гостей, як це традиційно в кримських татар. Тож його планують на багато місяців уперед.
— Синові 21 рік. Ані фаху, ні роботи, ні дому… Яке весілля? Я не уявляла, — згадує Зодіє Салієва.
Сейран та Муміне побралися через тиждень після ультиматуму батькам.
У величезному наметі неподалік від мечеті зібралися 300 гостей. Наречена була у червоній сукні. Танцювали до ранку.
Сейран вчився на філолога, але до весілля романтичних записок Муміне від нього не отримувала.
«Мир, милість, благословення та гарне терпіння Всевишнього тобі, Супутнице мого життя. Нехай Всевишній буде задоволений тобою в усьому», — багато років по тому напише він дружині з-за ґрат.
— Ніколи не бачила, щоб він писав листи. До нашого весілля був єдиний романтичний лист від нього — а в ньому лише три рядки, — зізнається Муміне. — А тепер Сейран заходить у кімнати для побачень з чорним рюкзаком. А в ньому — незліченна кількість листів. Ось цей лист, говорить, моєму амбасадору, ось цей передаю моєму ментору, це лист для народу, це лист для сусідів, це лист для родичів. Ніби він звідти намагається підтримати всіх, щоб ніхто не втрачав надії.
«Без мене там нічого не вийде»
Уперше на акції протесту Сейран Салієв опинився, коли йому було сім місяців. Так буває, коли твоя мама — активістка кримськотатарського національного руху за повернення на батьківщину.
— Того дня я та інші активісти вирушили до будівлі райвиконкому з вимогами, — говорить Зодіє Салієва. — А я з Сейраном на руках, бо не було на кого його залишити.
Коли дитині виповнилося півтора року, Зодіє на кілька тижнів передала Сейрана своїм батькам, щоб вирушити з Краснодарського краю в Москву — в 1987-му кримські татари провели серію масових акцій, зокрема на Красній площі. «Без мене там нічого не вийде», — пояснювала Зодіє свій намір батькові й матері.
Цю впевненість, що без нього нічого не вийде, Сейран перейме у спадок.
Громадська діяльність — велика частина його життя. Він волонтерив, допомагаючи хворим дітям. Долучався до організації релігійних та національних свят. Судив учасників турнірів з національної кримськотатарської боротьби куреш. Викладав дітям арабську мову, основи релігії та історії.
Після початку окупації Криму обшуки кримських татар та суди над ними за вигаданими звинуваченнями стануть новою дійсністю. Салієв приходитиме під будівлі судів, щоб підтримати людей. Стане громадянським журналістом.
Його перше особисте зіткнення з російською репресивною машиною сталося 12 травня 2016 року. Того дня в Бахчисараї відбувалися масові обшуки в будинках кримських татар. Коли Сейран дізнався про це, то побіг на автобусну зупинку.
Зараз, аби сповістити спільноту про біду, що прийшла в домівки кількох із них, достатньо написати повідомлення у груповий чат. У той час таких чатів іще не було і, щоб сповістити людей, Сейран доїхав до мечеті.
Гучномовець на її мінареті завжди передавав одне: заклики до молитви у відведений час. Але того разу Сейрановим голосом він повідомив адреси, де відбувалися обшуки, — щоб люди могли підійти та підтримати співвітчизників.
Окупаційний суд визнав такий Сейранів учинок організацією несанкціонованого мітингу та оштрафував його на 20 тисяч рублів.
Виявилося, що цим його не злякати. Він далі активно підтримував переслідуваних Росією кримських татар.
У січні 2017 року троє дітей Сейрана вперше побачили людей у балаклавах та зі зброєю у себе вдома.
— 20 січня мене виписують із лікарні — я чекала на четверту дитину і вагітність проходила важко, — згадує Муміне. — А 27-го, памʼятаю, був сильний сніг, люта зима. Коли о пʼятій ранку почали бити у двері, я одразу зрозуміла, хто це. Там були і ОМОН, і автозаки, і навіть собаки. Вони приходять із собаками тільки в окремих випадках.
У квартирі Салієвих провели обшук, а главу сімейства вивели в кайданках. Суд заарештував його на 12 діб за публікацію на своїй сторінці в соцмережах забороненої в РФ пісні чеченського барда Тимура Муцураєва. Суддя не звернув уваги, що Сейран запостив пісню ще до окупації Криму.
Після цього арешту Сейран і вирішив: якщо вони з дружиною не вирушать у хадж зараз, потім уже не зможуть цього зробити, принаймні тривалий час.
І мав рацію.
11 жовтня 2017 року Сейрана Салієва та ще п’ятьох кримських татар заарештували. Їх звинуватили в участі у діяльності терористичної організації та підготовці до насильницького захоплення влади.
2020 року російський суд засудив Сейрана Салієва до 17 років позбавлення волі.
Змінити оточення, щоб воно не змінило тебе
З Бахчисарая до колонії в Тульській області, де перебуває Сейран, — півтори тисячі кілометрів та два дні життя в кількох потягах.
У березні 2024-го Муміне подолала цей шлях із чотирма дітьми — Саліхом, Самією, Суріє та наймолодшою Сафіє. Це була вже не перша її поїздка до чоловіка. І перед кожною вона відчувала страх. Проте страхи ці мали дуже важливі відмінності.
У першу поїздку Муміне боялася, що за пʼять років в ізоляції, у товаристві справжніх злочинців її чоловік сильно змінився. «Яким він стане? — хвилювалася вона. — Чи не зміниться він ідейно, чи не буде, приміром, говорити з нею тюремним сленгом?»
У свою останню поїздку вона непокоїлася за інше: що вони доїдуть до Тульської області, а керівництво колонії з якоїсь причини не пустить родину до Сейрана. Думка, що неволя змінить її чоловіка, Муміне більше не турбує.
Коли вони бачились навесні 2024 року, Сейран перебував у бараці з 97 іншими вʼязнями. Він єдиний — політичний, більшість сиділа за збереження та збут наркотиків. В цих умовах Сейран намагається зберегти свою гідність, своє здоровʼя, свої переконання.
В одному з листів він розповів дружині історію про прогулянку. Зимового дня Салієва і ще трьох його співкамерників виводять у внутрішній дворик, а той — весь у калюжах. Тоді Сейран вимагає від конвоїра, щоб їх відвели в інше місце, де не доведеться ходити по воді. «Всі двори з калюжами», — стверджує той. Але Сейран стоїть на своєму.
Тоді їх проводять до іншого дворика. Але і в ньому повно калюж. Сейран повторює свої вимоги. І лише тоді для них знаходять сухий двір.
«І раптом конвоїр питає у мене: “А ви випадково не з Криму?” — пише Сейран у листі. — Я відповів, що так, з Криму. Тоді він відповів: “А-а-а, ну зрозуміло”, маючи на увазі, що тут тільки кримські вимогливі, не мовчать».
— Людина не зрадила своїх принципів, — каже Муміне про свого чоловіка. — Сейран далі живе тим життям, яким жив на волі. Він розуміє, що колектив впливає на індивіда. І тому намагається змінити колектив.
Свято на стадіоні
7 лютого 2017 року в родині Салієвих було справжнє свято. Їхню квартиру і навіть підʼїзд прикрасили повітряними кульками та Сейрановими світлинами. У дворі розпалили вогнище, де у великому казані готували плов. Накрили столи з частуванням. Увімкнули кримськотатарську музику. І сотні друзів, знайомих і просто небайдужих приїхали того дня під будинок.
Привід був один — Сейран Салієв повернувся додому після адмінарешту: він 12 діб провів за ґратами.
Кожен намагався його обійняти, потиснути йому руку, сказати слова підтримки. Сам Сейран не стримався й заходився танцювати. А ввечері зізнався дружині: він зовсім не очікував, що його зустрічатимуть саме так.
Кримськотатарські політвʼязні, що на той момент перебували в неволі, пізніше писали в листах, що вони сподіваються: на них чекають і зустрічатимуть одного дня так само, як і Сейрана.
У 2022-му апеляційний суд розглянув скаргу у справі Салієва і зменшив термін його покарання на один рік. Російська «Феміда» планує випустити Сейрана на волю у 2032 році.
Муміне Салієва мріє, щоб це сталося раніше. І щоб одного дня всі кримські політвʼязні вийшли на волю.
— Це буде велике знакове свято для всього Криму. Цей день увійде в історію, — каже вона. — Ми орендуємо в Бахчисараї великий стадіон. Тому що кожна з нас, дружин політвʼязнів, не уявляє, щоб ми зустрічали чоловіків поодинці.
Колажі Анастасії Струк. У зображеннях використано ілюстрацію Марії Глушко, а також світлини з родинного архіву, Кримської солідарності й Антона Наумлюка.
