img

Сергій Квіт: «Міністерство має посилювати свою роль як розумного модератора»

23.10.2019 Оксана Левантович

Одна з проблем, що не дозволяє розвивати університетам власну суб’єктність, — відсутність реальної автономії та чіткого розуміння, де закінчується відповідальність Міністерства освіти і науки і починається відповідальність самих університетів. Як наслідок — університети опиняються у замкненому колі, чекаючи ініціативи та вказівки згори. 

Про те, що таке університетська автономія та до чого тут економіка вищої освіти, а також про проблему плагіату та якості наукових досліджень розповів Сергій Квіт, міністр освіти і науки України (2014-2016 р.р.), голова Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, професор Києво-Могилянської академії. 

[«Університет ХХІ століття» — це спільний спецпроєкт The Ukrainians та Українського католицького університету, в рамках якого ми публікуємо інтерв’ю з експертами у різних сферах: від філософії до бізнесу. У цьому проєкті вони говорять про проблеми, виклики та завдання університету і пропонують своє бачення вищої освіти майбутнього.]

 

Наскільки діяльність Міністерства освіти і науки України регулює діяльність університетів? І що таке університетська автономія?

Державна система має бути дружньою до університетів, тобто її роль зовсім інша, ніж керувати університетами в «ручному режимі», втручаючись в операційні процеси. Університет має бути самоврядним. Тому, коли ми говоримо про реформи у вищій освіті, маємо на увазі реформування кожного окремого закладу вищої освіти, що мав би стати автономним (академічна, фінансова та організаційна автономія) і самоврядним. 

Тобто університет має бути самостійним господарським суб’єктом, а держава, зі свого боку, повинна нарешті припинити вдавати, що вона бере на себе відповідальність за якість роботи всіх закладів вищої освіти. Кожен окремо відповідає за якість власної роботи. 

Що мала б робити держава через міністерство — то це посилювати свою роль як розумного модератора, що допомагає, інвестує, слідкує за дотриманням правил гри, також норм чинних законів та підзаконних актів, консультує. Головне в університетській автономії — почувати себе автономним. Тому важливо, щоб університетська спільнота була сформована з вільних людей, які не бачать перешкод у своїй суспільно важливій діяльності

Тому важливо, щоб університетська спільнота була сформована з вільних людей, які не бачать перешкод у своїй суспільно важливій діяльності

DSC_8143

Сьогодні українські університети мають таку ж академічну автономію, як і більшість світових університетів. Проблема в тому, що вони не можуть її капіталізувати через застарілу економіку вищої освіти, започатковану ще у сталінські часи. 

Давно вже потрібно відмовлятися від такого способу фінансування, як державне замовлення. Це не означає, що держава повинна менше фінансувати вищу освіту. Навпаки, витрачати треба незіставно  більше, фінансуючи найкращі ЗВО і найкращі програми, незалежно від їхніх форм власності. Адже витрати на освіту — це інвестиції у майбутнє українського суспільства. Вже існують певні формули, що дозволяють найкращим університетам отримувати більше коштів від держави. 

Однак у нас завелика кількість закладів вищої освіти (разом з філіями і окремо розташованими підрозділами). Тому кошти не концентруються в тих інституціях, що здатні розвиватися, і «розмазуються» тонким шаром по величезній мережі.

Чим займається Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти, яке ви очолюєте? 

Наше Агентство несе відповідальність за створення національного університетського рейтингу, на основі вимірюваних показників, за інституційну акредитацію, акредитацію освітніх програм, спецрад із захисту дисертацій і, в перспективі, інших незалежних агентств, що також мали б проводити акредитацію. 

Тут важливо сказати, що вже скоро ми будемо починати процес акредитації освітніх програм на нових засадах. Раніше оцінка освітньої діяльності зосереджувалася на результатах навчання. Тепер ми будемо вивчати насамперед здатність ЗВО організовувати якісний освітній процес. Процесні підходи є новими для України, однак саме так працюють акредитаційні агентства в тих країнах, які мають найкращі університети.

Через акредитацію освітніх програм та інституційну акредитацію Національне агентство відповідає за так звану зовнішню систему якості. Також ми повинні заохочувати університети започатковувати у себе внутрішні системи забезпечення якості, що містять певні обов’язкові підходи. 

Мова передусім про регулярні онлайн-опитування студентів, працедавців і випускників; алгоритми, за якими повинні покращувати освітні програми і навчальні курси (тут, зокрема, зростає роль таких стейкхолдерів, як студенти і працедавці); професійний розвиток (підвищення кваліфікації) викладачів з погляду розвитку навичок викладання; розвиток soft skills у студентів; розвиток внутрішньої культури доброчесності. Тобто Національне агентство дає свої рекомендації, а потім через зовнішнє забезпечення якості контролює наявність відповідної політики і сам процес забезпечення якості закладами вищої освіти. 

З якої проблеми університети повинні почати свої внутрішні реформи? 

Нам слід розвивати різні види вищої освіти в Україні і не думати, що багато університетів можуть мати статус дослідницьких. Кожен університет повинен знайти свою нішу. Скажімо, сьогодні, через стереотипи й вимоги, що походять з радянських часів, досі від кожного закладу освіти вимагають результатів наукових досліджень, і байдуже, що ці дослідження часто не містять справжніх наукових відкриттів хоча б через те, що сучасна наука потребує величезних коштів і дуже дорогих лабораторій, з чим у нас проблеми. 

Так от, цей пошук власної ніші може привести той чи інший український заклад вищої освіти до усвідомлення, що його напрямок суто навчальний, а не науковий. І це теж добре. 

У Канаді, наприклад, існують, близькі за структурою до коледжів так звані teaching universities, що не спеціалізуються на наукових дослідженнях. Вони роблять акцент на навчальній складовій і тісно співпрацюють із працедавцями. 

Якщо людина закінчує першорядний заклад, що посідає лідерські позиції у глобальних рейтингах, як Університет Торонто, і не планує робити академічну кар’єру, а хоче, натомість, просто знайти хорошу роботу, то часто спершу мусить пройти навчання (рік-два) у навчальному університеті.

До таких teaching universities належить Університет Макюена, який ще кілька років тому був коледжем. Це давній партнер Києво-Могилянської академії. Я проходив там навчання з професійного розвитку викладачів. Університет Макюена навіть не має магістерських програм, але є успішним, тому що він близький до працедавців і вони напевне знають, якими компетенціями володіють його випускники у професіях, що їх цікавлять.

Ще ближче до працедавців у Сполучених Штатах — community colleges. Там можна одержати важливу і добре оплачувану професію, а освітні програми акредитують  самі працедавці. Існує ще один цікавий сегмент — американські liberal arts colleges, які зосереджуються на персональному зростанні своїх студентів, їхньому світогляді та лідерських якостях. 

Тобто наукова складова не є чимось обов’язковим для закладів вищої освіти, але саме наукові досягнення беруть до уваги під час формування  міжнародних університетських рейтингів. То як тут бути українським ЗВО?

Варто почати з усвідомлення своєї місії та унікальності. Наприклад, європейський рейтинг U-Multirank не вибудовує чіткої ієрархії університетів. Він пропонує п’ять різних підходів для визначення найкращих ЗВО. Тобто університети можуть бути лідерами за різними показниками. Таким шляхом буде йти і наше Національне агентство. 

З погляду дослідницької складової, українські ЗВО не потрапляють у міжнародні рейтинги з об’єктивних причин: по-перше, згідно з радянською традицією, в університетах навчають, а в системі НАН України досліджують; по-друге, українська держава не має коштів на реалізацію сучасних наукових проєктів (і тут недостатньо залучати кошти бізнес-індустрії).

На жаль, у нас в країні досі не розуміють важливості наукових досліджень. Без сучасної науки ми приречені бути країною третього світу.

Значні досягнення і першорядні публікації українських вчених, як і участь у таких програмах, як «Горизонт 2020», не рятують ситуації. Допомогти можуть лише продумана державна політика, інтеграція вищої освіти і науки, економічні реформи, що дадуть можливість державі інвестувати в національні дослідження серйозні кошти.

80% випускників шкіл йдуть в університети — і багато хто називає це соціальною проблемою. Гаразд, але що тоді держава може запропонувати молодим людям, які тільки закінчили школу?

В Україні вища освіта взагалі є великим соціальним проєктом. Молоді люди вступають в університети здебільшого тому, що не можуть знайти хорошої роботи. Це свідчить не лише про великі економічні проблеми в країні. Я б сказав, мова йде про перманентну економічну кризу. 

Коли я навчався в університеті, а це було в радянський час, приблизно 80% випускників шкіл йшли на ринок праці, а 20% — в університети. На Заході ситуація була схожою. Сьогодні ж картина кардинально інша: майже 80% випускників шкіл вступають в університети (в країнах ЄС декларують до 30%). Це означає, що існує значний попит, який насправді немає ніякого сенсу з погляду якості освіти та вимогливості студентів до ЗВО. Найчастіше батьки просто хочуть, щоб їхні діти мали університетський диплом.

У цьому контексті варто згадати реформу децентралізації, на якій виростає такий важливий проєкт, як «Нова українська школа», що покликана готувати людину до дорослого життя на якісно інших засадах. Очевидно, що випускники реформованої школи мали б відповідальніше ставитися до обрання свого майбутнього професійного шляху. Цілком можливо, що для цього їм не обов’язково вступати до університетів. 

Держава має запропонувати гідні альтернативи, пов’язані з новими робочими місцями, сучасними закладами професійної освіти, реальними успіхами національної економіки. 

Що ви думаєте про корупцію в українських університетах? 

Боротьба з корупцією має зосереджуватися не на наслідках, а на причинах. Соціологічні опитування свідчать про те, що корупцією, чи, радше, толеруванням таких дій, бувають уражені не лише викладачі або адміністративні працівники, а також чи не більшою мірою — студенти. На цю тему спеціальну увагу звертає фонд «Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва». 

Неформальні фінансові стосунки в університетах — зайвий аргумент до зміни економіки вищої освіти і запровадження фінансової автономії. Репутація повинна ставати головним капіталом українських університетів, який, своєю чергою, також буде конвертуватися у кращий матеріальний стан. 

Вимога доброчесної поведінки — це складова академічної культури сучасних університетів. А недоброчесні заклади вищої освіти нам не потрібні. Вони не зможуть виховувати національних лідерів.

Вимога доброчесної поведінки — це складова академічної культури сучасних університетів. А недоброчесні заклади вищої освіти нам не потрібні

DSC_8143

Поряд із корупцією ще одна величезна проблема — академічна недоброчесність…

Якщо коротко, то недоброчесність — це коли бажане видають за дійсне: наукова стаття насправді не є науковою статтею, наукове дослідження — не є науковим дослідженням і так далі… На Заході академічна недоброчесність теж існує: меншою мірою вона стосується плагіату, більшою — написання наукових текстів на замовлення, так званих ghost writing. 

В Україні найгострішою проблемою залишається плагіат, який, до слова, за радянських часів не був способом будування кар’єри, це сталося вже у часи незалежної України. Очевидно, для боротьби з плагіатом потрібно вдосконалювати алгоритми перевірки текстів, в разі потреби — карати, але все починається з університетської та особистої культури. Популяризація академічної доброчесності, курси з академічного письма, справжня вища освіта, на мій погляд, матимуть більший ефект.

В середньому актуальність набутих компетенцій — 5 років. Це ті умови, в яких живе сучасний світ. Які виклики це створює для університетів? 

Вкрай важливо розуміти, які компетенції будуть потрібні в майбутньому і які закономірності їх визначатимуть. На мій погляд, це меншою мірою справа Міністерства освіти і науки, чи нашого Агентства. Насамперед ці виклики адресовані самим закладам вищої освіти. І справді хороші університети будуть співпрацювати з працедавцями, розуміти глобальні тренди, проводити прогностичні дослідження. 

Відповідно до цього вони формуватимуть свої освітні програми. Якими ж є першочергові завдання для міністерства і Національного агентства? Створити належні умови для формування якісних українських університетів світового рівня.  

Розкажіть про ваш досвід перебування на посаді міністра освіти і науки. Які реформи були для вас найбільшими викликами?

Я почну з часу, коли ще працював у Києво-Могилянській академії. Після Помаранчевої революції ми з колегами організували консорціум восьми університетів різних форм власності з різних регіонів України. Ми хотіли зрозуміти, що таке університетська автономія і як її можна започаткувати в Україні. Але наші плани так і не були втілені до 2010 року. 

Після приходу до влади Януковича і Табачника Могилянка почала боротися за університетську автономію як за своє власне виживання. Академічні протести переросли у масові публічні акції «Антитабачної кампанії» та «Проти деградації освіти». Це була боротьба за простір свободи, з якої виросла робоча група, що розробила законопроєкт «Про вищу освіту» (2013). 

Вже після Революції Гідності цей закон схвалила Верховна Рада України (2014). Розпочалася його імплементація, внаслідок якої українські університети отримали академічну автономію. Як я вже зазначав, наступний крок — це запровадження фінансової автономії. 

Пам’ятаю, як важко йшла норма про те, щоб державні університети одержали право відкривати рахунки в банках. Хоч цю можливість вони вже мають, але вона досі має половинчастий характер. Оскільки це стосується лише спецфонду, тільки державних банків, не скасована дивна залежність спецфонду ЗВО від Державного казначейства, університети й надалі повинні погоджувати свої штатні розписи в міністерстві і таке інше. Тобто ще потрібно внести зміни до багатьох законів України, у тому числі до Закону «Про Державний бюджет».

Далі, у 2015 році, був ухвалений наступний важливий закон — «Про наукову і науково-технічну діяльність». Тоді у Верховній Раді витала думка, щоб розформувати Національну академію наук і поділити її землю та майно. Щоб цього не сталося, ми запропонували, як можна по-іншому управляти науковою сферою. Так з’явилося поняття національної політики у наукових дослідженнях, було створено Національну раду України з питань науки і технологій, її складову — Науковий комітет, Національний фонд досліджень. 

DSC_8143

Однак, слід зазначити, що агресивна консервативність НАН України, небажання будь-що змінювати, зокрема інтегрувати науку і вищу освіту, може зрештою призвести до фатальних наслідків

У 2014-2015 роках перед МОН поставали нові виклики, пов’язані з відсутністю коштів у казні, російською окупацією частини Донбасу й анексією Криму. Ми евакуювали 17 університетів на територію, підконтрольну Україні. Для цього був створений спеціальний алгоритм. 

Міністерство освіти і науки у своїх рішеннях про евакуацію спиралося на ініціативні групи, що об‘єднували студентів, викладачів та представників адміністрації, шукали приміщення, повертали новоствореним юридичним особам ЗВО їхнє фінансування, передбачене в бюджеті, приймали відповідні управлінські рішення, щоб полегшити цей важкий перехідний період для наших колег з окупованих територій.

Важливою частиною нашої діяльності була міжнародна співпраця. Майже рік ми проводили переговори про приєднання України до європейської дослідницької програми «Горизонт 2020». Це означало, що наші науковці одержали доступ на конкурсній основі до 80 мільярдів євро зі знижкою 95% для внеску.

На ваш погляд, яким має бути університет ХХІ століття?

Даючи відповідь на це запитання, я не хотів би пропонувати ефектні футуристичні передбачення, говорити про те, які професії мають зникнути чи в який спосіб відбуватиметься тотальна діджиталізація того майбутнього університету. Оскільки все це похідне. 

На мою думку, найважливіше — це дух університету

Очевидно, існують очікування, що це буде автономний, глобальний, прогресивний університет, але, на мою думку, найважливіше — це дух університету. Якщо з цим буде все в порядку, то національне лідерство, увага до талантів, вільнодумство, доброчесність, здоровий глузд, гідні інвестиції, несумнівно, виведуть Україну в лідери наукових досліджень і teaching excellence.

Оксана Левантович

Схожі публікації

20658 9

Антон Красун

Розмова з молодим менеджером Google Антоном Красуном

04.04.2014 Тарас Прокопишин
36709 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом

04.04.2014 Володимир Бєглов
10182 6

Із Сум — у Лас-Вегас

Історія винахідника, який два роки прогулював шкільні уроки в лабораторії, а тепер вчиться у США

04.04.2018 Надія Швадчак

Популярні публікації

48888 8

Легенда Хрещатика

Чому інженер, який запускав у космос ракети, а тепер миє вікна на Хрещатику, так не любить вихідних
25.11.2016 Анна Давидова
49307 11

Несистемна міністр

Один день із життя Уляни Супрун: заради чого вона взялася реанімувати українську медицину і чому продовжує, попри спротив пацієнтки
13.07.2017 Марічка Паплаускайте
42678 7

Марина В’язовська

Українська дослідниця, яка розв’язала математичну задачу століть
03.11.2016 Олег Фея

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати