Мова дипломатії та перемоги

Сергій Кислиця, Постійний представник України при ООН, — про логічний та подекуди революційний розвиток української дипломатії

21 Серпня

Надзвичайний і Повноважний Посол, Постійний представник України при ООН Сергій Кислиця прилетів у Нью-Йорк 29 лютого 2020 року, і майже відразу було оголошено карантин через COVID-19. За два роки почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Загалом і цього вже достатньо для багатогодинної розмови про сповнену викликів дипломатичну кар’єру. Та ця історія ще цікавіша. 

§§§

[Ми створили цей портрет завдяки амбасадорам і амбасадоркам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких історій було ще більше!]

§§§

Замість усіх запланованих запитань починаю розмову із пухнастої білявої красуні — собачки Дезі, котра позувала під час фотосесії разом із послом. Зі слів Сергія Кислиці легко зрозуміти, що Дезі — повноцінна частина команди: 

«Дезі вже десять років — вона поважна дама, хоча й досі схожа на цуценя. Щодня вона ходить зі мною на роботу та є частиною нашої української дипломатичної родини тут, у Нью-Йорку. З нею люблять спілкуватися та фотографуватися і українські, і іноземні посли, міністри, парламентарі, котрі приходять у нашу місію. До слова, собака є і у штаб-квартирі ООН: на п’ятому поверсі живе боксер, з яким можна поспілкуватися, якщо колеги “набридли” так, що потрібна психологічна допомога. Цей боксер працює, надаючи саме таку підтримку».

Сергій Кислиця розповідає про Нью-Йорк як дуже дружнє до собак місто і згадує свій переїзд із Києва:

«Технічно перевезти собаку не було проблемою — вона такого розміру, що її можна везти в салоні літака, а не в багажному відділенні. Складність полягала в іншому — вона прилетіла за місяць після мене… Через це в неї розвинулася тривожність. Тут лікарі це називають separation anxiety disorder — тривожний розлад, викликаний розлукою. У Києві я міг лишати її вдома, а тут вона щодня іде зі мною на роботу».

Ще одна річ, яку легко відразу помітити в кабінеті Сергія Кислиці, — яскраві об’єкти мистецтва, як-то плакат, створений Олександром Шатохіним. Темне тло, операційний стіл, що на ньому лежить дитина, лікарі навколо неї. І маленький янгол, який летить угору, розсипаючи з долоні чи то червоні пелюстки, чи то сльози. 

«Уперше я побачив його в Українському інституті Америки, де проходила виставка українських воєнних плакатів. Потім керівництво цієї інституції подарувало мені цей плакат на день народження. Тут є сумна іронія. Між днем, коли я вперше побачив плакат, і днем, коли мені його подарували, в моїй родині сталася біда — на фронті вбили мого племінника, сина моєї сестри».

Це зображення висить за спиною посла, тож легко можу уявити, що його бачать усі співрозмовники під час відеоконференцій із Кислицею. Що він комунікує відвідувачам української місії?

«Головна жертва будь-якої війни — це насамперед діти. Навіть швидкі перемоги не змінюють того факту, що страждають саме діти, а через них — і все суспільство.

Ми в цій війні втрачаємо не одне покоління.

Молодь 20+ гине на фронті. Українських дітей ми втрачаємо і як загиблих жертв війни, і як незаконно депортованих і викрадених — депортація та викрадення є різними воєнними злочинами. Навіть коли вони повернуться в Україну, психологічна травма, якої вони зазнали, даватиметься взнаки ще багато десятиліть. Саме тому ми говоримо, що просто перемога на полі бою є лише частиною того, чого має досягти Україна разом із союзниками та партнерами. Крім військових аспектів, необхідно знищити політичний злочинний режим у Росії, який не має права на існування. Тож цей плакат символізує те, що має бути в центрі уваги протягом найближчих десятиліть».

Сергій Кислиця підсумовує міркуваннями про те, що тема війни надовго залишиться актуальною для української культури. Він ділиться спогадами про виступ Андрія Куркова у Постійному представництві України при ООН:

«В нас у гостях побував мій друг Андрій Курков. Я запросив увесь колектив Постпредства поспілкуватися. Письменник говорив про небезпеку відтворення літературних матриць часів Другої світової. У тих матрицях агресорів завжди зображували примітивно. Все показували чорно-білим. Але реальні людські долі не такі вже й прості. Наприклад, у Франції до 1970-80-х років було дуже багато обмежень і чимало творів про війну не хотіли видавати чи показувати».

Навчання

На запитання про те, скільки мов знає, Сергій Кислиця відповідає, що формулювання «знати якусь мову» — розмите: «У нас люди і рідної мови не знають».

Розповідає, що з дитинства з репетиторами вивчав іноземні мови, тому шестирічним уже говорив англійською: «Потім із 1976-го до 1986 року я навчався у 57-ій київській спеціалізованій школі, де ми мали до дванадцяти уроків англійської мови на тиждень. Ми вчили не тільки мову, а й американську літературу, технічний переклад. Хлопці вивчали також воєнний переклад, натомість дівчатам викладали переклад у сфері туризму. Англійська — моя друга мова усе життя».

Французьку Сергій Кислиця називає другою мовою свого дитинства:

«Пригадую, в дитинстві у мене були розписані всі дні, я постійно був чимось зайнятий. По вівторках була французька, по середах — німецька. Якось викладачка німецької навіть задала читати Оскара Вайльда німецькою, що точно було перверзією».

Небагатьох київських дітей так наполегливо навчають мов. Звідки інтерес саме до цього предмета? Сергій Кислиця наголошує, що походив зі звичайної — не номенклатурної — родини: «В нас у родині не було ні членів ЦК, ні членів партії. Це було дуже різнорідне середовище — філологи, інженери, чи фінансисти — як моя мама.

Ми всі мали виживати своїми силами та власним розумом.

Тому в родині — принаймні з маминого боку — вважалося, що діти мають вирости максимально незалежними». 

Отож, головною сімейною цінністю була освіта. За словами Сергія Кислиці, діти в їхній родині мали найкращу освіту з тих, які можна було отримати за тодішніх і тамтешніх умов. 

«Мови мені легко давалися. Тому мене направили до спеціалізованої школи на Прорізній, попри те, що вона була доволі далеко від нашого дому, а мешкали ми в районі метро «Лівобережна». Щодня я їздив до школи сам — мама поїхала туди зі мною тільки раз, 1 вересня, коли був першокласником».

Свою школу посол згадує з удячністю, називаючи імена улюблених учителів, зокрема класної керівниці Маргарити Шпанько. Та розповідає один особливо цікавий епізод:

«У мене російську літературу викладала дружина Щербицького — Рада Гаврилівна. Я ніколи не сприймав комуністичну ідеологію, але Рада була винятковою вчителькою. Вона вирізнялася ставленням до учнів. Завжди вела тільки один клас — і тоді це був мій клас, мені пощастило. Вона ніколи не користувалася радянськими підручниками з критикою, де тобі пояснювали, як розуміти ті чи інші твори. Натомість ми читали оригінальний твір, довго обговорювали його на уроках, а потім писали заключний твір.

Твори ми писали в загальному зошиті, де кожна сторінка була розділена навпіл. На лівій половині ми писали твір, а на правій Рада Гаврилівна аналізувала кожне речення, даючи поради щодо змісту чи стилю. Думаю, це було важливо — нам допомагали зрозуміти, чи вдалося донести свою думку. Радянська та пострадянська освіта не вчила і не вчить викладати свої думки».

Кислиця каже, що все його дитинство оберталося навколо освіти, і згадує цікаву річ:

«Уся родина вважала, що найкращим із найкращих стане мій двоюрідний брат Петро, бо саме він нібито був інтелектуально найпросунутішим. А мені, на жаль, дехто в родині казав, що з мене не виросте нічого путнього, хіба що кухар. До речі, я вважаю, що бути справжнім кухарем — це мистецтво, і добрі талановиті кухарі можуть мати більше грошей та щастя, ніж бідні українські дипломати. Я вчився гірше, ніж мої родичі, в яких були золоті медалі, червоні дипломи та кандидатські ступені. У мене також був червоний диплом. А от золотої медалі нема».

Річ у тім, що в радянській школі все було таким заідеологізованим, що старшокласник Сергій не хотів ані вчити, ані розуміти.

Хоча вчителька української літератури дозволяла не писати творів на задані політичні теми. Замість цього Сергій Кислиця вивчав напам’ять і декламував перед класом по п’ять-шість віршів.

Тоді ж прийшли і перші попередження від доброзичливців, які радили не говорити «антисовєтчини» вголос, бо «тобі ще вступати».

У Сергієвій родині прийнято, що діти швидко йдуть від батьків і починають жити самі: «Коли мені було 16 років, мама знайшла спосіб купити мені однокімнатну квартиру. Так я почав жити сам, уперше в житті».

Київ

Один щоденний київський маршрут Сергія Кислиці легко собі уявити — шлях від станції метро «Лівобережна» до станції «Хрещатик». Із середини того шляху — на станції «Дніпро» — відкривається один із класичних краєвидів на правий берег: зелені схили Дніпра, бані Лаври та Видубицького монастиря, прожектори стадіону «Динамо», а також «ярмо України» — тодішня арка «Дружби народів».

Які ще місця утворюють Київ Сергія Кислиці?

«Я дуже люблю лівий берег, особливо Русанівку. До того, як Русанівський канал перетворився на майже болото, це був унікальний куточок Києва. Там була вода — можна було винайняти човен. Там були пляжі з чистим, майже білим піском… До початку 1990-х екологічно Русанівка була одним із найкращих куточків Києва. Там не було великих виробництв, навіть великих магазинів. Водночас я розумію, що цей район був доволі “показушним”. Тут є “перша лінія” цегляних номенклатурних будинків, за якими стояли звичайні “панельки” чеського пошиву та нижчої якості».

Ще один рідний послові район — квартали навколо школи на Прорізній. Проте наразі Сергій Кислиця оцінює ситуацію в Києві як «екологічний колапс»:

«Київ був одним із найкращих міст у нашій частині Європи. Дотепер багато хто вважає Київ одним із найзеленіших міст, але це вже не так. Не вірите — порівняйте світлини Хрещатика від 1950-х до 1980-х із теперішніми. Це не питання грошей, бо Київ не є бідним містом. Це питання боротьби з корупцією на місцях, питання смаку та наукового підходу, бо містобудування — це наука зі своїми правилами, тут не можна діяти навмання».

Сергій Кислиця зізнається, що любить жити саме в Києві. Тому порушив усі правила й прожив тут безперервно аж 14 років між поверненням із відрядження у Вашингтоні і від’їздом у відрядження до Нью-Йорка: «За правилами МЗС, повинна бути ротація дипломатів, які мають проводити більш-менш однакову кількість часу в центральному апараті та в диппредставництвах за кордоном».

Студент

Каже, з дитинства мріяв бути дипломатом і не розглядав іншого шляху: «До цього підводило те, що я міг розмовляти багатьма мовами». Ще один фактор — навчання в 57-й школі, яку Сергій Кислиця називає номенклатурною: 

«Там вчилися діти українських дипломатів. Не забуваймо, що навіть у часи СРСР Україна мала свої закордонні представництва в установах ООН у Нью-Йорку, Парижі, Женеві, Відні. Частина моїх однокласників то зникала, то поверталася — залежно від ротацій своїх батьків. Жодні обмеження доступу до інформації радянського часу не могли забрати в нас цю можливість дізнатися щось нове — ми вільно читали і слухали англійською».

Сергій Кислиця міркує, що будь-якій дитині властиво прагнути досліджувати світ: «Коли володієте мовами, коли починаєте читати книжки та журнали іноземними мовами, коли дивитеся фільми мовою оригіналу на відеомагнітофонах, яких не було у звичайних радянських родинах, — все це формує ваш світогляд і бажання пізнавати більше».

Він закінчив школу 1986 року. Уже стався Чорнобиль і наближався кінець СРСР. 

Із першого разу в університет не вступив: «Я подавався на факультет міжнародного права. Там усе вирішувалося ледь не в ЦК партії — на кожне відділення приймали всього десяток студентів. Інші дві сотні на потоці були іноземцями з «дружніх країн». Мене не взяли, бо завалили на іспиті з англійської».

Як це сталося? Сергій Кислиця згадує, що все було зрозуміло наперед: «Коли ти сідаєш перед комісією, стає ясно: все, що ти говориш, їм насправді по цимбалах. Мені після іспиту сказали, що все добре, але слово “привид” — ghost — я вимовляю неправильно. Поставили “4”. Я був до такого готовий, бо розумів, що мене не приймуть». 

Але це стало цікавим досвідом, ще й наповненим кумедними випадками: «На іспиті з російської мови, де треба було писати твір, мій добрий приятель запитував, як правильно — “пирамида Хеопса” чи “пирамида Хиопса”. Той приятель вступив до вишу з першого разу. Але найсмішнішим, ви не повірите, було те, що цей майбутній студент писав твір на тему: “Трудовий подвиг радянського народу”».

Після цієї невдачі Сергій Кислиця пішов працювати лаборантом на кафедрі факультету, де викладали російську мову як іноземну: «І з другого разу я приступом узяв факультет міжнародного права. Та це не межа. Поміж моїх майбутніх колег були й такі, що намагалися вступити по п’ять-шість разів поспіль».

Чи вартувало навчання всіх цих зусиль? Посол згадує, що навчатися було цікаво:

«Там було всього 10-12 українських студентів. Тобто викладачі працювали з нами практично індивідуально. В мене викладали потужні люди — професор Василенко, професор Буткевич, який потім став суддею Європейського суду з прав людини від України. Саме в університеті я перемкнувся на французьку, але згодом перейшов на іспанську. Вона більше мені подобається, а після роботи в Бельгії з частими відрядженнями до Парижу я вирішив, що не бачу себе у франкомовній країні».

Незалежність, перша робота, перша Америка

Напередодні свого розвалу СРСР підписав зі США угоду про обмін студентами. Для участі у програмі потрібно було скласти іспити, які оцінювала американська комісія, тому були шанси пройти на програму, яка справді давала знання. Сергій Кислиця поїхав на іспити у Москву та пройшов відбір:

«Я мав би поїхати у США ще 1991 року, але із певних причин мене не взяли, бо акцент зробили на студентах із російських університетів. Та 1992 року я поїхав уже як студент незалежної України».

Кислиця згадує: у Києві на власні очі бачив, як розвалювався СРСР: «Ми сиділи, прикуті до телевізора. Пригадую “Лебедине озеро”. Сподіваюся, що одного дня в Раді Безпеки ООН ми також почуємо цю музику. Це означатиме, що кремлівському режиму прийшов каюк».

Тоді ж, уже в незалежній Україні, почалася перша робота:

«Я був іще студентом, але вже почав працювати — за трудовою угодою працював у Міністерстві закордонних справ. В архіві загубили ту угоду, тому цього запису немає в моїй трудовій книжці. Дуже шкода…».

У трудовій книжці Сергія Кислиці побачимо лише МЗС, іншої роботи не зазначено:

«Як і всі студенти, я пробував працювати в якійсь юридичній фірмі. Але так і не зрозумів, що я там роблю. МЗС був моїм усвідомленим вибором. Коли ми стали незалежними, все МЗС мало всього сотню людей персоналу, включно з водіями, секретарками, охоронцями». 

Посол згадує свою першу співбесіду: «Я пішов туди разом з однокурсником. Співбесіду в нас приймав майбутній міністр — Борис Тарасюк. Я з ним розмовляв українською, а мій однокурсник — російською. Тарасюк запитав, чому той говорить російською, якщо хоче працювати в МЗС України. Однокурсник відповів, що має право говорити російською, якщо захоче. На роботу він не пройшов, а згодом емігрував до США — певно, аби ще краще розмовляти російською».

Перша робота Кислиці в МЗС — стажер у відділі європейських регіональних організацій: «Ми працювали з НБСЄ — Нарадою з питань безпеки — це був один із головних елементів, як і Рада Європи та Центральноєвропейська ініціатива».

Big Bang 

Що вирувало у Міністерстві закордонних справ 1990-х? Як сприймали і що говорили про виклики Незалежності? І що зауважив стажер Сергій Кислиця?

«Я побачив дуже багато цікавих і реально освічених українських дипломатів. Хоча й було багато радянських рудиментів і менталітету, але ці дипломати радикально відрізнялися від російських та інших дипломатів. Те, що ми стали членами ООН 1945 року, — важливий факт, який був неймовірним інструментом нашої надшвидкої інтеграції в міжнародні відносини на початку 1990-х. Ми вже мали кістяк дипломатів, які знали, що таке міжнародні відносини, не в теорії, а на практиці. Це відрізняло нас від інших радянських республік, які не мали можливості мати свої представництва в ООН у роки СРСР».

Українські фахівці, які працювали в МЗС, у той час мали досвід або роботи в ООН, або взаємодії з іншими міжнародними інституціями. Сергій Кислиця згадує, що це дозволяло легко розмовляти з колегами і в міністерстві, і в міжнародному відділі Адміністрації Президента: «Усі ці люди пройшли через роботу в представництвах України при ООН».

Подальший час посол називає «періодом Big Bang», тому що почали відкриватися нові українські посольства в різних країнах: «Тоді почався шалений набір людей. Будь-хто, хто розмовляв мовою, міг потрапити на роботу. Також був великий попит на військових, бо частиною роботи був складний процес роззброєння України — тут потрібні були фахівці». 

Десь на етапі 2010-2014 років у керівному складі МЗС і в Адміністрації Президента практично не залишилося людей, які мали б досвід в ООН, згадує Сергій Кислиця: 

«На той момент уже помер Удовенко — постійний представник України при ООН, міністр, який свого часу був навіть головою Генеральної Асамблеї ООН. Зленко пішов на пенсію, Бутейко захворів і не був у строю. Були ще Огризко, Хандогій… Але практично нікого не залишилося в керівному складі. Я як директор департаменту міжнародних організацій 2006-2014 років мав чимало ситуацій, коли було складно щось пояснити деяким людям із повноваженнями. Ті люди були дуже розумні, але не тямили, що таке багатостороння дипломатія». 

Кислиця порівнює тодішню ситуацію із сидінням на трьох стільцях: «Ми дуже пишалися багатовекторністю, але вона зводилася до того, що в Москві ми говорили одне, у Брюсселі — друге, у Вашингтоні — третє. І дуже пишалися тим, що вміло «втюхуємо» всім свої версії бачення світу, хоча насправді ми самі себе перехитрили. На жаль, знадобилося багато років, аби 2014-го українська нація зробила остаточний вибір на користь ЄС і європейської перспективи».

Майдани

Помаранчева революція та Євромайдан — ці події Сергій Кислиця побачив уже як працівник МЗС. Із 2001-го до 2006 року він працював в українському посольстві у Вашингтоні:

«Туди я потрапив після того, як Кучма звільнив мого керівника — міністра Тарасюка, в якого я був керівником офісу. Його звільнили за надмірні, на думку тодішнього керівництва, євроатлантичні симпатії. Після його звільнення я залишився осторонь. Новим міністром став Зленко, котрий був чемною людиною — посадив мене в окремий кабінет на шостому поверсі, куди час від часу дзвонив і питав, чому я досі в Україні. Річ у тім, що я асоціювався з Тарасюком, тож Адміністрація Президента чекала, щоби я поїхав у якесь посольство на відстані не менше ніж десять тисяч кілометрів від Києва — в Преторію чи в Токіо, інших варіантів не пропонували».

Частину тодішніх працівників, які відповідали за міжнародну політику України, Сергій Кислиця називає професійними агентами російських спецслужб. 

І згадує, що його самого також намагалися завербувати:

«Я був шефом офісу Тарасюка. Але я “включив дурника”, тому мене не завербували. Вони очікували, що я, маючи повний доступ до офісу міністра, ділитимуся тим, що знаю. За те, що їм не вдалося з мене нічого витягнути, я поплатився вже після звільнення міністра. Мене не могли просто вигнати, тому заохочували до відрядження в якусь далеку країну».

Ситуація вирішилася майже випадково. Кислиця згадує зустріч із послом України у США: «Він побачив мене, запитав, що я тут роблю. Я розповів. Завдяки своїм зв’язкам він зумів погодити в Адміністрації Президента моє відрядження до Вашингтону».

Наступні п’ять років посол називає буремними. У цей час трапився скандал із «Кольчугами» — свідчення майора Миколи Мельниченка 2002 року про продаж Україною чотирьох станцій радіотехнічної розвідки «Кольчуга» українського виробництва Іраку, в обхід міжнародних санкцій. 

Також посол згадує вбивство Георгія Гонгадзе: «В час моєї каденції Мирослава Гонгадзе отримала політичний притулок у США. Пригадую, як нас запросили в Держдеп повідомити цю новину».

І — Помаранчева революція: «У мене була цікава маленька роль. Я був радником-посланником із політичних питань, відповідав за Раду національної безпеки США, часто туди ходив і за мотивами зустрічей писав таємні шифрограми. Річ у тім, що українське посольство у Вашингтоні має таємне діловодство — на відміну від багатьох інших дипломатичних установ. І ті мої таємні доповіді йшли винятково адресатові, їх не фільтрували молодші виконавці. Тобто шифрограма потрапляла прямо на стіл Кучмі та Медведчуку. Там звучали і правдива оцінка США подій в Україні, і інформація про можливі наслідки у разі силового сценарію проти тих, хто вийшли на Майдан. Навряд чи ті документи були вирішальними, але вони були важливими».

Чим важливими? Сергій Кислиця пояснює, що багато посольств мають спільну проблему: «Посли часто доповідають своєму керівництву не те, що почули, а те, що хоче почути керівництво. Зараз це відбувається у Москві. Тому обставина, що 2004 року посол України Михайло Резнік підписував усе те, що я писав за мотивами почутого в Раді національної безпеки, була дуже важливою».

Уже повернувшись до Києва, Кислиця наполіг на тому, аби шифрограми з Вашингтону часів Помаранчевої революції не знищували, попри звичний порядок. Хотів, аби вони збереглися: «У ті часи саме почала створюватися міфологія — нашарування героїчних історій про те, хто на якому Майдані стояв, хто голосніше кричав…

Екстремальні події виявляють у людях глибинні риси. В мене були колеги — щирі патріоти від А до Я — незалежно від Майдану.

Були й ті, хто швидко перефарбувався. Були й такі, що пиячили з ранку до ночі, а після перемоги Майдану одягнули білі сорочки, краватки й костюми, аби бути головними майданівцями».

Посол зауважує, що українська дипломатія є частиною українського суспільства, що виявляє весь спектр можливої людської поведінки, проте, вважає Сергій Кислиця, багато українських дипломатів показали себе гідно.

«У цілому українські дипломати були гідними тих цінностей, які обстоювались на Майданах. Хтось обстоював їх на самих Майданах, хтось далі виконував свою дипломатичну роботу. Якісний зв’язок і правдиві доповіді про те, що думають іноземні уряди, є надзвичайно важливими».

Кислиця описує сцену часів Революції Гідності: «На шостому поверсі МЗС тодішній міністр і деякі дипломати сиділи ледве не кожен вечір разом з іноземними послами, розповідаючи їм, що на Майдані — самі алкоголіки й наркомани. В цей час 90% українських дипломатів саботували злочинні вказівки керівництва. Деякі з них особисто виходили на Майдан».

Що не так із дипломатією?

Я згадую вірусні світлини Сергія Кислиці, на яких він із книжкою з промовистою назвою «Що не так із дипломатією?». Що це був за жест?

«Насправді це не було підготовленим дипломатичним театром. Просто дуже швидко я зрозумів, що на засіданнях Радбезу, які відбувалися після початку повномасштабного вторгнення дедалі частіше, мушу знайти собі якусь розвагу, бо голова пухла від слів російського представника Небензі. Спочатку я брав із собою журнали. Потім — книжки, якими завалений мій офіс і які я не маю часу читати. Якось я взяв із собою цю книжку британського дипломата Керрі Брауна. Фото з книжкою розлетілося світом. Мені навіть писав сам Керрі Браун — обурювався, що я використав його книжку для тролінгу. Я відповів, що просто взяв із собою на засідання книжку, аби почитати».

Під час нашої розмови Сергій Кислиця дістає з полиці цю книжку й перевіряє рік видання — 2015-й.

«Я і зараз беру з собою літературу. Але я вже й звик до Небензі. Вирішив, що немає сенсу дозволяти емоціям з’їдати мене зсередини, — це лише позбавляє мене енергії виконувати роботу. Якщо я не маю сил, то навіщо я тут, у Нью-Йорку?».

Чесно зізнаюся, що маю звичку дивитися трансляції засідань Генасамблеї та Радбезу ООН, і що виступи російського представника Небензі слухати дуже складно. Як посол Сергій Кислиця дає із цим раду?

«Мій обов’язок — уважно його слухати. Оскільки він виступає російською, то я слухаю ще й синхронний переклад англійською у навушнику. Для мене дуже важливо, щоб перекладачі давали правильний переклад, адже більшість дипломатів не розуміє виступів російською. До речі, зверніть увагу, що сам Небензя під час своїх виступів також слухає переклад і подекуди зупиняється та починає виправляти перекладачів. Лінгвістичний аспект у дипломатії дуже важливий — тут мало просто нахапатися жаргону чи діалектів, бо кожне слово має велику вагу. Тож я слухаю Небензю, аби мати змогу реагувати». 

Засідання відбуваються наживо за чітким порядком, тому я цікавлюся механізмом і можливостями реагувати на російські виступи. Кислиця тут говорить про роль командної роботи:

«Ми з командою завжди приходимо на засідання з підготовленим проєктом виступу, але часто змушені на ходу його міняти. Україна завжди виступає після членів Радбезу — зазвичай ми шістнадцяті чи сімнадцяті. Це добре, бо ми маємо час вислухати колег і верифікувати інформацію, озвучену росіянами. Мої колеги швидко перевіряють озвучені факти, також я сам подекуди напряму звертаюся до керівництва в Києві. Дуже вдячний і міністру Кулебі, і Офісу Президента за те, що вони завжди оперативно реагують. Отримавши інформацію, ми вносимо потрібні зміни у виступ».

Російську дипломатію посол називає якісною:

«Ми можемо їх ненавидіти, але це не люди, котрі вчора сапали, а нині прийшли у валянках у Нью-Йорк. Ні, їх готують професійно. 75% російських дипломатів у США є також співробітниками спецслужб. Вони або з контррозвідки, або з військової, або з політичної, або з економічної розвідки. Те, що вони несуть єресь, має свого споживача в самій Російській Федерації та в країнах “третього світу”, які не мають змоги верифікувати інформацію — зокрема тому, що росіяни посилаються на російсько- або українськомовні джерела, які мало хто з іноземних дипломатів знає та розуміє. Те, що ми володіємо російською, дає нам перевагу — ми можемо їх прочитати й перевірити».

[Читайте також: «Свої мемуари я писатиму в Києві». Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба — про вплив батька й дипломатію в умовах війни]

Сергій Кислиця згадує такий випадок:

«Якось під час виступу Небензя процитував частину інтерв’ю “Медузи” з однією з українських місцевих керівниць. У тій версії, яку використав Небензя, вона нібито говорила, що російські солдати в окупованому місті роздавали цивільним українцям продукти харчування. Він малював образ російських солдатів, які допомагали українцям. Та це обернулося фіаско для Небензі, бо ми одразу знайшли це інтерв’ю. У своєму виступі я також його цитував і запитав, чому російська сторона не процитувала весь параграф, де далі йшлося про те, що росіяни спершу роздали їжу українцям, які сиділи в підвалі, а потім кинули в той самий підвал гранату. Це миттю вбило весь огидний наратив, який росіяни насаджують у своїх виступах».

Посол Кислиця звертає увагу на те, що представництва різних країн мають дуже різні ресурси для верифікації отриманої інформації. Представництво США має близько двісті осіб персоналу, представництво Росії — орієнтовно сімдесят дипломатів і ще сімдесят адміністративних працівників. Але чимало місій — дуже маленькі, утворені з представника країни в ООН і помічника.

Після створення ООН війни не припинилися, як і воєнні злочини. Висловлювання обивателів можуть містити згадки про ООН як неспроможну інституцію. На думку Сергія Кислиці, не варто казати, що ООН нам не потрібна: «Є навіть розумні люди, котрі кажуть, що ООН — це треш і треба повернутися до неї спиною та піти. Але хто від цього виграє? Якщо України не буде в залі Генеральної Асамблеї — виграють тільки наші вороги. Тоді не стане посла України, котрий постійно буде напоготові, котрий зупинятиме брехню, надаватиме альтернативну інформацію».

Генеральна Асамблея ООН — це 193 країни, тобто весь світ. «Він такий, яким він є. Це фотографія світу, яку не можна відфотошопити».

Присутність України в ООН відкриває доступ до всіх країн одночасно. Кислиця згадує вересень 2022 року, коли в ООН виступав Премʼєр-міністр України Денис Шмигаль:

«Він опинився на відкритій сесії Генеральної Асамблеї ООН серед 150 прем’єр-міністрів, міністрів закордонних справ та інших урядовців. Стало очевидно, що ООН як орган є, можливо, недосконалим, але впливовим. Кожна країна просуває тут свої інтереси».

На думку посла, відмова від ООН є «найпростішою, але найдурнішою річчю, яку можна зробити». 

Як говорити про Україну дієво?

Чи достатньо самих лише фактів, які розвінчують дезінформацію з російського боку?

На думку Сергія Кислиці, маленькі місії в ООН не здатні впоратися з усім обсягом інформації: «Вони не завжди дають раду з тим, чого від них очікують уряди. А тут на додачу ще й гібридна складна війна десь у Європі. Всі дані треба перевіряти, але деякі країни не мають посольств ні у Москві, ні в Києві. Й не мають інституційної спроможності все верифікувати. Саме тому Росії так довго довіряли — як постійному члену Ради Безпеки ООН, що ніби не може так зухвало брехати». 

Проблемою є і брак українських посольств, і те, що мережа радянських посольств, які були розкидані світом, лишилася за Росією: «Наше керівництво щось скаже в Україні чи у Нью-Йорку, і російський посол негайно набирає міністра чи президента якоїсь далекої країни та проводить їм вакцинацію російськими наративами проти українських заяв. У цьому велика цінність таких міст, як Нью-Йорк, Женева, Париж, де є інституції ООН і де український посол має змогу прямо звернутися до посла країни, де немає наразі та в осяжному майбутньому не буде українського посольства».

Сергій Кислиця говорить, що потрібно не менш як рік, щоб обійти та потиснути руки в кожному з представництв:

«Але треба не просто познайомитися, а підтримувати змістовний діалог. Ти не можеш просто вітатися, а маєш говорити по суті. За кожним із наших тринадцяти дипломатів закріплено по два десятки країн. Тобто колеги ведуть не тільки свої блоки питань, але й групу країн — постійно відстежують їхні інтереси, заяви, а це величезний шматок роботи. Двадцять країн — це мінімум дві зустрічі з кожною країною на місяць, аби охопити їх усіх за рік. Навантаження величезне, бо ООН — це не лише Радбез, а й Генеральна Асамблея та її шість комітетів, ЕКОСОР, агенції та організації ООН зі своїми штаб-квартирами в ООН. Саме тому в американців працює дві сотні дипломатів».

На думку Кислиці, тринадцять українських дипломатів в ООН — це не так і мало, з цим можна працювати: «Найбільшим українське представництво було в час нашого членства в Радбезі ООН — двічі до Незалежності, двічі під час. При цьому деякі країни нашої Східної групи ще жодного разу не були в Радбезі. Наразі черга на членство в Радбез сягає 2050-х років — країни записуються на вибори. Між ними вже є конкуренція за вибори 2040-х».

Присутність України в ООН дуже важлива, аби говорити, зокрема, про російські воєнні злочини. Адвокатка Лариса Денисенко працює зі справами жінок, потерпілих від сексуального насильства з боку російських військових. На її думку, український голос на глобальному рівні не варто недооцінювати:

«Місії ООН можуть нам не подобатися браком ефективності, але їх не варто знецінювати. Вони збирають важливі дані. Українське експертне середовище має надавати їм національне бачення, правову позицію, показувати ті елементи у воєнних злочинах, які повторюються, аби підкреслити систематичність, командність. Це допоможе задокументувати чітку вертикаль від виконавців до командування. Сексуальне насилля — це одна зі злочинних стратегій ведення війни, воно дорівнює катуванням. Тому будь-яка розмова з українськими аналітиками та журналістами-міжнародниками має нагадувати, що нам важливо мати не лише заочні провадження в національних судах. Ми не плануємо на цьому зупинятися та не хочемо обмежуватися досвідом судових процесів після попередніх воєнних конфліктів. Має бути покарана вся вертикаль».

Чи українське міжнародне право чутливе до правозахисної проблематики? Лариса Денисенко говорить, що нам усім варто збагнути одну не надто приємну річ:

«Кожен злочин потребує доведення та оприлюднення на судовому процесі, де гарантовано змагальність сторін. Міжнародне право дає для цього інструменти, якими користуємося ми, якими користуватимуться майбутні міжнародні трибунали. Має бути правова позиція, що не виходить лише з емоційної канви, а містить доказову базу. Наприклад, свідчення уцілілих або свідків для міжнародного кримінального права іноді є єдино достатніми. До слів людини, котра вціліла після такого жорстокого злочину, є велика довіра».

Такі процеси не є короткостроковими. Адвокатка міркує, що засудження винних у сексуальних злочинах має багато можливих коридорів:

«Наприклад, справу можна почати в іншій країні, а можна в Україні за 438 статтею, а можна в рамках міжнародного правосуддя — в Міжнародному кримінальному суді. Якщо ти бачиш перед собою всі ці можливості, то розумієш, що ці механізми пропрацьовані й реалістичні».

Безпекові протоколи міжнародних організацій припинили працювати — ця думка циркулює в дуже широких колах. Проте, на думку Лариси Денисенко, варто розмежовувати безпекову безпорадність і обнадійливе міжнародне право:

«В мене є прецедентні підстави бачити, що воно працює. Повільно, але працює. Ми маємо змогу зробити так, аби ці процеси мали більший масштаб і працювали швидше. Для цього не треба демонтувати систему».

Як на боротьбу за справедливість впливає те, що з трибуни ООН можна почути маніпульовані факти з боку російського представника? На думку Лариси Денисенко, для міжнародного правосуддя це не має жодного значення:

«Натомість мають значення публічні зізнання та свідчення Путіна і Бєлової-Львової, звинувачених у незаконній депортації українських дітей до Росії. Те, що говорить їхнє чиновництво на майданчиках ООН, нікому не цікаве. Це радше етична парадигма — можеш вийти із зали, заявити про протест, попросити голову про реакцію. Це не перша і не остання російська брехня, але вона не дуже важлива — це оцінне судження країни, що постійно бреше».

Як вдало жартувати?

Українські соцмережі легко впізнають Сергія Кислицю за дотепними виступами в ООН. Звичайно, дипломатія — це не жарти. Але ж можна формулювати важливі речі з використанням іронії?

Сергій Кислиця вважає свої виступи в Радбезі чи у Генасамблеї ООН частиною «логічного та подекуди революційного розвитку української дипломатії»:

«У 1990-ті роки ми були частиною та продуктом радянської дипломатії. У 2000-х — продуктом багатовекторної дипломатії, де могли вміло брехати й давати всім три версії правди, залишившись при цьому чистими та пухнастими. Після Революції Гідності українська дипломатія змінилася. Змінився і стиль комунікації. Ви бачите його у виступах і Президента України, і міністрів — наприклад, Дмитро Кулеба є дуже креативним дипломатом, і я можу це засвідчити багатьма прикладами. Та найголовніше — кожен український посол відчуває, що є вищим за наших опонентів. Деякі наші колеги не мають такої освіти, як західні або російські дипломати. Але відчуття моральної правоти дозволяє дивитися в очі ворогу та партнерам, говорити те, що думаєш». 

Важливим фактором Сергій Кислиця називає також контроль із боку українських громадян, виборців:

«Це нарешті зрозуміли і наші партнери. Наприклад, коли порушується тема перемовин з Росією, ми можемо сказати, що український народ цього не сприйме. І вони розуміють, що в Україні це так не працює — не можна просто нав’язати людям ідею, що не має підтримки».

Це дозволяє українським дипломатам говорити розкутіше та вільніше, вважає Сергій Кислиця. Але важить і досвід: 

«До кінця лютого 2020 року, тобто до самого мого приїзду до Нью-Йорка, я щоденно займався саме співпрацею з ООН — із 2014 року, коли став заступником міністра. Я працював не тільки з паперами, а й регулярно їздив у відрядження до штаб-квартири, спілкувався з колегами. Це дозволило мені з першого дня у Нью-Йорку почуватися у своєму середовищі».

Посол порівнює таку роботу з їздою за кермом у місті з інтенсивним трафіком — для когось це стрес, а когось розслабляє.

Сергієві Кислиці їзда за кермом допомагає знімати стрес.

Також послу подобається досліджувати — наприклад, зараз він перечитує мемуари дипломатів про конференцію в Ялті. А ще читає «Свідка історії» Чарльза Болена, його посол дістає з полиці поруч зі своїм робочим столом. Чим таке читання корисне?

«З цієї книжки я позичив деякі речі, які використовую у своїй роботі та виступах. Дуже важливо знати першоджерела».

За конкретний приклад посол наводить потребу розуміти історію створення ООН:

«Ми часто говоримо, що Статут ООН — мало не Біблія. Ніби це не три дідугани в Ялті придумали, а Мойсей спустився на Сан-Франциско зі скрижалями. Та правда в тому, що в Ялті зустрілися два підстаркуватих західних джентльмени й один виплодок пекла — диктатор Сталін. Коли ти читаєш, як вони між собою спілкувалися, стає ясно, що патетичні цілі, написані в перших пунктах статуту ООН, були навіть не другорядними. Ті троє вирішували, як керувати світом після війни. Достатньо згадати, як Черчилль казав Сталіну в Ялті, що коня потрібно годувати, аби він тебе віз. Це було відповіддю Сталіну на його вимоги до Німеччини щодо виплати репарацій. На це Сталін відповів, що якщо коня годувати забагато, він рано чи пізно тебе брикне».

Як жартувати з високої трибуни, та ще й іноземною мовою? 

«Щоб вдало жартувати, треба знати “матчастину” — літературну, мовну, правову. Можна кілька разів схохмити, але далі це не діятиме. Сьогодні всі на хайпі, всі на твітах. Почули, підхопили й побігли, навіть не клікнувши на лінк, прикріплений до допису. Тому навіть не всі мої колеги з найкращою освітою знають, що сталося в грудні 1991 року, коли РФ захопила місце в Раді Безпеки ООН».

Такою «матчастиною», про яку згадує Сергій Кислиця, є історія присутності України в ООН. Вона не завжди очевидна для пересічних людей без дипломатичного бекграунду. Саме тому я запросила до розмови історика Сергія Плохія, аби розпитати про важливі контексти минулого. Історик говорить, що Україна в ООН — це ідея Америки:

«До цієї ідеї Сталін поставився з підозрою, враховуючи, що СРСР виключили з Ліги Націй. Тому він намагався уникнути подібного публічного приниження на міжнародній арені. Для цього в Статут ООН внесли декілька пунктів. Один передбачав, що постійні члени Ради Безпеки ООН отримували право вето, тобто викинути СРСР було би неможливо процесуально». 

Лігу Націй після Першої світової війни свого часу було створено, аби не допустити повторення війни. Сергій Плохій нагадує, що з неї з часом вийшла Німеччина: «Саме вона і розв’язала нову злочинну війну. СРСР з Ліги Націй виключили за війну у Фінляндії».

Також Сталін боявся опинитися в повній ізоляції, говорить історик: «Тому він спочатку пропонував усі радянські республіки включити до складу ООН як постійних членів, але, за такою логікою, членами ООН мали би стати всі американські штати. Було досягнуто компромісу — СРСР отримав три голоси. Один — як СРСР, другий — Україна, третій — Білорусь. Аргументація була така, що ці країни найбільше потерпіли під час Другої світової війни. Тому вони мали право бути представленими в ООН. За кілька місяців до того в Україні та Білорусі були створені комісаріати міжнародних справ, з’явилися український та білоруський фронти — це наслідок спроб Сталіна не опинитися наодинці, бо інших союзників у нього не було».

Сталін, намагаючись переконати американців і британців, використовував іще один аргумент, національний: «Він говорив про складнощі, які мав в Україні, — маючи на увазі УПА. Американці також чули, що на території України був супротив. Таким чином Сталін намагався кинути якусь кістку українським національним аспіраціям».

Чимало тих розмов відбувалися під час Ялтинської конференції. Що важливо знати про цю зустріч Сталіна, Черчилля та Рузвельта, аби краще розуміти історію України в ООН? На думку Сергія Плохія, та конференція була однією з найважливіших дипломатичних подій XX століття:

«Ялтинська конференція відбулася на території України. Для України вона була важливою не тільки через набуття членства в ООН. Наприклад, саме в Ялті було погоджено питання західних кордонів України — ідеться, зокрема, про польсько-український кордон. Також та конференція мала набагато ширше значення. Секретна частина цієї конференції передбачала зобов’язання Сталіна долучитися до війни на Далекому Сході. Координувалися спільні дії в Німеччині з боку спільних військ. Було ухвалено ключові рішення щодо окупації Німеччини, а саме створення не трьох, а чотирьох зон окупації — четверту зону долучили Франції».

Історик звертає увагу, що чимало речей, пов’язаних із міжнародною політикою, мають свої витоки в Ялті: «Саме там, наприклад, була полагоджена форма вето та членства в Раді Безпеки ООН».

Що знання про Ялтинську конференцію можуть додати до розуміння актуальної ситуації 2023 року?

Сергій Плохій міркує, що Ялта дозволяє побачити зріз міжнародних відносин: «Зокрема роль великих і малих держав у цих відносинах у ключовий момент світової історії». Поточну ситуацію історик називає переламною: «Ця війна є найбільшою за масштабом воєнних дій і воєнних злочинів, після Другої світової війни. Дуже багато чого можна навчитися, кинувши новий погляд на Ялтинську конференцію. Вона проявила, як демократичні країни ухвалюють ключові рішення, наскільки вони залежать від геополітичних інтересів цих країн, від електоральних настроїв. Ялта проявила, яку роль відіграють світоглядні ідеї — демократія, захист демократії. Також вона дає змогу поглянути й на те, як рішення ухвалюють у авторитарних системах, якою був СРСР, якою сьогодні є Росія».

[Читайте також: «Я хотів бути добрим істориком». Професор Гарварду Сергій Плохій — про власний вибір і зобов’язання професійних істориків перед суспільством, у якому вони живуть]

Сьогодні ООН перебуває у складній ситуації, вважає історик:

«Російська війна показала беззубість міжнародних організацій, якою користуються агресори. Це пов’язано з безкарністю, й саме це стане наступним викликом для міжнародного суспільства, що матиме осмислити, яким чином уникнути повторення агресії та насильства».

Коли йдеться про наслідки воєн, на думку історика, можемо говорити й про правозахисний сюжет:

«Війна є загрозою для основоположного права людини — права на життя. Як реакція на це, виникають спроби захистити людські життя, гідність, права. З цієї точки зору, те, що відбулося у Нюрнберзі, є надзвичайно важливим, оскільки було створено нове законодавство, на підставі якого судили головних нацистських злочинців. Водночас той суд також порушував основоположні права, оскільки судив злочинців за минулі злочини на підставі нових концепцій, які були створені вже після Другої світової війни. Наприклад, злочин агресії, злочин проти людяності, геноцид — ці концепти сформулювали вже після перемоги над Німеччиною, намагаючись покарати зло, що призвело до великої катастрофи, зокрема гуманітарної».

Історик підсумовує, що й ця війна, розпочата Росією проти України, в майбутньому може привести до появи нових ідей і концепцій у міжнародному праві».

Опера

Сергій Кислиця — поціновувач мистецтва, ходить в оперу щонайменше раз на місяць. Запитую про улюблену оперу, але, звичайно, чую у відповідь, що опера буває різною:

«Найпростіші для сприйняття — опери Верді. Складними для мене були опери Вагнера. Якось у Відні мав невдалий досвід… Але після “Лоенгріна” у Metropolitan Opera я навіть не відчув, що провів п’ять годин у глядацькій залі».

Оскільки у Нью-Йорку працює Metropolitan Opera, не можу не пригадати важливий «Концерт для України» в березні 2022 року, який я як радіоведуча коментувала під час прямої трансляції на Радіо Культура.

На тому концерті був, звичайно, і Сергій Кислиця: «Цей концерт я слухав разом із директором Пітером Гелбом та його дружиною, видатною диригенткою Керолін Вілсон. МЕТ став першою оперою світу, де організували концерт на підтримку України, й це було потужне та свідоме рішення. Протягом війни поруч із нами стало багато країн, інституцій, дієвців… Але ми завжди пам’ятатимемо тих, які були з нами з першого дня».

За словами Сергія Кислиці, Metropolitan Opera як інституція пройшла власну еволюцію ставлення до того, що діялось в Україні:

«До березня 2022 року вони мали тісні стосунки з Большим театром і російською культурою загалом. Мали контракти з багатьма всесвітньо відомими оперними зірками з Росії, зокрема з Анною Нетребко, з якою потім розпрощалися, оскільки опера проти війни та не підтримує людей, які за війну. Metropolitan Opera є структурою, де видатки на діяльність сягають щонайменше мільйона доларів на день. Це дуже великий бізнес. Для них рішення звільнити Нетребко було свідомим, вони розуміли, що фінансово втратять».

Увесь сезон опера присвятила Україні та її боротьбі за свободу.

Сергій Кислиця запрошує в оперу, зокрема, українських військових, які проходять реабілітацію у США: «Директор привітав їх у присутності майже трьох тисяч глядачів. Це дуже сміливий жест, адже не всі глядачі підтримують Україну. До того ж Metropolitan Opera не є державною інституцією, тобто всі ці рішення є винятково їхньою доброю волею. У США немає міністерства культури, що давало б настанови про політичну позицію, яку варто займати».

Як пояснювати колегам, що щось не так із Чайковським? Посол вважає: проблема в тому, що для Росії і музика, і продовольство стало знаряддям ведення агресивної війни: «Саме тому ми так чутливо сприймаємо використання музики, літератури та інших мистецтв як зброї російського режиму».

Як приклад Сергій Кислиця згадує прем’єру в МЕТ — «Леді Макбет Мценського повіту» Шостаковича, яку почали готувати ще задовго до вторгнення: 

«Я особисто вважаю Шостаковича опортуністом. Після тієї прем’єри я отримав шквал дзвінків від обурених людей. Я запитував, чи вони бачили оперу. Якби бачили, то знали б, що там СРСР зображено надзвичайно огидним. Це зухвала постановка з яскравими образами корупції душі та свідомості радянських людей, з тваринними огидними сценами сексу. З такої опери думаюча людина вийде з відчуттям огиди до СРСР».

Посол наголошує, що не захищає цієї постановки, але звертає увагу, що її готували багато років поспіль: «Невже я маю розвернутися спиною до МЕТ, які з перших днів вторгнення підтримують Україну? Вони ж не тільки організовують фандрайзинг, а й беруть українських музикантів на стажування, а також організували вже всесвітньо відомий Ukrainian Freedom Orchestra, який минулого літа мав усесвітній тур, а влітку 2023 року знову вирушить у гастролі. Це не просто підтримка, а мільйонні суми».

Як правильно комунікувати у таких випадках і обстоювати українську позицію?

«Ми маємо обстоювати українську позицію щодня, але не вимагати загальників, а конкретно організовувати акції для різних аудиторій, щоразу вимагаючи дуже конкретних речей. Наприклад, можна вимагати, щоб усі опери світу припинили співпрацю з Нетребко та подібними до неї артистами. Адже Нетребко, що фотографувалася з бандитами в Луганську, досі виступає у Відні та Мілані, також вона поїде на щорічний оперний фестиваль у Вероні. Це перша лінія захисту України», — говорить Сергій Кислиця та закликає працювати не із загальними, а з практичними речами.

Наприклад? «Конформізм олімпійського руху, який вдає, нібито не знає, що російські спортсмени — офіцери російської армії. Нам треба сили, аби відбивати очевидні речі, атаки. У кожному конкретному випадку мають прийматися конкретні рішення».

Сергій Кислиця говорить про знання основ і першоджерел, про постановку конкретних цілей, яких можна послідовно досягати. В його словах промовляють і повага до історії, і розуміння сучасного контексту, які не працюють окремо, лише в парі. Здається, це мова дипломатії. Та перемоги.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Дякуємо за покупку!

Дякуємо і до зв’язку незабаром! Ваш тарифний план буде активовано на протязі 10 хвилин.

Повернутись до статті

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки