Сергій Талочко — фотограф, автор персональних виставок в Україні, фіналіст національної премії «Фотограф року» у 2013 та 2014 роках. Реалізував масштабну ідею «Добрі фото Львів — Good Photos Lviv» — протягом року безкоштовно фотографував на вулиці людей та роздавав їм світлини. Під час проекту зробив більш як 10 000 чорно-білих емоційних портретів, які експонували на виставці у львівській Ратуші.
Скажіть, ви з дитинства мріяли бути фотографом?
Розкажу банальну історію: батько купив радянську камеру «Смена-8», і з того часу фотографія стала улюбленим заняттям. Я з маленького містечка Нікополь, де, окрім фотогуртка при міському Будинку піонерів, не було ані курсів, ані школи фотографії. Такої професії як фотограф для багатьох знайомих просто не існувало. Мене часто запитували, коли ж я нарешті почну працювати. Тоді я, мабуть, був оптимістом і відповідав, що ніколи. Життя пішло інакше — довелось поїхати на заробітки за кордон, а згодом навчатись банківській справі. Проте у тридцять років я вирішив, що мені категорично усе набридло і що я буду робити те, що справді подобається та дарує натхнення, — фотографувати.
Я організував ательє та робив фото на документи, став одним із перших комерційних весільних фотографів Нікополя, фотографував дітей у школах та дитсадочках. Насправді, щоб виділити достатньо часу для фотографування та купити хорошу цифрову камеру, мені довелось звільнитися з роботи та взяти чималий кредит.
Професійний цифровий фотоапарат на початку двотисячних — велика рідкість. Які переваги мав щасливий власник такої фотокамери?
У ті часи цифрова техніка лише починала розвиватись, а зробити хороший репортаж «мильничкою» було нереально. Любительська камера не справлялась із фотографуванням у приміщеннях, де недостатньо яскраве світло, і тим паче була безсилою під час знімання динамічних сюжетів. Я цілий рік фотографував усі масові заходи нашого містечка та пропонував матеріали газетам та журналам. Прагнув досягти технічної досконалості кожного кадру: зробити їх максимально різкими та чіткими. Конкурентів у мене майже не було, як і великих гонорарів, — редакції відмовлялись купувати фотографії. Але я продовжував фотографувати, роздавати свої візитки, і через деякий час з’явились замовлення на фотозйомку.
Вам подобались ваші тогочасні світлини?
Коли я почав фотографувати, то професійної освіти не мав. Читав старі радянські книжки, присвячені основам композиції, зйомкам під час подорожей, натюрмортам, фотожурналістиці. Але ці книжки були написані в іншу епоху, іншими людьми та для іншої мети. Мені не вистачало інформації, я хотів вчитись. Не зовсім розумів, як зробити красиві постановні фотографії, правильно організувати освітлення у студії та з якого ракурсу фотографувати модель. Навіть весілля фотографував як репортаж: купив довгофокусний об’єктив та ловив моменти.
Із появою інтернету я почав порівнювати свої кадри зі світлинами сучасних фотографів. Можливо, я занадто самокритичний, проте я раптом усвідомив, що відстаю від сучасних майстрів фотографії на декілька років. Я вирішив змінити ситуацію. Поїхав до Москви на заробітки: удень працював, а увечері ходив на уроки та майстер-класи з художньої фотографії. Знайомий порадив вивчати книжки та підручники, за якими займаються студенти Школи фотографії ВДІКу — на той момент однієї із провідних шкіл.
Для себе зробив висновок про те, що необхідно читати зарубіжну літературу з фотографії, особливо американську. До того ж мені завжди подобалась класична американська фотографія — добротна, якісна та красива. Не потрібно жодних фільтрів та додаткової обробки, достатньо навчитись повторювати композиційно та технічно американські фотографії 40-50-их років. Якщо говорити про майстрів портретної фотографії, прикладом для мене завжди були світлини Юсуфа Карша та Енні Лейбовіц.
Існує хибна думка, що будь-хто може стати фотографом, аби камера була хороша. Але фотограф — це не лише технічно екіпірована людина, а ще й хороший психолог та свого роду художник
Існує хибна думка, що будь-хто може стати фотографом, аби камера була хороша. Але фотограф — це не лише технічно екіпірована людина, а ще й хороший психолог та свого роду художник. Фотографія — це ж візуальне мистецтво, чи не так? Важливо бачити світлини інших фотографів, аналізувати полотна відомих художників — наприклад, да Вінчі, Рембрандта, Караваджо. Я про це завжди казав своїм студентам.
Ви викладали на курсах фотографії?
Коли повернувся із Москви в Нікополь, мені довелось починати усе спочатку. Усі здобуті працею контакти пропали, конкуренція серед фотографів зросла, цифрова техніка стала доступнішою, з’явилось багато молодих фотографів. Щоби втриматись на ринку, я відкрив фотостудію, налагодив зв’язки з агентствами моделей та організував уроки фотомистецтва.
Коли я викладав на курсах, то зрозумів, що на фотографа можна вивчити практично будь-кого. Звичайно, людям, талановитим від природи, досягти успіху легше: потрібен тільки досвід. Варто робити багато кадрів, знімати кожен день. Своїм учням я рекомендував робити не менш як 3000 кадрів у місяць, приносити їх у клас та показувати фотографії однокурсникам. Звичайно, я не давав людям диплому та гарантії працевлаштування, проте допомагав їм освоїти ази фотографії.
Мені здається, що фотографу-початківцю важливо спілкуватись з іншими майстрами фотографії, дивитись їхні роботи та відвідувати майстер-класи. П’ятирічний етап можна здолати за один рік, якщо навчатись мистецтву фотографії у професіоналів.
Мене запитували, на якій підставі я проводжу уроки фотографії, чи сам маю диплом. Щоби визначити рівень власних світлин, я почав відправляти їх на фотоконкурси, зокрема на національну премію «Фотограф року». Чому саме на цей конкурс? В журі був Георгій Пінхасов із фотоагенції Magnum, і було цікаво, як він сприйме мої роботи. Я вирішив його здивувати серією натюрмортів з салом. Досить передбачуваний продукт, як для України, але спрацювало. У 2013 році став лауреатом національні премії «Фотограф року» — вдома з’явилась статуетка, а в 2014-му — іще одна. Зауважу, що нагороди я отримав за натюрморти, хоча переважно фотографую людей.
Ви сфотографували понад десять тисяч людей для проекту «Добрі фото Львів — Good Photos Lviv». З чого починався ваш проект?
У мене був підробіток — фотографував у дитячих садочках, школах та модельних агентствах. Це величезний потік людей, неоціненний досвід спілкування та, звичайно ж, фотозйомки. Свої перші десять тисяч портретів я зробив там, навіть не підозрюючи про це.
А фотографувати людей без спеціально зроблених зачісок та макіяжу я почав ще у 2012 році. У більшості випадків я був не згідний з тим образом, який придумували людині перукар та візажист. У мене навіть виникали думки самому піти на курси стилістів. Але потім я зрозумів, що найкраще фотографувати людей такими, як вони є. А чи сподобається собі людина на фотографії, чи ні, залежить винятково від кваліфікації фотографа. Ми з учнями почали знімати серію портретів, коли образ створювався буквально за допомогою одного шматка тканини та декількох прищепок.
Згодом у Нікополі була мистецька акція «Гвоздь» — виставка-продаж просто неба, мене попросили там фотографувати. І я придумав «чорну будку» — переносну фотостудію для зйомки позитивних портретів.
Ви спеціально приїхали до Львова, щоб втілити у життя цей проект? Чому саме сюди?
Я розглядав багато варіантів, довго вибирав між Одесою та Львовом. Мені хотілось фотографувати у порівняно невеликому місті, де на вулицях великий потік місцевих жителів та туристів. Окрім цього, у Львові я абсолютно нікого не знав і це був цікавий для мене експеримент.
Більш як рік день у день я стояв на площі та фотографував людей. До мене підходили, знайомились, цікавились проектом, фотографувались. Я вів для себе приблизну статистику, скільки людей зупиниться, скільки проігнорує мою пропозицію, а скільки злякається і відійде вбік. Я чув багато різних слів на свою адресу, але хороших було все ж таки більше. Люди намагались визначити, у чому ж, власне, підступність безкоштовних фотографій на Староєврейській вулиці. А мені просто потрібно було реалізувати свій проект, отримати досвід. Провівши час на вулиці без грошей та спостерігаючи за людьми, я став трішки філософом.
Ваш проект завершився виставкою у Ратуші. Маєте намір показати світлини в інших містах України та Європи?
Фотографії експонували лише у Львові. Були заявки з інших міст, але виставка технічно дуже складна та громіздка для перевезення — її вага майже 200 кілограмів, і тому потребує значних витрат. Необхідно мінімум 100 метрів стіни з добрим освітленням, навіть у коридорах Ратуші панелі з фотографіями стояли у два ряди.
Для мене важлива емоція, а колір відволікає
Мені б дуже хотілось представити виставку в країнах Європи, показати позитивний проект про Україну. В нашій країні можливі зміни на краще. Це може відбутись так само швидко, як на обличчі людини з’являється усмішка.
Чому ви друкували та віддавали людям портрети?
Надрукована фотографія геть інша, ніж цифровий файл. Ви не будете довго розглядати фотографію на екрані планшета, мобільного телефону чи комп’ютера. У соціальних мережах фотографія «живе», в кращому разі, декілька годин, а потім замість неї з’являється нова. Останнім часом люди почали викидати на смітник сімейні альбоми, саме так — не дивуйтесь. Проте надруковану фотографію, до того ж оформлену у гарну раму, викинути вже не так просто — вона залишиться в історії та у житті. Буквально годину тому мені дзвонили та запитували, чи можна ще забрати свої фотографії. У мене вдома залишилось 15 чи 16 кілограмів роздрукованих світлин, і це при тому, що більшість фотографій люди розібрали.
Чому ваші фотографії чорно-білі?
Для мене важлива емоція, а колір відволікає. Досить часто у чорно-білій стилістиці роблять документальні проекти, сумні та важкі. Звичайно, такі проекти необхідні, але я хотів зробити фотографії добрі, які викликали б позитивні емоції. Потрібно не так вже й багато, щоби людина усміхнулась, — я сфотографував більш як десять тисяч усмішок.
Я вклав у свій проект усе, що мав, і навіть більше. Заняття фотографією дуже сильно змінює життя. Я відмовляю своїх учнів бути фотографами, декілька разів можу вигнати з курсів. Хіба нормальна людина може залишити все, продати майно та приїхати в незнайоме місто тільки для того, щоб фотографувати? Але я цим живу, інакше не можу. Коли буде можливість, займусь реалізацією наступних проектів, адже ідей у мене багато — як мінімум на два життя.
Усі фото надані героєм публікації.
