Сергій Рослюк: «За нормальних обставин достатньо два-три покоління, щоб подолати страх голоду, але в Україні цей сценарій не спрацював»

Непропрацьовані історичні травми нікуди не зникають, вони переростають у трансгенераційні, передаються нащадкам, впливаючи на їхнє життя, вибір, самоідентифікацію. Але навіть ці травми можна подолати — усвідомлено, «з безпечної історичної відстані». Однією з таких травм в українській історії є Голодомор 1932-1933 років.

Про психологічні наслідки Голодомору, які передавалися від одного покоління до іншого, та як унаслідок революцій, зокрема Майдану 2014 року, українцям вдалося нарешті подолати цю історичну травму, розповів Сергій Рослюк, психотерапевт Львівської обласної клінічної психіатричної лікарні із 45-річним досвідом. Він не лише один із провідних фахівців, який вивчає психологічний вимір травми Голодомору, а й багато працює з українськими військовими над подоланням ПТСР. Говорили з ним також про розвиток психотерапії в Україні, власний досвід у професії, якої на початку 1980-х років на наших теренах не було. 

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Пане Сергію, розкажіть про свій шлях до психотерапії, чи була популярною професія в той час, коли ви починали? Як тоді суспільство сприймало психотерапевтів? 

На початку 1980-х, коли я починав свою практику, спеціальності «психотерапевт» узагалі не було. Посада називалася «лікар-психіатр психотерапевтичного кабінету». Тож я закінчив лікувальний факультет Львівського медінституту, навчався на інтернатурі з психіатрії в Рівненському обласному психдиспансері і після підсумкових іспитів почав працювати в Дубні саме психіатром, завідувачем психоневрологічного відділення. Але ще з інтернатури почав цікавитися психотерапією, тобто не медикаментозним лікуванням психічних розладів, а розмовною терапією. Поштовхом до глибокого зацікавлення було прочитання книжки доцента Слободяника А. П. «Психотерапия, внушение, гипноз» 1977 року видання.

Я пропрацював кілька років у Дубні, і 24 серпня 1982 року мене прийняли на єдину посаду психіатра в поліклініку Другої міської лікарні на вулиці Виговського (тодішня вулиця Терешкової) у Львові. На той час, чесно кажучи, практично ніхто до психіатра не ходив, ніхто не розумів потреби, і в суспільстві існувала певна стигма, навіть серед лікарів інших напрямів. Тоді мені довелося на нарадах у головного лікаря пояснювати, що психотерапія — це один з методів лікування пацієнтів із психосоматичними захворюваннями, неврозами і так далі. Займався просвітництвом, так би мовити. Так, перші місяці я сидів практично без реальної практики: читав книги зі спеціальності, пив каву, курив цигарки… (сміється). Але в один момент усе закрутилося. Як тоді казали, є така група пацієнтів «частодовгохворіючі», які впродовж року часто приходили в поліклініку з різними симптомами — фактично були окремою диспансерною групою. І тоді я сказав головному лікарю, мовляв, якщо ви не можете дати з ними раду, то, перш ніж продовжити лікарняний аркуш, присилайте до мене на консультацію. Спочатку були скандали, крики: «Я що — псих, ненормальний? Чому мене відправляють до психіатра?». Це тривало доволі довго, але потім один пацієнт пролікувався в мене, другий, третій — і пішла реклама.

Так до мене почало ходити дуже багато людей, але знов-таки: вони йшли не так до психотерапевта, як до відомого лікаря, який може допомогти.

В якийсь момент навантаження стало дуже великим і я ледве справлявся, тож коли нині вже покійний Борис Якович Дацишин — психотерапевт, почесний Голова етичної комісії, тренер та супервізор УСП — у 1987 році запропонував перейти у Львівську обласну клінічну психіатричну лікарню на вулиці Кульпарківській, я радо погодився. Там мав змогу продовжити психотерапевтичну практику в центрі психічного здоров’я.

Вочевидь, було непросто працювати в умовах, коли значення і можливості психотерапії мало хто розумів, а сам напрям був стигматизованим… 

Так, я довго почувався чужим серед своїх, як біла ворона. Працюючи в Дубні чи в поліклініці на Терешкової, був єдиним психіатром серед лікарів. У лікарні на Кульпарківській — більшість були психіатрами, а я — психотерапевтом. Тому найважче було без середовища. Але все змінилося у 1994 році, коли з ініціативи психотерапевта професора Олександра Фільца, інших українських фахівців, а також колег світового рівня з Австрії, Німе