Непропрацьовані історичні травми нікуди не зникають, вони переростають у трансгенераційні, передаються нащадкам, впливаючи на їхнє життя, вибір, самоідентифікацію. Але навіть ці травми можна подолати — усвідомлено, «з безпечної історичної відстані». Однією з таких травм в українській історії є Голодомор 1932-1933 років.
Про психологічні наслідки Голодомору, які передавалися від одного покоління до іншого, та як унаслідок революцій, зокрема Майдану 2014 року, українцям вдалося нарешті подолати цю історичну травму, розповів Сергій Рослюк, психотерапевт Львівської обласної клінічної психіатричної лікарні із 45-річним досвідом. Він не лише один із провідних фахівців, який вивчає психологічний вимір травми Голодомору, а й багато працює з українськими військовими над подоланням ПТСР. Говорили з ним також про розвиток психотерапії в Україні, власний досвід у професії, якої на початку 1980-х років на наших теренах не було.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Пане Сергію, розкажіть про свій шлях до психотерапії, чи була популярною професія в той час, коли ви починали? Як тоді суспільство сприймало психотерапевтів?
На початку 1980-х, коли я починав свою практику, спеціальності «психотерапевт» узагалі не було. Посада називалася «лікар-психіатр психотерапевтичного кабінету». Тож я закінчив лікувальний факультет Львівського медінституту, навчався на інтернатурі з психіатрії в Рівненському обласному психдиспансері і після підсумкових іспитів почав працювати в Дубні саме психіатром, завідувачем психоневрологічного відділення. Але ще з інтернатури почав цікавитися психотерапією, тобто не медикаментозним лікуванням психічних розладів, а розмовною терапією. Поштовхом до глибокого зацікавлення було прочитання книжки доцента Слободяника А. П. «Психотерапия, внушение, гипноз» 1977 року видання.
Я пропрацював кілька років у Дубні, і 24 серпня 1982 року мене прийняли на єдину посаду психіатра в поліклініку Другої міської лікарні на вулиці Виговського (тодішня вулиця Терешкової) у Львові. На той час, чесно кажучи, практично ніхто до психіатра не ходив, ніхто не розумів потреби, і в суспільстві існувала певна стигма, навіть серед лікарів інших напрямів. Тоді мені довелося на нарадах у головного лікаря пояснювати, що психотерапія — це один з методів лікування пацієнтів із психосоматичними захворюваннями, неврозами і так далі. Займався просвітництвом, так би мовити. Так, перші місяці я сидів практично без реальної практики: читав книги зі спеціальності, пив каву, курив цигарки… (сміється). Але в один момент усе закрутилося. Як тоді казали, є така група пацієнтів «частодовгохворіючі», які впродовж року часто приходили в поліклініку з різними симптомами — фактично були окремою диспансерною групою. І тоді я сказав головному лікарю, мовляв, якщо ви не можете дати з ними раду, то, перш ніж продовжити лікарняний аркуш, присилайте до мене на консультацію. Спочатку були скандали, крики: «Я що — псих, ненормальний? Чому мене відправляють до психіатра?». Це тривало доволі довго, але потім один пацієнт пролікувався в мене, другий, третій — і пішла реклама.
Так до мене почало ходити дуже багато людей, але знов-таки: вони йшли не так до психотерапевта, як до відомого лікаря, який може допомогти.
В якийсь момент навантаження стало дуже великим і я ледве справлявся, тож коли нині вже покійний Борис Якович Дацишин — психотерапевт, почесний Голова етичної комісії, тренер та супервізор УСП — у 1987 році запропонував перейти у Львівську обласну клінічну психіатричну лікарню на вулиці Кульпарківській, я радо погодився. Там мав змогу продовжити психотерапевтичну практику в центрі психічного здоров’я.
Вочевидь, було непросто працювати в умовах, коли значення і можливості психотерапії мало хто розумів, а сам напрям був стигматизованим…
Так, я довго почувався чужим серед своїх, як біла ворона. Працюючи в Дубні чи в поліклініці на Терешкової, був єдиним психіатром серед лікарів. У лікарні на Кульпарківській — більшість були психіатрами, а я — психотерапевтом. Тому найважче було без середовища. Але все змінилося у 1994 році, коли з ініціативи психотерапевта професора Олександра Фільца, інших українських фахівців, а також колег світового рівня з Австрії, Німеччини та Швейцарії започаткували проєкт «Трускавецька школа психотерапії». Звісно ж, я не міг не взяти в ній участі. Власне, з цієї школи почався стрімкий розвиток психотерапії, адже ми не лише ділилися досвідом, вчилися у досвідчених колег та почали переглядати норми, які існували у цій науці в часи Радянського Союзу, а й багато займалися просвітництвом, пояснювали, що психотерапія — це добре. Почали відкриватися психотерапевтичні кабінети. А репродукції Трускавецької школи згодом провели у Дніпрі, Києві, Чернігові, Одесі, Донецьку.
Власне, якою була психотерапія у Радянському Союзі і що змінилося з проєктом Трускавецької школи психотерапії?
Загалом у Радянському Союзі психотерапевтів було дуже мало, у Львові — декілька, їх можна перелічити на пальцях однієї руки. Тож нас запихали в усі можливі дірки на суміжні спеціальності. Також скеровували на близькі до психотерапії курси про немедикаментозні методи лікування, зокрема з мануальної терапії, голкорефлексотерапії, сексопатології тощо.
У той час визнавали три види психотерапії. Перший — гіпносугестивна терапія і аутогенне тренування, коли до пацієнта застосовують спеціальні техніки, зокрема тренування м’язової релаксації, самонавіювання тощо. Другий — раціональна, коли намагаєшся пацієнту раціонально прояснити вихід із проблеми. І третій метод — групова, під час якої психотерапевт працює не з однією людиною, а одразу з групою. Методи зберігалися ті ж, що і в двох попередніх видах, — вони базувалися на певних директивних принципах, не людиноцентричності, емпатії, етиці, а навʼязуванні вказівок.
Трускавецька школа психотерапії перевернула ці принципи в бік людиноцентричності. Тоді зосередили увагу на пʼятьох напрямах: груповий аналіз — аналіз несвідомих процесів у груповій динаміці; клієнтоцентрована за К. Роджерсом психотерапія, системна сімейна психотерапія — робота з сімʼєю як із системою, де кожен член впливає на інших; гештальт-терапія — зосереджена на усвідомленні «тут і зараз» та інтеграції особистості; психодрама — метод, що використовує театралізовані постановки для пропрацювання проблем; пізніше — індивідуальна психологія за А. Адлером — акцент на соціальних інтересах, відчутті неповноцінності та прагненні до переваги.
Через ці пʼять-шість напрямів ми розпочали просвітництво та розвиток психотерапії, а потім кожен із напрямів пішов своєю дорогою. В Українському психотерапевтичному університеті вивчають їх усіх, адже важливо, щоби психотерапевти, незалежно від того, в якому напрямі працюватимуть, знали про можливості всіх. Щоб гештальт-терапевти почули лекції з психоаналізу і так далі.
Загалом, яку освіту потрібно здобути, щоби стати психотерапевтом в Україні?
В Україні це люди, які мають базову медичну освіту, тобто які закінчили медичний заклад вищої освіти за спеціальністю «Лікувальна справа», інтернатуру за фахом «Психіатрія» або здобули вищу психологічну освіту в галузі за спеціальністю «Психологія». І тоді ще пʼять років навчання на психотерапевта у навчальних проєктах, що надають післядипломну освіту, зокрема на базі вищої психологічної або медичної освіти: у професійних спілках, асоціаціях та спеціалізованих інституціях. Серед таких закладів в Україні — Інститут ментального здоров’я, Український інститут психотерапії узалежнень (УІПУ), Український психотерапевтичний університет (УПУ), Зіґмунд Фройд Університет Україна, Український інститут когнітивно-поведінкової терапії та інші. Під час навчання майбутні психотерапевти мають пройти чимало годин власного клієнтського досвіду у психотерапевтів-наставників, психотерапевтичної практики з пацієнтами під супроводом супервізорів. Здобувши освіту, фахівці-психотерапевти потрапляють у реєстр Української спілки психотерапевтів (УСП), яка є гарантією якості. Ця спілка не є державною структурою. Але всі ті фахівці, яких внесено у реєстр УСП, мають змогу потрапити і в державний.
Цікаво, що у Європі вимоги простіші. Вивчати психотерапію і отримати відповідний сертифікат можуть люди з вищою гуманітарною освітою — не лише медичною чи психологічною.
Тобто, згідно зі Страсбурзькою декларацією з психотерапії, люди, які, скажімо, мають диплом з культурології, можуть стати психотерапевтами. Певні відмінності є, але навчальний курикулум в Україні відповідає стандартам Європи, тому наші фахівці після навчання вдома можуть подавати аплікації на отримання євросертифікату. У мене теж є такий сертифікат — один з перших в Україні: 1999 року.
Багато років ви очолюєте Львівську філію УСП. Які ваші обовʼязки?
Так, на цю посаду мене призначили на конференції Спілки. Моє завдання — сприяти тому, щоб психотерапевти — учасники УСП мали нагоди зустрічатися, обговорювати проблеми, ділитися досвідом. Українська спілка психотерапевтів — це також важливий майданчик для молодих спеціалістів, які тільки починають свій шлях у професії. І тішить те, що у Львові наша спільнота є доволі великою, тут проводять чимало активностей.
Пане Сергію, поговорімо про вашу працю як дослідника. Зокрема, ви є одним з провідних фахівців із вивчення психологічного виміру травми Голодомору. Розкажіть, як дійшли до цієї теми, які джерела досліджували і яких висновків дійшли?
Я завжди багато думав про Голодомор в Україні, мабуть, іще з дитячих років, а саме після розповідей бабусі. Хоч моя бабуся сама не пережила Голодомор 1932-1933 років, але багато розповідала про голод 1948 року. Її переселили із Закерзоння на Галичину у 1946 році, а вже у 1948-му тут був голод, від якого теж помирали люди, — але про це дуже мало написано і, відповідно, мало хто знає. Я добре памʼятаю креденс на бабусиній кухні, а в ньому недоторкані мішечки борошна і круп. Тобто люди все свідоме життя прожили у страху повторного голоду, з точки зору психології це був непропрацьований посттравматичний синдром, де джерелом травми був страх нестачі базової потреби — їжі.
Отже, з одного боку, мене не відпускали розповіді бабусі, а з іншого боку, вразила книжка італійського автора Даніла Збрани «Ідеалом було страхіття», який зібрав дуже багато свідчень, документів про Голодомор в Україні. Цю книжку мені подарувала давня колега. Читаючи, я мимоволі пригадував випадки з власної практики — а саме терапію, яку я проводив не з людьми, які пережили Голодомор (на жаль, з ними не вдалося поспілкуватися), але з їхніми нащадками. У процесі їхніх розповідей я відкрив для себе феномен трансгенераційної травми — коли неподоланий страх передається у спадок, і саме тому відгомін подій Голодомору 1932-1933 років ми бачимо і до сьогодні.
Як гадаєте, чому комуністичний режим обрав саме метод морення голодом?
Хліб був не просто їжею — в українській культурі це сильний сакральний символ упродовж уже семи тисяч років. Я прочитав немало матеріалів про культуру трипільців, які у 5-4 тис. до н. е. на теренах сучасної України розвивали зернове господарство на Причорноморʼї і звідти транспортували пшеницю навіть у Грецію, Єгипет і Рим. Хліб був майже символом Бога. Як кажуть у народі, «хліб усьому голова» і бажають мати «хліб і до хліба». Напередодні святкування Воскресіння Христа ми печемо паску, а на Різдво починаємо Святвечір зі споживання пшеничної каші — куті. На Гуцульщині під час похорону — Тризни — усім, хто приходив, давали так зване дáване — гарно випечений калач.
Тобто через хліб українці передавали традиції, знання, емоційний інтелект із покоління в покоління. І село, в основі якого стояв такий потужний символ, було патріархальним, взаємопомічним, підприємливим, не спитим, україномовним та освіченим, адже саме село давало постійний притік інтелігенції в міста. А також українське село було свободолюбним і спроможним себе захистити. Навіть роки кріпацтва, хоч і придушили, але не знищили усвідомлення свободи як однієї з найвищих цінностей. Відповідно, селяни бунтували проти колективізації. Лише в 1920-х роках в Україні було понад 300 повстань, але про це не так багато джерел.
І тому, щоби знесилити і врешті зламати українське село, більшовики зробили те, що зробили, — забрали не лише хліб як їжу, а й хліб як символ і традиції.
Коли над людиною здійснюють депривацію — забороняють забезпечення основної життєвої потреби, — це фактично є катування. Людина внаслідок катування втрачає здорову емоційність, почуття моралі, людяності, совісті, всі ресурси йдуть на єдине завдання — вижити. Звідси й інші жахливі факти Голодомору, коли деякі селяни, втративши моральність унаслідок голоду, йшли на співпрацю з більшовиками, самі викопували зерно й забирали його у своїх односельців. Понад те, як показують різні свідчення, саме ці селяни й були найлютішими. Таким чином, люди перестали довіряти одне одному, і нестача довіри в сучасному українському суспільстві — це також відгомін тих часів.
Позбавлених гідності людей, учорашніх високоморальних та сильних селян, поступово перетворювали на «гомо совєтікусів» — упокорених радянських людей із сильним почуттям меншовартості. А вже далі ця непропрацьована травма передавалася з покоління в покоління у різний спосіб. Як наслідок — надмірні запаси їжі, розлади харчової поведінки в онуків тощо.
У мене був пацієнт, який вдома нічого не міг запхати до рота, бо його буквально змушували їсти. Не цікавились, як його справи, чи все гаразд, а ставили одне-єдине питання: «Чи ти поїв?». Це спровокувало у нього розлад харчування. Родичів важко звинуватити, адже їм теж передалася трансгенераційна травма, коли нагодувати ближнього — дорівнювало врятувати його. Адже в час Голодомору людям часто доводилося спостерігати смерть рідних і розуміти, що цьому неможливо зарадити. Тоді разом із сильним голодом люди проживали ще й сором через безпорадність.
Ви також наголошували, що українське село було, власне, україномовним. І очевидно, що більшовики хотіли поставити селян на коліна не лише забравши хліб як їжу та символ, а й знищивши іншу найсильнішу ознаку ідентичності — мову…
Так, це правда. Досліджуючи тему Голодомору, якось я поїхав до друзів із Херсону та Дніпра — не з середовища психотерапевтів. Розмовляючи з ними українською, почув у свій бік коментар російською: «Ты понимаешь, это сельский язык». І тут я задумався, про що йдеться, і зрозумів, що українська мова, якою говорило колись усе село, в часи Голодомору була смертельним вироком. Тоді я почав детальніше досліджувати мовне питання, копати глибше, читати відповідні статті та книжки. Тоді мені потрапили до рук праці Станіслава Кульчицького «Голод 1932-1933 рр. в Україні як геноцид: мовою документів, очима свідків», Володимира Сергійчука «Як нас морили голодом» та інші, а далі й сам почав писати статті на цю тему, деякі з них опубліковані у фахових журналах. Згодом, коли в незалежній Україні почали активно впроваджувати політику визнання Голодомору геноцидом, я давав інтервʼю для газет.
Власне, до Голодомору в містах було дуже багато інтелігенції, яка розмовляла українською мовою, зокрема в Харкові, Запоріжжі, Донецьку. Коли ж почали штучний голод, у містах існувала карткова система розподілу харчів, відповідно до якої більшовики контролювали видачу їжі містянам. Це відбувалося в той час, коли довкола міст валялися гори трупів тих самих україномовних селян. Знаючи це, українці в містах почали боятися говорити українською, бо за неї НКВС міг кинути за ґрати, або ж викинути за межі міста — що точно означало смерть. А селяни, які правдами-неправдами пробиралися до міста, одразу намагалися перейти на російську, щоб ніхто не дізнався, що їхня рідна мова — українська. Відтак українська стала сільською та небезпечною для життя. З відчуженням мови почалася втрата ідентичності, плоди якої ми пожинаємо і сьогодні. І коли я виступав на форумі психотерапії з цією темою, до мене підійшов колега з Дніпра, який зі сльозами на очах сказав: «Сережа, как ты все верно написал. Мой дедушка на украинском разговаривал, а я — москаль».
Досліджуючи тему Голодомору, чи аналізували ви психологію і травми росіян як агресорів, те, як формувалася їхня свідомість, що призвело до вчинення звірства таких масштабів?
Росіяни — це збірна різних народів, з недомисленням орди. Свого часу Золота Орда, завойовуючи народи, жила за принципом «забирати чуже, не виробляючи свого». Попри те, що в Золотій Орді була дуже розвинена наука, зокрема та ж медицина, хімія, всього цього досягали шляхом споживацтва — ресурсом інших народів. Щоб підтримувати такий спосіб життя, Орда знищувала тих, хто чинив опір, і милувала тих, хто піддавався асиміляції. Натомість Московія довгий час була одним з улусів Золотої Орди, який змушений був підпорядковуватися та платити данину, а сам московський цар на Поклінній горі ставав на коліно і вів за вуздечко ханового коня до Кремля. Звідси і назва «Поклінна гора» — місце, де цар кланявся хану.
І понад сто років у підпорядкуванні хану предки сучасних росіян проживали страх та почуття меншовартості, які у майбутньому компенсували таким же звірством та агресією щодо інших народів, завойовуючи їх.
Ментально — це держава байстрюків Золотої Орди, а також Київської Русі та представників інших народів: німців, шведів, українців, кримських татар. Саме вони розвивали те, що потім почали називати «великою культурою Росії». Насправді це культура таких же споживачів, з рабською психологією.
Відтак після Голодомору 1932-33 років і винищення мільйонів українців у їхні ж задбані, прибрані, непорушні хати, в яких було усе, окрім їжі, — заселили росіян. Сьогодні є відповідні документи, де вказано, скільки їх ешелонів завезли на той же Донбас, Слобожанщину. Вони прийшли для того, щоби споживати чуже, бо інакше не вміють і не стараються навчитися. Ця тривала практика витіснення та споживання формувала їхні ментальність та психіку. І саме вона спричинила до того, що ми побачили у лютому 2022 році. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну — це прояв звірства через заздрість та глибоко вкорінене почуття меншовартості.
В одному з текстів іще у 2014-му ви сказали, що Майдан знищив вживлений Голодомором страх. І, мовляв, тепер памʼять про Голодомор сприймається як памʼять, а не як емоційне переживання. Чому так вважаєте і як з точки зору психології відбувається цей процес перетворення емоційного переживання у памʼять?
За нормальних обставин достатньо два-три покоління, щоб подолати страх голоду, але в Україні цей сценарій не спрацював через нашарування інших травмуючих подій. Без проживання жодних терапевтичних подій, які могли б допомогти подолати ПТСР, незалікована одна травма підсилювалася іншою: голод, переслідування, репресії комуністичної машини… Я багато спілкувався з людьми, які пережили голод 1948 року і надалі мусили щоразу втискати себе у подвійні стандарти, аби вижити в лещатах Радянського Союзу. Один чоловік сказав мені: «Ти собі не уявляєш, що таке прожити все життя в страху, боятися». Мовляв, на Галичині люди змушені бути постійно робити те, що не відповідало внутрішнім переконанням. Наприклад, ти носив на тілі хрестик, а в кишені комсомольський значок, адже якщо ти не був комсомольцем, то не міг стати студентом або ж отримати добру роботу і до таких людей ставилися з підозрою. Все українське витіснялося і знищувалось, і люди, які ще не подолали травми голоду, змушені були проживати нові травми.
Вихід із травми і перетворення емоційного переживання у колективну памʼять відбувається через подолання себе самих, свого страху.
Страх, з одного боку, є базовою емоцією інстинкту самозбереження і необхідним для виживання, але неподоланий страх призводить до зациклення на травмі. У випадку травми Голодомору цей страх передався нащадкам як неусвідомлений, невідстежений, ми з вами боялися і не розуміли точно, чого саме, — це наслідок посттравматичного синдрому, трансгенераційної травми. Але важливо підкреслити, що ця травма передалася українцям у різних регіонах різною мірою — залежно від того, пережили вони Голодомор чи ні. Якщо в когось згоріла хата, найкраще памʼятати все, що відбувалося на тій пожежі, будуть не господарі, а сусіди, бо вони не матимуть настільки сильного емоційного нашарування. І через те галичани про Голодомор добре памʼятають, а на сході — ця тема була табу.
З революціями це табу зникло, бо люди обʼєдналися, усвідомили себе єдиною країною, для якої її травми — спільне минуле і спільний біль. І нащадки, які безпосередньо не проживали Голодомору, тобто перебували у свого роду терапевтичних умовах, змогли пропрацювати цю травму з, так би мовити, безпечної історичної відстані. Студентська Революція на граніті, Помаранчева революція, Гідності — все це ті події, які засвідчили переродження українців у тому сенсі, що вони, обʼєднавшись, проявивши акт спорідненості та довіри одне до одного, пішли назустріч глибоко закоріненому страху, що є єдино можливим способом подолати його. Коли уникаєш — то далі боїшся. Ми, які досягли певних результатів, поставлених цілей революцій, почали спокійніше говорити і про голод, Голодомор, і інші важкі сторінки історії — хоч саме це не було завданням революцій.
Досвід революцій допоміг нам переступити через імплементований Голодомором екзистенційний, часто неусвідомлений страх за власне існування, який поколіннями сидів у кістках, — страх відчути себе нацією і повернутися до своєї ідентичності, до свого коріння, зрештою до української мови, якою говорили наші бабусі.
Далі з нами як суспільством сталася війна, яка теж є свого роду геноцидом. Наскільки коректно порівнювати Голодомор як геноцид через штучний голод і війну як геноцид через фізичне знищення — у контексті впливу цих подій на психіку людини?
Очевидно, в обох випадках ми дістаємо травму, але все ж це не одна і та сама травма. Під час Голодомору люди були безсилі, безпорадні, зневладнені, вони не могли себе захистити. І голод тривав довго. З початком повномасштабного вторгнення люди в тій же Бучі або Ізюмі теж були фактично безпорадними, бо не очікували подібних звірств. Але жахливі події у цих містах були все ж короткочасними, а далі люди мобілізувалися і почали давати відсіч ворогу зі зброєю в руках. Скільки хлопців пішли добровольцями у 2022 році. Мій син, юрист за освітою, маючи ваду серця, теж пішов і майже три роки прослужив рядовим на передовій. Зараз капітан.
Тобто ті самі люди, які переступили через свій страх на Майдані, усвідомили свою ідентичність, відчули силу в самих собі і зробили вольовий крок — стали захищати свою землю, — вони не були і не є безпорадними. Це й називається громадянським суспільством, яке сильнішає мірою того, як ми долаємо свої травми і наближаємося до себе самих. А отже, травми, отримані внаслідок російської агресії, мають шанс бути швидше пропрацьовані, адже ми усвідомлюємо сенс боротьби і свою спроможність — а це важливі стартові дані для подолання ПТСР.
Чи ви як психотерапевт працювали під час революцій, а згодом і війни?
Так, ми працювали з людьми ще під час Революції на граніті, далі Помаранчевої революції, і коли почалася Революція Гідності, я зібрав у своєму кабінеті колег і ми одразу організували так звану Службу Майдану, їздили до Києва, де надавали психологічну допомогу учасникам революції, а також мали імпровізований кабінет у Львові у «Віденській кавʼярні», де постійно чергував хтось із наших колег і консультував усіх, хто звертався.
Коли почалось АТО, разом із волонтерською групою ми щотижня їздили у 24-ту окрему механізовану бригаду імені Короля Данила, збирали батальйони чи роти і розмовляли з ними про бойову тавму, як вона проявляється, як допомогти собі й побратимові у важкому стані. У мене десь є подяка від командира цієї 24-ї бригади, де він висловлює вдячність за нашу роботу. У неформальній розмові він якось сказав, що єдиний 3-й батальйон, який не встиг попрацювати з нами, бо був у той час на ротації, надалі зазнав найбільших втрат. Не знаю, наскільки коректно шукати тут взаємозвʼязок, але я переконаний, що військові, які щодня ризикують життям, мають знати, як загартувати свою психіку, що таке бойова травма та як із нею працювати.
Чи можна виробити резистентність до травми? І чи може усвідомлена памʼять про історичні події робити нації стійкішими до історичних травм у майбутньому? Що є умовою посттравматичного зростання?
Усвідомлення історичної травми й переживання її в терапевтичних умовах, убезпечених, відсторонених, дає спроможність її позбутися. Тому так важливо аналізувати історичні події, витягувати їх із минулого, бо часто нащадки можуть обірвати передачу травми своїх дідів своїм дітям.
Щоб було зрозуміліше, можемо говорити не лише про подолання травми, яка тягнеться не одне десятиліття, а й подивитися, як це відбувається на прикладі життя людей у значно коротших часових рамках. Наприклад, бувають випадки, коли люди приходять на терапію після воєнних травм і спершу розповідають лише про них, детально описують день поранення, постійно повертаються у спогади, щоразу описуючи їх різними словами. Очевидно, в той момент вони проживають сильний ПТСР, оскільки травма ще надто жива. І практично неможливо швидко перейти до усвідомленого подолання травми. Але минає певний час, і ці воїни дедалі частіше говорять про свою теперішню рутину, про життя, роботу, плани. На прийняття і проживання може піти і рік, і два. Але на оцій безпечній відстані від дня травми і тривалий час пропрацьовуючи її з психотерапевтом, ці люди мають шанси мінімізувати наслідки ПТСР у своєму майбутньому.
Отже, за певний час і за належної терапії травми перетворюються на безпечні спогади, це стає основою для посттравматичного зростання — людина тепер сильніша, ніж була до того.
Пане Сергію, слухаючи вас, не можу не відзначити, що поєднання історії та психотерапії є дуже взаємокорисним. То добрий психотерапевт має бути також і трішки істориком?
Психотерапія — це людинознавство. А оскільки люди — соціальні істоти, то, щоб краще розуміти їх, психоаналітик, психотерапевт повинен знатися на багатьох речах, зокрема й на історії. Також свого часу я прочитав Біблію — що теж мені дуже допомогло в майбутній практиці, адже ця книга — це колосальне джерело матеріалу для інтерпретацій і розуміння психіки людини та її вчинків. Відтак часто у розмові з пацієнтами я використовую приклади з Біблії, що теж допомагає краще порозумітися та донести думку.
І ще один цікавий приклад хотів навести, відповідаючи на ваше питання. Оскільки я цікавлюсь історією, то колись зводив для себе певну статистику і зʼясував, що більшість моїх пацієнтів — це представники другого або третього покоління вихідців із села. І не тих, які прийшли в місто, щоби вчитися в університетах, а тих, кого випхали із села в різні періоди, зокрема в часи Хрущова та Брежнєва. Слухаючи пацієнтів, я почав усвідомлювати, що, початково, джерелом їхніх травм є саме доля їхніх батьків.
Їхні батьки народилися в селі, виросли в селі, у патріархальному ладі, в певних традиціях, із цим прийшли до міста і намагалися імплементувати їх тут.
Але урбаністичне суспільство має зовсім інший темп, принципи, моделі поведінки. Відповідно, в їхніх дітей виникало так зване божевілля сумніву, коли вони не знали, як правильно, що теж формує не лише психіку людей, а і їхню ідентичність. Відтак знання про тло історичних подій, в яких формувалися мої пацієнти, допомагає мені коректніше працювати з людьми, підбирати відповідні методи терапії.
І на завершення: чи важко бути психотерапевтом? Що вас тримає у професії?
Психотерапія — це не професія, а спосіб життя. Я знаю багатьох колег, які не працюють психотерапевтами, а є психотерапевтами, адже мають глибоку емпатію до людей — те, що необхідно, щоб бути добрим фахівцем. Кажуть, добрий священник душу рятує, а добрий психотерапевт душу лікує. Іноді це дуже виснажливо, адже, з одного боку, ти маєш дар допомагати, але разом з тим несеш хрест співпереживання. Хоча психотерапевт переживає разом із пацієнтом як фахівець, спостерігач, а не учасник травми, що дає можливість подивитися на неї раціонально, — але все ж це травматично, хоч і різною мірою, для обох сторін.
Психотерапія — це також про чесність, і в моїй практиці були випадки, коли я чесно відповідав людям, що не можу з ними працювати, бо не чуюся в силі. Адже ми не всесильні і також мусимо дбати про власну психологічну гігієну. Саме тому в психотерапії так важлива супервізія — коли психотерапевти збираються в коло, обговорюють свої емоції або труднощі, які виникли під час роботи з тим чи іншим пацієнтом. Від емоційного вигорання психотерапевти потерпають дуже часто, і я завжди кажу молодим колегам, що супервізія — це не для «годин», а для того, щоб ти не вигорів, не влетів у депресію і, найголовніше, — був спроможний залишатися у психотерапії, не просто працювати, а бути психотерапевтом.
