Із професором Університету Вікторії у Канаді істориком Сергієм Єкельчиком говоримо про те, як працює історична пам’ять, коли радянський проєкт Москви перетворюється у класичну імперію, як виникає сумнозвісне поняття «дружби народів» і як брати відповідальність за власне минуле, не відмовляючись від власних історичних героїв. Історик народився й виріс у Києві, у 1990-ті продовжив дослідження в Австралії та згодом Канаді, де нині обіймає посаду професора й публікує англомовні книжки, які стають інтелектуальними бестселерами з теми пам’яті ХХ ст. «Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві» (2004) й «Повсякденний сталінізм: Київ та кияни після великої війни» (2014) розкривають охоплені розмовою теми.
§§§
Ця розмова була записана для журналу літературного репортажу «Reporters». Приєднуйтеся до Спільноти, щоб отримати свій примірник.
§§§
Пане Сергію, коли ви вперше зацікавились тим, як працює пам’ять?
У дитинстві ми ходили з татом до Аскольдової могили. Тато намагався розвивати мої читацькі навички й пропонував мені зачитувати двомовні написи на монументальних тумбах обабіч головного входу. Я вчився читати і в іншому парку поруч — парку Слави, де в 1950-ті було перенесено чимало поховань військових і обладнано головне символічне кладовище «Великої Вітчизняної», яке люди минали, йдучи до центрального об’єкта пам’яті — стели та Вічного вогню. Я запитував: хто ці люди? Що це була за війна? Чому загиблим віддають шану?
Ці імена закарбувались, бо коли тепер пишу про події, пов’язані з тими людьми, — усе пам’ятаю. На Аскольдовій могилі були залишки поховань різних часів, що представляли різне минуле. Про ці різні часи дорослі говорили різним тоном. Не таємниця, що в радянські часи поруч з офіційною існувала родинна пам’ять.
Яким є конфлікт між родинною та офіційною пам’ятями у радянській історії?
Є англійська концепція прихованого значення, яка мені не подобається. Вона говорить: є чітко визначені приховані значення, і є офіційні — вони не перетинаються. Мені завжди здавалося навпаки: вони перетинаються, іноді навіть використовують ті ж слова, але мають різний зміст.
Наведіть, будь ласка, приклад.
Те, що говорилося про війну за чаркою 9-го травня, не збігалося з офіційним меседжем. Ветерани могли приватно говорити про те, скільки людей сталінські генерали поклали у якійсь битві. Але цього не можна було сказати на засіданні, бо такі слова заперечували значення битви. Цивільні згадували про те, як змогли вижити, про повоєнні злидні. В народній пам’яті визнання події буде завжди дещо іншим, ніж в офіційній.
Як наш спосіб пам’ятання впливає на наше сприйняття радянського минулого як також форми існування Російської імперії?
Недарма було так багато розмов про пам’ятники Пушкіну. 1936 року було введено концепцію «дружби народів» — заміну імперської ідеологеми культурної та політичної ієрархії. Ця «дружба народів» веде за собою поняття великого російського народу. Опісля в 1937 році святкується сторіччя загибелі Пушкіна, з’являються повсюдні бюсти й пам’ятники, а водночас виникає і новий культ Шевченка як революціонера-демократа і такого собі «молодшого брата» російських письменників.
Це визначальний момент, коли три пам’ятники Шевченкові — в Харкові, Києві й Каневі — постають наприкінці 1930-х. Тоді ж у кожному місті перейменовують вулиці на Пушкіна й Лермонтова, але також Шевченка.
Відбувається імперське привласнення Шевченка і прийняття його в сталінський канон. Саме тоді сталінізм стає класичною імперією, це включає терор, відверто спрямований на національності. Для українців найхарактернішим прикладом цього є Голодомор, який як геноцид охоплює кількаетапне знищення української інтелігенції. Щось подібне відбувається з польською та німецькою спільнотами в Україні, зачиняються всі єврейські школи. Здійснюється зачистка різних етнічних груп до різного ступеня знищення та культурної асиміляції, це вказує на те, що йде імперське переоблаштування.
Нещодавно я читав спогади січових стрільців про час, коли вони перебували в Києві у зв’язку зі Злукою 1919 р., вони організували дві великі події. Перша — похорон загиблих під Мотовилівкою, де відбувся бій саме з булгаковською білою гвардією, стрільців ховали у Києві. Сучасники пишуть: «Начальна команда вивела всіх, навіть тих, що були в шпиталі, для того, щоб це побачив Київ». Наскільки стрільці бачили, що Київ був ворожим містом. Ми теж часто займаємося таким видаванням бажаного за дійсне, коли описуємо, яким прекрасним був Акт Злуки. На все це дивилася велика маса російськомовного міщанства, яке тільки й думало: коли ж вони заберуться?!
Коли до міста повернулася біла армія, це було таке святкування, що дами кидали чепчики у повітря. Я часто нагадую собі про це, адже звідси йде родовід реконструкцій Гіркіна — і насправді є що реконструювати. Багато наших міст позбувається цієї спадщини з великою кров’ю, сьогодні на думці з цього приводу Одеса й пам’ятник її засновникам. Є великий спротив у Харкові щодо перейменувань і окремих пам’ятників. Це дуже глибоке російськоімперське минуле, і воно не лише радянське.
Чи є ще певні маркери імперії за сталінізму? Я запитую це в контексті маніпулятивних розмов про те, що ось, мовляв, якби не більшовики, не було б українізації та ренесансу 1920-х.
Ми ідеалізуємо українізацію, бо користуємося джерелами сучасників, щасливих, що міста нарешті переходять на українську. Проте це радше вже згадане видавання бажаного за дійсне. Українська присутність у містах дійсно зростала, але насправді культурна асиміляція ніколи не була зламана. Українізацію варто розглядати як тимчасові поступки українцям. Сталін відновив чимало царських ідей, тому Путін теж не виростає нізвідки, а з цілком зрозумілої концепції про триєдиний православний народ — ця концепція завжди була жива у Росії і, до речі, завжди жила ще й у народній свідомості, особливо в контексті Києва, який був центром релігійного паломництва з усієї Російської імперії, російськомовним адміністративним центром.
Для ідеології в Україні цей час маркується також поверненням терміна «возз’єднання з Росією». Цей термін офіційно запроваджує, до речі, учень Грушевського, директор Інституту історії Микола Петровський, який, авжеж, знав цей термін іще з дореволюційних часів. Він повертає його 1948 року у статті до «Великої радянської енциклопедії». Стає ясно, що відновлюється імперія, проте дуже своєрідна.
Ми іноді думаємо, що за сталінського часу було створено абсолютно нову імперію, в якій було уявлення про українців і білорусів як найближчих братів росіян, після яких ідуть усі інші. Але ясна річ, що людська свідомість так швидко не змінюється.
Чимало людей того періоду чудово пам’ятали царські часи й офіційну позицію про триєдиний російський народ.
Розстріляний ренесанс виріс на підґрунті Української революції 1917-20 років, але більшовики ніколи не збиралися дати йому розквітнути. Або лишити українських письменників наодинці з народними масами. Вони завжди переживали, щоб не було «насильницької українізації» робітничого класу в містах. Та й ми, історики, іноді надто віримо радянським звітам про відсоток бюрократів, що начебто перейшли на українську. Імперія ніколи не залишала українців у спокої, ГПУ та НКВС постійно «розробляли» національну інтелігенцію.
Як працювати сьогодні з українськими радянськими постатями, адже дискусія про ставлення до них досі не завершена?
Сталінську і радянську історичну пам’ять в Україні творила також і українська інтелігенція. Ми мусимо це прямо визнати й зрозуміти їхню роль, яка була неймовірно складною. Більшість людей того покоління були «петлюрівського призову», вони служили в армії УНР чи перекидалися між кількома. Петро Панч, здається, писав, що складав присягу в різних арміях, не полишаючи території України, п’ять разів.
Ці люди зі складними біографіями, яких постійно «розробляли» енкаведисти, мусили врешті витворити версію української радянської ідентичності, прийнятну для влади. Водночас влада не мала інших інтелігентів для цієї справи. Це як у тій відомій заяві Сталіна: «Других писателей у меня для вас нет».
Як відбулося в Україні: 1919 року більшовики визнали, що Україну справді тяжко завойовувати, тому доведеться дати певні права українській мові й створити українську республіку, адже одна республіка (УНР) вже була, доведеться давати на це відповідь.
Це годі робити руками людей, які не знають української і не можуть бути представниками української культури. Спочатку покликали українських боротьбистів. Потім змобілізували інших.
Чому Сталіну так ішлося про те, щоб залучити українських письменників до влади?
Бажан був заступником голови Ради Міністрів УРСР, Довженка планували на дуже високі посади, Корнійчук був міністром закордонних справ і пізніше — головою управління (по суті—міністерства) культури, Тичина — міністром освіти й так далі. Цих людей обирали на такі ролі саме тому, що вони не були політиками. Сталін хотів бачити Україну як цілком неполітичний, безпечно-культурний проєкт. Письменники, а не політики, присутні в цьому проєкті як представники українського народу. Їх приводять у владу, щоби сказати: «Дивіться, ну влада ж у руках українців».
Для сучасного історика тут зразу виникають концепції з ділянки постколоніальних студій, адже ці люди відіграють роль, дуже подібну до позиції колоніальних еліт. Їм дозволяється керувати тільки у тому сенсі, щоб зробити колоніальне управління ефективнішим для метрополії. Або просто легітимізувати імперські проєкти часів національного самовизначення.
Саме в цей момент, коли письменники натовпом ідуть у владу, керівником України стає Микита Хрущов. Є відома історія з мемуарів Хрущова про те, як він не хотів їхати в Україну, попередня посада голови московського міськкому та обкому була для нього приваблива. Його аргументом для Сталіна було те, що він не знає української. Сталін сказав, що це не страшно.
Якщо письменники є у владі, то справжнім керівником республіки може бути російськомовна людина.
І це при тому, що лише за рік до цього, 1937 року, Постишев (радянський діяч, один з організаторів Голодомору, — TU) кається на Пленумі ЦК, що припустився величезних помилок, коли працював в Україні, і однією з найбільших називає незнання української мови й української історії. І за рік після знищення української культури в Сандармоху це стає нормальним, бо за це незнання відпрацьовують письменники у владі. Колоніальна еліта цього свідома.
У цьому плані цікавою особистістю є Олесь Гончар, який у щоденнику постійно пише про те, як вижило старше покоління й що зробило зі своєю душею. До Гончара часто приходив Бажан і каявся, розповідав, як боїться подати Рильському руку. В той час Рильський розповідає Гончарові, як після зрад Бажана він мусив пити за Бажанове здоров’я. У них ці травми були. Ці люди знали, що роблять, що система їх перемелює, і вони не знали, як жити далі, — це була також і особиста трагедія кожного. Українські інтелігенти ставали подвійними конструктами: представниками «України» у владі і представниками офіційної влади.
Ми говоримо про канонічних письменників, які стали частиною державного апарату. Якою є відповідальність українців за власне минуле у складі імперіалістичної Росії?
У деколонізації є велика небезпека: сказати, що нас примусили, що все зробили не ми, а тільки загарбники. Насправді це було зовсім не так, і це стосується не тільки письменників. Є прекрасна дисертація Дарії Маттінґлі про Голодомор, захищена в Кембриджському університеті, сподіваюся, вона вийде книжкою. Дарія працювала як дослідниця з Енн Еплбом (історикиня, авторка дослідження «Червоний голод», — TU), у власній праці вона демонструє: якщо зробити дослідження в селах, де Голодомор був особливо жорстоким, і подивитися, хто його чинив, виявимо, що це були місцеві активісти. Не тільки це, а ще саме ці активісти згодом створили пам’ять про ці події. По війні, в 1960-ті роки, коли був рух створення народних музеїв, у школах створювали музеї історії цих сіл і місцеві виконавці Голодомору писали історію того, як відбувалася колективізація, нищились вороги й впроваджувалась партійна лінія. Деколонізація — небезпечна річ, яка не може бути простим вибаченням: «Це не ми, нас колонізували».
Процес декомунізації варто було з самого початку називати деколонізаційним. Путін не був членом політбюро ЦК, врешті, російська преса теж писала незадовго до вторгнення 2022 р., що Росія декомунізує Україну (тобто поверне до ситуації царських часів). Реальний виклик для дорослої нації з критичним ставленням до історії полягає в тому, щоб визнати: це були також і ми. Імперія робилась також і руками українців. Варто ще й замислитися, чому Україні забрало так багато часу вимовити слово «деколонізація».
Як ви на це відповідаєте?
У 1990-ті Президент Кравчук швидко зрозумів, що економічні реформи не спрацювали, а момент національної мобілізації втрачено. Це ж розуміє і Єльцин — і ставить питання про те, чому Україні віддали Крим. Паралельно відбувається вся ця історія з мобілізацією російськомовного населення в Криму включно з російськомовними українцями, яка об’єднує людей проти повернення кримських татар і проти української мови. Історики рухаються хвилями: спершу всі писали про 1920-ті, потім про сталінщину, потім про повоєнний період і 1960-ті. А тепер починаєш думати: 1990-ті, треба нарешті поговорити про них. Ми вже маємо прекрасні фільми й книжки про справді величезну роль України в розпаді Радянського Союзу. Але чому в 1990-ті сталося так, що країни Балтії змогли втримати європейський ідеал і, крім колоніального російськомовного населення з Росії, не отримати частини власного населення з ностальгією за імперією. А в Україні це стало фактором — ефект «смачного пломбіру».
Звісно, економічні міркування теж важливі. Німецькі медіа перед референдумом 1991-го прогнозували, що Україна буде найзаможнішою країною на колишньому радянському просторі.
Чому країни Балтії змогли? Бо вони зберегли уявлення про національну культуру як спільність.
Мене колись, іще студентом, вразила стаття Івана Дзюби 1988 року «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?». З неймовірною прозорливістю Дзюба проговорює, що ми не маємо цілісної національної культури, бо цілі її пласти віддані Росії в російськомовне поле. Українськість розумілася як аспект, майже як професія. Пригадую час, коли українська ідентичність стала синонімом демократії, тоді люди, які закінчили російські школи, переходили на українську, це сталося і зі мною. Тоді витворювався зв’язок між пригнобленим народом і демократичним майбутнім, та цей зв’язок не спирався на цілісне уявлення про те, що таке національна культура.
Яке загальне уявлення про спільність і цілісність панувало в Україні в часи перебудови і 1990-их?
Єдине уявлення було ще те сталінське. Україна існувала, як писав мій добрий знайомий Максим Стріха, у форматі: «Редакція, сім’я, філфак, педінститут, а я не обирав, я народився тут». Цей іронічний текст показує, що наша Незалежність не могла стати еквівалентом так званої пісенної революції у країнах Балтії, яка була масовою. Там уявлення про те, що люди є членами єдиної культурної спільноти, могло бути мобілізоване для політичного проєкту. Важливо мати таке уявлення про спільноту, яке можна оприявнити, зробити потужним.
Що забезпечує у великій країні об’єднавчий наратив? Адже в демократичній спільноті завжди буде різність.
Я живу в Канаді. Канада складається з різних груп, які поділяються на переважно англомовні провінції мешканців англосаксонського походження (зі значними додатками еміграційних груп, які тепер суспільство приймає) і — спільноту, що визначає себе як окрема нація, вони вживають саме цей термін. Це Квебек.
Коли я вперше прилетів до Канади як студент докторантури, там саме йшла підготовка до референдуму про відділення Квебеку від Канади. Ця боротьба тяглася десятиліттями, були славетні політично некоректні промови президента Де Голля «Хай живе вільний Квебек». 1995 року відбувся останній з тих референдумів. Відтоді їх не ініціюють, бо навіть Квебекська партія, яка здебільшого за них змагалася, розуміє, що підтримки не матиме.
Чому так стається?
У Канаді співіснують два різні суспільства, які по-різному себе визначають, навіть відзначають різні свята. День королеви, який гучно святкує англомовна Канада, — це день патріотів у Квебеку, тобто є різні традиції пам’ятання. Звісно, кожне з цих суспільств тепер віддає належне аборигенам, у яких було вкрадено не тільки землю і пам’ять. У цьому контексті я думаю і про українців, які колись прибували до Канади й були майже в такому ж становищі, як аборигени, їх зневажали і вважали брудними селянами, які не розуміють мови. Потрібно було кілька поколінь, поки діти вивчились на вчителів, офіцерів, лікарів, стали прийнятою частиною суспільства.
Якби національна ідея у Квебеку поєдналася з ідеями демократії та економічного добробуту, вони б давно від’єдналися. Але з цими ідеями поєднаний усеканадський проєкт. Квебекське суспільство з цілком окремою пам’яттю і окремою культурою, якою воно дуже дорожить, водночас визнає, що політично є частиною канадського проєкту. Ти не отримаєш більшої демократії методом сепарації від Канади, добробуту теж. Тому, оскільки національну позицію Квебеку визнають і історію завоювання не заперечують, антагонізм не відбувається і сепарація не стає успішним проєктом.
Уявлення про інтереси суспільства входить у суперечність із цим проєктом. Це наводить мене на думки про те, чому українська ідентичність була такою потужною і привабливою в певні історичні часи.
Про які періоди української історії вам ідеться передовсім?
1917 рік. Пробудження, сотні тисяч солдатів російської армії записуються до українського війська. Потім зникають, щоправда, і студентам доводиться гинути на станції Крути. Також українська ідентичність стає важливою в 1920-ті роки. Радянська влада спершу йде на поступки селянству, а після Голодомору шукає українців «за паспортом», щоб служили імперії.
Відомо, що Брежнєв, вступаючи на партійну службу у 1930-ті, записує себе українцем — тоді так було вигідніше.
Потім шістдесятництво у новому, модерному суспільстві. Тобто соціальні та політичні фактори роблять українськість важливим проєктом. І останній такий спалах — це виникнення «Руху» наприкінці 1980-х. Це неймовірний ентузіазм, український ланцюг, де люди тримаються за руки. «Народний рух» мав повну підтримку національних меншин, українська ідентичність стає демократичним вибором і місцем сили. Якщо ти проти імперії — ти з українцями. Цей самий момент ми переживаємо зараз.
Були цікаві опитування на Донбасі між 2014 і 2022 роками про ставлення до радянського минулого й сталінщини: людей дійсно різнило те, чи є СРСР локацією, в яку хотілось би повернутися. Сьогодні відповідь у цілій країні чітка — ні. А мова ж іде не про повернення до Союзу, а до Російської імперії.
Про це добре пише політолог Володимир Кулик: при опитуваннях щодо значення української мови велика кількість населення погоджується, що українська — дуже важлива, бо вона є символом української держави та політичної спільноти, які охоплюють більше, ніж українська культура. І часто на питання про те, чи вдома ці люди говорять українською, вони відповідають, що наразі ні. Вони визнають, що українська ідентичність — це той вибір, який треба зробити історично, це вибір демократії, добробуту, боротьби та сміливості. Цей важливий момент відображений в мемах, де росіяни тікають від одного поліцейського, а українці голіруч зупиняють танки.
Ми не так давно отримали доступ до власних архівів, які дозволяють нам розповісти про себе. Якою є роль архіву для формування колективної пам’яті?
Архів — це не місце практики пам’яті, він може легко розчарувати, бо документи написано в імперському стилі. Я думаю про друге і третє покоління після події. Ці люди витворюють для себе потужний емоційний пласт думання про цю подію через її дослідження: читання, візити до музеїв, перегляд кіно. Тоді це стає особистим досвідом. Тоді як музеєфікована пам’ять — виставкова, роль відвідувача у тому, щоб у певний спосіб пройти простором і отримати знання. Сучасні музеї намагаються це робити інакше, найцікавіше працює у цьому стосунку Музей Майдану, стаючи місцем практики. Музеєфікація старого типу протилежна поняттю архіву, якщо він відкритий. Закритий архів існує по-особливому — він дає простір для міфологізації. Ця міфологізація може бути як радянською, так і антирадянською.
Скажімо, на Заході довго було уявлення, що коли особисті архіви радянських керівників будуть відкриті, то там ми дізнаємося правду, бо там вони будуть справжні і щиро писатимуть, чому і як домовлялися всіх знищити.
Але нічого подібного в архівах, звичайно, немає. Там усе, як у передовиці газети «Правда». Уявлення про те, що архіви відкриють усі таємниці, спирається на наше розуміння ліберального суб’єкта. Тобто що людина має особисті й колективні інтереси, але в інтереси людини не входить брехати масам. Таким є наш ліберальний суб’єкт часу постмодернізму, який ніяк не накладається на сталінських діячів.
У чому роль архіву?
Архів може служити не тільки джерелом дослідження біографій, а й історії, це уявлення відкрилось для України по-справжньому тільки тепер, коли відбулось масове оцифрування архівів, це уможливило й чимало моєї роботи. Я не можу сказати, що архіви відкрили особливі таємниці: так, ми отримуємо багато інформації про агентів, але не в тім річ. А річ у тім, що саме так ми бачимо, як влада намагалася з цих людей виробити щось своє, незалежно від того, чи були вони просто інформаторами, чи керівниками, чи мали власне бачення української культури… Йшлося про вироблення радянського дискурсу. Людей ламали під створення цього дискурсу й наративу реальності, який існуватиме в публічному просторі. Саме архів дозволяє побачити, як цей наратив виробляється.
Я читав про архів усної історії Інституту українознавства Київського університету, там була цитата про демонстрації у спогадах однієї жінки. Вона каже: «Ми всі тоді виходили», а потім поправляє себе: «Нас усіх тоді виганяли». На цьому прикладі бачимо, як перемикається уявлення про те, як говорити в публічному просторі.
З точки зору пам’яті, архів дозволяє побачити довгу історію репресій, про які знали, звісно… Скажімо, моя мама не знала дідуся й бабусі з татового боку. Як куркулів їх депортували, і ніхто про них більше не чув. Ясна річ, вони загинули, хоча підтвердження я досі не знайшов. Я дитиною знав про це, але також знав, що про це не варто говорити у школі. Було відомо і те, що у бабусі є Біблія, я хотів на неї поглянути. Але мені казали, що краще не треба. У миті подібних знахідок архів стає чимось більшим. Архів дозволяє нарешті розпитати, бо покоління батьків і дідусів-бабусь має звичку не говорити про певні речі, адже ці історії були так довго зачинені всередині них.
Ми говорили з вами про те, як російський імперський проєкт привласнює постаті українського канону. Як відбувається повернення таких осіб у дискурс української культури і їх перепрочитання?
Канонічні постаті є полем для нашого самовизначення. Це особливо чітко було видно на прикладі ювілею Лесі Українки. Багато людей почали читати листування, відкрили для себе нову канонічну авторку. А ще був суспільний запит на особистість, багато в чому схожу на теперішнє молоде покоління України. Леся Українка дуже сучасна для України. Вона стала важливим символом країни. Іноді мене навідує ворохобна думка — чи сталося б це, якби не ювілей?!
З Лесею Українкою зрозуміліше, а як бути з історичними постатями, які не відповідають сучасному ідеалові? Адже це викликає суперечки всередині суспільства і служить ґрунтом для маніпуляцій.
Контраверсійні герої є завжди. Колись я мусив пояснити західному читачеві у книжці, чому портрет Бандери з’явивсь на Майдані і чому звернення «Слава Україні» з відповіддю «Героям слава» стало загальноприйнятим серед нових героїв. Я вибрав знайомий для західного студента приклад портретів Че Гевари на червоному прапорі, який можна побачити у гуртожитках.
Студент переважно не має уявлення ні про Че Гевару, ні про марксистську теорію, терор і історію комунізму — це просто узагальнений романтизований символ протесту.
Після цього я читав текст Миколи Рябчука, де він застосував те саме пояснення «Бандера — Че Гевара». Я навіть перепросив перед Миколою, що не знав про його першість. Адже для мене, як і для нього, це просто був прозорий приклад, зрозумілий для канадських студентів. Те, що ми незалежно використали цей образ, є для мене показовим.
Бандера сьогодні абсолютно переосмислений у дуже цікавий спосіб. Він став символом політичного українця, неприйнятним для Росії. Таким спочатку був Мазепа, потім — Петлюра. По Другій світовій ця роль переходить до Бандери. Саме тому спершу були мазепинці, потім — петлюрівці, а тепер — бандерівці. Бандера як історичний герой дотичний до чогось дуже важливого в сучасній українській ідентичності. У повоєнному СРСР всі українськомовні українці були «бандерівцями». Для Путіна в дивний спосіб Бандера теж став символом західного шляху України. Історичні герої відповідають на актуальну потребу спільноти, і Путін цю потребу актуалізував.
Розкажіть більше про те, ким є історичний герой і в чому особливість його сучасного сприйняття?
Категорію «історичних героїв» я пропоную для пояснення важливого феномену — переосмислення традиційних героїв у світлі сучасних цінностей. Це поняття важливе у тому сенсі, що від них не забирають статусу героїв, хоча їх можна переосмислювати. Наприклад, може бути історичний герой, який відіграв важливу роль для створення держави багато століть тому, але в цей самий період було знищено велику кількість людей тільки тому, що вони говорили іншою мовою, мали іншу віру й інакше одягалися.
У нашій історичній свідомості, але так само у Франції, Німеччині, Америці і так далі схожих прикладів — безліч. Наприклад, батьки американської демократії були рабовласниками. Особа лишається героєм — але історичним. Він має історичне значення для спільноти, яка існує тепер, але ми не можемо абсолютно героїзувати цю людину.
Це людина свого часу, а ми живемо у суспільстві сучасних цінностей і оцінюємо минуле з точки зору прав людини і цінності кожного життя.
Ми також маємо інше уявлення про Україну. Історичні герої зберігають значення, їхні образи присутні, проте паралельно ми маємо уявлення про неприйнятні для нас компоненти певної доби.
З історичного героя ми беремо щось одне, дуже важливе, і визначаємо його символічне значення актуальними інтересами спільноти. Наприклад, дивимось на героя як на творця держави чи захисника інтересів нації. Але оцінка методів того часу чи тодішніх уявлень про те, що таке нація, в нас цілком може бути критичною. Історичні герої — це частина масової історичної свідомості. З часом у ній розвивається європейський гуманістичний компонент, новими героями стають рятівники, звичайні люди, більша увага жінкам…
Який контроверсійний історичний герой зараз спадає вам на гадку?
Хорошим прикладом є Павло Скоропадський. Реальна історія Скоропадського дуже сумна. Усі українські діячі того часу розуміли, що гетьман, по суті, є російським монархістом з малоросійською регіональною гордістю. Голова його кабінету міністрів Лизогуб прямо говорив (російською): «Моїм предком був полковник Лизогуб, а хто всі ці пани?», зневажливо апелюючи до інших історичних героїв того часу. Гетьман скінчив проголошенням федерації з Росією, до нього прямо прив’язана булгаковщина з її білими офіцерами, він підтримував зброєю «білих» на Дону… Словом, у біографії Скоропадського є дуже мало такого, що б зробило його українським героєм.
Здобуток гетьмана, про який люблять говорити, — це те, скільки українських шкіл він відкрив. Забувають додати у цьому контексті, що вони були відкриті не замість російських, а паралельно з російськими. Та й те іноді лише на папері. Ніхто не перетворював Київський університет на український, новому українському просто дали приміщення дуже далеко від центру Києва. Скоропадський виходив у сад поплакати, коли довідався про розстріл царя Миколи ІІ. Годі знайти мемуариста того часу, який був би захоплений Скоропадським.
Але чому Скоропадський — український історичний герой? Бо все ж він був державником, який хотів створити армію і відкривав українські школи.
Для нас державність має величезну вагу, особливо після соціалістичних експериментів інших діячів української революції, після радянського періоду уявлення про українські державні структури. Гетьман створив кодекс законів Української держави — слово в слово переписав з аналогічного кодексу Російської імперії. Але ж там є словосполучення «Українська держава». Це було смішно і сумно для українського патріота в 1918 році. Ніхто б тоді й не уявив, що сто років опісля ми сприйматимемо Скоропадського саме так.
Як змінюється культура пам’ятання українцями своїх героїв?
Для мене дуже важливою є форма, якої набуло пам’ятання героїв Небесної сотні в Україні. Я вбачаю в цьому історичний вододіл. Ці особи представлені портретами з реальними іменами, вони не узагальнені в радянському стилі з постаттю вождя, за яким стоять солдати революції. У цьому різниця між насильницьким колективним радянським пам’ятанням і комеморацією нового типу, в якому важливою є людина. Вона відображає нове суспільство, де права людини важливі, твориться новий вид історичної пам’яті, він український, це справжній прорив. Цей прорив трапився абсолютно спонтанно, це робота не держави, а активістів, яку було перейнято інституціями.
Стіна пам’яті як пам’ятник — це до певної міри відсилка до Вашингтонського меморіалу полеглим у війні у В’єтнамі. Абстрактна стіна з іменами каже більше, ніж героїчна постать, це поєднується зі збереженням індивідуальностей людей, кожен з яких зробив свій вибір. У цьому одне зі значень Революції Гідності: громадянське суспільство, яке її здійснило, складалося з людей, індивідуальність і життя кожного й кожної з яких важливе. Таке пам’ятання наводить мене на думку, що з українською політикою пам’яті все буде добре. Звісно, будуть моменти, які видозміняться під впливом європейських уявлень, а деякі герої назавжди залишаться історичними. Про них треба розуміти також те, чому вони історичні, а не сучасні. Бо їхні методи і спосіб думання не були б сьогодні прийнятними. Але маємо тисячі нових героїв — і вони дуже сучасні, вони визначають нову Україну.
