Із Сергієм Притулою, колишнім телеведучим, а тепер одним із найдієвіших волонтерів країни, ми зустрілися, щоб поговорити про те, хто уможливлює активність українців сьогодні, як змінюється образ України за кордоном і що таке «політичні питання».
На березень 2022 року Притула планував створити політичну силу, та з початком повномасштабної війни запрацював Благодійний фонд Сергія Притули, який запускає масштабні збори й пояснює, як працює вартість горнятка кави, конвертована в допомогу армії. Про роботу Фонду і про те, як український гумор працює на перемогу, — читайте в розмові.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Історик Тімоті Снайдер пише про унікальне вміння українців брати на сміх свого найлютішого ворога, літературознавець Ростислав Семків говорить про виняткові особливості українського гумору… Сергію, коли ви вперше відчули можливості жарту?
Це було десь у віці п’яти років, середина вісімдесятих. Саме тоді в будинку бабусі й дідуся, де я виховувався до шести років, з’явився телевізор. Вряди-годи я натрапляв на програми, де читали гуморески. Тоді не було відика, щоб їх записати, не можна було увімкнути повтор, а дитячий мозок усе одразу всмоктував. Я запам’ятовував гуморески на десять-дванадцять строф. Коли родина сходилась на Паску чи Різдво, то маленький Сергійко вилазив на табуретку й басовитим голосом намагався скопіювати гумориста Паламаренка, який прегарно читав. Вдавалося бути смішним, викликати усмішку. А усмішка — це доброзичливість. Уже як виріс, то зрозумів, що тоді міцно стояла на ногах школа української гуморески.
Якими ви бачите особливості українського гумору?
Український гумор має декілька особливостей, які дійсно відрізняють його від гумору в інших країнах, особливо якщо мова йде про русню. Російський гумор завжди з шовіністичним душком, це притаманне імперіям. Коли я жив у Великій Британії, то відкрив для себе популярність тамтешніх анекдотів про жадібних шотландців. У росіян це анекдоти про «жадібних хохлів», «загальмованих естонців», «тупих молдаван».
Усі, хто потрапляли у сферу впливу імперії, ставали об’єктами насмішок. Український гумор — лагідний, попри те, що буває дуже гострим, саркастичним, навіть нищівним. Його лагідність лежить у площині рими. Автентично український гумор — віршований. Ви згадайте «Енеїду» Котляревського, лист запорожців до турецького султана, гуморески Остапа Вишні… Там багато чого в’їдливого, але все подається так м’яко, що гніватись не випадає. Хоча того ж таки Остапа Вишню ледь не розстріляли за його творчість.
Як і про що жартували ваші близькі, родина?
Не пригадую особливих жартів, тому можу говорити радше про контекст. Це часи, коли в нашому інфопросторі панував анекдот. Анекдот — це совковий прибулець. Основними героями були Чапаєв, Анька-пулємьотчіца, Сідоров-Петров, Вовочка. Я тішуся, що мій син живе в епоху, коли таких анекдотів немає.
У сенсі гумору ми-сьогоднішні вийшли з російського інформпростору — ситуація в рази краща, ніж це було в нульових і тим паче в дев’яностих. У дев’яності експансія російської масової культури через гумор була тотальною. Українська школа гумору не витримала цієї конкуренції, бо не була навчена працювати в комерційній площині. На всі російські «Аншлаги», «Смехопанорамы», «КВН» і інших максімів галкіних тодішня українська машина гумору могла протиставити тільки довгоносиків суржиком, кроликів, які були реінкарнацією Штепселя й Тарапуньки, формату, де завжди є російськомовний інтелігент і українськомовний кумедний придурок… Це були поодинокі сплески, коли в Палаці «Україна» збиралися представники школи української гуморески — і це не було конкурентоспроможним. Ну і, звісно, Вєрка Сєрдючка з творчістю свого театру мініатюр, а згодом — співочої провідниці, з прицілом на російський ринок.
Я закінчив кар’єру в царині гумору 11 серпня 2020 року. Сторінка перегорнута. Максимум, що я можу робити нині, — рефлексувати про той гумор у живому виконанні, на який зрідка потрапляю.
Маєте на увазі стендап?
Востаннє я був на стендап-вечірці перед великим вторгненням, якраз у лютому. Мені було цікаво подивитися зблизька на те, як жартують тут і тепер. Тоді відчув, що кількість переходить у якість.
Зараз ви перетинаєтеся з гумором?
Так само, як і ви, — бачу меми у фейсбуці. У цьому сенсі українці прогресують неймовірно. Тут гумор — захисна реакція. Є два варіанти: або тебе плавить від болю, жаху і страху, або ти відбиваєшся від усього в такий спосіб, про який ми зараз говоримо. Іноді натрапляю на досить специфічний військовий гумор, коли приїжджаю в розташування до хлопців ближче до лінії фронту.
Цей гумор — дорога з двостороннім рухом, історії військових ґрунтуються на реальних подіях і можуть бути незрозумілі людям у цивільному житті.
Є багато нових жартів про росіян — ну але це діло богоугодне, яке творилося останні триста п’ятдесят років. Повторюю: шовіністичного гумору в нас немає.
Все ж у нас є досить жорсткий гумор про сусідів.
Ми по-доброму жартували з поляків чи євреїв, бо жили разом і були тісно переплетені до 1939 року, поки нацисти й комуністи не поміняли етнічний склад українських земель до невпізнання. Міста на кшталт Тернополя, Станіславова, Бару, Бердичева були як мінімум тринаціональними. Зараз вони — українські з мінімальними російськими вкрапленнями. Тому що обидві тоталітарні держави — СРСР та гітлерівська Німеччина — просто знищували мільйони людей за національною ознакою.
Чи ви пам’ятаєте театр-студію «Не журись!»? Вони були успішні, чимало гастролювали в Північній Америці — як думаєте, чому вони не породили наступників?
Тоді справді була ціла плеяда. Студія «Не журись», Віктор Морозов, Тризубий Стас. На тлі цієї творчості проходило і моє тінейджерство, це балансувало російськомовний шум навколо. Але ви самі дали відповідь на питання — цієї творчості потребували у США і в Канаді. Крім анклаву західних областей і Києва, це не було цікаво широким масам в Україні.
У 2012-2013 роках я з гумор-шоу «Вар’яти» намагався перетнути Дніпро. Організатори концертів на сході й півдні в один голос казали мені, що я не зберу повний зал на українськомовний контент. Організатори не пробували, але були впевнені. У 2015 році в нас повірила дівчина Поліна з Харкова й повезла у перший тур. І все вдалося. Так, це не були Чернівці чи Львів, де ми могли збирати два аншлаги за один вечір. Я розумію, що стовідсотково українському гумору трохи легше зібрати два повні зали в Івано-Франківську, ніж у Дніпрі чи Харкові. Але взагалі не організовувати — це була дурня, упередженість і страх.
Поділ на регіони, де радше споживатимуть продукт російською?
Ні, підхід до українськомовного контенту як до конкурентоспроможного. Ми не боялися осуду від колег по цеху за те, що демпінгували ціни. Перший аншлаг у столиці в Жовтневому палаці відбувся так: я подзвонив організатору і сказав, що хочу дати концерт у Києві, вже пора. А він каже: «Це ж через місяць! Ти не розумієш, що у Києві цього часу не вистачить на розкачку». Тоді поряд з нами стояли «Дизель-шоу», вони ще не набрали такого розмаху, як зараз. Ми поставили квитки, дешевші за «Дизель-шоу», і я пообіцяв у разі збитків покрити їх організатору. Через три тижні ми продали все. А потім ми почали збирати по два Жовтневі в один день.
У травні 2020 року ми мали проплачену оренду Палацу «Україна», я відчував, що відходитиму від креативної індустрії, і хотів зробити шоу, фінальний красивий акорд. Але прийшов перший локдаун. Врешті, я навіть вдячний локдауну, бо в гастролях я по пів року проводив на колесах. Не жаліюся, бо гастрольне життя було класне, але діти росли без мене, я багато пропускав. Ну, і коли ми два з половиною місяці просиділи тісним сімейним колом, я зрозумів, що вже не хочу повертатися, я виписався. На горизонті замайоріла політика, поєднувати це було неможливо. Тому я з легким серцем пішов.
Ви часто повторювали, що для вас важливо було жартувати українською. Але ви працювали в час, коли простір популярної культури дійсно центрувався навколо Москви. Чому ви вибирали українську, якщо не бачили розвитку цього мовного ринку?
А вас ніколи не вкурвлювало, що в державі, яка називається Україна, немає українськомовного гумористичного прошарку як такого?
Авжеж.
Так от, усі жартували російською, за винятком кількох команд КВК, які ставали переможцями вищої всеукраїнської ліги КВК. Це були «Набла», «Бомба» з Млинова, «Берегомет» із Чернівців. Мене це трафляло. У «Comedy-club – Україна» я був єдиним українськомовним резидентом, потім Саша Педан вів телеверсію українською, бо Леонід Мазур, який був генпродюсером «Інтера», сказав: «Если этот парень не будет вести шоу на украинском, то какой это камеди-клаб ЮА. Вы что, издеваетесь?». Сашко тоді переїхав жити до мене, і ми 24/7 спілкувалися українською, щоб практикувати.
Цікаво, що російськомовна особа таке пропонує.
Як замовник контенту, Мазур мав рацію. Пам’ятаю Сочинський фестиваль команд КВК у 2002 році, я був капітаном команди «Тернопільська особлива». Ми були першими україномовними в усій царині Маслякова з понад трьохсот команд. Виступили українською, всім було зрозуміло і смішно.
Пам’ятаю конфлікт, який був у мене з одним з менеджерів «Comedy-club» із Москви у січні 2007 року. Він дуже сильно випив і почав мене «лікувати». Усе звелося до того, що я занадто впертий, а моя українськомовність — це дорога в нікуди.
Казав, що якщо я нормально поводитимусь, то він відкриє мені ринок Росії, а я казав, що бачив цей ринок у сраці, бо хочу кататися до українців, які живуть у нормальному світі.
Ми тоді сильно посварилися. Я відчував, що маю рацію, — ми згодом гастролювали по всій Європі й Північній Америці, я не відчував втрати Пєрмі чи Ніжнєвартовска.
Коли ти приходиш працювати на телебачення, то почуваєшся біловоронним. У середині двотисячних цінували двомовних ведучих, у них було ширше застосування під час виробництва телеконтенту. Але свої статуетки «Телетріумфу» я таки заслужив, бо послідовно працював у цій сфері. Я радий, що за двадцять років активної роботи у креативних індустріях мені вдалося зробити кілька яскравих проєктів, які показували, що українськомовне — цікаве, не сільське і б’є рейтингами російськомовне. А тепер є кому підхоплювати прапор.
Для вас питання мови було політичним?
Немає спорту, шоу-бізнесу, церкви поза політикою. Це все політика. Коли я за свої гроші зробив кастинги і відзняв пілотний проєкт «Діти та їх кульбіти» для телебачення, то хотів зробити аналог «Файної Юкрайни» для дітей. Я хотів, щоб там були дві складові: розважальна і розвивальна. Я пішов із цим проєктом по різних каналах, щоб пропонувати сезон. Проєкт у мене ніхто не взяв, а одна людина сказала, що за цей бюджет можна купити пачку «Єралашу» ще з вісімдесятих. І ти розумієш, що або твоя дитина ростиме на «Кадетах» із російськими шевронами, або ти робиш для дітей альтернативу.
У 2008 році ми відзняли проєкт «Чи розумніший ти за п’ятикласника» — і більше не знімали, бо рейтинги були менші, ніж у Тіни Канделакі та її «Самого умного». Ну, тепер Канделакі виявилася не найрозумнішою.
У проєктах для дітей не можна орієнтуватися на рейтинги — це про формування бази, яка має складатися комплексно. Ця база формується в садку, школі, бібліотеці.
Я розумів, що будую кар’єру у сфері, яка впливає на інших, тому це може мати певні наслідки. Недавно ми з Анею Гвоздяр, директоркою фонду, їздили в Головне управління розвідки. Один з працівник ГУР сказав, що ріс на моїх виступах про козаків і дивився «Файну Юкрайну». У 2008 році в мене народився син. У якийсь момент я усвідомив, що моя дитина, живучи в Києві, не має достатньої кількості українського й українськомовного контенту, завдяки якому може просто рости як патріот, українець. На «Новому каналі» в той час ішли «Кадети» й «Солдати».
Я пережив у професії часи, коли на мене як на непорозуміння дивився не тільки російсько орієнтований шоу-бізнес, а й митці, які працювали тільки на високу культуру і справжнє мистецтво.
Маєте на увазі зневагу до популярної культури?
Маскульт для українізації східних і південних теренів держави дав більше, ніж академічна культура.
За своїм поколінням я спостерігаю те, що телебачення, а саме ранній період «1+1», вплинуло на багатьох, а ще українська озвучка.
Малуха (Євген Малуха — актор дубляжу, український голос Альфа, Гомера Сімпсона, доктора Хауса — TU) й Негребецький вплинули на багатьох. Недавно я зайшов у Вікіпедію перевірити, чи має Малуха державні нагороди. Їх у нього немає, чорт забирай! З Негребецьким вони зробили для українізації України, може, навіть більше, ніж «Океан Ельзи». Та коли Краматорськ чи Маріуполь виконували пісні «Океану» — це ж не було в дусі «Зараз ми трохи поспіваємо, а потім почнемо ненавидіти українське». Це нативне проникання мови й культури.
Щойно фейсбук мені нагадав, що шість років тому була презентація мультика «Пригоди домашніх тварин», я там озвучував того несамовитого білого кроля. Мені подобається працювати зі студіями, які дозволяють імпровізувати під час дубляжу. У мультфільмі мій герой має кілька панчів (у стендаперському жаргоні — «сіль» жарту — TU), прийнятних на той час. Таке ж було в легендарному «Альфі», який максимально прив’язувався до нашого сьогодення — в озвучці згадувалися Руслана Писанка, Юрко Юрченко, це все еволюціонувало! Далі були не менш легендарні «Тачки», на які я сам бачив черги у кримських кінотеатрах. Чому Малуха не ходить обвішаний державними нагородами — не знаю! Таких людей не можна оминати увагою. Ймовірно, йому достатньо народної любові, але таким чином держава має підкреслювати, що цінує людську роботу. На державному рівні не було настільки значимих проєктів, після яких люди б масово переходили на українську. Бо коли ти проникаєш у свідомість людини через пісню, гумор, кіно, мультфільм — це працює набагато ефективніше.
Улітку в інтерв’ю ви казали, що про політику зараз говорять «кінчені люди». Але ми сьогодні говоримо з вами про те, що політика — всюди. Яку політичну функцію в Україні сьогодні виконує Благодійний фонд Сергія Притули?
Ми допомагаємо армії. Наша армія — сьогодні найвпливовіший політичний гравець на карті світу. Усе, що відбувається навколо нас, існує тільки тому, що наша армія — боєздатна. Звісно, ми й близько не стоїмо з тими обсягами допомоги, яку може здійснити Міністерство оборони України чи яку надають західні партнери. Але ми — вишенька на торті, бо ми дуже мобільні. Наша сила в тому, що ми маємо прямий контакт з усіма, від військових на нулі до міністра оборони. Коли хлопці з-під Слов’янська пишуть, що в них упали три «пташки» й тепер вони «сліпі», то наступного дня ми можемо оперативно передати їм конвоєм новий дрон на заміну.
Чи є ще якісь аспекти діяльності фонду, які ви визначаєте як політичні?
Ну, скажімо: жила у Сєверодонецьку сім’я, її члени були прихильниками русского міра і вважали Притулу бандерівцем, який ображав на Євробаченні MARUV. І ось вони дочекалися приходу русского міра так, що тікали від нього повним ходом, — цей світ розбомбив їхній дім, убив сусідів і родичів. Коли вони зупиняються у відносно безпечному місці, їх зустрічають волонтери з Благодійного фонду Притули — приносять їжу, ліки, засоби гігієни й дитяче харчування. І в людини починає мінятися картина світу: український солдат її не розстріляв, російська мова спілкування не вплинула на можливість отримання допомоги і таке інше. Це наш посильний внесок у зміну ментальності частини українців у той бік, в якому кожен прагнутиме до єднання суспільства і впевненого руху західним вектором.
Російська пропаганда говорить, що Україні подарували кандидатство на членство в ЄС. Це жалюгідно, бо українцям нічого не дарують — ми повертаємось додому.
Ми були невід’ємною частиною Європи — Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої. До речі, роботи пані Наталі Старченко на цю тему треба великими літерами прописувати на фасадах шкіл, бо про це широкий загал не знає нічого. Я радий, що для прошарку пасіонаріїв відчуття Європи збереглося, саме ці люди його масштабують і сіють ці зерна між людьми, які вважали себе поза політикою. Ні, кожен з нас у політиці, навіть якщо не приходив на виборчу дільницю — бо тоді його голосом користався хтось інший.
Поговорімо про термінологію. Що для вас політика і «політичне питання»?
Свого часу я написав про це пост у фейсбуці про Азербайджан. Азербайджан переманив дуже багато українських спортсменів, даючи їм найкращі можливості, добру зарплату й космічного розміру призові за медалі на змаганнях. Лік українських спортсменів, які поїхали виступати під прапором Азербайджану, певної миті пішов на десятки. Що відбувається потім? На змаганнях підіймають прапор переможця, усі думають: напевно, це якась сильна країна, бо в них сильний спорт.
Я читаю інтерв’ю Олександра Ксенофонтова, продюсера й чоловіка Руслани Лижичко, він багато років очолював групу, яка готувала азербайджанських виконавців до Євробаченння. Якщо ви звернете на це увагу, то побачите, що поруч з одним-двома азербайджанськими виконавцями може бути український шоу-балет та бек-вокал. В інтерв’ю Ксенофонтов говорить, що Азербайджану завжди було дуже важливо виграти Євробачення, бо таким чином вони мали довести собі та Європі, що вони європейці. І коли вони виграють та привозять конкурс у Баку, то проводять його з притаманним їм розмахом. Усі кажуть: вау, Азербайджан виграв Євробачення, у них така гарна столиця, оце країна!
А одного прекрасного дня Азербайджан заходить військом у Нагірний Карабах, де кілька десятків років існував заморожений конфлікт, бере те, що може… І чи ви чули, щоб проти них хтось увів санкції чи сказав бодай криве слово? Ні, вони далі користуються іміджем сильної країни. Це — політика. Бути сильними в спорті, музиці, мілітарному секторі. Тоді ти — гравець.
До 24 лютого Україну не сприймали всерйоз, як політичного гравця чи державу, яка може впливати на щось у Європі. Я читаю інтерв’ю нашого посла в Німеччині, якому глава тамтешнього МЗС казав заспокоїтися, бо через три дні нас не буде як держави, яку, мовляв, допомогу ми взагалі просимо. Схоже, думаю, було в інших країнах, яким просто вистачило розуму не видавати таких заяв публічно.
Наш фонд допомагає армії. Ми докладаємося в підвищення обороноздатності держави й нарощення моці окремо взятих підрозділів. А сильна армія дає впливати на багато інших речей. Погляньте на риторику Шольца, який почав критикувати пацифістів. Чи на заяву Макрона, який за два дні до виборів сказав, що Франція передасть летальну зброю Україні. Ми стаємо впливовими, нас чують і з нами рахуються.
Не треба слухати розмови про те, що Європа втомилася від війни в Україні. Європа дуже гарно аналізує і рефлексує те, що в нас діється.
Місцями ми дозволяємо говорити з позиції сили, навіть коли просимо. У мене можуть бути питання до Зеленського на різних рівнях, але маркером є кейс Штайнмаєра: коли він зібрався їхати в Київ, а йому сказали, що тут на нього ніхто не чекає. Чи могли б ми дозволити собі щось подібне раніше?
Величезна кількість європейських політиків корумповані Росією, вони завжди грали на її майданчику, навіть декларуючи демократичні цінності. Зараз не можна просто приїхати і зробити кілька селфі в Бучі. Якщо ти їдеш до нас — їдь із чимось, а не відбілюй за наш рахунок свою репутацію. Сьогодні якщо ти з руснею, то ти — токсичний. Політики, які були замащені стосунками з росіянами, намагаються відбілитися, бо суспільства в різних державах поміняли свою думку щодо відносин з Росією.
Що, крім перемог української армії, впливає на це?
Робота західних журналістів. За цим же робочим столом за ці місяці я дав коло сотні інтерв’ю іноземцям. В Україні було акредитовано понад 2000 іноземних журналістів, які приїхали документувати звірства росіян. Ми старалися тиснути на суспільства, яким вони подають цю інформацію. Жоден німець не повірить Притулі, який приїде в Німеччину розказувати про росіян. Але повірять авторитетним німецьким медійникам, які стверджують, що росіяни вбивають, грабують, катують. З грецьким суспільством теж вийшло несподівано: греки мали доволі проросійські погляди, але коли під Маріуполем росіяни вбили 10 етнічних греків і про це дізнався світ, Греція дуже швидко почала постачати нам зброю.
Розкажіть більше про те, як ви комунікуєте роботу фонду з огляду на нові й нові виклики. З одного боку, російська пропаганда поширює тези про втому від України, з іншого — в українців меншає грошей.
Наше гасло — «Непереможні, коли об’єднані». Ми придумали його після того, як зібрали на байрактари. Це гасло — наша база, з якої ми починаємо кожну комунікацію. У липні ми очікували на спад донатів, на початку кожного місяця в нас проводиться аудит. Наприкінці літа я зрозумів, що ми не просіли, хоча очікували.
Ми — ніхто й ніщо без людської підтримки й довіри. На проєктах ми побачили, що людям хочеться бути залученими, але часто вони соромляться малих донатів, вважають, що це ні на що не впливає. Зараз ми працюємо на різні аудиторії і пояснюємо, що не потрібно мати мільйон, аби задонатити нам і відчути власну вагу.
Можна донатити на вартість горнятка кави. Та якщо цілі мережі жертвують свої горнята кави, то ці крапельки збираються у величезну водойму коштів.
У липні своєрідний флешмоб донатів почали діти… І мені рветься серце, бо замість того, щоб мати нормальне щасливе дитинство, ті діти так різко подорослішали й нарівні з дорослими роблять багато роботи. Діти приходять до нас, приїжджають із батьками з інших міст, приносять купу грошей. Недавно третьокласник із Чернігова співав на вулиці й зібрав шістдесят чотири тисячі гривень за шістнадцять днів. Одинадцятирічний хлопець грав на гітарі в переході на станції метро «Академмістечко» й зібрав понад дванадцять тисяч. Діти зі Львова передали одинадцять тисяч, які заробили, продаючи лимонад. Таких дітей дуже багато!
Як Фонд одночасно працює на залучення жертводавців з абсолютно різними контекстами і розмірами донатів?
Для мене донат у мільйон доларів і двісті гривень, які незнайомий чоловік дає мені в руки на вулиці зі словами: «На, на армію», — це одні й ті ж емоції. Мені давали гроші на армію навіть на світлофорі, з вікна сусідньої машини. Діти в моєму дворі передали двісті гривень.
Якось мене набрав помічник, питав, чи далеко я від штабу. Ну, я був у дорозі, а коли приїхав, мені кажуть: була у нас жінка, дуже засмутилася, що не застала тебе, але залишила п’ятдесят тисяч доларів. Я зателефонував цій пані, вона повернулася, ми поговорили. Вона була в Словенії й планувала вернутись перевірити, як її будинок. Проте не хотіла їхати з порожніми руками й зробила клич — і привезла ці гроші! Через якийсь час я розказав цю історію в інтерв’ю, а невдовзі колеги дзвонять і кажуть мені: приходила наша пані, принесла ще п’ятдесят тисяч. Вона дуже розчулилася тим, як ми про неї розповіли. Наша місія — залучити якомога більшу кількість людей, бо особа, яка задонатила, підсідає на це, адже бачить результат. Українець хоче бачити, як його двадцять гривень убивають кацапа.
Скільки людей працюють зараз у команді фонду?
У штабі на Гончара — близько 60. Біля 20 людей у гуманітарному штабі у Києві. 15 людей у логістичному хабі в Дніпрі. Півтора десятка — в гуманітарному штабі в Миколаєві. Ще у нас є команди волонтерів у Чернігові, Харкові, Кривому Розі, Черкасах. В Ужгороді є понад двадцять людей, які займаються перегоном авто з Європи до України. Такі ж є ще на Волині та у Львові. Є кілька структур, які готують автівки перед відправкою на фронт. У Європі в нас є скаути, які шукають важливі речі для закупівель на місцях… Ой, якось ми рахували й зрозуміли, що в системі фонду задіяні коло двохсот людей, це всі разом – основна команда і волонтери по окремих напрямках.
Які зараз найамбітніші цілі фоду?
Головна ціль фонду зараз — далі допомагати українській армії, не збавляючи темпів. У нас кожен день мегазбір. Придбати тисячу рацій і законтрактувати сто дронів мавіків — це мегазбір, поремонтувати трофейні танки, БТРи і посилити броню комплексів С-300 – це теж мегазбір, забезпечити зв’язок у катери й шоломи нашим вертольотчикам — це все теж мегазбори. Десятки таких проєктів і закупівель у нас відбуваються щоденно завдяки мільйонам українців, які є частиною нашого фонду і допомагають посилювати військо. Роботи багато до перемоги і після перемоги.
Команда гуманітарного напрямку фонду заїжджає другою хвилею після ЗСУ на деокуповані території. І, звісно, ми хочемо, щоб це ставалось частіше, щоб було більше звільнених територій, ми хочемо допомагати швидше повертатися до нормально життя.
Ми хочемо, щоб українці повертались додому і сім’ї возз’єднувалися. Для цього в нас є проєкт «NEST», зараз він реалізується в Макарові. Чим більше будиночків ми зможемо поставити на деокупованих територіях, тим більше людей зможуть бути в себе вдома в нормальних умовах, а не стати вимушеними переселенцями у містечку під Тернополем.
Чим модульні містечка на Київщині кращі, ніж на Тернопільщині?
Модульні містечка частково вирішують проблему, бо дозволяють людям не стати біженцями за межами країни і не перетворитися на постійних мешканців сіл і дитячих садків. Модульне містечко — це велика група людей, сконцентрованих в одному місці, які не завжди мають роботу, але матимуть певні гроші з соціальних виплат. Є певні ризики — а саме погана соціалізація таких людей у нову для них спільноту. Ми хочемо, щоб людина залишилася на власній землі у власній громаді й зі своїми друзями, там, де вона жила своє життя й мала роботу. Тому ми робимо саме будинки, родинні гнізда, як ми їх називаємо. І важливо, щоб люди мали там роботу.
Ми підписали меморандум про співпрацю з Макарівською територіальною громадою. Ми маємо залучати робочі руки в тих регіонах, де вони жили, інакше економіка області й конкретної територіальної громади просідатиме.
Від чого залежить кількість будиночків — від донатів?
Так. Але це історія не про донати від українців. Ми в першу чергу орієнтуємося на зовнішніх донорів і українські бізнеси, які працюють назовні. У нашому фонді валютні надходження становлять десь чверть. 95% з них — це все ж донати від українців, які живуть у Чехії, Ізраїлі, Польщі, Канаді, США… Громадяни цих країн не мають традиції донатити на чужі армії. Зате на гуманітарну складову вони донатять досить охоче. Таким чином актори Міла Куніс і Ештон Кетчер зібрали 35 мільйонів за кілька днів. Ми говоримо про цей проєкт і під час закордонних відряджень, з іноземними гостями нашого штабу в Києві, наприклад, з депутатами німецького Бундестагу.
20 тисяч доларів, які витратить Німеччина на чотиримодульний будиночок, — це в рази менше, ніж витрати на ці ж сім’ї біженців, коли вони опиняться в Німеччині.
Іноземці мають самі бути зацікавлені в тому, щоби поділитися цією інформацією в суспільстві й підключити свій бізнес до кампанії спільнокошту. Це стосується всіх держав. Українці не можуть стягнути все самі, вони донатять на армію. До нас часто звертаються іноземці, які хочуть допомагати, але не готові докладатися до купівлі зброї. Їх ми теж будемо скеровувати на цей проєкт.
Щоразу, коли ми сердимося на іноземців, які повільно нам допомагають, я згадую війну в Сирії й розумію, що повільність допомоги деяких європейських країн — це краще, ніж відсутність нашої допомогти сирійцям. Як ми реагували на це? Дивилися по телевізору й думали — це десь там, далеко, війна, погані росіяни.
