Серце цієї землі качає метал і б’ється

2007 рік. Я півтори години їду з Донецька до Макіївки на роботу маршруткою. За «Мотелем» — неофіційним кордоном між Донецьком і Макіївкою — у місцях, геть не облаштованих як зупинки, ледь не з-під землі з’являються люди, для яких ось такі маршрутки — єдина можливість дістатися великого міста. Офіційно з пільговиків не мають брати плату за проїзд, проте у цій частині маршруту нікого, крім людей старшого віку, й немає. Тож водії, хоч і пускають їх у транспорт, але бурчать, нарікають, сперечаються. Відводять душу не так на літніх пасажирах, як зляться на себе за неможливість заробити. «Я ветеран війни, —  каже старша жінка. —  Ветеран праці! Я все життя працювала». «Всі ми тут ветерани праці, бабцю, — каже водій. — Сідайте вже». Ці мізансцени й діалоги повторюються щодня.

Цінність людини, допоки вона працює, як і цінність праці як способу означити присутність у просторі, а відтак привласнити його, — засаднича в локальному соціально-культурному ландшафті, який формувався в індустріальній частині Донеччини з часів промислової колонізації східних теренів Дикого поля. Якщо в багатьох регіонах України історія їхніх поселень — сива давнина, щедро зрошена міфами, інтерпретаціями й подекуди ностальгією за кращими часами, в індустріально-урбанізованому Донбасі, який, власне, і є модерною версією певних частин Донеччини та Луганщини, цього plus quam perfectum, з якого, немов зі скрині з родинними коштовностями, можна діставати й достосовувати до запитів часу кращі версії себе, — немає.

Натомість є заводи, шахти, рудники, кар’єри, комбінати, ТЕС і ГЕС, за якими часто не видно людей. Особливо для зовнішніх спостерігачів. Для них мій Донбас — одноманітна, сіра й депресивна промзона, з якої хочеться якнайшвидше втекти. 

Для мене ж це простір, де, щоб бодай якось вижити після Другої світової війни, на шахті працював мій дід Іван. Він виріс у дитячому будинку на Запоріжжі, відбув війну остарбайтером у Німеччині і, за великим рахунком, опісля не мав куди повертатися. Для мене це — простір, де якимсь дивом, тікаючи з Бердичева від Голокосту, врятувався мій прадід Янкель. Простір, де в науково-дослідному інституті працював над проєктами, пов’язаними з оптимізацією умов шахтарської праці, мій батько. Простір, де за архітектурними кресленнями моєї мами будували промислові об’єкти, як-от на Зуївській та Миронівській ТЕС. Власне, в моїй родині, з якої на Донеччині народилися лише я і мама, мої батьки стали першим поколінням, яке з-поміж різних опцій свідомо обрало Донецьк як місто життя і любові.

Втім, Донеччина для мене  — образ великою мірою донбасо- й донецькоцентричний. У греків із надазовських сіл чи мешканців північнослобідської частини регіону він, вочевидь, інакший. Зрештою, будь-який простір — завжди  уявлений простір, а соціальна уява про себе й людей поруч формується на перетині досвіду, соціальних екосистем, розбудованих кількома поколіннями твоєї родини, владних наративів, стереотипів, своїх і чужих спогадів, прочитаних книжок і непевних шляхів (нерідко — підземних), якими відтворює себе пам’ять місця. Тож мій образ Донбасу — погляд людини із центральних районів Донецька, міста, в яÐ