Ми зустрілись у центрі столиці, у студії клубу творчого розвитку «Арт і Я». Розписані стіни, згортки паперу та купа інструментів на робочому столі — звичайна тутешня атмосфера. Металеве перо з широким кінцем, маркер, класичне гостре перо, брашпен, пензлик – речі, до яких мало хто знає, з якого боку підійти.
Однак у руках сестер Лопухіних ці інструменти змінюють наш погляд на мову. Дівчата переконані, що у мистецтві писання важлива кожна літера, а себе вважають «трохи філософами».
…Дев’ять років тому сестри переїхали зі Свердловська, що на Луганщині, до Києва. Їхали отримувати кращу освіту, а урешті-решт самі стали вчителями. Їм щастило на фахівців, яких вони зустрічали на шляху до успіху. І це не дивина — сестри Лопухіни не лінуються працювати.
Віка і Віта мріють, що в Україні каліграфія стане справді великим мистецтвом. У своїй праці дівчата не бояться ні великих потрясінь, ні дрібних незручностей. Виводячи на полотні останню літеру, одна з них перепитує: «А чорнило? Чорнило з пальців швидко змивається! Десь за два дні!»
Розкажіть, як Ви стали тими, ким є зараз?
Вікторія: Як і всі діти, ми досить рано почали малювати. Першим, хто розгледів наш талант, був батько. Власне, він першим у нас повірив і всіляко підтримував, навіть змайстрував такі столики-планшети, щоб було зручніше.
Віта: …Батька вже немає з нами. А він, до слова, також дуже добре малював, проте не мав професійних знань. Був фізиком-математиком. Ми обожнювали його гарний почерк. Досі бережемо різні нотатники, записи…
Вікторія: Він був дуже творчим і талановитим. Розписав собі кабінет фізики фантастичними малюнками!
Мама у нас теж людина з тонкою душею — викладає гру на фортепіано, у неї гарний голос і смак.
Батькам вдалося виховати нас зі сестрою так, що зі самого дитинства нам було цікаво разом, ми вигадували персонажів, малювали книжечки, альбоми мод різні… Назбиралася шалена кількість малюнків, які тепер припадають пилом у шафі. Викинути шкода, це ж такі спогади!
Ми, звісно, відвідували курси, займалися з викладачем, але, як, напевно, і всі діти, не любили занять у художній школі. Нам цікавіше було залишатися у своєму світі. А коли уже вступили до Київського інституту Бойчука, нас мотивували наші одногрупники, їхні ідеї, успіхи.
Віта: А ще дуже важливим є те, що ми завжди разом. Така гарна дружня конкуренція в інституті тримала нас у тонусі. Ми ж приїхали зі Свердловська, маленького містечка на Луганщині… Боялися, що прийдемо в інститут і за рівнем академічних знань не відповідатимемо рівню групи. Проте коли отримали перші свої п’ятірки, то повірили в себе. Усе студентське життя ми присвятили навчанню та роботі. Усе було дуже серйозно — поки деякі розважалися, ми малювали.
Вікторія: На останніх курсах навчання до нас прийшов Василь Якович Чебаник (каліграф, Заслужений діяч мистецтв України, — TU), він викладав «Шрифт і книгу». Завдяки цьому чоловікові у нас з’явилося бажання проводити безкоштовний факультатив з каліграфії. Так народилася Асоціація каліграфів. Я пам’ятаю, як ми збиралися в аудиторіях і під музику малювали букви. Люди, з якими ми починали, тепер нам дуже близькі.
А ще тоді ми допомогли друзям організувати Всеукраїнський фестиваль каліграфії та типографії «Рутенія». На той в Україні ще не розвинувся активний каліграфічний рух, усе тільки починалося. Це було дуже цікаво!
Потім ми поїхали в Санкт-Петербург, до викладача Петра Чобитько. І це також дуже хороший досвід. Нам справді поталанило з викладачами, з тими людьми, які «привели у професію».
Віта: Сьогодні ми самі вже офіційно працюємо викладачами каліграфії на програмних курсах. Цікаво, що на факультетах графічного дизайну раніше не було такої дисципліни, її замінював «Шрифт». Проте наш професор Василь Якович свого часу вирішив розвивати рукописне історичне письмо, працювати каліграфічними інструментами, а не просто викладати за старою радянською програмою. Тож врешті наш Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука став першим державним вишем, де навчають каліграфії. Такого предмету, між іншим, досі немає ні в Харкові, ні у Львові. Це курс ми викладаємо паралельно з Василем Яковичем. Маємо дуже талановитий клас. Але водночас і дуже лінивий…(Усміхаються)
Що Ви відчуваєте, коли викладаєте?
Віта: Радість! Нам подобається спостерігати за тим, як поступово змінюється смак, світогляд, знання студентів. Ми багато вчимося від них і, відверто кажучи, не вважаємо час викладання роботою.
Вікторія: Цікаво попри свій професіоналізм і практику спробувати просто пояснити іншим різні тонкощі цього фаху. Вміти і передавати вміння — це дуже різні речі.
А коли студентам щось не вдається?
Віта: Вдається усім. Просто не всі мають сили продовжувати почате після невдач. Однак мені здається, що і педагог тут несе таку саму відповідальність, як і студент. Бо ж коли студент чогось не розуміє, то саме викладач мусить ламати себе, шукати нові підходи.
Вдається усім. Просто не всі мають сили продовжувати почате після невдач
Вікторія: Студентів потрібно заохочувати не лише каліграфією. У першу чергу потрібно налагоджувати дружні взаємини. А ще допомагає музика та хороші фільми.
Віта: Тут важливо виховувати людину, а не учня.
А коли Ви тільки починали, тільки пробували писати, Вам довго не вдавалося?
Вікторія: Так, довго.
Віта: Ну чому, Віко, ми любили це. Наш викладач вчасно похвалив нас і, здається, це спрацювало. А до того ми просто лінувалися…
Вікторія: Справді, перші кроки здавалися нам успішними, допоки ми не поїхали на міжнародну виставку каліграфії. Навіть зараз відчуваємо, що нам є куди рухатися.
Нас запрошують працювати і в Польщу, і в Білорусь, але ми хочемо лишатися в Україні та ще вчитися в інших майстрів. Із задоволенням поїхали б на курси в Асоціацію італійських каліграфів, але з тим, щоб неодмінно повернутися додому!
Віта: Або до німців на типографію чи шрифтовий дизайн…
А що не дозволяє це зробити?
Віта: Прив’язаність до місця. Ми не можемо залишити викладання.
Вікторія: Та й фінансово сьогодні ми цього не можемо собі це дозволити.
Ви постійно згадуєте імена тих, хто вплинув на ваше професійне становлення. Вас настільки надихають інші люди?
Віта: Так, і люди, і їхня творчість. Це дуже пов’язано. Будь-які події, той самий фестиваль «Рутенія», підживлюють саме люди. Саме люди надають усьому цьому сенсу. Коли вони приїжджають до нас, це просто свято життя. Це — наша родина.
Вікторія: Люди нас точно надихають. Якщо в них є сильні роботи, які дають зрозуміти, що їх могла виконати лише харизматична людина, це викликає справжнє захоплення.
А що, на Вашу думку, можна назвати «сильною роботою»?
Вікторія: Коли дивишся, і мурахи по шкірі…
Віта: Цього не можна пояснити. Робота, яка виконана естетично, чуттєво, технічно та тематично цікаво, може називатися сильною.
Чому Ви стали тими, ким є зараз?
Віта: Зазвичай, так склалося, справді гарні речі виготовляють за певні гроші. Водночас люди, особливо зараз, не готові платити за те, щоб замовити логотип або шрифт. Замовники починають шукати альтернативи, знаходять людей без освіти. Тому в нас так багато неякісної роботи — жлобства, одним словом… А ми…
Вікторія: А ми ж хочемо показати достойний рівень. Хочемо продемонструвати зразки того, чого не виконає «дизайнер без освіти». Нам важливо, аби люди побачили, що є якісна робота, яка вартує грошей.
Якщо робити щось, то лише те, за що не буде соромно перед світовою аудиторією. І це не від самолюбства залежить. Ми завжди працюємо так, ніби наш головний суддя — Бог. Навіть не люди, а лише совість нам свідок. Тому хочеться працювати максимально якісно.
…Цілий період в історії каліграфії наша держава втратила. У 60-х роках ці знання зберігав Василь Чебаник, а потім на тридцять років історія перетворилася на tabula rasa. Тому, серед іншого, нам буде соромно, якщо ми продовжимо справу майстрів менш достойно. Хочеться рухатися в ритмі часу, а не повертатися до джерел. Хочеться писати свою історію. Малювати вензелі (початкові літери-візерунки, — TU) та переписувати книги — це вже нікому не потрібно. І не цікаво. Хочеться вносити ці елементи в графічний дизайн, розвивати, рухатися вперед.
Ви згадали про матеріальне. Чи можна заробити достатньо грошей, займаючись графічним дизайном та каліграфією в Україні?
Вікторія: Якщо займатися графічним дизайном, то так, можна. Багато хто з наших друзів працює на європейські компанії, непогано заробляють. Проте лише каліграфією на достойне життя не заробиш. Хіба будеш розписувати стіни, малювати полотна. Ми хочемо залишатися на українському ринку, а тому їхати звідси нікуди не збираємося. Сподіваємося, ця царина буде швидко розвиватися…
Віта: Ми шукаємо себе, думаємо навіть над власною виставкою. Але у сформований арт-ринок не хочемо заходити — там свої закони, представники, аудиторія. Водночас і галеристи не хочуть ризикувати та братися за незнайомі імена.
Чому не поїхати за кордон? Там Ваша робота має бути гідно оцінена, хіба ні?
Вікторія: Ми любимо Київ. Повірте, у нас є, з чим порівнювати. Траплялося, що нас не було в Україні по півроку. Тому ми знаємо, що туга за Батьківщиною — жахливе відчуття. Де б ми не їздили, завжди хочеться повернутися.
Віта: Але подорожувати важливо! Що більше бачиш краси, то більше надихаєшся.
Ви схожі зовні, у вас однакові голоси, а малюєте Ви однаково?
Віта: Ми різні. У Віки літери живіші, різнокольорові, пластичні. Я завжди кажу їй, що у неї надто багато вензелів. Вона любить плутати слова, зв’язувати букви у форму. Любить деталі. Насправді Віка і працює більше, ніж я.
Вікторія: Серйозно? (Сміється)
Віта: А хіба ні? Сидиш півночі, вимальовуєш кожен штрих, щоб було ідеально…
Вікторія: Віта — чорно-біла класика та сміливість. Поки я «півночі» думаю, як намалювати, вона вже домальовує.
Віта: Мені подобається, що ми різні. Саме через це наші роботи виглядають різноманітно.
У буквах є філософія?
Вікторія: Безумовно. Будь-яка буква, алфавіт — це візуальне відображення мови. У мовленні, як і в буквах, є філософія. Пластика не може бути випадковою. Філософія літери полягає в тому, що це також зображення, як і живопис, тільки максимально скорочене за змістом. Це — мистецтво n-ного рівня.
Віта: Це мистецтво у найчистішому його вигляді. Це передача сенсів через форму в прямому значенні цього слова.
Тож Вас можна називати філософами?
Вікторія: Ні, лише певною мірою…
Віта: Ну чому ж! (Сміються удвох) Знаєте, мені подобається англійське слово «writers» — це письменники, каліграфи, ті, хто пише графіті. Якщо б ми писали свої ж тексти каліграфічно, то можна було б сказати, що ми філософи. Але ж ми розставляємо акценти, тобто візуалізуємо сенс через певну форму, тим самим привертаємо увагу саме до цього тексту. Ми в будь-якому випадку пропускаємо текст через себе. Чим не філософи?
Вікторія: Каліграфія в Україні, на жаль, не вважається великим мистецтвом, хоч посил художника в роботах і присутній. Дуже важливо бути багатогранним, бо люди, у яких розвинуте вміння красиво малювати і які не є хоч трохи філософами, зазвичай виявляються неглибокими, а тому — нецікавими.
Наскільки важливо брати на себе відповідальність?
Віта: Якщо б всі брали на себе відповідальність, то в світі було б більше красивого.
Вікторія: Але знову ж таки, не варто перевантажувати себе відповідальністю за все. Дуже важливо працювати в команді. Якщо береш на себе повну відповідальність, то дехто може образитися.
Ми розподіляємо сфери відповідальності і діємо за принципом: «Хай там що сталося, свій шмат роботи ти мусиш виконати»
Віта: Так, можна лишити когось без відповідальності і це також буде не дуже справедливо. Відповідальність потрібно правильно розподіляти. У нас команда, і ми намагаємося це робити.
Вікторія: Але це важко. Ми розподіляємо сфери відповідальності і діємо за принципом: «Хай там що сталося, свій шмат роботи ти мусиш виконати».
Віта: Інакше потім буде соромно не перед іншим, а в першу чергу — перед самим собою.
Вікторія: До речі, ми боїмося критики одна від одної.
Віта: Адже почути чесний відгук важко. Сторонні звикли завжди прикрашати свої оцінки. Натомість одна перед одною ми максимально чесні. Це допомагає і трохи лякає.
Чим для Вас є успіх? Чи вважаєте Ви себе успішними?
Віта: Узагалі про таке говорити не люблю. Мене це слово завжди лякає. Якщо розумієш, що не дарма старався, — це приємно, не буду приховувати. Але в мене не буває відчуття того, що я виклалася на 100%.
Вікторія: Завжди наче спрацьовує датчик, на якому написано: «Можна було краще».
Віта: Коли є повне задоволення, приходить лінь.
Вікторія: Успіх — це усвідомлення того, що ти займаєшся улюбленою справою. Шкода, що так багато людей не розуміють, для чого вони працюють. Успіх це розуміння того, що ти робиш те, що любиш з дитинства.
Віта: У нас все життя є любов’ю до каліграфії.
Якими є Ваші життєві цінності?
Вікторія: У першу чергу потрібно бути щирим з усіма. Як у творчості, так і в спілкуванні.
Віта: Нещирість одразу відчувається.
Вікторія: А ще слід бути максимально чесним. Важливо не бути сліпим егоїстом.
Віта: Нам з Вікою часом це дається важко. Доводиться переступити через себе. У нас ніколи не було близьких подруг, так якось ставалося. Але ми все одно вважаємо, що допомагати іншим потрібно, треба останній шматок віддавати.
[do action=”post-slider”/]
Чим Ви пишаєтеся?
Вікторія: Ми пишаємося тим, що виросли в такій інтелігентній родині, як наша, що були виховані саме так. Незважаючи на те, що ми народилися на сході України, де важко знайти себе, нам пощастило.
Віта: У нас не було психологічних травм, ми не комплексували з приводу того, що у родини не було достатньо грошей, щоб дати кращу освіту.
Вікторія: Узагалі дивне це слово — «пишатися». Нам просто… радісно.
Віта: А ще завжди так ставалося, що коли ми робили вибір, то у нас все правильно складалося. Ми багато ризикували. Думаю, нам просто щастить по життю.
У який момент Ви почувалися максимально щасливо?
Віта: Коли комусь допомагаєш, тоді щасливий. Відчуття, коли всі рідні поруч — це щастя. У нашій сім’ї кажуть: «Когда все вместе, тогда и душа на месте».
Вікторія: Нещодавно от ми збирали гроші для лікарні у нашому містечку. Працівники там довго не отримували зарплату, медсестри просто непритомніли від голоду… Тож ми вирішили розмістити оголошення у себе на сторінці в Facebook. Відгукнулися наші друзі, за тиждень ми зібрали 12 тисяч гривень. Коли ми передали ці гроші людям, вони плакали. Відчуття єдності, співучасті — це щастя.
Чого, на Вашу думку, не вистачає українцям?
Вікторія: Думаю, українцям не вистачає глобальної віри в те, що ми сильна нація.
Віта: У нас є мотивація, але немає сил та знань, які б допомагали розвивати країну. Більшість думає лише про себе, а тому неможливо вирішувати глобальні питання, до прикладу, корупції.
Вікторія: А ще українці ліниві. Можуть багато говорити і нічого не робити.
Віта: Шкода, що немає продовження Революції Гідності. Немає того, що може об’єднати Захід і Схід. На мою думку, тут потрібно починати з культури. Навіть виставки чи якісь читання — це уже дуже потужний крок.
Вікторія: А мені здається, що економіка – найважливіше. Якщо регіони будуть розвиватися, то в них автоматично підніматиметься рівень культури та доброти.
Що читаєте? Яка книга улюблена?
Віта: Я люблю Шекспіра, він поза часом. А ще — «Лісову пісню», завжди шукаю там паралелі зі своїм життям…
Вікторія: Для мене на першому місці Євангеліє. А ще фантасти подобаються. Раджу, наприклад, «451 градус за Фаренгейтом» Рея Бредбері.
Віта: А на двох ми дуже любимо Екзюпері! «Маленький принц» — філософія життя. А ще його «Молитву» і «Цитадель» рекомендуємо.
Що побажаєте читачам?
Віта: Не бійтеся бути собою. Робіть, що любите. Розвивайтеся. Максимально критично сприймайте інформацію. Відстоюйте власну позицію у професійній сфері.
Вікторія: А мені здається, що головне — бути мироносцями. Несіть мир у мистецтві!
