«Більшість сексуальних злочинів щодо дитини стаються, коли їй 5-9 років. Це вік, коли дитина не має жодних уявлень про свою статевість і здебільшого не може пояснити, що з нею роблять. Лише в 10% випадків насильство здійснює чужа людина. У 90% — це людина, яку дитина добре знає», — розповідає Христина Шабат, керівниця Центру гідності дитини, який з січня цього року діє при Українському католицькому університеті у Львові.
В інтерв‘ю Христина Шабат розповіла про найгостріші питання в контексті прав дитини сьогодні та про плани Центру гідності дитини, який очолює.
Христино, ви працюєте з безпекою дітей. Здавалося б, зрозуміла категорія — та як ви визначаєте її у Центрі гідності дитини?
Із совкових, посттоталітарних часів і дотепер в Україні словосполучення «безпека дитини» має матеріальний характер. Забезпеченість дітей дорівнює безпеці. Чомусь у суспільстві вважають, що якщо дитина чиста, має гарний одяг та останню модель телефона, то значить, у неї все добре. А матеріальний добробут називають реалізованими правами дитини та її безпекою. Ринок розваг пропонує дітям лише ігри, натомість бракує культурного продукту, як-от дитячі екскурсії, квести по музеях… Звісно, є окремі ініціативи, але ними не цікавиться ні держава, ні бізнес. Суспільство рефлексує на тему забезпечення дітей, а не їхньої безпеки.
Насправді безпека дитини — це про її стосунок з батьками. І ми не до кінця розуміємо, як цей стосунок формувати, натомість хочемо, щоб діти були гарно вбрані, добре вчилися й задовольняли наші нездорові амбіції. Також хочемо, щоб вони були добрими громадянами, але не розуміємо, що добрі громадяни — це, передовсім, психічно здорові громадяни. І, власне, в контексті психологічному ми ще не дозріли до розмов про безпеку дітей.
Добрі громадяни — це, передовсім, психічно здорові громадяни
Ми часто не розуміємо, що діти мають право вибору, можуть щось вирішувати. Я як мама повинна почути свою дитину, яка зараз не хоче зі мною обійматися, а коли їй сумно, я маю не заперечувати її емоцій.
Чи знають українці, що таке права дитини? Де вони можуть довідатися про це?
Про права дитини загалом, тобто лише про якісь базові речі — право на ім’я, на життя, — згадують лише 1 червня, у День захисту дітей, а самим дітям поверхово розповідають про права дитини тільки у дев’ятому класі. Тому загальна картина доволі сумна. А все тому, що в українській культурі відсутній здоровий дитиноцентризм, дітей здебільшого досі сприймають як об’єкти, тих, кого можна лише навчити. До думок і емоцій дитини не дослухаються. У стосунках з дітьми ми не є провідниками, а просто трансляторами знань.
У нас лише починає зароджуватись культура дотримання прав дитини й розуміння, що дитина — це повноцінний член суспільства і що права дитини тісно пов’язані з її психічним здоров’ям, яке у свою чергу залежить від того, як батьки та оточення ставляться до дитини, чи поважають її думку. Від цього залежить, наскільки дитина буде самостійною, чи розумітиме вона, де межі її тіла і простору, чи вмітиме вона говорити «ні», що є дуже важливим у контексті таких зловживань стосовно дітей на кшталт булінгу та насилля.
Важливо розуміти, що права дитини — це не лише про захист від насильства, але й про реалізацію інших речей, як-от свідоме батьківство тощо. А отже, і тут повинна бути відповідальність. Наприклад, якщо дитина не відвідує школу під час навчального року, батьки мають платити штраф, як це є у країнах ЄС. Так виховується нульова толерантність до порушення правил.
Зазвичай, коли згадують про права дитини, то посилаються на Конвенцію ООН. Вона констатує права, проте не дає механізмів, як і кожен подібний документ. Проте на сайті ЮНІСЕФу є багато матеріалів, які допомагають працювати з дітьми. Але знати, які є права дитини, не досить, важливо мати нульову толерантність до їх порушення, постійно пропрацьовувати кейси навіть на дрібних сімейних ситуаціях, формувати для дитини не інформативне повідомлення того, що права існують, а цінність того, що вона важлива, а дорослі існують для того, щоб її захищати.
Чому українці замовчують насильство? Адже неможливо запобігати тому, про що немає суспільного діалогу.
Тут дуже багато факторів. Один з них — це культурний контекст: «моя хата скраю», «не виносимо сміття на люди», мовляв, захист дитини — це справа кожної окремої сім’ї. Саме тому в нас стільки замовчувань злочинів проти дитини.
З усіх видів насильства сексуальне розпізнати найважче , бо по собі воно часто не лишає зовнішніх ознак — лише поведінкові. Також більшість сексуальних злочинів щодо дитини відбуваються у період 5-9 років. Це вік, коли дитина не має жодних уявлень про свою статевість і здебільшого не може пояснити, що з нею роблять. Лише в 10% випадків насильство здійснює чужа людина. У 90% — це людина, яку дитина добре знає. Відповідно публічність веде до знеславлення котрогось із членів сім’ї. А сім’я у нас — не сукупність окремих індивідів, а один організм.
Окрім того, в нас прийнято казати, що жертва сама винна, що вона спровокувала. Відповідно, дитина сприймає насильство над нею як власну помилку. Вона боїться, що батьки сваритимуть, про це дізнаються інші люди й відкинуть її, і так далі. Навіть якщо дитина наважиться говорити про те, що з нею сталося, то дуже часто батьки їй не вірять. Також статистика каже, що часто, якщо діти все ж кажуть дорослим, повторюють це — дорослі все ж не готові їх слухати і почути. Тому кожен, хто працює з дітьми, має розуміти, якими є норми поведінки конкретної дитини — навіть якщо ці норми виходять поза наші уявлення, — і якщо поведінка змінилась, якщо в ній є сигнали, що з дитиною відбулося щось зле, то потрібно вміти реагувати коректно, щоб не нашкодити дитині, а зробити усе, щоб зцілити її від травми.
Звідси випливає проблема сексуальної освіти, яку часто сприймають як навчання про секс…
Так, якої у нас немає у принципі. Те, що є — радше в контексті венеричних захворювань, анатомії людини, контрацепції. Натомість потрібно також говорити, що таке сім’я, для чого вона потрібна, як працюють стосунки, що таке дружба і чим вона відрізняється від любовних стосунків, як сказати «ні» і так далі. Але наше суспільство досі не готове прийняти той факт, що сексуальна освіта потрібна. Цікаво, що більшість розуміє під словосполученням «сексуальне насильство» зґвалтування. Натомість переконані, що «сексуальна освіта» — це справді про те, що наших дітей навчать займатися сексом.
Розкажіть: що включає в себе сучасна сексуальна освіта?
Сексуальна освіта — це про межі дітей, про розрізнення хороших і поганих доторків, про вміння сказати «ні» й розповісти дорослим, що хтось порушує твою безпеку. А сексуальне насильство — це не лише зґвалтування, але й примусовий перегляд з дитиною порно, доторки до інтимних частин тіла, повідомлення у месенджері сексуального характеру, ексгібіціонізм, примус торкатися різних частин тіла, прохання демонструвати свої інтимні частини тіла.
Сексуальна освіта — це про межі дітей, про розрізнення хороших і поганих доторків, про вміння сказати «ні» й розповісти дорослим
Найважливіше зрозуміти, що статеве виховання потрібне з метою превенції та формування безпечного середовища, відчуття безпеки дитиною загалом. Якщо превентивними заходами дитину навчили любити себе й захищати свої межі, то їй, по-перше, простіше відмовити, протистояти насильникові, а по-друге, якщо сталось найгірше, то простіше пережити та прокомунікувати цей стрес.
Як держава може впливати на сексуальну освіту мешканців країни? Адже деякі теми важливо порушувати навіть до школи.
Система державного супроводу побудована так, що дитина потрапляє в систему освіти аж у 2-3 роки. До цього часу з батьками та дітьми спілкується здебільшого лише лікар-педіатр. Чи цей лікар має компетенції до психоедукації батьків, як поводитися з дитиною? На рівні законодавства мають бути закладені безпекові політики для дітей, щоб усі, хто працює з дітьми впродовж тривалого часу, мали зобов’язання пройти відповідне навчання. У західних країнах, щоб працювати з дітьми, потрібно мати сертифікати, які свідчать про навчання на певних тренінгах щодо безпеки дітей. У нас цього немає. І працювати з темою може кожен, хто тільки захоче. Тому ніхто не зважає на нібито банальні правила.
Наведу приклад: коли вчитель залишається сам на сам з учнем у класі, то повинні бути відчинені двері в коридор. Але, щоб цього дотримувались, потрібно закріпити відповідні норми в законі про безпекові політики, а далі в самих внутрішніх політиках організацій чи інституцій. Якщо ми не реагуємо на маму, яка кричить на дитину, то ця дитина почуватиметься незахищеною. І цікаво, що діти, яких б’ють удома, частіше є булерами у школі, ніж інші. Серед опитаних, які здійснили сексуальний злочин проти дітей, 30% пережили подібний досвід у дитинстві й самі були жертвами насильства.
Якою є актуальна статистика зафіксованих випадків насильства щодо дітей?
Згідно з європейською статистикою, кожна п’ята дитина принаймні раз у житті переживала досвід сексуального насилля. Тоді як адекватної української статистики просто не існує, бо лікарі, вчителі, поліція і соцслужби не сумують цих даних, і тому виглядає, що проблеми начебто немає. Якщо ж подивитися на звіти міжнародних організацій, в яких ідеться про вилучення дитячої порнографії з мережі, то ми бачимо, що Україна перебуває у першій трійці країн світу, що постачають такий контент. А кожен такий випадок — це сексуальне насильство над дітьми. І якщо ми поділимо 12,5 мільйонів відео, вироблених в Україні і вилучених з мережі, на 30 років незалежності, то отримаємо майже пів мільйона щороку, які не фігурують у статистиці злочинів проти статевої свободи дитини.
Отже, хоч Україна підписала міжнародні договори, які регулюють права дитини, у нас немає інституційної спроможності дотримуватися цих договорів. Наприклад, дітей і далі допитують у відділках по кілька разів, хоча має бути лише один допит, зафіксований на відео. Також, поки не буде рішення суду, дитина не може почати працювати з психотерапевтом, і вона знов і знов переживає цю травму. І хоч процедуру допиту не регулює КПК, психологи наголошують, що у повторних розмовах через тиск і хвилювання дитина може міняти свідчення, плутати, забувати, а тому, по-перше, дитина за повторних допитів отримує ще більшу травму, а по-друге, важко зафіксувати, що зі свідчень є правдою.
Розкажіть свою історію. Як дійшли до проблеми захисту прав дітей, зокрема проблеми сексуального насильства?
Це почалося приблизно 15 років тому, коли я була активною пластункою. Якось ми з друзями почали дискусію про те, що школа й батьки не дають дітям належного сексуального виховання і діти починають статеві стосунки в 16-17 років, абсолютно не готові до цього. Тоді ми у «Пласті» почали працювати з виховниками й міркувати разом, як можемо пояснювати підліткам базові речі з цієї сфери.
Пізніше, коли ми з подругою заснували мережу садочків у Львові, почали думати, з якого віку доречно говорити на такі теми. Орієнтувались на те, як із такими проблемами працюють у світі, вивчали документи ВООЗ і зрозуміли, що всюди по-різному. Десь працюють із дітьми з 14 років, десь із 4. Але здебільшого в іноземних країнах сексуальну освіту розпочинають з 5 років. Далі ми розробили безпекову програму і почали впроваджувати її у садочках. Наші діти навчились казати «мені це не подобається» і обстоювати свої межі. Під час карантину ми запустили онлайн-садочок, який теж добре функціонував. Спільно з Dialog Hub ми записали курс про сексуальну освіту для дітей, який є у вільному доступі.
Здебільшого в іноземних країнах сексуальну освіту розпочинають з 5 років
Приблизно в цей час мені написала знайома, яка розповіла, що в дитинстві стала жертвою сексуального насильства, і попросила опублікувати анонімно на моїй сторінці її історію і дати поради, як говорити з дітьми, щоб вони не замовчували проблему до дорослого віку. Це викликало резонанс, і багато друзів, однокласників, знайомих почали надсилати мені свої історії, які я теж певний час публікувала.
Як виникла ідея Центру гідності дитини при УКУ? Як ви долучилися до цієї ініціативи?
Все почалося з послання Папи Римського Франциска «Ви світло для світу» 2018 року про нульову толерантність до насильства над дітьми, у якому Папа дав завдання церквам створювати у себе відповідні структури, які відстежували б випадки зловживань щодо дітей. Так виникали церковні структури з протидії насильству. Але нещодавно Глава УГКЦ Блаженніший Святослав звернувся до Українського католицького університету з проханням створити подібну структуру, яка була б радше освітньою та науковою. Так виникла ідея Центру гідності дитини. Мені розказали про цей проєкт, і я пройшла конкурс на позицію керівника Центру.
Ми створювали Центр з нуля: промоніторили організації, які займаються подібними проблемами, розробили концепцію, план роботи. Зараз наш фокус — превенція в Церкві, тому що священники, духовенство — це теж ті люди, які бачать свою спільноту в довгому періоді часу і можуть впливати на рівень насильства в сім’ї.
Чому саме така назва? Не Центр захисту прав дитини, а саме Центр гідності дитини?
Ми відштовхувались від того, що гідність — це цінність в українському суспільстві. Зазвичай її поділяють на національну і особисту, останню тісно пов’язуємо з сексуальністю.
Гідність — цінність в українському суспільстві
Коли над людиною чинять сексуальне насилля, вона відчуває приниження, ніби втрачає гідність. І наш Центр покликаний попереджати порушення гідності дитини. Гідність — це про цінність людської особи, про моральні уявлення людини про себе.
Які завдання та цілі Центру?
В нас є чотири головні напрями роботи. Перший — науковий: круглі столи, конференції, статті, дослідження… Другий — внутрішньоуніверситетський. Ми розробляємо академічні програми для студентів бакалаврату й магістратури про те, що таке насилля і як йому протистояти. Третій — церковний, у рамках якого створюємо програми для священників, семінаристів… І четвертий — суспільний.
Тут ми хочемо налагодити міжінституційну роботу й подумати, як не дублювати роботу одне одного, а співпрацювати. Також почали розробляти онлайн-курс для людей тих професій, які потенційно можуть зустрітися з жертвами насильства. Наразі ми працюємо в трьох областях: Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській. Організовуємо там міжінституційні круглі столи, щоб зрозуміти, чим дихає кожне місто.
Окремо хочу сказати, що разом з агенцією Fama ми готуємо зараз дослідження про те, що таке безпека, безпечне середовище для українців, щоб зрозуміти, чи люди включають у поняття безпеки свою приватність та захист власних меж. Ми хочемо зрозуміти, хто відповідальний за безпеку дитини, чи це лише батьки? Результати круглих столів у містах про безпеку в них ми згодом зіставимо з думкою громадськості про безпеку дитини. Тоді, маю надію, побачимо, де є точки дотику, а де прірва. Таким чином зможемо розробити дорожні карти окремо для кожного міста.
Як би ви узагальнили: навіщо існує Центр гідності дитини?
Наша місія звучить так: «У Церкві й суспільстві творити культуру, де гідність дитини є безумовною цінністю. Сприяти формуванню безпечного середовища і запобігати сексуальному насиллю». Наша глобальна мета — щоб кожне середовище, де є діти, було для них безпечним не тільки у фізичному сенсі, а й в емоційному. Ми дуже хочемо, щоб безпекові політики працювали й вели до відповідальності.
