Із першого англомовного Reporters. Цей спецвипуск — окремий журнал і дещо відрізняється за форматом історій. Під однією обкладинкою зібрані 155 найсильніших документальних кадрів української боротьби за свободу від провідних фотографів і фотографок країни. Це алюзія на 155 мм — калібр західного озброєння, яке Сили оборони отримують від США, Великої Британії, Франції, Литви, Німеччини, Польщі та інших партнерів, і з яким боротьба України не була би успішною. Можете придбати примірник тут.
§§§
У людей є тіло. У спільнот також.
Спільноти здатні відчувати, і в них є нервова система. Доволі часто їх тримають укупі не спільні ідеї, а спільний біль.
Розпочата росією жорстока війна, яку українці нині переживають, підтверджує, що це так. Підтверджує, що порозуміння між нами сильно залежить від співчуття. Підтверджує, що наші фізичні та емоційні рани стають стежками до порозуміння.
Європа — це спільнота цінностей, а це значно ширше за суто географічне поняття. Проте спільні цінності потребують здатності співчувати. Спільноту творить досвід спільного страждання і спільної радості (а також здатності разом страждати і разом радіти).
Ми творимо спільноту й підтримуємо її життя тоді, коли не просто «бачимо біль інших». А тоді, коли відчуваємо чужий біль. Коли разом на нього реагуємо.
Спільнота — там, де почуття не замикаються на одній окремій людині. Спільнота завбільшки така ж, як наша здатність відчувати біль людей, з якими ми, скоріше за все, не знайомі.
Єдність спільноти залежить від того, чи здатні ми відчувати біль разом з тими, чиї обличчя щойно побачили, чиї імена щойно дізналися.
***
Коли втрачаєш приятеля, родича чи близьку людину — втрачаєш частину себе. Цієї частини вже не заміниш. Не знайдеш її копії. Твоя втрата незворотна.
Ба більше: коли втрачаєш кохану людину, втрачаєш себе. Прокидаєшся вранці, встаєш із ліжка, чистиш зуби, вариш каву — але то вже не ти. Всі ці рухи втратили сенс. Значення — це напрям, це вектор твого руху, фізичного чи ментального. Коли втрачаєш того, кого любиш, простір руху зникає разом із його напрямом.
Спільнота деградує, коли не можеш відчувати болю свого сусіда. Коли цинізм бере гору над співчуттям. Коли втрачаєш відчуття незворотного й незамінного.
Цинізм — це коли перестаєш відчувати, що те чи те — незамінне. Цинізм — це логіка нескінченної заміни. Порожній простір, що його можна заповнити будь-чим. Цинізм — це байдужість.
***
Друга половина ХХ століття була періодом конструктивізму. Конструктивізм домінував у гуманітарних і соціальних науках. У його основі лежала ідея про те, що все — ідентичність, нація, гендер, раса, пам’ять — є соціальним конструктом.
Альтернативні поняття стали негативними чи навіть образливими, як-от термін «есенціалізм». Підозра в есенціалізмі — дуже серйозний закид на вашу адресу.
Однак між «есенціалізмом» і «конструктивізмом» є широка середина. Наше соціальне життя здебільшого сконструйоване, але в межах цих конструкцій нас утримує те, що об’єднує ще задовго до народження. Ми не можемо конструювати все, що нам захочеться і як захочеться. Ми будуємо, спираючись на власну пам’ять, географію, історію й досвіди. Не можна їх просто взяти і зруйнувати. Просто деконструювати та реконструювати. Ми, люди, не є рослинами, але маємо в собі щось від ботаніки.
Не можна просто сконструювати чи деконструювати любов, дружбу чи біль. Вони приходять і йдуть — і ми часто не здатні на них вплинути. Якщо вони йдуть самі по собі, тоді їх можна вважати конструктами. Але тільки якщо вони йдуть самі по собі. Коли їх більше немає. Коли вони вмирають, ніби тіла. Коли перестають дихати.
***
Наші спільноти дихають. У них є нервова система. У них є серцебиття.
На відміну від середньовічних прибічників органіцизму чи романтиків XIX століття, ми знаємо, що ці тіла нестабільні. Вони не зафіксовані раз і назавжди. Вони здатні приймати новоприбулих. Здатні переосмислювати самі себе.
Але вони не є чистими конструктами. Вони не постали згідно з планом. І не з’явилися випадково, як комбінації атомів за Демокрітовою моделлю. Вони виростають зі спільного досвіду. Їх живлять наші історії, спогади, сподівання. Їхні корені вбирають рідини з нашого минулого. Спільноти дихають і п’ють, як рослини.
Конструктивізм XX століття керувався критикою органіцизму початку XX століття. Органічна метафора небезпечна, бо веде до радикального виключення. З неї випливає, що людина «народилась» або щоби стати «доброю», або щоб ні — і якщо ні, то краще її знищити. Радикальні есенціалізм та органіцизм спровокували чимало злочинів.
Утім, радикальний конструктивізм також небезпечний. Совєцький Союз був країною радикального конструктивізму. Совєти заявляли, що зв’язок із країною, минулим, традиціями, групами чи ідентичністю не важливий. І що ніякий «есенціалізм» не можна сприймати всерйоз.
Совєцький Союз був «екзистенціалістом» іще до Сартра, щоправда, в поганому розумінні цього слова: совєти стверджували, нібито не треба ні на що спиратися, а отже, можна будувати все, що заманеться. І можна як завгодно змінювати природу — людську і ту, що до людського роду не належить.
Супроти Сартрового їхній нігілізм був геть не здоровий. Він перетворив «ніщо», le néant, на поняття практичне. Якщо ми народжуємося з нічого, то легко і без особливих докорів сумління можемо звести до нічого будь-що.
Коли «ніщо» стає політичним поняттям, люди готові вбивати й нищити — і то масово.
«Du passé faisons table rase» («Почнімо все з чистого аркуша»), як в «Інтернаціоналі» (L’Internationale) Ежена Потьє, першому гімні Совєцького Союзу, що в російському перекладі звучить іще радикальніше: «Весь мир насилья мы разрушим до основанья» («Весь світ насильства ми зруйнуємо дощенту»).
Ідея гомо совєтікус — це ідея людини штучної, совєцького левіафана. Цей радикальний конструктивізм узаконював викорінення у буквальному сенсі цього слова: людей позбавляли коренів та екосистеми, а для цього їх змушували забути рідну мову, їх депортували, їхні землі упокорювали, топоніми змінювали, відбираючи їхні назви й перейменовуючи, і саму природу їхнього середовища теж міняли.
Коли енергія раннього творчого конструктивізму зникла, Совєцький Союз узявся продукувати потворне ніщо. Конструктивізм звели до нігілізму, з якого той і виник. Згідно з цим світоглядом, ніщо не було незамінне. Все можна було викорінити й замінити. Все мало стати вічно замінним. Ніщо не було унікальне. Ніщо не мало обличчя.
Можливо, саме тому Казимир Малевич, найвидатніший український художник-авангардист, у пізніх роботах перейшов від романтичного конструктивізму «Чорного квадрата» до моторошних образів безликих людей.
Гірка правда полягає в тому, що совєцький «анти-есенціалізм» був так само безжальний і жорстокий, як і «анти-есенціалізм» нацистів. Якщо нацистський «есенціалізм» масово убивав людей, бо ті не належали до певної «сутності» (раси), совєцький «анти-есенціалізм» масово убивав людей, бо не вірив у жодну «сутність» і вважав, що все можна стерти, замінити, а тоді сконструювати з нічого.
Європа XXI століття може знайти нову стежку поміж радикальним конструктивізмом і радикальним есенціалізмом. Може переосмислити користь і межі органічної метафори. А також те, як екосистеми й довкілля можуть слугувати комплексною метафорою, яка охоплює і людські суспільства. Європа може переосмислити метафори колективного тіла, якими послуговувались і романтики XIX століття, і соціалісти з республіканцями, і навіть середньовічні філософи.
Метафора колективного тіла не має нікого виключати, а повинна бути відкритою до всіх, хто хоче до неї приєднатись. Але, на відміну від метафори конструктивізму, вона може навчити нас будувати спільноти не лише навколо ідей, а й довкола досвідів. Не лише навколо спільних суперечок, а й навколо спільних прикрощів і спільних радощів.
***
Людські спільноти часто формує смерть. Похорон є початковою точкою для роздумів про гідність, dignitas, як те, що виходить за межі фізичного тіла. Ми відчуваємо обов’язок щиро попрощатися зі своїми мертвими попри те, що знаємо: вони більше не зможуть нам відповісти. Мусимо звернутись до них попри те, що вони більше ніколи не звернуться до нас. Ми відповідальні перед ними.
Коли Пріам просить ахейців віддати йому тіло Гектора, він міркує так: гідність людини не зникає навіть після її смерті. Антігона міркує так само, коли намагається поховати брата попри заборону.
Культуру творить думка про те, що після смерті життя триває. Культура — це насамперед боротьба проти смерті. Плекати землю, щоб та дала врожай; плекати слова, щоб ті поєднали «мертвих, живих і ненароджених», як сказав український поет Тарас Шевченко, — ось що таке культура. Боротьба проти часу, проти Кроноса.
Щоб вижити, спільноти мають бути не лише «уявлені», як казав Бенедикт Андерсон, а й «відчуті». «Люди, які жили сто років тому, це ми», сказав французький філософ Балланш у XIX столітті. Двадцяте століття пропагувало думку, що ми всі — «інші» й маємо шанувати розбіжності між нами. Та в якийсь момент проігнорувало те, що найперше ми всі не «інші» й «сторонні» — найперше ми всі у своїй суті однакові: люди з гідністю.
Спільнота сильна тоді, коли ми в силі відчувати біль одне одного. Глибока тоді, коли глибоким є наше співчуття.
Колись це звалося братерством. Або сестринством. Настав час згадати й ці слова.
У спільноти є не тільки кордони, рамки й інституції, а й нерви, легені, кров і шкіра.
У Європи також є шкіра. Вона буде міцна доти, доки ми будемо не тільки думати, а й відчувати. Відчувати біль інших — і відчувати їхню радість.
Переклала з англійської — Ганна Лелів.
Володимир Єрмоленко — філософ, письменник, колумніст, президент Українського ПЕН, головний редактор UkraineWorld, директор з аналітики «Інтерньюз-Україна», викладач Києво-Могилянської академії.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
