Сіврюк Сіверський і перша книга Бога

— Я укрив його ковдрою і все бігав, бігав довкола. Він не встає, поранений, і лише кості потрощені хрустять, але в мене рука не піднімається добить його — друг же. Думаю, успокоюсь — накачу трохи. Повертаюсь, а він стогне, геть йому зле, вже й не ворушиться. То я витягнув ніж із чобота — він завжди зі мною — і дорізав його. Горло перерізав іще напівтеплому, — каже й зітхає. А тоді раптом: — Пішли, медку трохи вип’ємо, бо мені важко все це згадувати, очі на мокрому місці.

Сіврюк Сіверський — за паспортом Сергій Рубаник — бджоляр із Сумщини, якого дехто вважає екоактивістом, а дехто — схибленим. У місцеві новини чоловік потрапив минулої осені, коли верхи зупиняв вантажівку, що вивозила ліс, і потрапив під колеса разом зі своїм конем.  

Принцип перший. Коняка має робить, і людина також

Дорогою суне чоловік у кирзових чоботях і чорній адідасівській куртці, підперезаній широким шкіряним паском. Чоловік веде гнідого коня, боки якого виблискують на сонці багрянцем. Їх обганяє здоровий кудлатий собака у білих шкарпетках: «Не бійтесь, він інтелігентний». 

Сергієві трохи ніяково відчиняти заіржавілу хвіртку на подвір’я. Бо його мрія на краю Землянки між Шосткою й Глуховом тепер виглядає не так, як кількома роками раніше. 

— Проза жизні — битовуха, — виправдовується, і ми заходимо. Мрія — це садиба «Медовий гай». 

Перед нами — величенька ділянка: дві хати, які точно бачили смаленого вовка, і нерівні вервечки вуликів, між якими отара овець безжурно щипає траву. Розсідланий жеребець закладає вуха і несеться по вологій траві, а коли його наздоганяє пес, парочка починає гучну гру. Коникові Карату — три роки, що на людські — 19, а він усе ще міняє молочні зуби.

— Воно ж дитьонок, по ньому видно: хоче гратися, чухатися, кусатися. А що вони з собакою витворяють — у них своя дружба.

Якийсь чоловік із Канева не мав часу займатись Каратом, тому подарував його Сергієві. Поки їхали потовченою дорогою, в закритого причепа для перевезення коней відпали двері. Діру завбільшки з людину Сергій затулив ковдрою, щоб коня не продуло, і сидів поруч зі знервованим Каратом, колючи йому заспокійливе.

Коли Сергій уперше надів на нього сідло, полохливий Карат стрибав вище хати. Менш ніж за місяць новий господар привчив необʼїждженого жеребця возити вершника. Тепер іще  треба навчитися їздити в упряжі, наростити м’язи і стати «красавцем–мужчиною». 

— Як його у воза? Він же красивий, — кажу. Кінь тоді витягує вперед губи, ніби хоче цілуватись, але я не підходжу.

— Я також красивий, а на мені пашуть. Коняка має робить, і людина також, — відповідає Сергій.

Він підходить до великої пластикової діжки біля зимового сараю, відкриває кришку, набирає і протягує залізний кухоль, повний березового соку з медом. Виходимо за невисоку огорожу одразу в ліс і сідаємо за довгий дерев’яний стіл. Перед нами ставлений мед у пляшці з–під фанти — напій за старовинним рецептом: на відміну від медовухи, має 13–15 градусів міцності, його готують природним бродінням, додаючи трави, корінці і фрукти.

Над нами сосни й високе небо Сіверщини, на яке вже дивились до нас письменник Пантелеймон Куліш, етнографиня Пелагея Бартош, педагог Костянтин Ушинський, богослов Микола Неплюєв, художник Георгій Нарбут, льотчик Іван Кожедуб і найкращий друг місцевої малечі — кінь Владик, покійний. Він був спокійним, як удав, і перекатав на Ñ