Історикиня Софія Дяк очолює Центр міської історії Центрально-Східної Європи з 2010 року. Це незалежна дослідницька інституція, що займається дослідженнями міської історії, цифровою гуманітаристикою, архівуванням і публічною історією. Перед тим як очолити Центр, Софія була його дослідницею, навчалася у Львові, Будапешті, Варшаві. У своїй дисертації вона порівнювала те, як по-різному склалася післявоєнна інтеграція двох міст: Львова і Вроцлава. Центр ніколи не розглядав Львів як річ-у-собі й завжди працює у контекстах — зі штаб-квартирою у Львові, повсякчас ставить українські питання у глобальні контексти.
З повномасштабним вторгненням Центр сфокусувався також і на документуванні війни та підтримці дослідників — так постав симпозіум «Найбільш документована війна», що цьогоріч відбувся вже вдруге й залучив міжнародних експертів. «Назва — «Найбільш документована війна» — це не про змагання довкола розміру, а про трагедію кожної наступної війни в історії людства. Зазвичай остання війна є найбільш документованою — це відображає технічний розвиток, досягнення та їхню доступність. Також змінюється усвідомлення того, що важливе і варте збереження», — пояснює Софія.
Про те, як ефективно будувати архів війни, чому для українського суспільства критично важливі стійкі академічні інституції і як у роботі з історією не втрачати фокусу на людині — читайте в розмові.
Що змінилося в культурно-історичному житті України з початком війни? Якими ви бачите ключові виклики для українських дослідників?
Культурні організації — це свого роду мембрана суспільства, яка одночасно уможливлює зміни і реагує на них. За останні десять років ці інституції активно переосмислювали свої місії та завдання, зважаючи на виклики війни.
Але будь-які організації — це передусім люди, які їх творять і які є частиною суспільства. З початком війни у 2014 році чимало з них вимушено переселялися як усередині країни, так і назовні. А з 2022 року доволі багато українських дослідників, зокрема жінок, виїхали за кордон — це був вибір, вимушений війною. Ця мобільність різна і нерівна. Академічно Україну представляють здебільшого жінки, які формують образ академії та дослідницької сфери. Чоловічих голосів чути менше на міжнародних академічних подіях — це відображає реальність війни та нерівності, які вона приносить.
Кожен намагається знайти своє місце у новій ситуації і продовжувати свою роботу, адже це вкрай важлива частина проживання війни. Йдеться не лише про переміщення людей, а й про трансформації досвідів, способів мислення, праці. І зараз, на третій рік повномасштабної війни, ще гостріше постає питання про подальші траєкторії дослідників, адже стипендії та програми за кордоном поступово завершуються.
Війна спонукає до екзистенційних питань, посилює роздуми про сенси, у тому числі про сенс своєї праці — як у предметі та методах досліджень, їхній суспільній релевантності, так і в умовах праці. Важливо бачити сенс у дослідженнях і творити ці сенси саме в Україні. І це великий виклик насамперед для інституцій, які мають стати привабливим місцем праці — у змісті, у процесах, у гідних умовах. А також бути місцем для повернення і творення нового.
Перед нами стоять великі та складні виклики, тож тепер як ніколи важливі підтримка та солідарність усередині України. Ми бачимо запит на дослідження, викладання, презентації та участь у дискусіях у спеціалізованих чи більш публічних просторах як всередині України, так і в інших країнах.
Зусилля окремих людей працюють на спринтерській дистанції, як відповідь на запит іззовні. Але, якщо ми біжимо марафон і думаємо про тривалі процеси та зміни, які часто окреслюються терміном «деколонізація» та спрямовані на зміни підходів до творення знань про наш регіон, — індивідуально цей виклик ми не подолаємо. Тут мають включатись інституції та цілі середовища, щоб творити можливості для дослідників, спонукати і надихати їх.
Складно мати дослідження про Україну на міжнародному полі без розбудови якісного і динамічного академічного поля всередині країни.
Дуже сподіваюся, що багато хто повернеться в Україну, продовжить роботу у своїй професійній сфері і таким чином не лише долучиться до розвитку і змін, але і якісно їх підсилить.
Розкажіть про роботу Центру міської історії, як змінилися пріоритети Центру з початком повномасштабного вторгнення?
Наш Центр розташований у Львові, і було зрозуміло, що з початком великої війни до міста прибуде багато біженців. Ми вирішили насамперед робити ті речі, що стосуються простої людської солідарності. У нашому будинку є конференц-зал та кафе, а також душова кімната в офісних приміщеннях. На базі цього ми облаштували прихисток для тих, хто цього потребував. Тут люди могли переночувати, перепочити, отримати потрібну інформацію. Подібно вчинили багато інституцій культури, які мали такі простори, насамперед великі зали.
Працюючи в інституції, яка займається дослідженнями міської історії, годі не мати асоціацій з минулим: з містом у часі Великої війни, яку ми знаємо тепер як Перша світова і про яку в 2014 році ми робили виставковий та цифровий проєкт; і, звісно, з 1939-м, коли у Львів, окупований та анексований Радянським Союзом, втікали від німецької окупації. Найбільше було євреїв-громадян Польщі, які приймали складне рішення про те, під якою з двох окупацій є більші шанси вижити. Війна — це також історія складних рішень на рівні кожної людини, близьких та родин, які ухвалюються в ситуації величезної загрози, але з надією на життя. Прихисток у Центрі працював до серпня 2022-го і за цей час став місцем тимчасового перепочинку для більш ніж 400 людей.
[Читайте також: Саша Довжик: «Я думаю про тіло української культури як про полотно, де Росія постійно випалює нові дірки»]
Центр також відчинив свої двері для вужчого кола колег та партнерів. Навесні 2022-го тут тимчасово працювала частина команди Українського інституту, колеги з Києва та Харкова. Зрештою, ми змінили наші програми резиденцій та запровадили стипендії для дослідників у гуманітарних науках в Україні у співпраці і за підтримки наших довготривалих партнерів. Для нас такі програми — не лише про фінансову частину, але й про мережування та підтримку, про критичні відгуки та коментарі, про творення нових знань в оперті одне на одного.
Майже вся команда Центру залишилася у Львові, до нас долучилися нові колеги з Києва й Харкова та з інших інституцій. Це дозволило продовжити й переформатувати роботу у наших програмних напрямках — дослідницькому, освітньому, цифрової та публічної історії. Уже в перший тиждень після повномасштабного вторгнення Росії ми з колегами почали обговорювати, що можемо зробити професійно як дослідники у сферах історії, соціології, візуальних студій, культурології, цифрової гуманітаристики.
Розуміючи з досвіду минулих воєн, наскільки важливими є джерела для майбутніх розповідей про війну, ми почали рухатися у чотирьох напрямках: збору усних історій досвідів вимушеного переміщення; архівування вибраних каналів у телеграмі, через який багато українців дізнаються, проживають та діляться свідченнями про війну; візуальної документації змін у повсякденному житті та міському просторі; збору та запису щоденників та снів. Ми спиралися на певний досвід: у Центрі від початку нашої роботи є колекції цифрових та оцифрованих джерел про міське життя, які складають наш Міський медіаархів. Це і зображення, і відео, і карти, і усноісторичні інтерв’ю, і — віднедавна — документи. У 2013 році ми записували інтервʼю на Майдані з людьми з різних регіонів і на початку 2014 року продовжували це робити у Львові, Києві та Харкові. У 2020 році ми просили людей ділитися своїми досвідами проживання пандемії та карантину. Але повномасштабне вторгнення було викликом зовсім іншого рівня — методологічно та етично.
Запис свідчення чи збір матеріалу — це лише початок. Важливо не просто зафіксувати, але й розуміти, як організувати матеріали в архів, тобто продумати цілу логістику, куди і як ми рухаємося.
Це виклик не лише для нас: у цьому полі працюють різні фахівці — від юристів, які готують матеріали для судів і майбутнього трибуналу, до митців та журналістів. Документування війни в Україні спричинило появу багатьох ініціатив. Усвідомлення цього спонукало нас не лише комунікувати та контактувати з колегами, але й подумати про сталий формат зустрічей і розмов. У 2023 році ми провели перший симпозіум «Найбільш документована війна», у якому взяли участь понад 150 фахівців з України. Люди мали можливість познайомитися, відповідально поділитися досвідом, практиками. Цього року ми презентували каталог документаційних ініціатив, де можна зареєструвати свій проєкт, знайти партнерів чи шукати когось до поради. Важливо, щоб індивідуальні досвіди творили та якісно розвивали ширше поле документування, вивчення та осмислення війни.
Ми працюємо над тим, щоб обмін досвідом був тривалим і сталим. Тому симпозіум є щорічним і цього року відбувся другий — він був уже міжнародним. Це стало можливим завдяки співпраці партнерів — Центру, Інституту гуманітарних наук у Відні, Університетові Сент Галлену, і з цього року — новоствореної інституції INDEX: Інституту документування і взаємодії. І, звісно, завдяки активній участі всіх сторін.
Назва — «Найбільш документована війна» — це не про змагання довкола розміру, а про трагедію кожної наступної війни в історії людства. Зазвичай остання війна є найбільш документованою — це відображає технічний розвиток, досягнення та їхню доступність. Також змінюється усвідомлення того, що важливе і варте збереження. Не тільки професіоналами істориками, юристами чи журналістами, але й людьми, які проживають війну, бачать себе суб’єктно, а свій досвід історичним.
Важливим є сам процес збору досвідів. Навіть якщо ті чи інші свідчення не потраплять в архів (бо люди, які діляться своїми свідченнями, мають право як дати дозвіл на їх удоступнення, так і забрати його), усі задіяні у процесі отримують можливість виговоритися, поділитися, поспілкуватись і дістати підтримку. Це такі мікроакти творення зв’язків, усвідомленого співпереживання та співпроживання в суспільстві.
Як ви працювали з візуальними та цифровими матеріалами?
Візуальне та цифрове дуже присутні в документації сучасної війни РФ проти України. Фото війни — це особливий жанр документалістики.
Ми теж збираємо фотоархів, пов’язаний з цією війною, — робили світлини не самі, але просили про це фотографів. Враховуючи усі обмеження воєнного стану, ми просили зосередитися на міській щоденності та її змінах, на просторах: прихистках, бомбосховищах, волонтерських центрах, об’єктах спадщини в місті, барикадах, але і загальніше — на вуличному житті.
Ми також просили людей надсилати нам свої фото разом з описами до них. Це така самодокументація, яка дозволяє включити в архів приватні погляди.
У таких світлинах багато щоденності. Наприклад, якось ми отримали фото моря. На перший погляд — спокійний образ пляжу. Але це фотографія війни: про це каже і дата, і те, що до моря не можуть піти, бо воно заміноване. Чи фото саду ранньої весни на дачі. Але опис уточнює, що це час, коли лунає тривога. В результаті ми не лише отримали візуальні матеріали, які є важливими джерелами війни, але також могли аналізувати настрої людей, що для них має значення, що цінне, що болить. Адже в місті існує не лише вокзал, переповнений біженцями, чи зруйнована ракетою будівля, але також дерево, яке зеленіє у середмісті. Те, що виглядає нормальним, є частиною війни і може стати частиною її історії. Контекст змінює все.
І ще один важливий напрямок — це документація того, що перебуває у цифровому інформаційному просторі, особливо у соцмережах. Одним з викликів для документування цієї війни, та й сучасності загалом, є зберігання чогось, що є плинним і нетривким за своєю природою, створеним насамперед для швидкого обміну та постійних оновлень. У кінці лютого 2022 року ми вирішили архівувати телеграм-канали — цей проєкт веде мій колега Тарас Назарук.
Розкажіть про процес запису інтервʼю. Як і про що запитували людей?
У Центрі проєкт збору інтерв’ю веде моя колега Наталія Отріщенко, дослідниця-соціологиня, яка багато років курує нашу колекцію усноісторичних джерел «Міські розповіді». Наталя вела розробку методології збору свідчень про війну в Центрі і розбудувала команду та міжнародні партнерства.
Якщо говорити про сам запис інтерв’ю, то до цього процесу потрібно було готуватися, найперше, емоційно, адже, як правило, нам непросто бачити людей у дуже вразливому стані. Це потребує, з одного боку, певного налаштування, продумування питань, сценарію, але з іншого — інтуїції та професійності, щоб у ході розмови зрозуміти, яку тему варто зглибити, а яку оминути, як працювати зі складними емоціями — тих, хто оповідає, але також і з власними, як враховувати питання безпеки. Ми фокусувалися на повсякденні війни. Важливими темами є простір — дому, дороги, нового місця; зв’язків — з людьми, але теж із собою, своєю тілесністю; часу — його різного тривання і відчування.
У цих розмовах можна побачити різні хронології досвідчення та усвідомлення війни — для одних у 2014, для інших у 2015, а для когось у 2022. У такому підході відкритість на час минулий пов’язана з відкритістю на час майбутній. Люди, які погодилися на розмову, знали, що ми будемо оприлюднювати інтервʼю лише згодом, — це зняло відчуття тривоги за те, що свідчення можуть стати публічними відразу. Це інший підхід, ніж в інтерв’ю, які беруть для преси, чи у свідченнях для розслідування воєнних злочинів.
Розмова — це також про довіру. У кожного респондента і респондентки запитували про готовність до другої розмови, і майже всі погоджувалися. Цьогоріч колеги у Центрі та наші міжнародні партнери у Польщі, Німеччині, Люксембурзі працюють над другою хвилею інтерв’ю з тими, з ким говорили у 2022 році. Також маємо сподівання, що з цими людьми ми матимемо розмови після війни і разом створимо архів, де досвід людини не є схопленим в окремому відрізку часу, а представлений у динаміці.
Як ваша робота з памʼяттю про Другу світову війну допомагає у проєктах, повʼязаних із вторгненням Росії?
Як історикиня я, звісно, думала про те, які джерела ми маємо і яких не маємо для вивчення досвідів попередніх воєн, як вони з’явилися та збереглися. Коли дивитися на джерела Другої світової війни, особливо для історії України, помітно, як бракує голосів про щоденні досвіди.
Сьогодні є багато ініціатив, які збирають і спонукають до появи его-документів та особистих свідчень, є велике усвідомлення важливості, але теж є більша свобода для вираження. Разом з цим ми розуміємо, що навіть маючи якомога більше цих свідчень, ми ніколи не будемо мати повної історії війни, як ніколи не матимемо повної історії миру. Це завжди буде частина реальності, але важливо мати більше фрагментів для кращого розуміння минулого.
Війна — це час переосмислення всього, і в тому числі історичного фаху. У цьому процесі для мене помічним є перечитування двох текстів, з якими я працюю, над якими думаю, у стосунку до цього питання особливо. Обидва створені у часі війни, обидва в підпіллі, обидва автори не пережили війну, обидва важливі і знані, але розташовані на різних полицях, так би мовити, «історичної шафи».
Перший — «Апологія історії, або Ремесло історика» Марка Блока. Написаний у 1941-1942 роках, класичний текст, який студенти-історики читають на першому році навчання. Блок закликав не сплющувати багатовимірність реальності, не зводити її до «образу в чорному та білому», спершу шукати розуміння та пояснення вчинків та дій, а вже другим кроком — робити судження. Це людяний, навіть людиноорієнтований текст, написаний у дуже темних часах.
Інший текст — це архів «Онег Шабат» або архів Емануеля Рінґельблюма, знаний за іменем історика, який його створив у співпраці з колегами у Варшавському гетто. Цей архів є однією з найбільших збірок історичних джерел про Голокост.
Але також це важливий методологічний «текстом» для дисципліни історії загалом. Рінґельблюм, уродженець Бучача, який переїхав до Варшави, був не тільки істориком, але й активним учасником громадських організацій. Один із підходів, який він запропонував в архіві і який дуже суголосний мені, є про важливість документування різних досвідів та свідчень — не лише тих, які подібні або близькі до наших, або збігаються з нашими позиціями — політичним, ідеологічними, соціальними. В реальності, яка тотально і планомірно знищувалась, архів постав як акт спротиву, щоб зберегти пам’ять про складну реальність єврейського суспільства та свідчити про жахливий злочин, який згодом отримав назву «геноцид». Це релевантне для нас тепер і взагалі для писання історії. Минуле й теперішнє є місцями для різних поглядів і досвідів.
Які виклики для збереження матеріальної та нематеріальної культурно-історичної спадщини стоять перед Україною в контексті війни?
Очевидно, ми пробуємо зафіксувати руйнування та зберегти якомога більше. Втрати є величезними. В історії спадщини руйнування або загроза втрати відігравали важливу роль. Усвідомлення, що все матеріальне є крихким, спонукає нас ставати чутливішими, перестати сприймати реальність як даність. Розуміння втрат теж веде до осмислення і переосмислення того, що вважати спадщиною.
В основі процесу творення спадщини є вибір та відбір, а згодом — перегляд. Хоча спадщина може сприйматись як щось тривке і стабільне, якщо придивитися до рішень та процесів, то картина стає дуже динамічною. Вона великою мірою віддзеркалює ширші суспільні процеси, виклики, обмеження, які транслюються на те, що може вважатися спадщиною, а що ні. Тому спадщина — це не лише про історію того, що цінують у певному історичному часі та контексті, але також про те, чого не помічають. Спадщина може бути як інструментом творення спільноти, так і інструментом виключення, ієрархізації та дискримінації. Подивившись на список памʼяток архітектури та історії в Україні, ми помітимо, що більшість розташовані у Центральній і Західній Україні. Це не означає, що в одних регіонах більше спадщини, а в інших — менше. Йдеться про те, як у певний історичний період сформувався певний канон того, що вирішили називати спадщиною і зафіксувати як таку. Умовно кажучи, палац XVIII століття ми називаємо спадщиною, завод кінця XIX століття — можливо, а от завод 80-х років XX століття — скоріш за все, ні. Тому тут питання, хто і як визначає, наскільки широким є віконце, крізь яке має пройти дійсність, аби стати спадщиною.
Індустріальна спадщина лише віднедавна потрапила у фокус, а це велика частина історії України.
Ми маємо цілі індустріальні райони, будівлі з XIX і через усе XX століття, які формували значну частину міст та регіонів. Є багато прикладів переосмислення індустріального — через комерційні та культурні проєкти. Але індустріальне — це не лише про великі будівлі та території, це про людей, історії життя у складній, виснажливій праці, яка трансформувала все — тіло, щоденність, природу. Іншими словами, чи можуть ці обʼєкти інфраструктури бути частиною матеріальної спадщини? Чи може вміння лагодити ці об’єкти стати спадщиною нематеріальною, як кухня, танці, одяг?
Коли будівлі та об’єкти зазначені у реєстрі спадщини чи в каталогах, ми хоча б розуміємо втрату. Але є багато об’єктів, про які ми раніше не думали як про спадщину, — наприклад, родинні альбоми зі зруйнованих міст, містечок та сіл, більшість яких утрачені або знищені. Минулого року ми розпочали ініціативу зі збору сімейних фотоархівів з міст, що зазнали урбіциду, — Сєверодонецька, Маріуполя та Бахмута. Викликом є те, як зібрати вціліле — на папері чи як фото у смартфоні, і як працювати з такими матеріалами. Це теж поштовх для перегляду самої концепції спадщини.
Саме тому такими важливими для спадщини є люди як носії унікального досвіду, компетенцій, пам’яті, спільнот і середовищ, які вони творять. Цілі села, містечка й міста знищуються війною, а їхні мешканці або вбиті, або опинилися в російській окупації, або змушені стати біженцями. Це спонукає дбати не лише про матеріальні речі, але також думати про соціальне значення спадщини, яка може творити культурний, емоційний зв’язок між місцем, яке важливе, але до якого не можна зараз поїхати, і теперішнім місцем мешкання; і може допомогти прожити травматичний досвід втрати дому у війні.
Війна — це також розмова про політики пам’яті, що ми спостерігаємо зараз в Україні. Як повинна формуватися політика пам‘яті на державному рівні?
Мені ближче поняття культури пам’яті, ніж політики пам’яті. Політика пам’яті є одним з елементів, які формують та впливають на культуру пам’яті. Звісно, це важливий елемент. У політиці пам’яті є багато влади, яка може певні речі уможливлювати та посилювати або ж блокувати та робити непомітними.
Для мене як для дослідниці, але теж і громадянки України, історична пам’ять точно не має бути централізована, а має будуватися на діалозі та якомога більш горизонтально.
Якщо є єдиний виконавчий орган, тоді це не діалог, а комунікація зверху донизу. До формування діалогічної культури пам’яті мають бути залучені дуже різні дієвці з різних структур, а також інфраструктур: музеїв, галерей, архівів, цифрових просторів, освітніх ініціатив, бібліотек і так далі. Тобто нам потрібні місця, в яких можна зберігати, досліджувати, проговорювати, дискутувати, артикулювати, ділитися.
Якщо подумати про майбутню пам’ять війни, яка триває, то, сподіваюся, ми не матимемо єдиного централізованого архіву війни. Ми уже бачимо творення архівних колекцій у різних організаціях та навіть індивідуальних дослідників чи активістів. Напевно, таких архівів буде чимало і створиться децентралізована мережа. Така децентралізація є водночас і викликом, і можливістю: це дозволить архівам бути у різних значеннях ближчими до людей — не лише у локаціях, але і в підходах, щоб дати змогу багатьом людям почуватися причетними до збереження памʼяті. Варто пам’ятати, що архів є більше, ніж місцем збереження та удоступнення документів. Це інструмент влади, а відтак — увладнення й поневолення, надання голосу і замовчування. У Центрі ми багато думаємо про архівне.
Наш Міський медіаархів — це не тільки збір, зберігання, дослідження, удоступнення та популяризація історичних джерел, але також місце переосмислення ролі архіву в суспільстві загалом та критичного осмислення того, як творяться історичні джерела. Концептуально архів може бути одним із місць демократизації, не лише історичної науки, але й суспільства загалом. Тому сподіваюся, що пам’ять про війну формуватиметься з багатьох місць, багатьох голосів і у дискусіях. Паростки цього можна побачити вже тепер, і це теж відрізняє нас від Росії, де сьогодні пропаганда мобілізує історичну пам’ять для агресії.
Від самого початку вторгнення ви й ваші колеги багато говорите про Україну на міжнародних майданчиках. Які тенденції ви спостерігаєте в цих розмовах, що змінюється у сприйнятті нашої країни?
Найперше треба розуміти, що слово «міжнародне» може окреслювати різні речі. Часто, кажучи про міжнародне, ми не маємо на увазі рівномірно весь світ, а великою мірою говоримо про країни Заходу. Тобто нас цікавлять саме розвинені країни, в яких є чимало ресурсів, а їхня підтримка є критичною. Це також країни, на які ми орієнтуємося ціннісно, навіть якщо часом безкритично. Багато з них стають нам ближчими — це тимчасові або і майбутні домівки громадян України, які вимушено покинули дім через війну. Відповідно, з перспективи України географія «міжнародного» є водночас і політична, і дуже персональна. Війна ще більше змінює та переплітає ці виміри.
Якщо думати про різні частини світу, з початком повномасштабної війни ми побачили, як недооцінюємо країни Африки, Азії, Латинської Америки, що мають великий вплив у міжнародних інституціях і впливають на світовий порядок. Тут також політичне переплітається з персональним. Коли я розмовляла з журналістами, які приїздили до України після 2022 року, час від часу виринав коментар про те, що вони зустрічали людей у цих країнах, які самі, або чиї батьки навчалися у Києві, Харкові, чи інших містах. Нам важливо побачити ці зв’язки зі світом і критично їх осмислити.
У ситуації загрози існуванню зрозумілим є бажання тримати фокус на собі. Але теж варто думати про те, як можна змінити розподіл уваги загалом. Бо є країни, що постійно у фокусі, а є такі, що про них згадують тільки тоді, коли там стається щось страшне. Це рух у багатьох напрямках: про те, наскільки нас помічають і знають, але теж і про те, кого помічаємо і знаємо ми.
Ще до війни Україна не була повністю поза фокусом, адже ми все-таки розташовані на Європейському континенті, хоч і в не найбільш ресурсній його частині. Якщо брати до уваги регіон Східної Європи, то у ньому найбільша увага дослідників-істориків була саме до Росії, здебільшого до союзного та імперського центрів — Москви та Санкт-Петербургу. Власне, війна змістила цей фокус: Україною стали цікавитися набагато більше, вивчати, пробувати зрозуміти. Наші дослідники, культурні діячі, дипломати активніше включилися в діалог про Україну на міжнародних майданчиках. Війна є поштовхом для переосмислення Східної Європи і спонукає мислити не лише проєктами, але й інституціями. Одним з таких прикладів є заснування нової асоціації дослідження регіону — RUTA, з інавгураційною конференцією в Україні.
Важливо розуміти, що нас починають чути більше ще й тому, що ми дуже інтегровані у світ через міграцію. Нині — через наших співгромадян, які опинилися у різних країнах світу, але також історично, адже майже всюди є люди з корінням в Україні. Це не лише етнічно окреслена українська діаспора, але і люди, які мають свої польські, єврейські, менонітські, грецькі, болгарські та інші родинні історії у містах, містечках та селах України. Це дуже велика глобальна присутність та незліченні ниточки зв’язків через родинні історії. Така присутність потенційно набагато ширша, ніж те, як ми класично окреслюємо діаспору. Україна може бути близькою для багатьох, якщо ми в Україні їх побачимо.
Із сьогоднішньої перспективи, як вважаєте, чому Росія отримала такий фокус уваги впродовж ХХ століття?
Значною мірою цьому сприяли російські та радянологічні студії, більшість з яких виникли в час Холодної війни у Північній Америці і країнах Західної Європи як спосіб дослідження ворога. У ці дослідження десятиліттями вкладали чимало ресурсів, зокрема державного фінансування. Це має тривалі структурні наслідки, й коригування цієї ситуації теж займає час. Великим викликом є зміна такої оптики.
Процеси децентралізації дослідницьких фокусів не почалися у 2022-му, але дуже посилилися. У цьому процесі, мені здається, важливо розірвати прямий і непорушний ланцюг значень, у якому Російська імперія дорівнює Радянському Союзу і дорівнює сучасній Росії. Цей ланцюжок активно підтримує російська влада у своїх претензіях на буття глобальною суперсилою. Але тут ідеться про набагато складніші історичні реальності, тож ми не можемо підміняти як синоніми «радянське» та «російське». Вони пов’язані, але не тотожні. Одна з перспективних стежок для критичного вивчення та осмислення як імперії, так і Союзу — через дослідження того, що окреслюється «периферіями».
Дослідження історії Радянського Союзу критично важливі не лише з перспективи Москви як політичного центру, а й з погляду Києва, Харкова, Львова, Тбілісі, Риги, Гродна, Бішкека та інших.
Часто саме в них можна побачити, як працюють практики домінування, контролю та насилля, але теж участі, включення та авансу. Іншими словами, периферії є дуже центральними. Це велика частина складного історичного досвіду. Якщо ми викинемо його з історії, це хіба ускладнить розуміння, де ми є і ким ми є. Бо памʼятник ми можемо викинути, але всього не викинеш, всіх архівів не спалиш і памʼяті не зітреш. Тому так важливо не боятися болісного досвіду і вміти аналізувати його і формувати власні наративи.
Зміни в дослідженнях будуть також і коли колишні периферії вивчатимуть колишні центри, а не навпаки. Тут велике питання та виклик, щоб в Україні — бодай з очевидних безпекових причин — належним чином розвивати дослідження Росії, особливо після розпаду Союзу і утворення Російської Федерації як сусіда і як противника.
Можна навіть парадоксально сказати, що потрібно трохи менше фокусу на дослідженнях Росії у світі і більше фокусу на дослідженнях Росії в Україні. Тут ми можемо розвивати нашу експертну позицію — для себе і для світу.
Як ефективно комунікувати проукраїнські наративи для міжнародних середовищ?
Без сумніву, війна, яку веде Росія проти України, — гібридна, і історія, минуле є одним з вимірів, який ми не можемо ігнорувати. Але також дуже важливо думати асиметрично, не замикатися лише на порядку денному. Тому одне із завдань істориків сьогодні – досліджувати російські дискурси, показувати, як пропаганда, міфи, які транслює Росія, стають частиною війни. Але, з іншого боку, важливо не зводити роботу лише до дослідження російської пропаганди, і бачити не лише політичний вимір історії, а також тримати у фокусі життя та зміни в Україні, свідчення людей. Для цього потрібно змінювати підходи до історичного знання, культури, до роботи з теперішнім і минулим.
Протистояти засиллю російських наративів треба не лише кількісно, але і якісно.
Тут важливо формувати наративи, які представляють Україну як частину цього регіону, як місце, через яке можна писати історію різних регістрів, як національну, так і міську, транснаціональну, глобальну. З території сучасної України з кінця XIX століття і аж дотепер емігрувало дуже багато людей — ми набагато більше інтегровані у світ, ніж собі уявляємо. Історія України є переплетеною (те, що англійською називається entangled history).
Щоб написати історію Львова, приміром, потрібно звертатися до польської, єврейської, радянської історії. Це справедливо майже для всіх міст та сіл України.
Історія окремої країни не формується в закритих рамках, вона дуже повʼязана із сусідніми країнами і сусідніми історіографіями. Нам потрібно, з одного боку, розбудовувати розуміння регіону крізь призму української перспективи, але, разом з тим, робити його не україноцентричним, а інклюзивним.
Як українцям не зламатися, не бути розчавленими багажем історичної памʼяті, і яка в цьому роль Центру міської історії?
Стійкість формується не одним стрижнем, а багатьма точками. І однією з таких точок за непрості роки революцій, пандемії, війни був і є Центр міської історії, якому цьогоріч виповнюється 20 років. Наша наскрізна ідея — підсилювати дослідницьке коло всередині країни і допомагати йому звучати на міжнародній арені. Це довгий марафон для багатьох, і ми бачимо нашу роль у сприянні якісним дослідженням, підсиленні критичного вивчення та інклюзивного розуміння минулого. Не лише заради минулого, але для творення більш відповідального та приязного суспільства — і для людей, і для природи.
За ці два десятиліття багато змінилося: з’явилося більше інституцій та ініціатив, в тому числі тих, які працюють із фокусом на міста. Партнерства та співпраця є засадничими для всіх наших напрямків — від досліджень до освітніх проєктів та цифрової і публічної історії. Це дає велику радість у співпраці і дозволяє робити разом те, що не під силу одному. Виклики дійсно великі, а відповідальність висока — йдеться про спільне майбутнє.
У нашій історії ХХ, а тепер і ХХI століття багато досвіду насильства та страждань, поламаних життів. Через дослідження та формати публічної історії ми можемо давати голос скривдженим, убитим, непоміченим та витісненим з уваги. Це постійний і нескінченний процес, який теж є виміром досягнення справедливості. Майбутнє є відкритим, а минуле є постійним відкриванням та перевідкриванням. Попри всі жахіття ХХ століття, особливо двох великих воєн, які принесли стільки смертей, руїн та страждання, ми бачимо, як життя відновлювалося. Так, покалічене, з болем і втратами.
Війна — це велика несправедливість і біда, але важливо розуміти, що буде завершення війни і буде перемога. Для тих, хто досвідчив війну, хто втрачає близьких, війна триватиме у пам’яті і пам’ятанні. І подібно довгим буде повоєння. Повоєння — це не лише про відбудову міст та споруд, але й про тривалу роботу з травмою і втратою, з горем, про загоювання ран і життя зі шрамами, про безперервний аналіз та рефлексію. Тому історичний досвід треба не катастрофізувати і не намагатися стерти чи забути, а вивчати й осмислювати як такий, що зуміє допомогти нам ставати кращим суспільством та державою, у якій можна бути собою.
