Це друга частина статті «СПІЛЬНОДІЯ: модель взаємодії активних громадян в успішному суспільстві». У ній ми ділимось своїми міркуваннями про можливість змін у суспільстві, розумінням українського контексту, обґрунтовуємо важливість ціннісно-поведінкової готовності суспільства до змін загалом та колективної дії у стимулюванні змін «знизу».
[Підтримайте The Ukrainians — приєднутеся до Спільноти.]
Про соціальні дії та взаємодії
Суспільство — це не просто сукупність людей, які проживають, наприклад, у певній країні. Сутність суспільства, його стан виявляється у соціальній взаємодії людей. Саме вступаючи в соціальні взаємодії, кожна людина є одночасно і «продуктом» суспільства, і його «творцем». Кожен із нас упродовж свого життя засвоює окремі переконання та моделі поведінки, які існують у суспільстві (є «продуктом» суспільства), але водночас своїми щоденними діями та взаємодіями долучається до творення поточного стану суспільства, пропонуючи щось нове або відтворюючи існуюче. На нашу думку, соціальну поведінку людей визначають механізми «агентності» та «суб’єктності».
Агентність як механізм, що визначає соціальну поведінку людини, передбачає «автоматизовану» схильність діяти певним чином. Людина не надто замислюється, бо таку дію підтримує решта суспільства. В основі механізму агентності лежать наслідування та соціальна адаптація, орієнтовані на суспільні переконання та установки щодо того, як «правильно» вчинити, яка дія є «перевіреною», приведе до успіху, матиме менше загроз тощо. Агентність підтримують культура суспільства та правила наявних соціальних інститутів. Дія, яка має в основі агентність, передбачає те, що людина відтворює існуючу «соціальну програму», адаптується до соціального середовища.
Суб’єктність, як механізм соціальної дії, пов’язана з готовністю і спроможністю людини будувати дію автономно. Дії, пов’язані із суб’єктністю, є самостійними усвідомленими діями, які ґрунтуються на власному розумінні та аргументації того, хто їх здійснює. Суб’єктність визначається готовністю діяти відповідно до власних раціонально обґрунтованих переконань та розумінням причин і наслідків таких дій, а відтак із діями, що можуть і не збігатися з тим, «як прийнято». Дія, побудована на механізмі суб’єктності, передбачає те, що людина формує власну «соціальну програму», її дії спрямовані на зміни і впливають на соціальне середовище.
Зазначимо, що механізм агентності не означає, що дія, побудована на ньому, є нераціональною. Тут людина теж може раціонально обґрунтовувати свої дії, але її обґрунтування спирається на те, що саме так робить більшість, саме такий вчинок у суспільстві вважають правильним, безпечним, така дія дає потрібний результат. Суб’єктна ж дія передбачає більше індивідуалізму, пов’язана із власними добре усвідомленими розуміннями, переконаннями і мотивами.
Агентність як механізм, що визначає соціальну поведінку людини, передбачає «автоматизовану» схильність діяти певним чином, суб’єктність — пов’язана з готовністю і спроможністю людини будувати дію автономно
Наприклад, у період, коли створення ОСББ було ще не поширеною та новою практикою, людина чи група людей, які розібрались у перевагах та тонкощах його створення, стають ініціатором цього процесу у своєму будинку. Вони організовують сусідів, проводять необхідні роз’яснення, ініціюють збори мешканців тощо. Тобто демонструють дію, в основі якої лежить механізм суб’єктності. Ті ж, хто пасивно чи активно підтримують процес створення ОСББ, спираючись, наприклад, на більшість сусідів, які «за» його створення, або на той факт, що мешканці сусідніх будинків уже створили ОСББ і задоволені, — демонструють у своїх діях агентність.
Фактично, механізм суб’єктності може бути основою для інноваційних дій та взаємодій, а механізм агентності більше сприяє консервативним діям та взаємодіям, уже притаманним суспільству чи групі. Варто також зазначити, що одна й та ж людина здатна демонструвати і суб’єктність, і агентність у своїх діях. Наприклад, людина може демонструвати суб’єктність, самостійно прорахувавши фінансову вигоду та встановлюючи у своєму помешканні енергоощадні технології (в ситуації, коли це ще не є поширеною соціальною практикою і на рівні суспільної думки вважається не дуже потрібним чи ефективним). Ця ж сама людина в ситуації, коли в її багатоквартирному будинку через неефективну роботу комунальників (наприклад, незасклені вікна на сходовому майданчику) теж будуть енерговтрати, може залишатися осторонь цього, бо так само, як і більшість, вважатиме, що це не її справа або що будь-які звернення до відповідних служб є марнуванням часу, — тобто діяти агентно.
На нашу думку, більшість дій значної частки членів суспільства пов’язані все ж таки з механізмом агентності. Тобто зазвичай відносна більшість суспільства радше відтворює поточний стан речей, а не змінює його.
Домінування певних способів дії та взаємодій у суспільстві визначається тим, які саме з них стали для суспільства звичними і які дії є успішнішими. Наприклад, поки для більшості звичним і прийнятним є перебігати дорогу на червоне світло, така поведінка вважатиметься нормальною і буде поширеною. Допоки давання хабара буде тією дією, яка гарантує отримання довідки від органів виконавчої влади, така поведінка вважатиметься необхідною, виправданою чи раціональною.
Зазначимо, що для зміни агентних дій важливими є помітні, результативніші дії, альтернативні до існуючих. Якщо, ситуативно, на світлофорі є більше тих, хто чекає зеленого сигналу, щоби перейти дорогу (не зважаючи на те, що в принципі прийнятно перебігати дорогу), бо розуміє, що це порушення правил і загроза своєму та чиємусь життю (вчинки тих, хто здійснює альтернативну дію, побудовані на суб’єктності), і менше тих, хто націлений перебігти (тобто діють агентно, відповідно до існуючих суспільних переконань), то другі будуть відчувати в цій ситуації «тиск більшості» і поступово почнуть у своїх агентних діях підлаштовуватись під нову норму поведінки — чекати зеленого сигналу світлофора.
Якщо людина, котра звикла пришвидшувати отримання довідки віддякою чиновнику, дізнається, що, наприклад, її знайомий отримав послугу офіційним шляхом і витратив не набагато більше часу, і якщо кількість таких прикладів буде все більшою, то вона поступово впевниться, що саме така поведінка має сенс і для неї. Тому «драйвером змін», які проявляються в діях та взаємодіях, є саме суб’єктні дії. Хтось першим має почати чекати на світлофорі зеленого сигналу, а хтось повинен бути готовим його підтримати. Хтось має наважитись і, долаючи всі «труднощі», отримати довідку без віддяки за це чиновнику, пославши в суспільство сигнал, що це і можливо, і не потребує додаткових витрат. Ми розуміємо, що ці зміни можуть бути впроваджені інституційно, через контроль та примус (наприклад, високі штрафи). Але і в цьому випадку, допоки такі зміни не почнуть проявлятись у реальній поведінці людей, вони не будуть частиною реального стану суспільства.
Якщо запропоновані способи дій не будуть задовольняти індивідуальних інтересів громадян і якщо такий контроль за діями зникне, то суспільство, скоріш за все, «відкотиться» до свого попереднього стану. Окрім цього, якщо інституційні зміни сприйматимуть як «несправедливі», «неправильні», «силоміць насаджені згори», то вони будуть для суспільства не гармонійними, а такими, яким варто пручатися. Це теж стимулюватиме суспільство спробувати повернутися до старого укладу життя.
У наведених вище альтернативних агентних та суб’єктних діях різниця між ними пояснюється цінностями, з якими вони пов’язані. Саме те, на яких цінностях побудовані дії кожного з нас, визначає стан суспільства загалом. Наприклад, дія, пов’язана з цінностями, які передбачають, що хороші відносини є важливішими за дотримання правил,[1] буде проявлятись у тому, що в ситуації, коли сусід миє власне авто у подвір’ї багатоквартирного будинку, порушуючи норми законодавства та забруднюючи довкілля, його сусіди не будуть звертати уваги на це і скаржитись у відповідні служби. Якщо більшість буде діяти саме так, то в суспільстві люди будуть вважати нормальним і виправданим недотримання окремих правил, а довкілля буде забрудненим. Якщо ж в основі дій лежатиме важливість правил і більшість людей, попри те, що з таким сусідом можуть погіршитись стосунки, зупинятимуть його дії, то в суспільстві буде розуміння, що дотримання правил є беззаперечною нормою, а довкілля не зазнаватиме шкоди.
Поточний стан українського суспільства
Погляньмо, відповідно до окреслених вище позицій, на українське суспільство. Щодо кількості людей, які готові діяти «суб’єктно», ми припускаємо, що їх уже є достатня критична маса.[2]
Щодо того, чому ця «критична маса не вистрілює» і залишається обабіч реального впливу на зміни в суспільстві, хотіли б зупинитись на кількох міркуваннях. Загалом спосіб, у який відбуваються соціальні взаємодії, свідчить про «атомізованість» українського соціуму,[3] коли люди загалом не схильні орієнтуватися на спільну дію за наявності спільного інтересу чи мети, навіть у ситуаціях, коли вони для них особисто є важливими.
Це пов’язано з тим, що для українського суспільства характерний стан загроженої безпеки: як матеріальної — пов’язаної з труднощами забезпечення базових потреб, так і ментальної — спричиненої «невпевненістю у завтра», що випливає з нестабільності «правил гри» у суспільстві.
За таких умов відносини у суспільстві будуються довкола виживання, конкуренції за ресурси. Окрім цього, через низький рівень довіри у суспільстві, відсутність практик та механізмів об’єднання і конструктивного діалогу, автономна дія є поширенішою, ніж колективна. На противагу цьому — спільна дія пов’язується із загрозою втратити частину власних ресурсів чи «залишитись крайнім». Сьогодні для того, щоб об’єднатись із кимось заради спільних цілей, необхідно надати «кредит довіри» в умовах тотальної недовіри і «зради».
Окрім цього, сьогодні в українському суспільстві більшість дій та взаємодій побудовані на цінностях та способах досягнення успіху, які успадковані з радянської доби. Для соціальної поведінки того часу характерною була об’єктність, яка означає, що людина орієнтована на те, що існуючі проблеми має вирішувати не вона, а хтось інший, що вона ні на що не впливає, очікує вказівок «згори» тощо. У поєднанні зі станом невирішеної безпеки та низької соціальної довіри, про які ми згадували вище, «типова» агентна дія в українському суспільстві пов’язана з потребою в опіці з боку влади, неготовністю брати відповідальність, дискомфортом через потребу приймати рішення, страхом невизначеності та обережним ставленням до змін, консерватизмом, безініціативністю, пасивною терплячістю тощо.
Фактично, ми маємо справу з агентністю радянської людини, яка посилюється тим, що за сьогоднішнього стану суспільства успішнішими (і, вочевидь, поширеними) є суб’єктні дії, які теж побудовані на «старих правилах гри». Ми вважаємо, що саме домінування «пострадянської агентності» в нашому суспільстві є основним стримувальним фактором впровадження будь-яких змін у ньому. Кожні інституційні зміни, які не вписуються в логіку теперішніх «правил гри у суспільстві», неминуче будуть «трансформовані» в реальних діях та взаємодіях, які побудовані на такому типі агентності.
Для українського суспільства характерний стан загроженої безпеки: як матеріальної — пов’язаної з труднощами забезпечення базових потреб, так і ментальної — спричиненої «невпевненістю у завтра», що випливає з нестабільності «правил гри» у суспільстві
Наприклад, у ситуації, коли держава стимулює створення ОСББ, люди можуть виявитись неготовими брати на себе персональну відповідальність за будинок, мати до обраного керівництва патерналістичні очікування і поведінку, бути неготовими до спільних дій та рішень. Тому на практиці масштабне впровадження ОСББ, як ефективної форми управління багатоквартирними будинками, може наразитись на невідповідність очікувань та поведінки людей.
Тож на рівні агентних дій важливо сприяти переходу від орієнтації на себе і власний інтерес — до орієнтації на спільний інтерес (як частину власного), від соціальної байдужості, патерналізму та ре-активності — до соціальної відповідальності та про-активності, від пошуку благ — до створення можливостей, від конкуренції — до партнерства (про це детальніше ми писали в публікації «Ключі до успішного суспільства»). Без такого ціннісного зміщення не буде сприятливого суспільного контексту для впровадження соціальних змін, суспільство не буде готовим до змін і бойкотуватиме нововведення, зводячи нанівець зміни своїми ж діями, що побудовані на старих соціальних схемах.
Суспільні зміни
Спробуємо підсумувати, що потрібно розуміти та враховувати, коли маємо справу із суспільними змінами загалом та в контексті українського суспільства зокрема:
1. Потрібно добре розуміти поточний стан суспільства, що визначається насамперед способом дій та взаємодій у ньому.
Саме в реальних щоденних діях і взаємодіях людей виявляється сутність суспільства як організованої системи. Те, чи різноманітні види ресурсів, якими володіє суспільство (людські, природні, економічні тощо), стають його капіталами, залежить саме від того, яким чином люди діють та взаємодіють у суспільстві. У широкому розумінні, саме те, як відбуваються соціальні взаємодії, визначає якість життя суспільства.
2. Впровадження інституційних змін у суспільстві буде малоуспішним, якщо не враховувати поточного стану суспільства, а насамперед його культури та агентних дій і взаємодій, які в ньому домінують.
Нові правила залишаться словами на папері, якщо суспільство не буде готовим їх прийняти і вони не будуть відтворюватись у реальній поведінці людей. Зміни, які «спустили згори», мають отримати легітимацію «знизу» — від суспільства.
3. Для суспільства гармонійнішими є зміни «знизу», коли вони органічно визрівають усередині суспільства. Це запорука сталості таких змін.
По-перше, суспільство має бути готовим до змін. Готовність буде пов’язана з тим, що активніша частина суспільства усвідомлює і формує запит на новий порядок денний, а пасивніша — допускає можливість таких змін. По-друге, суспільство має бути спроможним до змін. Це означає, що у суспільстві є активні суб’єкти, здатні сприяти та долучатись до впровадження нового порядку денного. Ідеальною є ситуація, якщо зміни «знизу» посилюються інституційними змінами «зверху», і другі узгоджені з першими. Якщо ж інституційні зміни не враховують способу, в який вибудовуються взаємодії в суспільстві, його готовності до змін, то результати змін можуть суттєво відрізнятись від тих, які очікували. Заплановані на папері зміни можуть суттєво трансформуватись у реальній поведінці людей. Не слід відкидати, що суспільство може чинити відкритий чи прихований спротив таким змінам.
4. Два основні компоненти, які визначають готовність і спроможність суспільства до змін «знизу», це: 1) частка людей, які здійснюють суб’єктні соціальні дії; 2) культурні рамки (цінності) суб’єктних та агентних дій.
Щодо першого, то таку частку важко оцінити винятково в кількісному вимірі, коректніше доповнити якісним компонентом — достатня кількість за достатньої соціальної згуртованості тих, хто здійснює суб’єктні дії, що робить їх помітним учасником (колективним суб’єктом) творення порядку денного суспільства. Цінності, які лежать в основі суб’єктних дій, задають множину можливих змін порядку денного у суспільстві. Цінності, на яких побудовані агентні дії в суспільстві, є елементом суспільного контексту, в якому ці зміни будуть відбуватись.
5. Для успішної модернізації українського суспільства потрібно зміщувати культурну рамку агентних дій, оскільки сьогодні домінують пострадянські агентні дії та цінності, тож суспільство не готове до змін.
Ціннісний «зсув», який потрібно здійснити, фактично є переходом з одного полюса на інший. Ми розуміємо, що поширені зараз агентні дії, — які в більшості пов’язані із соціальною пасивністю, байдужістю, цінностями, що мають стосунок до безпеки та збереження, — не можуть одразу стати такими, які пов’язані з соціально відповідальною поведінкою та розвитком. Тому перехід до нової агентності, яка відтворюватиме нову ціннісну рамку, не може бути різким і повинен мати проміжну стадію. Прикладом базових світоглядних складових такої стадії є ціннісні принципи сталості безпеки, описані в останній редакції «Договору гідності заради сталого розвитку» Несторівської групи.
6. «Критична маса» альтернативних до нормованої соціальної поведінки суб’єктних дій здатна сприяти зміні норми агентності. Коли такі суб’єктні дії стають добре помітними в соціальному просторі (зокрема як колективна дія) і демонструють більшу результативність за прийняті зараз способи дій та взаємодій, вони поступово починають «копіюватись» та поширюватись в агентних діях.
Загалом, «драйверами» змін у суспільстві є суб’єктні дії. У випадку змін «знизу» це насамперед суб’єктні дії соціальних активістів, активних громадян, громадських організацій тощо. На нашу думку, саме в полі громадського активізму генеруються суб’єктні дії, які одночасно сприяють видимим позитивним змінам та є альтернативним зразком соціальної поведінки щодо дій широких верст населення України, в основі яких лежить пострадянська агентність. Проте схильність до автономності, в умовах загроженої безпеки та недовіри, не сприяє консолідації цих дій. Проявами цього є, наприклад, неготовність представників громадських організацій та громадських активістів до спільної дії в ситуації, коли в них єдина ціль.
Іншу організацію можуть розглядати як конкурента, а не партнера — конкурента на отримання гранту, того, хто може присвоїти не свої напрацювання чи досягнення, тощо. Тому без консолідації суб’єктних дій у громадському секторі та в інших сферах суспільства (в першу чергу бізнесі, де, на нашу думку, теж висока питома вага «альтернативної» суб’єктності), а в ідеалі — і між ними, діяльність, спрямована на позитивні зміни в суспільстві, має низький коефіцієнт корисної дії, а результати дій є розпорошеними. Як наслідок, соціальна помітність таких дій низька і суспільство сприймає їх радше як беззмістовне дивацтво, а не альтернативу.
Також хочемо звернути увагу на важливість для таких суб’єктних дій гармонійності ціннісного змісту результату, на який вони спрямовані, та цінностей, які лежать в основі засобів та способів його досягнення. Навіть коли наша діяльність орієнтована винятково на суспільний інтерес, мета не завжди виправдовує засоби. Звичайно, в умовах теперішнього українського суспільства легше досягнути результату «старими» способами. Наприклад, активісти облаштовують відпочинкову зону в публічному місці і їм потрібно отримати дозвіл. Якщо є така можливість, то набагато легшим і ефективнішим способом отримання дозволу може бути дзвінок знайомому депутату і вирішення цього питання через «телефонне право», ніж написання офіційного запиту, що вимагатиме значно більше зусиль.
Але чи використання «старих методів» для досягнення благої мети є виправданим? Справа в тому, що у цій ситуації для досягнення результату ми здійснюємо соціальну дію, яка відтворює поточний стан суспільства, хоч і з метою позитивної соціальної зміни. Саме тому важливим є не лише результат, а кожна дія, яка веде до нього.
P.S. Про розвиток і сталість
На нашу думку, інтерпретації суспільного розвитку потребують зміщення акценту з розуміння його як механістичного процесу, що залежить насамперед від соціальних інституцій та еліт і пов’язаний з категоріями прогресу та росту, — до розуміння розвитку як певного органічного стану суспільства та відносин у ньому. Сьогодні, коли світ стає «горизонтальнішим», основними провайдерами соціальних змін та інновацій мають стати не економічні та владні еліти, а мережі соціальних активістів — представників суспільства, які готові і спроможні діяти суб’єктно.
Соціальні активісти повинні бути колективним суб’єктом, який генерує та впроваджує соціальні інновації, стати середовищем, побудованим на принципах співтворчості, самореалізації, обміну знаннями та ресурсами, конкуренції ідей та проектів. Основною характеристикою такого суспільства буде сталість суб’єктності як його перманентної характеристики. Саме вона, на нашу думку, і є тим станом суспільства, який визначатиме сталість його розвитку, а точніше — його здатність до сталого самовдосконалення.
NB! Основні положення викладені у цьому тексті ґрунтуються на аналізі теоретичних матеріалів та емпіричних соціологічних досліджень, узагальненнях з практичного досвіду громадської організації «Дивовижні».
Ілюстрації — Катерина Дронова
***
[1] Цінносний вимір партикуляризм vs універсалізм у типології Фонса Тромпенаарса (Fons Trompenaars).
[2] Можна припустити, що схильність до суб’єктності є пов’язаною з цінностями самовираження відповідно до моделі Р. Інглхарта; згідно із соціологічними оцінками, частка носіїв таких цінностей серед українців складає близько 18% — див. Рис. 1.
[3] За результатами Європейського соціального дослідження в Україні присутня позитивна динаміка в напрямку цінностей «Самоствердження», тобто орієнтації на «егоїстично-приватний інтерес», на противагу цінностям пов’язаним з «Виходом за межі власного “Я”», тобто тим, що враховують спільний інтерес — див. Рис. 2.
