Поет і перекладач Микита Григоров, родом із Донецька, зустрівся з двома давніми знайомими: один — вуличний художник, який утік із окупованого міста до столиці, не маючи певності у своєму завтра; інший — харизматичний дядько, що все життя кермував вантажівкою, а з початком війни вивіз родину до захопленого бойовиками Донецька.
Двоє людей, які постали перед однаковим вибором, але рішення прийняли — кардинально різні.
І. Тут
На Андріївському узвозі слизько.
Жовті цеглини бруківки вміють підкреслювати осінь або пізнє літо, а зараз, узимку, видаються сиротами. Церква затягнута густою мрякою, і здається, що її зелені бані — синього кольору. Ми з Дмитром пірнаємо під арку довгого будинку навпроти церкви — кожен має у руках по два великі пакети з картинами — і мовчки, дрібними напруженими кроками, проходимо до старих, проіржавілих і похилих, гаражів.
У цих гаражах вуличні художники влаштували собі склади — сотні нагромаджених одна на одну картин, загорнутих у тканину або целофан. Здається, у цьому хаосі годі щось розібрати, але Дмитро упевнено розчищає собі шлях уперед.
Він схожий на балетника, з тих, що танцюють мейнстримове й сучасне. Дута куртка, старі чорні джинси, механічно впевнені і трохи дивні рухи. Акомпанує свист зі щілин і тріщин у стінах, що виникає від поривів вітру, — чим не музика?
Самі ми мовчимо. Не тому, що вичерпали всі теми для розмови. Швидше, мовчання розломило наш діалог навпіл — просто нести картини доволі важко, а потрібно ще ж дивитися під ноги, щоб не посковзнутися. Полотна — такі ж тонкі та крихкі, як і саме мистецтво.
Дмитро уже встиг розповісти головне зі своєї історії. Народився в Мар’їнці, до 2014-го року жив і працював у Донецьку. Має дружину і сина. Дружина на пенсії, син — журналіст і живе у Львові. Про них Дмитро говорить охоче, про своє донецьке минуле — ні. Його рівний, у дрібних тріщинах, голос відразу стає уривчастим, навіть трохи істеричним.
Але я не мучу його — мені не потрібні ці спогади. У мене самого їх повно. Якщо говорити про найголовніше, про те, що могло б максимально охопити донецькі відчуття раннього періоду війни, я сказав би одне слово: хиткість.
Усе відбувається вмить — одним помахом. Сьогодні місто дихає на повні груди, сьогодні натовп людей безтурботно розходиться в різні боки у своїх справах — і тільки особливо чутливі про щось здогадуються. А вже завтра — чужі солдати на вулицях, розкотисті, як віковий дуб, постріли, гар у повітрі й кров на асфальті. Рельєфність Любові та Смерті. І люди навколо тебе, люди, яких ти знав не один десяток років, — раптом стають чужими, іншими.
Усе відбувається вмить. Сьогодні місто дихає на повні груди, і тільки особливо чутливі про щось здогадуються. А вже завтра — чужі солдати на вулицях, гар у повітрі й кров на асфальті
Або це ти — інший?
Ми нікуди не можемо піти від свого досвіду. Ми — його заручники. І в кожному новому місті (Києві, Одесі, Львові, Кракові чи Празі), крадькома кидаючи погляд на друзів або перехожих, думаємо: якщо те саме почнеться тут — що буде з усіма людьми довкола? Як вони поведуться? А ще думаємо (згадуючи озвіріння, з яким інші доводили нам свою правоту): можливо, це я не розумію? Можливо, є щось, що вислизає од мене, од мого розуму або почуттів? І саме це — найважливіше?
Розповідаю Дмитрові про власне відчуття війни, а він схвально киває. Тільки на останню мою репліку — риторичне питання — невдоволено кривить губи.
— Ні. Наша правда. У цьому я впевнений.
Внутрішньо погоджуюся з ним.
— Як ви їхали?
— Як усі. Думали, що ненадовго. На тиждень. Може, два… Майже все залишилося в Донецьку. Ніхто не міг повірити, — він робить довгі паузи поміж словами, — що усе це так затягнеться.
— І як вам живеться в Києві? Не шкодуєте про переїзд?
Ні, каже. Не шкодує. Але живеться скрутно — часом може недоїдати. До війни вуличні художники заробляли грубі гроші — тепер попит різко впав. Пенсію дружини заморозили: стався якийсь збій у програмі — тепер її вважають сепаратисткою, хоча вона з 2014-го року мешкає у Києві. Дмитро просить мене написати про цей збій — і я пишу.
Навіть не запитую про інші можливості для заробітку — йому вже за шістдесят.
— А як влаштувався ваш син? — питаю натомість.
Дмитро пожвавлюється. Риси обличчя м’якшають.
— Свої складності, знаєте, як і завжди. Але він на волі — це головне. У вільному світі. Коли ще нічого не було ясно, ще в квітні, я вже тоді йому сказав: треба їхати, добра тут не буде. І все якось так іде, слава Богу.
— А чому він живе у Львові, а не з вами, в Києві?
— Львів ближче до Європи, ближче до цивілізації, — знизує плечима.
Ми вже занесли усі картини і тепер ідемо вниз до Контрактової площі — я проводжаю його до метро. Дорогою ще багато говоримо: згадуємо Донецьк і спільних знайомих. Але мова Дмитра мало годиться для того, щоб передавати її цитуванням. Його слова уривчасті, зморщені, зайві — мені здається, відчуває він значно більше, аніж може висловити.
Ставлю останнє питання — прошу розповісти історію або випадок із життя, який допоміг йому зрозуміти ситуацію, коли все тільки починалося.
Замислюється. А тоді починає говорити про середину сімдесятих. Тоді, ще юним, Дмитро розхвилювався під час медогляду у військкоматі і знепритомнів. Його сприйняли за симулянта, який не хоче виконати перед Батьківщиною священного обов’язку, — спровадили до психіатричної лікарні. Пролежав там два тижні. Подробиць говорити не хоче. Але зізнається, що саме тоді відчув: для радянської системи кожна людина сама собою не є цінністю.
Пізніше він таки служив — на китайському кордоні поблизу Амуру.
На прощання зустрічаємось поглядами — всього на кілька секунд.
Для мене цього цілком достатньо.
ІІ. Там
Валентин живе у Масляковці — невеликому селищі близько Лимана на Донеччині. Все життя пропрацював водієм КамАЗа. Веселий, іскристий, завжди здавався мені по-житейськи розумним. Ми з ним давно знаємо один одного. У Валентина є дружина, донька і онучка. Усі троє його жінок живуть нині в окупованому Донецьку.
Сам він — лишається на підконтрольній українській армії території.
Валентин розливає у горнята чай і ставить на стіл піалу з цукерками.
— Це з Росії. Дуже смачні, — каже.
Будинок Валентина справляє гнітюче враження. Туалету тут немає, душу — і поготів. Три приміщення: одна кімната — велика, друга — дуже маленька, і прохідна кухня. Обігрівається двома калориферами. Цей будинок Валентин купив після інсульту, навесні 2014-го. Такий суто живагівський вихід: у неспокійні суворі часи піти від усього, залягти на дно у тихому місці і розводити поросят (з вулиці, з боку правого вікна, чути глухе поросяче рохкання).
Хоча не можна сказати, що він сховався надійно: влітку і восени 2014-го за Лиман ішли запеклі бої. Тоді моя бабуся, яка теж там мешкає, цілими днями ховалася у підвалі.
Після обміну стандартними ввічливими репліками нарешті питаю:
— Як же так: ви тут, а жінки — там?
Валентин від початку розмови намагається уникнути всіх цих тем і поговорити «просто так», «взагалі». Хоча ми й домовлялися саме про це — про спеціальну розмову, він сподівається мене перехитрити.
— Робота там хороша, — каже він стіні за моєю спиною.
(Його дружина працює санітаркою в лікарні, а дочка — у тій же лікарні медсестрою).
— Там же стріляють, — кажу натомість я. (І знаю, що це правда, — навіть зараз, коли ви читаєте цей текст, там можуть стріляти. Під час свого донбаського відрядження я жив у Костянтинівці — це відносно недалеко як від Лимана, так і від Донецька. Залпи канонад тут гарантовано можна почути що кілька днів).
У відповідь Валентин заводить про дорогий газ, обмеження власних прав та інше в тому ж дусі: Союз, братні народи, змова олігархів, американські гроші. Майдан він називає «забастовкой».
Почуваюся загнаним у кут. Ніколи раніше — а ми знайомі багато років — він не говорив цими кліше. Мовчу. Тоді питаю далі.
— Вашій онучці шість, вона цього року пішла до школи — ви ж розумієте, наскільки деформовану картину світу формує в її голові тамтешня система освіти? Ви ж розумієте, що коли прийде час, — я роблю паузу, намагаючись підбирати слова, — і все налагодиться, вона просто не зможе вписатись у сучасний вільний світ?
Він хитає головою. Нічого не говорить.
А мені здається, бачу в його очах страх.
Валентин встає з-за столу. Ображений. Почувається ображеним. Це саме той момент, коли люди, що говорять однією мовою, насправді не можуть зрозуміти одне одного. Виявляється, що спілкуються мовами таки різними. І навіть мистецтво жестикуляції тут не допоможе.
Вроджені ввічливість та інтелігентність — досі з ним: він не може просто вказати мені на двері. Тож стоїть — і своєю позою, поглядом, виразом обличчя просить мене піти.
А я наостанок питаю те саме:
— Розкажіть подію або історію, що змушує вас відчувати усі теперішні події саме так.
Він думає кілька секунд, а тоді усміхається.
— Коли тут було «жарко» ( на самих початках, коли ще ніхто не звик до цієї ситуації), тут недалеко, на перехресті, стояв український танк. Вранці та вдень він їздив туди-сюди. А вояки ж недосвідчені — вечорами, коли йшли вечеряти, варти не виставляли. І наша пацанва місцева залазила у той танк і гасала по селу.
Так і каталися — спершу одні, затим — інші.
ІІІ. Стіна
Що спільного між ними, Дмитром і Валентином, крім такої класицистичної банальності, як час і місце? Довго думав над цим питанням — і знайшов очевидну, як тепер здається, відповідь: вони обидва спрямовані внутрішнім поглядом на дітей, обидва живуть їхніми успіхами та неприємностями.
Це схоже на принцип сполучених посудин: батькові очі блискучі та радісні, якщо дитина на плаву; батькові очі змарнілі й сумні, якщо дитина в небезпеці або збилася зі шляху.
Діти Дмитра і Валентина критично розминулися в реальному житті, але у просторі батьківської любові стоять близько одне до одного. Тільки-от по різні боки однієї стіни.
Для сина одного стіна відсікає шлях назад — попереду його чекають небезпеки та пригоди, а минулого у нього тепер просто немає.
Для доньки іншого — стіна попереду. Й перестрибнути через неї може бути колись надто складно.
*Імена героїв змінені.
***
[Цей репортаж створений в рамках спецпроекту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]