Врятовані

Як одна небайдужа родина стала сама собі державою, рятуючи від війни й самотності покинутих старих

13.02.2017 Ольга Омельянчук

— Ви не будете мене бити? Бити не будете? — питає стиха. Руками старечими вчепився в іржавий метал садової тачки. Очима незрячими шукає тих, хто швидко котить його розбитою сільською дорогою. Боїться. А тачка мчить і зрадницьки торохкотить.

Дяді Вові майже 80. Багато років тому він повністю втратив зір. А коли на сході України почалася війна, відмовили ще й ноги. Сусіди-пияки знущалися зі старого. Пропивали його пенсію. Били. І здавалося, порятунку на Богом-забутій-вулиці (так у Верхньоторецькому на Донеччині називають місцевість за 300 метрів від блокпоста «ДНР») чекати не було звідки. А ж ні.

Ризикуючи собою, по дядю Вову приїхали волонтери. Забирали, як-то кажуть, із боєм — «любі» сусіди так просто не відпускали. З хати старого винесли на руках і далі несли на собі, бо машиною до його будинку можна було під’їхати тільки через блокпост бойовиків.

— Коли сил нести його вже не мав, — пригадує рятівник дяді Вови, — закинув на тачку. І ми погнали.

Сьогодні дядя Вова, а з ним іще 22 літніх людей, живуть у евакуйованому з Луганщини сімейному хоспісі на новому місці — у селі під Києвом із назвою-надією Перемога. Їм пощастило — попри те, що двері в державні заклади опіки для більшості з них зачинені, знайшлися небайдужі, готові дбати про них просто тому, що інакше не можуть.

Евакуація

Одразу за Броварами дорога повертає ліворуч. Ще кілька кілометрів — і на ґанку будинку із білої цегли нас зустріне Олег Горбачов. Офіційно він представляється «менеджером із соціальної роботи ГО “Пролісок”», але у цьому будинку всі називають його інакше — «той, хто нас врятував».

_OV_0511

— Заходьте, дивіться, як ми влаштувалися, — запрошує Олег. — На першому поверсі у нас живуть дідусі. Взагалі-то цю кімнату хазяї дому планували зробити сауною чи підвалом, але нам вона згодилася за спальню.

У кімнаті, яка могла би бути сауною, тепло і темно. Тут розташувалося кілька двоповерхових ліжок.

Діти змалечку знають, що наші старенькі — це люди, у яких переважно, крім нас, нікого немає

Разом зі старенькими у будинку під Києвом мешкає і чимала родина самого Олега. Дружина та троє дітей чоловіка пораються по господарству — жінка головна на кухні, а діти-школярі допомагають тримати оселю у чистоті.

— У нас всі працюють — немає такого, щоби хтось із дітей відмовлявся допомагати. Вони змалечку знають, що наші старенькі — це люди, у яких переважно, крім нас, нікого немає, — розповідає Олег.

_OV_0531_OV_0524

_OV_0588_OV_0533

Першу стареньку до власної оселі чоловік привів ще 2004-го. Це було в нині окупованому Алчевську Луганської області, звідки родом вся сім’я Горбачових. Бабусю звали Катерина Сергіївна: вона жила із сином-наркоманом, який мав тюремне минуле, бив стареньку і силоміць забирав у неї пенсію.

За наступні десять років через хоспіс пройшло більш як півтори тисячі старих. За словами Олега, 900 з них він провів в останню путь. До багатьох пенсіонерів так ніколи і не приходили діти, але Горбачові зберігають особисті дані покійних — на випадок, якщо хтось з їхніх рідних все-таки вирішить піти на могилу.

— Я займаюся соціальною роботою більш як 15 років. Спочатку це була допомога п’яницям, наркоманам та людям, які звільнилися з місць позбавлення волі. А в якийсь момент зрозумів, що за більшістю таких неблагополучних історій стоять старенькі батьки, які через вік та односторонню любов зовсім не захищені від нападів власних дітей, — пояснює Олег.

Коли почалися бойові дії, родина Горбачових не змогла вивезти з Алчевська всіх, хто був на той час під їхньою опікою, — під Київ евакуювали лише тих, хто міг самотужки ходити. Важкохворих та лежачих довелося лишити у Луганській області — там за ними й досі доглядають волонтери, які також не можуть виїхати.

Про те, як «козачки» грабували хоспіс, наставляли зброю на старих, змушуючи їх кричати «Слава Новоросії!», Олег розповідати не любить. Каже тільки, що то був важкий час, а старенькі, попри все, трималися мужньо.

_OV_0514

Зараз, аби підтримати українських військовиків на сході, у селі Перемога Броварського району пенсіонери з хоспісу плетуть маскувальні сітки. Більшість із них білого кольору «під зиму» — для реанімобілів, які вивозять поранених солдатів із-під обстрілів.

Але їм і самим досі потрібна допомога.

Шукач смерті

Будинок, який Олег Горбачов із дружиною, трьома дітьми і двома десятками покинутих літніх людей винаймає за дев’ять тисяч гривень на місяць, досить затишний і теплий. Проте це тепло дорого обходиться — близько десяти тисяч гривень додатково. А ще ж потрібні гроші на їжу та медикаменти.

Із 23-х тутешніх мешканців пенсію отримують лише одинадцятеро. Інші мають проблеми з документами, які загубилися або лишилися на окупованій території. За словами Олега Горбачова, система розподілення пенсій досить проста: 30% йдуть на особисті потреби стареньких, решта 70% — у загальний бюджет хоспісу. Але цих грошей, зрозуміло, катастрофічно не вистачає. На що їх витрачати — на оплату «комуналки» чи більше на продукти — вирішують спільно на загальних зборах.

Загалом щомісячна потреба хоспісу перевищує 30 тисяч. Це без урахування раптових операцій, яких час від часу потребують старенькі. Як-от, наприклад, 61-річний Микола Володимирович Федоров, якого тут звуть просто дядя Коля.

_OV_0360

У серпні він втратив праву ногу — мав важку форму непрохідності судин. Високу ампутацію йому провели у лікарні Броварів. Гроші на лікування і операцію зібрали волонтери з ГО «Пролісок».

Дядя Коля живе на нижньому ярусі одного з двоповерхових ліжок. Його постіль заправлена по-армійськи — натягнута, мов струна. І сам він охайний — вуса й борода старанно підстрижені.

— Донька поїхала в Росію ще задовго до війни, — розповідає він, погладжуючи вуса. — Дружина і син зі своєю родиною виїхали, вже коли наш район обстрілювати почали. Ми у Красногорівці жили. То Донецька область. Ну… то їхній вибір і їхнє право. Хотілося жити, тому і поїхали. А я лишився — вірив, що скоро все закінчиться і я зможу жити й працювати, як раніше.

Як раніше — більше не буде ніколи. До його ліжка обережно притулилися спеціальні ходунки, які допомагають дяді Колі пересуватися на одній нозі. Протезу старенький не має — каже, ще замало часу минуло після ампутації, та й взагалі він не певен, що в такому віці можна протезуватися.

До війни дядя Коля працював зварювальником на великому підприємстві у Донецьку. Коли виробництво перевезли у Кривий Ріг, про старого не забули — співробітники розповіли його історію Олегу Горбачову, і волонтер забрав дідуся у хоспіс.

— Під час обстрілів люди у Красногорівці бігли у підвали. А я, навпаки, виходив на балкон. Шукав смерті. Просто стояв і чекав, коли гупне, у такому відчаї був. Тоді хотілося одного: аби смерть була швидкою і максимально безболісною, — пригадує дядя Коля.

Тепер каже, йому ліпше. У хоспісі є місце для надії.

А ще — для справжньої дружби та любові.

Сила любові

62-річний Юрій Миронюк живе у хоспісі майже дев’ять років. Тут його називають управляючим — дядя Юра допомагає родині Горбачових по господарству, а коли Олега немає вдома, дядя Юра лишається за старшого.

_OV_0494

Невисокого зросту чоловік часто усміхається. Без гіркоти розповідає, як потрапив у хоспіс. І знайшов тут своє кохання.

— Я сюди прийшов сам — мав скрутну ситуацію, а Олег з родиною мене прихистили. Це було ще в Алчевську. Кілька років потому у хоспіс потрапила Олена з Рубіжного: вона була після інсульту, не ходила і майже не могла говорити, — пригадує дядя Юра.

За зрілим коханням двох покинутих родичами пенсіонерів споглядав весь хоспіс — за них раділи, їх підтримували. 

_OV_0490_OV_0552

Олена робила перші неупевнені кроки. Ноги запліталися. Їй було важко рухатися далі. Але поруч був її Юра, і, врешті, вона знову почала ходити.

Свій дім

Щомісячна нестача грошей на утримання хоспісу — це не найважче, за що доводиться переживати Олегу Горбачову та ГО «Пролісок».

— Найгірше, — каже волонтер, — це відсутність діалогу з державою: коли ти буквально кричиш про допомогу, а перед тобою зачиняються всі двері.

Просив приміщення у міської влади. Мені сказали, що нічого вільного нема, зате повідомили, що на одній із зупинок живе дідусь-безхатько. Забрали його до себе

Великою допомогою для стареньких була б наявність власного будинку або теплого приміщення, яке не доведеться орендувати. Але поки що у держави місця для покинутих пенсіонерів із зони АТО не знаходиться.

— Я просив приміщення у міської влади Броварів. Мені сказали, що нічого вільного нема, зате повідомили, що на одній із зупинок живе дідусь-безхатько, якого треба забрати. І ми, звісно, взяли його до себе, — каже Горбачов.

_OV_0577

Завдяки розголосу у соцмережах на хоспіс почали звертати увагу: небайдужі пообіцяли допомогти оформити на орендований будинок субсидію на оплату комунальних послуг. А ще долею людей із хоспісу зацікавилось Мінсоцполітики, тож Олег Горбачов все ж сподівається на підтримку держави.

У темній кімнаті на першому поверсі непорушно сидить один зі стареньких. Це дядя Вова, якого на руках виносили з рідного дому. Загорнутий у теплу ковдру, він тихо вслухається у все, що діється навколо. Очі ж не бачать.

— Це ти, Олеже? — хапає долонями руку свого рятівника. Обіймає його.

_OV_0406

З часу евакуації старого з Донеччини минуло вже півроку. А він усе ще не перестає дякувати. А ще, попри власну немічність, дядя Вова дуже хоче бути корисним.

— А-ну, Олеже, скажи! Я тобі допомагаю?

— Дядя Вова, ну що ти! Ти — мій найкращий помічник!

Ольга Омельянчук Олег Переверзев

Схожі публікації

5810 15

Сам на сам

Про страхи і мрії дітей-сиріт за крок до випуску з інтернату

08.06.2016 Марія Педоренко
4444 6

Під парасолькою

Як у Ковелі піклуються про тих, кого лікарні уже списали

12.04.2017 Настасія Євдокимова
6762 15

Олександр Лоскутов

Розмова із дніпропетровським лікарем

24.12.2014 Олександра Марченко

Популярні публікації

28681 5

7 відмінностей між професіоналами й аматорами

Письменник і підприємець Джеф Гоінз про аматорів і професіоналів
07.12.2016 The Ukrainians
34195 11

Анна Петрова

Розмова із молодою підприємицею, засновниця та генеральною директоркою Startup Ukraine
02.07.2014 Юліана Паранько
29991 15

Відчути світ

Ігор Шаверський та Олена Петросюк залишили престижні роботи і за два роки відвідали майже 40 країн
22.08.2016 Софія Пилипюк

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати