[«Всі. Свої. Історія креативних українських брендів» — спільний проект The Ukrainians та найбільшої у світі платформи українських виробників «Всі. Свої».
Разом ми познайомимо вас із українцями, які вже сьогодні розбудовують креативну економіку нашої країни. Майстри, дизайнери, кулінари й підприємці — про любов до своєї справи, бізнес і натхнення.]
Ті фіолетові колготи мали пережити мамину молодість, щоб примандрувати у гардероб Дарі у 2000-х роках. Коли вона ще школяркою одягала їх, то перехожі на донецьких вулицях буквально озиралися вслід. У школі, на районі — всюди, де ходила дівчина, — вони видавалися кольоровою плямою серед повсюдної стриманості і тьмяності. В її тогочасних реаліях не вдягалися яскраво: неминучі джинси або брюки у коричневих чи чорних тонах.
Асортимент ринків, які тоді ще були основними законодавцями моди для широких верств населення, не пропонував особливого розмаїття. Можливо, цей дефіцит стильних та водночас мінімалістичних речей і став першим провісником для власної справи Дарі Чернікової. Вона пробувала бути сама собі дизайнером, даючи старим кофтам і спідницям нове життя: десь щось перешивала, звідкись забирала деталі, десь додавала акцентів.
А, можливо, все мало бути зрозуміло ще тоді, коли за партою у дитсадку Дарія брала олівці, розгортала альбом для малювання — і на аркушах із-під її руки з’являлися квіти, коти, дерева. Виходили вони зграбнішими й досконалішими, ніж у решти дітей.
Так чи інакше, а Дарі не відразу збагнула, що творчість може бути не тільки її покликанням, а й професією. Коли вона закінчувала школу, існував певний тренд обирати «солідні» спеціальності: однокласники масово йшли вчитися на юристів, економістів, менеджерів. Брат Дарі теж якраз здобув фах менеджера готельно-ресторанного бізнесу, почав працювати у готелі, велося йому непогано. І Дарі вирішила поповнити ряди менеджерів, вступивши до місцевого вишу на цю спеціальність.
Але ночами після пар Дарі забувала про цифри і графіки. У її руках войлок, полімер, пластик перетворювалися у хендмейд-вироби: брелоки, біжутерію. Потрохи почала продавати їх, виставляючи в себе на сторінці у «ВКонтакті». Між тим зав’язалося спілкування зі старим шкільним другом, який у той час вчився на архітектора — чи не єдиний з її оточення, хто наважився на інший вибір. Для тогочасної Дарі це стало своєрідним відкриттям: отож, творчість теж може бути професією.
Одного дня у 2008 році вона наважилася: перевелася на заочне відділення і вступила на стаціонар у художнє училище, на спеціальність «реклама в архітектурно-просторовому середовищі». Рідні наче й не були проти, але водночас до кінця не розуміли навіщо. Разом із тим, Дарі продовжувала активно майструвати. Виставляла створене у соцмережі, отримувала замовлення, заробляла якісь гроші. Батьки тим часом ставили типове батьківське питання: «То коли знайдеш роботу?».
Якщо спершу Дарі влаштовувало все, як було, то згодом і сама почала думати: а що далі? Фурнітура, яку купувала для прикрас, відслужувала своє недовге кількамісячне життя, а затим втрачала товарний вигляд і тьмяніла. Майстриня годинами сиділа над кожним елементом: продумувала дизайн, кріпила, ліпила. А через місяць гачки для сережок втрачали блиск і покривалися іржею. Належало знайти спосіб, щоб прикраси служили власниці якомога довше, в ідеалі — все життя.
Одного дня Дарі почала ґуґлити: «навчальні заклади, ювелірна справа». Так усе і закрутилося.
Секрети майстра
Коли Дарі шукала інформацію про освіту ювеліра, натрапила на знімок, який виклала її знайома з художнього училища. На світлині був латунний перстень, явно зроблений не з заготовки, придбаної у «Монпасьє». Знайома й повідала, що в Києві є державний заклад «Міжрегіональний центр ювелірного мистецтва».
Був уже листопад, навчальний рік два місяці як почався. Але Дарі купила квиток і спакувала речі. За два дні та сама подружка зустрічала її на залізничному вокзалі, вона ж і надала прихисток на перший час, поки Дарі не винайняла кімнатку на Борщагівці.
За співбесідою Дарі прийняли на навчання того ж року: мала перевагу перед студентами як здібна дипломована художниця. Швидко влилася в процес. Уже за кілька тижнів після лекцій мала пройти практику у приватного ювеліра.
Учителем Дарі став Віктор Баглей — 60-річний художник-ювелір із десятиліттями досвіду за плечима, колишній реставратор ювелірних виробів у Києво-Печерській лаврі, власник приватної майстерні. Словом, крутий майстер, а головне — вчитель, охочий передати знання студентам.
Тодішня Дарі, несмілива студентка, знічено переступила поріг: майстерня на горішньому поверсі на Лук’янівці, розкидані у творчому пориві ескізи, потоки на стелі, скам’янілі жуйки на столах — нехитрий чоловічий побут. Зате на інструменти дивилася, як на чарівні палички: після єдиного на все училище пристрою для паяння, що пам’ятав і ліпші часи, тутешнє розмаїття вражало. А сам Віктор Олександрович здавався дівчині чарівником: коли в неї спершу нічого не виходило, він завиграшки, одним рухом, міг ідеально спаяти і обробити деталі, що не піддавалися рукам учениці.
На початку практики Дарі знала хіба, як тримати лобзик у руках та з якого боку підставити пилочку під метал. Усе інше — як ефективніше користуватися напильником, як згинати метал, як класти гарячу емаль на виріб, як її перед тим просушити та як нанести, щоб не вкрилася пухирцями, як спаювати деталі з максимальною делікатністю — дізнавалася від майстра.
Формально навчальні практики повторювалися одна за одною, але відколи Дарі вперше переступила поріг майстерні, то вже довго не полишала її. З 10-ї ранку і до 7-ї вечора — цілий робочий день — вона вправлялася на горішньому поверсі майстерні.
Дарі мала звернути на себе увагу майстра. У них різні творчі почерки: Віктор застосовує радше творчий підхід, ретельніше промальовує ескізи, зосереджується на деталях. Для Дарі ж ескізи — загалом схематичні, вона любить лаконізм і витриманість у прикрасах. Тож учитель спершу насторожено ставився до своєї учениці. Зате, щоб досягнути ідеалу у своєму виробі, Дарі може сидіти над ним годинами. Якось, за час роботи у майстерні, кілька тижнів присвятила тому, щоб створити сережку-кубик і сягнути у ньому ідеальної геометрії.
Віктор Олександрович не міг не зауважити наполегливості своєї підопічної. Поступово вона стала його улюбленицею в майстерні — понад усе вчитель цінував відданість своєму заняттю. Зранку до вечора Дарі сиділа схиленою за робочим столом, заглиблюючись у технології та відточуючи майстерність. За вікном змінювалися пори року — і втомлена Дарі не встигала сховати зимове взуття у шафу.
Два роки вона провела у майстерні Віктора Баглея. Знання, що їх передав майстер, та власна працелюбність і допомогли Дарі облаштувати свою ювелірну майстерню.
Магія власної майстерні
Сім років тому бал на ринку ювелірних прикрас правили великі заводи. Хоч Дарі і тоді вже вимріювала власну справу, не знала, з чого її розпочати. Спробувала влаштуватися на одну з таких фабрик кріпити каміння у воскові заготовки-моделі майбутніх виробів. Але її вистачило рівно на один робочий день.
Напередодні на співбесіді керівник наголосив: «Ти собі не думай, у нас тут не творчість». Так воно і виявилося: кожен працівник виконував свою частинку роботу — хтось шліфував, хтось полірував — забезпечуючи безперервний потік. Конвеєр, вирішила Дарі, кілограми дорогоцінного металу, але все без душі. Прийшла додому і розплакалася. Вона не уявляла точно, яким має бути її майбутнє, але знала напевно, що таким воно бути не має.
Наступного дня вона не повернулася на фірму. Якщо озирнутися назад, то саме впертість допомогла їй створити щось своє, думає собі Дарі. З відкладеної стипендії, з подарованих братом грошей та з коштів, що надходили за замовлення, купила перші необхідні робочі інструменти.
Продовжувала приймати замовлення в інтернеті — спершу один-два персні у місяць, потім більше. Створила паблік, почала відкладати на подальше обладнання. З рідного міста привезла шматки ДСП — основу майбутнього ювелірного робочого столу. Він стояв у її орендованій квартирі в одному зі спальних районів Києва, що заодно слугувала майстернею.
Мені подобається створювати виріб від початку і до кінця — це як магія
Усі роботи — від купівлі металів до обслуговування клієнтів — у той час Дарі виконувала власними руками. Вона знову сиділа з ранку до вечора: придумувала, який вигляд матимуть вироби, паяла деталі, відповідала на повідомлення, їздила на фірму, де можна було відлити виріб з воскової пластини в сріблі, фотографувала готові вироби. Це було важко, але, з іншого боку, саме цього прагнула майстриня.
— Мені подобається створювати виріб від початку і до кінця — це як магія. Кожен ювелір працює своїми методами, зі своїми звичками і своїми інструментами, має власні підходи до комунікації з металом. Усе це, якщо не працювати на потоці і не бачити єдиною ціллю кількість виклепаних кілограмів, дуже творче заняття. Маєш бути і художником, і інженером, і слюсарем, — розповідає Дарі.
Спочатку брала індивідуальні замовлення і втілювала задуми клієнтів. Це було потрібно, щоб підтримувати справу на плаву та добирати замовлень. Та щойно це стало можливим, відмовилася від цього. Виплавляти перстень із об’ємним левом із дорогоцінними камінцями замість очей — теж не те, про що мріяла майстриня.
Їй ішлося про інший стиль у творчості.
— Люблю робити те, що є моїм власним продовженням, відображенням мого способу життя. Я доволі проста людина у побуті та в манері одягатися: не люблю різних новомодних супів (смакує мінімалістична їжа), не використовую більше трьох кольорів, коли підбираю гардероб. Такою волію бачити і свою творчість: лаконічною, в якій нема нічого зайвого, але яка водночас не позбавлена родзинки, ідеї, історії, — каже майстриня.
Так, одна з її колекцій — «Стихії» — натхненна відпочинком на Чорному морі, його хвилями, лазурними кольорами та заходами сонця. Дарі жила в наметі на пляжах, готувала їжу в казанку, набирала воду з джерела. А потім повернулася додому, і цей прожитий досвід трансформувався у прикраси. Дарі плавила метал, експериментувала з ним, щоб отримати цікаву фактуру і, нанісши емаль, отримати в результаті поверхню, що нагадуватиме морську хвилю.
Так, колекція за колекцією, Дарі утверджувала авторський почерк. Окреслювалася мода на витримані лаконічні прикраси — і майстриня вносила свою частку до цього. У своїх клієнтках впізнавала себе колишню: школярку у фіолетових колготах, яка шукає, де втілити свої запити на стиль.
Бренд Дарі почали впізнавати — тож їй ставало важче продовжувати роботу в темпі, щоб збільшувався. Та й стіни орендованого помешкання раптом стали тісними, більше не хотілося виносити клієнтам їхні замовлення під під’їзд.
Спершу з’явилася помічниця, яка відгукнулася на оголошення Дарі в соцмережах про пошук учениці, яку вона в обмін на допомогу обіцяла навчити ювелірної справи. А затим визріло рішення і про майстерню в окремому приміщенні.
Перша спроба — кімнатка на Майдані Незалежності, 1000 гривень за місяць, невблаганна вахтерка, що зачиняє двері о 19.00, нікого більше не впускаючи і не випускаючи, регулярні перебої електрики — не увінчалася успіхом. Дарі зібрала інструменти і поїхала у новий офіс на Либідській, біля Ocean Plaza.
13 квадратних метрів, високі стелі, вікно, що виходить на гараж і залізничну колію. Тодішня учениця не проявляла ентузіазму і зникала на довгі періоди. Дарі запросила на підмогу колишню одногрупницю — тепер Анна головна майстриня у команді, навчає інших і перевіряє якість прикрас.
Справа розширювалася: з’являлося більше майстрів, які, відповідно, потребували більше робочих інструментів на своїх столах. Якщо спершу ювеліри виконували і менеджерські обов’язки, то тепер є окремі працівники для спілкування з клієнтами, для наповнення сторінок на сайті і в соцмережах. Згодом Дарі орендувала сусідське приміщення, втричі більше за перше, щоб розширити виробництво та розділити офіс із майстернею.
А в березні цього року знову пакували інструменти та інші пожитки. Команда з десяти людей перебралася в новий, просторіший та світліший офіс ближче до центру міста. За місяць до того Дарі ремонтувала приміщення: фарбувала стіни, добирала дзеркала й люстри, шукала меблі, розставляла квіти. Тут мало бути багато світла, сонця, простору і ще одного важливого компоненту.
Додана вартість людськості
Справа Дарі не має тих обсягів виробництва, що великі ювелірні заводи. Зате дечим, чого нема в них, натомість може похвалитися майстриня. У її команді кожен ювелір відповідає за готовий виріб від початку до кінця — це, на думку дівчини, і наповнює її справу тим самим важливим секретним інгредієнтом. Людськістю.
— Ми вболіваємо за кожну прикрасу всією душею — можемо по п’ять разів перероблювати якусь деталь, щоб клієнт залишився задоволеним, щоб прикраси не лежали в шкатулці, а дарували емоції. У нас навіть можна повернути виріб, якщо його не носили і він з біркою, хоча за законами ювелірка не підлягає такому поверненню.
Радію, коли чую, що клієнти кажуть: «Якщо обручки, то тільки у вас». Або: «Ношу цей перстень, не знімаючи, вже три роки». Або коли впізнаю прикрасу нашого авторства на дівчині на вулиці, — каже Дарі. — Клієнти — це люди, заради яких існує наша майстерня, але не тільки тому, що завдяки їм отримуємо зарплати. Просто вся ця справа заради людини.
Ми вболіваємо за кожну прикрасу всією душею — можемо по п’ять разів перероблювати якусь деталь, щоб клієнт залишився задоволеним
За роки свого існування справа Дарі піднялася на вищий рівень, хоч тут знову зіткнулася з новими труднощами. Потрібно більше думати про те, як збільшувати обсяги виробництва, як усе виразніше ставати прибутковим бізнесом, не втрачаючи при цьому творчого характеру, як працювати з новими алгоритмами соцмереж. Дарі мріє, щоб справа розрослася до великої майстерні і кількох шоурумів, щоб можна було продаватися по всьому світу. Щоб усі люди, причетні до бренду, працювали чітко і злагоджено, а головне — щоб самі хотіли зростати.
— Хороший ювелір, безумовно, має бути посидючим, здатним зосереджуватися на одній справі багато годин, — каже Дарі. — Він також повинен бути уважним, щоб не травмуватися, коли працює з інструментами, які доволі гострі і нагріваються під час використання. Ювеліру у нашій команді не обійтися ще й без допитливості. У його голові постійно рояться думки: як би то придумати щось нове, як втілити свою ідею в металі? Майстри в нашій команді не працюють за інерцією, упівсили — вони люблять і вміють вчитися.
Проте жоден виклик не здатен збити Дарі з пантелику — це точно її справа. Бути самій собі дизайнеркою, самій собі чарівницею — а відтак і усім, кому близькі її погляди на життя, її розуміння краси, закарбованої в золоті і сріблі.
