«Я чула, як вони помирали. Чоловік дихав, напинався, ніби старався скинути з себе плиту, але не зміг. Якоїсь миті він просто застиг. Бабуся та Женя загинули миттєво. Я чула, як заплакала донька. За мить вона також затихла. Про сина мама казала, що він кілька разів покликав мене і замовк».
Це свідчення Світлани Желдак, яка втратила усю свою родину після влучення російської ракети в її будинок у Чернігові. Це одна з десятків тисяч історій, які фіксують журналісти, правозахисники, міжнародні організації та правоохоронці.
Я документую воєнні злочини та злочини проти людяності у цій війні, яку Росія розпочала 2014 року. Тоді Україна отримала шанс на демократичну трансформацію після падіння авторитарного режиму внаслідок Революції Гідності. І, щоб зупинити нас на цьому шляху, Росія окупувала Крим, частину Донецької та Луганської областей, а минулого року розпочала повномасштабне вторгнення. Тому що Путін боїться не НАТО — Путін боїться ідеї свободи.
Після 24 лютого 2022 року ми зіштовхнулися з безпрецедентною кількістю воєнних злочинів. Російські війська цілеспрямовано знищують житлові будинки, церкви, школи, лікарні, обстрілюють евакуаційні коридори, підтримують систему фільтраційних таборів, проводять примусові депортації, знищують українську ідентичність, викрадають, ґвалтують, катують і вбивають людей на окупованих територіях.
Це свідома політика. Росія використовує воєнні злочини як метод ведення війни. Росія хоче зламати спротив та окупувати країну через невимовний біль цивільного населення. Тому ми документуємо не просто порушення Женевських та Гаазьких конвенцій. Ми фіксуємо людський біль. Спільними зусиллями ініціативи «Трибунал для Путіна» ми задокументували близько 50 тисяч епізодів воєнних злочинів.
Я говорила із сотнею людей, які вижили в полоні. Вони розказували, як їх били, ґвалтували, проводили струм через геніталії, виривали нігті, свердлили коліна, змушували писати власною кров’ю. Одна жінка розказувала, як їй виймали око ложкою.
Наші мобільні групи знаходили тіла цивільних людей на вулицях та подвір’ях їхніх будинків після звільнення Бучі. Ці люди не мали зброї взагалі.
Таким діям Росії немає жодного виправдання. Не було жодної військової необхідності в цьому. Росіяни зробити це тільки тому, що могли.
Я питаю себе: для кого ми це все документуємо?
Правова система України перевантажена кількістю відкритих проваджень. Міжнародний кримінальний суд обмежиться розслідуванням кількох вибраних справ та не має юрисдикції щодо злочину агресії в ситуації агресії Росії проти України. Тут явна проблема прогалини у відповідальності.
Тоді хто має дати шанс на справедливість усім жертвам цієї війни?
Я працюю з людьми, які пройшли пекло, і точно знаю, що, окрім зруйнованого життя, родини, бачення майбутнього, ці люди потребують відновлення віри в те, що справедливість існує. Бодай і відкладена в часі.
І це важливо не тільки для України.
Бо це не війна двох країн, а війна двох систем — авторитаризму та демократії. Росія хоче довести, що демократія, верховенство права та права людини є фальшивими цінностями. Якщо вони справжні, то чому не можуть нікого захистити? Чому вся система ООН досі не може зупинити російські звірства? Чому я, правозахисниця, що багато років використовує право для захисту людей, тепер на питання, як допомогти на окупованих територіях людям вижити, змушена відповідати — дайте Україні сучасну зброю?
Тому що зараз право не працює. Але я вірю, що це тимчасово.
У 20 столітті цивілізований світ зробив вагомий крок до утвердження права та справедливості. На Нюрнберзькому трибуналі були засуджені воєнні злочинці нацистського режиму, який упав.
У 21 столітті ми повинні піти далі. Правосуддя не має залежати від міцності російського режиму. Правосуддя не має чекати. Потрібно створити спеціальний трибунал щодо злочину агресії зараз та притягнути до відповідальності Путіна, Лукашенка та інших винних у цьому злочині.
Так, це сміливий крок. І це потрібно зробити, бо так правильно.
Одне з найголовніших питань, яке ставить нинішня російсько-українська війна, — це як ми у 21 столітті будемо захищати людину, її гідність, її права та свободу.
Чи можемо ми покластися на право, чи тільки зброя матиме значення?
Росія намагається довести, що держава з потужним військовим потенціалом та ядерною зброєю може диктувати свої правила всьому міжнародному співтовариству та навіть змінювати міжнародно визнані кордони. Якщо цю ситуацію не виправити і міжнародний правопорядок не відновити у найближчому майбутньому, то це матиме тривалі негативні наслідки для розвитку світу. Уряди вкладатимуть гроші не в освіту, науку, охорону здоров’я, соціальний захист, вирішення глобальних викликів, таких як зміна клімату, соціальна нерівність, подолання бідності тощо, а у зброю. Нові технології дають широкий простір для експериментів зі зброєю масового ураження та створення роботизованих армій. У такому світі буде небезпечно жити усім без винятку.
Тому цінності сучасної цивілізації треба захищати.
Світ звик до поступок диктатурам. Розвинені демократії забули, що держави, які вбивають журналістів, ув’язнюють активних людей чи розганяють мирні демонстрації, становлять загрозу не тільки для своїх громадян. Такі держави становлять загрозу для всього регіону та миру у світі в цілому. Тому безкарність за знищення Кремлем півмільйонного Грозного у Чечні призводить до масових російських бомбардувань Алеппо у Сирії, а згодом — до стертого вогневим валом Маріуполя в Україні.
Сучасне міжнародне право визначає міжнародні злочини як такі, що загрожують існуванню всього людства як виду. Бо саме безкарність зумовлює їх повторення у різних частинах планети. Світ має продемонструвати конкретними діями, що люди, які вчиняють ці злочини, не сховаються за абстрактним Путіним, і рано чи пізно за скоєне власноруч доведеться відповідати. Це вже сьогодні буде справляти охолоджуючий ефект на інших диктаторів та на жорстокість порушень, які росіяни щодня вчиняють в Україні. А за умов повномасштабної війни це означає, що ми зможемо зберегти людські життя.
Тим часом війна перетворює людей на цифри. Масштаб міжнародних злочинів такий великий, що неможливо розказати всі історії. Але я розкажу вам одну.
Невдовзі після початку повномасштабного вторгнення 62-річний цивільний Олександр Шеліпов був убитий російськими військовими біля власного будинку. Трагедія набула широкого розголосу в ЗМІ лише тому, що це був перший судовий процес над російськими воєнними злочинцями після 24 лютого. Під час судового процесу Олександрова дружина сказала, що її чоловік був звичайним фермером, але для неї він був цілим всесвітом і тепер вона втратила все.
Люди — не цифри. Ми маємо повернути людям їхні імена. Ми маємо забезпечити справедливість усім жертвам міжнародних злочинів. Незалежно від того, хто вони, їхнього соціального статусу, виду злочину та жорстокості, якої вони зазнали, незалежно від того, чи цікавиться медіа та суспільство їхньою справою. Бо життя кожної людини має значення.
Нові технології дають такі можливості документувати воєнні злочини, про які ми не могли навіть мріяти ще якихось 15 років тому. Звичайні люди мають доступ до різних цифрових інструментів: гугл-стрітмапс допомагає визначити осідок, гугл-лінза — шукати в мережі схожі з фото зображення, існують ресурси для перевірки метаданих, для перевірки, де й коли вперше було розміщено відео, і багато чого іншого. Зрештою, за ці місяці зроблено багато фото та відео, і бодай частина з них точно буде доступна. До всього, робота таких організацій, як Белінгкет, переконливо доводить, що можна відтворити картину подій та ідентифікувати воєнних злочинців, навіть не перебуваючи на місці.
Та замість того, щоби вдосконалювати систему міжнародної кримінальної юстиції, політики й далі протиставляють мир справедливості. І тут важливо пам’ятати уроки історії. 21 серпня 2013 року сирійський уряд застосував хімічну зброю у передмісті Дамаску. Урядові війська обстріляли цивільне населення ракетами із зарином, бойовою отруйною речовиною нервово-паралітичної дії. Понад 1700 людей потерпіли, серед них багато дітей.
Хімічну зброю визначили як червону лінію, тому втручання міжнародної спільноти мало бути неминучим. Але коли це сталося, то все вийшло на політичний компроміс. Уряд Сирії пообіцяв приєднатися до Конвенції про хімічну зброю та знищити всі наявні запаси зарину. Росія мала гарантувати виконання цієї обіцянки. Думку потерпілих та правозахисників особливо не питали.
Що було далі, нескладно здогадатися. До того, як Росія заветувала в Раді Безпеки продовження мандату Спільного механізму розслідування ООН та Організації за заборону хімічної зброї, міжнародні експерти зібрали та продемонстрували докази про щонайменше чотири нові хімічні атаки проти цивільних.
Непокаране зло зростає. На грубі порушення прав людини світ має реагувати.
Завжди будуть політики, які переконуватимуть забути про справедливість, щоби зберегти життя. Але якщо на це погодитися, то не буде ні справедливості, ні збережених життів.
Зрештою, справедливість — це запит мільйонів людей у різних країнах світу. Ми маємо змінити глобальний підхід до правосуддя за міжнародні злочини.Прагнуть справедливості і в Україні. Українська психологиня запитала в різних людей, від кого вони хотіли б почути вибачення за війну Росії проти України — від Путіна, російської інтелігенції, парламенту, народу чи конкретних людей. У відповідь отримала — «ні від кого». Українцям не потрібні вибачення. Людям потрібна справедливість.
Стійкий мир, який дає свободу від страху, неможливий без справедливості. Усі ці десятиріччя російські військові вчиняли злочини у Чечні, Молдові, Грузії, Малі, Лівії, Сирії та лишалися безкарними. Вони повірили, що можуть робити усе, що хочуть.
Ми маємо шанс розірвати це коло безкарності. Не тільки для українців та інших народів, які вже потерпіли від дій Росії. Але й для народів, які можуть стати наступною ціллю російської агресії. І на цей раз попередити її.
Олександра Матвійчук, голова Центру громадянських свобод, нобеліантка премії миру 2022 року.
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення — Вадим Блонський.
