Страх, гроші та імітація

1.

В Ізюмі літо 2012-го. Сашкові одинадцять років, і він страшенно хоче заробити кишенькових грошей. Він уже роздавав листівки, допомагав мамі продавати штани на ринку, але все ще не назбирав стільки, скільки хотів. Гортаючи стрічку новин у локальній групі ще у «Вконтакті», хлопець натрапив на оголошення: треба молодь на велосипедах, не безплатно. Сашко дізнався про день і час та попросився в батьків поїхати в супроводі старшого брата.

Окрім нього, на місце прибуло ще два десятки підлітків. Організатор пояснив, що всі мають їхати колоною, а тоді заговорив до Сашка:

— Зараз ми тобі велик заапгрейдимо.

Організатор прив’язав до велосипеда жердину з велетенським червоним прапором із серпом і молотом. Такий причепили на кожен велосипед, а кожного учасника вдягли в червону футболку з гербом СРСР. Сашко, найнижчий та найменший, майже потонув у ній.

Ні про комуністів, ні про значення велопробігу Сашко не думав. Крутив педалі, щоби потім піти в ларьок біля дому й купити що заманеться.

Попереду підлітків їхали місцеві комуністи на радянській машині без даху. З колонки на капоті волали пісні про Леніна і Вєлікую отєчєствєнную. Колона не оминала жодного людного місця: їхали центром, уздовж ринків, мостів і великих районів. Біла кепка не рятувала Сашка від палючого сонця. Через три години безперервної їзди хлопцю ломило тіло.

Нарешті колона спинилася біля пам’ятника радянському командирові Петру Волоху. Ізюмський лідер комуністів Анатолій Фомичевський урочисто поклав квіти й обернувся до підлітків з велосипедами. Пробігся очима і спинив погляд на найменшому.

— Увійдеш в історію, — підійшов він до Сашка й потиснув руку, позуючи для фото.

Відтак усіх зібрали для оплати. Фомичевський прочитав якусь настанову й кожному роздали по 20 гривень. Сашко розчарувався — у ларку не розійдешся.

— Насправді в історію ввійшов саме Фомичевський, — іронізує тринадцять років по тому журналіст і нині військовий Олександр М’ясищев.

У 2022-му Анатолій Фомичевський показав російській армії приховані дороги до Ізюму — місто окупували на пів року. Уже дорослий Олександр тоді був у Києві і після звільнення Ізюму як журналіст писав про своє місто. А ще — досліджував пропаганду й тих, хто підбурює до «протестів», шкодить країні, але має велике коло послідовників.

2.

У лютому 2024-го Олександр написав репортаж із села Космач на Прикарпатті. Ще 5 лютого місцевий люд спокійно реагував на військових ТЦК, а вже наступного дня жінки почали блокувати машини службовців. Тоді ж у місцевій вайбер-групі невідь-хто поширив повідомлення, буцім до Космача їде шість машин ТЦК і «буде облава».

Наступного дня на блокпосту місцеві жінки побили матір з дитиною — прийняли її за «навідницю військкомату». Ніякі «шість машин ТЦК» не приїхали, а от відео з побиттям розлетілося. І так про Космач заговорили.

Щоб заспокоїти людей, до Космача приїхали юристи й керівники обласного й районного ТЦК. В будинку культури зібралося близько двох сотень місцевих — спершу вони слухали юристів, відтак почали кричати: «Війну офіційно не оголосили!», «Піду воювати після дітей депутатів!», «Чию агресію відбивати, поясніть?!», «Ви ловите людей, як псів!». Порозуміння — не сталося. Утім, із часом у Космачі все втихомирилося саме собою, а по тому медіа вже не писали про село.

Олександрів репортаж вийшов через два дні. Наступного дня вийшов інший його репортаж — про адвоката Шавлюка, який просуває ті самі речі, про які люди голосили у Космачі. Ще за два тижні Олександр написав про Остапа Стахіва, який діє ще ефективніше.

3.

Остап Стахів зі Львова. Він називає себе активістом і правозахисником, хоч не є ні тим, ані тим. Він не раз підбурював села до того самого, що сталося в Космачі. У січні та лютому 2024-го він та його прихильники їздили селами західних областей і збирали місцевих, щоб «визволяти людей з полону ТЦК».

Уперше Стахів спробував увійти в політику двадцять років тому. Відтоді даремно балотувався на виборах, організовував акції на підтримку звинувачених у шахрайстві, потрапляв до локальних партій і вилітав із них через скандали, створював медіа та громадські організації. Але слави це не приносило, аж доки у 2020-му Стахів не взявся розповідати про пандемію.

Його теорії звучали неймовірно, але багато людей вірили. Олександр М’ясищев перелічує: ковіду не існує, ООН хоче зменшити кількість людей на Землі, через 6G-лампочки людей будуть використовувати як джерело енергії, а застосунок «Дія» — електронно-банківський концтабір. Стахів оголосив себе «народним мером Львова», створив рух «Права людини» й організовував мітинги проти карантину та вакцинації. У 2021-му Стахів отримав підозру й потрапив у СІЗО. Натоді його вже знали десятки тисяч людей у різних регіонах країни. СБУ назвала його частиною «антиукраїнської мережі», яку, ймовірно, координували російські куратори.

А потім почалася велика війна, і прихильники Стахіва зібрали майже мільйон гривень застави, щоб той вийшов із СІЗО. Й от уже у вересні Стахів почав розповідати, що «ТЦК викрадає і катує людей». Він створив онлайн-мережу — у кожній області є групи у вайбері й телеграмі з місцевими соратниками. Це тисячі людей, які поширюють наративи Стахіва. Ще гірші справи в його закритих чатах, де учасників зумисно згуртовують — езотерика, конспірологія, молитви та фейкові рішення судів про незаконність діяльності ТЦК.

У 2025 році Галицький суд Львова почав слухати справу з обвинувачення Стахіва у виправдовуванні російської агресії. На одному із засідань із суддею посварився соратник Стахіва — Андрій Жук, якого тепер теж обвинувачують за тією ж статтею. Жук, зокрема, закликав до збройного повстання проти української влади.

4.

Роман Кульчинський, головний редактор Texty.org.ua, стежить за протестами в Україні з часів відновлення Незалежності. Каже, штучні протести чи мітинги за гроші існували завжди: когось виводили на вулиці профспілки, когось політичні партії.

— Раніше кожна партія мала мережу «сєточників» — людей, які набирали протестувальників за гроші, — говорить Кульчинський. — Протестувальники — переважно студенти, працівники одного підприємства, пенсіонери, бідні люди. Їм байдуже до мітингу, їм нудно, вони не хочуть про це говорити й не можуть пояснити, чому прийшли.

Роман Кульчинський каже, що все ще досліджує зв’язок антимобілізаційних рухів із Росією, але вже зараз може сказати, що він точно є, адже тільки росіяни зацікавлені в послабленні України, зокрема на фронті. Від Революції Гідності й до великої війни, за спостереженнями Кульчинського, Росія активно намагалася організувати «Третій Майдан». Технологія така: росіяни створювали радикально націоналістичні українські групи в соціальних мережах, де просували тези на кшталт «в Україні всі крадуть», «військових зливають», «нас зрадили», «влада наживається на крові» — і закликали людей виходити на Майдан. Кілька разів на різних площах країни збиралося кілька сотень людей, але в серйозні протести це не переросло.

Однак заклики до «майдану» не стихли. Влітку 2024-го СБУ викрила мережу «активістів», які готували провокації. Серед затриманих — Анатолій Будник, який напередодні великої війни закликав до «майдану бідних» і раніше організовував «мітинги проти корупції».

У 2019-му Euromaidan Press дослідили злите листування російського політика Владислава Суркова у 2014–2015 роках. Виявилось, одним з основних методів дестабілізації України була організація проплачених мітингів: Кремль підбурював до «мітингів» на заводах і в профспілках (наприклад, у «Південмаші» та Одеському портовому заводі), через власну групу «Захист праці» проти підвищення цін на транспорт, автомітинг у Харкові проти подорожчання пального.

— Ці мітинги мали під собою різні причини, але їх ніхто серйозно не сприймав і вони зрештою затихли, — говорить Роман Кульчинський.

Зазвичай Романова команда досліджує проплачені або інспіровані протести самостійно — соціологів, які б це робили, в Україні, за його спостереженнями, немає. Тож кожне розслідування — суміш кропіткої праці та журналістської фортуни. Зокрема завдяки цьому з’явилося дослідження «Поїзди Янукович-Тревел» про те, як людей звозили на Антимайдан у Києві в січні-лютому 2014-го.

У дні масових «антимайданів» другорядні, зазвичай порожні станції Києва приймали незвично багато людей, які їхали потягами із Сімферополя, Херсону, Маріуполя, Донецька, Луганська й Харкова. Вони прибували зранку й покидали столицю ввечері того ж дня. Журналісти припускають, що ці перевезення для проплаченого «антимайдану» й сам протест обійшлися в близько 250 мільйонів гривень.

5.

Емма Матео вивчає політичну поведінку і відповіді спільнот на кризи, працює при Українському науковому інституті Гарвардського університету. Із 2018 року у фокусі її уваги — українські протести.

Ми знаємо багато про Революцію на граніті, Помаранчеву революцію, «Україну без Кучми», Євромайдан, протести проти закону щодо НАБУ й САП під час великої війни — утім, досліджень штучних протестів усе ще немає. Емма має на те кілька пояснень.

По-перше, складно виокремити дійсно штучні протести. По-друге, незрозуміло, якими методами досліджувати — навряд чи учасники зголосяться на глибинні інтерв’ю чи опитування. І, по-третє, дослідникам приємніше й цікавіше працювати зі справжніми протестами. Емма додає: що більше розвивається організація «мітингів» через соцмережі, то важче зрозуміти їхню природу й походження.

Сучасна Росія використовує штучні мітинги, щоб донести до Заходу та Глобального Півдня тезу про те, що РФ нібито непереможна, — так минуле працює на користь Росії у війні проти України. Події на честь 9 травня організовують понад вісімдесят «російських домів» у 71 країні.

А 2016 року «Фабрика тролів» у Санкт-Петербурзі організувала у США близько 40 мітингів, зокрема щодо расової нерівності, міграції та права на носіння зброї. Загалом байдуже, через що протестувати, головне — посіяти паніку. Майже сотня росіян працювала дистанційно через фейсбук, інстаграм і твіттер. Щотижня публікації бачили 30 мільйонів людей.

З початком великої війни Росія почала використовувати цей інструмент у Європі, щоби підірвати підтримку України. У 2022-му «німецька» організація Alternative Kinder Zukunft (AKiZ) створила фотопроєкт «Діти війни» і проводила «мітинги за мир». Насправді ж під прикриттям поширювала заклики не постачати зброю Україні. Прямих доказів того, що це роблять саме росіяни, немає. Але на сайті організації також є матеріали проти вакцин, уроки російської для дітей і фільм про дітей, яких Україна буцім убила на Донбасі.

Усі протести у світі мають подібну динаміку й інструментарій, на кшталт мітингів, пікетів, флешмобів тощо. Але Емма каже, що в Україні є особливість — розвинена протестна культура. Українці вже не раз організовували масштабні протести, тож уміють робити це швидко і креативно, у них багато ідей та ініціативи. Проплачені або інспіровані фейками мітинги впадають в око, адже в людей часто однакові плакати, подібний одяг і жодної імпровізації.

На таких «протестах» немає відчуття спільноти, каже Олександр М’ясищев:

— Відчувається, що люди просто прийшли на роботу: ніхто не підспівує, не об’єднується, не долучається до лозунгів, люди відсторонені й часто ховають обличчя. На справжніх протестах усе інакше — з незнайомцями тебе об’єднують цінності, готовність підтримати одне одного й навіть ризикувати собою заради інших.