Леонід Тивонюк та Мар’я Гвоздєва-Тивонюк: «Наша мета — закохати в анімацію якомога більше людей»

Як анімація допомагає дорослим та дітям оговтатись під час війни

16 Січня

Please check the link below to read the article in English — “Our goal is to make as many people as possible fall in love with animation.”

§§§

Леонід Тивонюк та Мар’я Гвоздєва-Тивонюк — подружжя, що мешкає у Луцьку. У них на двох є одна велика любов, і це — анімація. Розповідати історії, закладати важливі сенси і говорити про складне простими словами за допомогою казкових образів — саме цим займається анімаційна студія “IMAGO”, яку заснували Леонід та Мар’я у 2015 році. Значна частина їхньої роботи полягає у навчанні дітей. Вони прагнуть спонукати молоде покоління не лише здобувати навички аніматора, а й вчитися фантазувати, проявлятися, творити.   

Подружжя переконане, що творчість під час війни важлива. Адже з нею легше долати стрес та напругу. Для цього варто почати з найменшого: хоча б узяти до рук пластилін.  

The Ukrainians поговорили з Леонідом та Мар’єю про анімацію, яка допомагає знаходити друзів, про досвід роботи із ВПО, а також про те, як здобути підтримку від ЄС на реалізацію творчих ідей.

§§§

[Цей матеріал створений за підтримки Європейського Союзу]

§§§

Розкажіть, будь ласка, як це – бути творчим подружжям? Це грає вам на користь чи навпаки?

Мар’я: Можливо, справа в темпераментах, а, можливо, у ставленні до життя. Але у нас відмінні підходи до роботи. Льоня — трудоголік, він обожнює анімацію. Я йому нагадую про те, що треба відпочити, а він мені про те, що відпочили — час і грошей заробити. Тож так і взаємодоповнюємося. Льоня стабільний. Він знає, куди він рухається, як і навіщо. А я вношу трохи кіпішу. 

На початках у нас були суперечки. Серед іншого, пов’язані з фінансами. Бо все починалося як волонтерство, лише на ідеї. І мене як жінку, котра думає про майбутнє, про сім’ю, це, звісно, неабияк бентежило. Бо ми вкладали дуже багато сил, часу, ресурсів у розвиток організації, а грошей у підсумку за це не отримували. Але я люблю цю людину, вірю в нього і зацікавлена в тому, щоб допомагати йому реалізовувати мрії та ідеї. Але також для мене було дуже важливим не загубити у цьому себе.

Тож у певний момент я нагадала собі, що також маю реалізуватися, думати про свої проєкти всередині організації, а не цілком поринути у діяльність чоловіка. Це допомогло.

Леонід: Якщо ми удвох працюємо в одному проєкті, то це водночас і підсилення, і виклик. Бо в таких випадках розумієш, що ти маєш спілкуватися і з дружиною, і з художником проєкту одночасно. І тут може бути часом потрібно знайти такі слова, щоб не образити ні художника, ні дружину. Доводиться бути хорошим дипломатом.

А з чого почалася ваша любов до анімації, що вас захопило?

Леонід: У мене це ще з дитинства. Мені подобалося вигадувати історії. Потім, коли я вже навчався у театральному на режисера, почав цікавитись іншими видами мистецтва, крім лялькового театру. Якось мій товариш познайомив мене із творчістю Яна Шванкмаєра (чеський кінорежисер, аніматор, художник, — TU). І я такий: ого-ого! Мене це настільки вразило, що в якийсь момент я вирішив спробувати зняти анімацію. А позаяк не мав на що знімати, то моя перша анімація була знята на мобільний телефон. І з того часу якось усе більше і більше анімація почала входити у моє життя. 

Мар’я: А мене ніколи не цікавило, як створюється анімація, саме як процес. Я сприймала її як готовий продукт.

Як-от діти не замислюються, звідки беруться яблука, не думають, що ті ростуть на деревах, бо сприймають їх просто в магазині на полиці або в рекламі по телевізору. От і у мене так з анімацією було.

Тож у студентські роки я не думала над тим, що це хтось створює і що за всім цим є команда. 

Я вчилась у художньому університеті і вже на старших курсах познайомилася з Леонідом. Він мені розказав про те, що його цікавить анімація. Розповів, що працює над своїм відеороликом. Під сценою у ляльковому театрі. Каже, якщо хочеш — приходь, я тобі все покажу. Приходжу: а там реально стоїть стіл, довкола темрява, і Льоня щось там робить над тим столом. Показує мені ляльку, пояснює, з чого вона зроблена. Каже, мовляв, але мені не вистачає рідкої гуми, щоб закінчити цю ляльку. Я ще тоді подумала: вперше таке чую, що це за рідка гума? Але, думаю, ну треба обміркувати, пошукати і якось йому допомогти. Ми з одногрупниками їздили до Львова купувати художні матеріали, бо вони там були дешевші і вибір був більший, ніж у Луцьку. Так і почалися пошуки рідкої гуми. Вже потім ми дізналися, що це силікон.

Леонід: Тоді ми зрозуміли, що бракує навчальних матеріалів. Доводилося усе перекладати з англійської. Я запрошував дружину свого товариша, викладачку англійської, аби вона допомагала перекладати ті тексти, які ми знаходили. 

Мар’я: Так, знань бракувало. Я бачила, що Льоні щось не вдається, і дуже хотіла допомогти. Так мене і почало затягувати у цю сферу. А далі мені вже і самій стало цікаво. Так ми почали шукати людей, які займалися анімацією, переймати їхній досвід. І вирішили, що треба організувати подію, зібрати там усіх цих класних людей, які могли б нас навчити. Так ми й задумали фестиваль анімації «Задзеркалля» у 2016 році. Ми хотіли привезти спеціалістів до Луцька, щоб вони поділилися з нами знаннями. Але врешті вирішили, що цього буде мало — треба, щоб увесь Луцьк також більше дізнався про анімацію.

Леонід: Цей фестиваль був безкоштовним. Ми розуміли, що люди ще не готові за це платити, а інформація була цікава і нам, і іншим. Але ми припустилися невеличкої помилки, тому що під час фестивалю ти не маєш часу слухати тих спікерів, яких запросив. Ти бігаєш, щоб вирішити нагальні проблеми — приміром, знайти подовжувач, поки йде лекція… Словом, так минуло три роки. Ми майже не займалися анімацією, бо повністю заглибились у фестивальне життя і паралельно вчилися, здобували нові знання.

Громадська організація «IMAGO» була ще до фесту, у 2015-му. Розкажіть, як ви дійшли до рішення створити організацію та які цінності у неї заклали?  

Леонід: Якось до нас звернулася наша знайома Олена Семенюк, яка організовувала фестиваль у Луцьку за програмою Польща-Білорусь-Україна (фестиваль сучасного мистецтва «Art Territory: місто творців» 2015 року, — TU). Вона запросила нас організувати анімаційну сцену. Ми покликали тоді Степана Коваля та Сашка Даниленка, провели кілька подій — і зрозуміли, що це дійсно цікаво. А що найважливіше — побачили, що є цікавість аудиторії. Тож вирішили, що це те, чим ми хочемо займатися. А тоді зібралися з нашими друзями-однодумцями — й так народилася наша громадська організація. 

Ще у саму назву ми заклали три символічні значення. З латини «image» перекладається як «образ». І водночас це співзвучно з «I’m a go», тобто «я йду, розвиваюсь». І також імаго — одна зі стадій розвитку метелика. Спершу комаха повзає як гусінь, потім із неї утворюється лялечка, а далі настає вже оця стадія, коли дорослий метелик розправляє крила й готовий летіти. 

«I’m a go» — дуже важливе наше правило, наш орієнтир. Бо ми намагаємося розвиватися, не зупинятися, покращувати свій професіоналізм. Спершу ми не сильно розуміли, як це — створювати анімацію. А далі росли, розвивалися, почали робити нові і нові проєкти. Але ми свідомі того, що завжди є куди рухатися. Цей розвиток не спинити. Ось саме ці сенси ми пропагуємо і власним прикладом, і прикладом нашої організації.

Мар’я: Крім цього, складаючи статут нашої організації, ми між собою проговорювали, що для нас є неприпустимим. Приміром, якщо буде пропозиція фінансування від алкоголю чи тютюнових виробів, ми сказали, що ніколи не погодимося на таку підтримку, тому що це не те, що нам підходить, нашим особистим поглядам. Відповідно, не будемо це нав’язувати нікому.

Непростим викликом, з яким зіштовхуються практично всі ГО, є фінансування. Якою є ваша стратегія? Де ви шукаєте підтримки на втілення своїх творчих задумів?

Леонід: Наша стратегія — це сліпий лось, що біжить через ліс, який палає (сміється).

Мар’я: Ми обидвоє дуже творчі, тож планування і стратегії нам даються складно. Для цього і потрібна команда. А саме люди, які вміють класно і структуровано написати проєкт. Ми подаємо ідею, а вони вже створюють відповідну форму й заявку, яка підходить під певний грант. 

Леонід: Ми вивчаємо це питання, дізнаємося, які статті витрат підтримують грантодавці. Ми співпрацювали з різними організаціями. Нас підтримували Гете Інститут, фестиваль анімації Linoleum, Український культурний фонд, Європейський культурний фонд, «Інша Освіта». Завдяки цим співпрацям ми змогли реалізувати наші проєкти та відвідати Запоріжжя, Миколаїв, Одесу, Чернівці, Ужгород та інші міста. Тут немає однієї відповіді, як це все функціонує фінансово. Шукаємо можливості відповідно до проєкту. Ми завжди відкриті до співпраці, якщо з партнером у нас схожі цінності. 

Громадська організація не передбачає бізнес-схеми, комерції, це радше соціальна місія. Тож у нашому випадку така фінансова підтримка від партнерів є дуже важливою. Бо інакше ми мали б комерціалізувати наші майстер-класи, скажімо, за якісь благодійні внески, чого ми зазвичай не практикуємо. 

Мар’я: Наші майстер-класи платні винятково тоді, коли ми вже не стягуємо. Бо нам треба покривати орендну плату за студію, особливо взимку це непросто. Але ми стараємося так, щоб у нас був щонайменше один проєкт у роботі, з якого ми могли б покривати ці витрати і, відповідно, проводити майстер-класи для дітей, незалежно від рівня забезпеченості їхніх батьків.

Важливе місце у вашій творчості займає робота з дітьми, а саме навчальні майстер-класи. Чому так?

Мар’я: Після кількох років фестивалів ми збагнули, що у Луцьку не вистачає спеціалістів з анімації. А отже, їх треба створити. А створити їх найкраще коли? Звісно ж, у дитинстві. Щоб вони виросли і стали справжніми професіоналами-аніматорами. У нас майже так і вийшло. Зараз діти, яких ми вчили анімації кілька років тому, вже виросли — їм 16-18 років. Ті, котрі ходили ще на «Задзеркалля», вже і на студіях працюють, і кажуть: «дякую вам за цей фестиваль, він допоміг визначитися із професією». 

Леонід: Я люблю працювати з дітьми, люблю передавати знання, ділитися з тими, хто хоче їх отримати. Бо навчити можна лише того, хто хоче навчитися. Працювати з дітьми класно, коли вони хочуть отримати якісь знання і готові до цього. Бо коли дитина не зацікавлена у цьому, не хоче, впирається, з цього навряд чи щось хороше вийде.

Ми розуміємо, що мама чи тато захотіли, щоб їхній син став великим скульптором або гітарним бардом. А дитина натомість може хотіти зовсім іншого і мріє про кар’єру скрипаля. Те саме і з анімацією. Це не працює через силу. Ми не можемо навчити рибу лазити по ліанах, бо вона любить воду.

А які враження у дітей після ваших анімаційних майстер-класів? Якими відгуками вони діляться з вами?

Мар’я: Буває дуже по-різному. Одні виходили задоволені, казали: ого, це так круто. А деякі, такі, як-от я, непосидючі, дуже втомлюються на майстерках. Вони кажуть: вау, круто, але це так важко. Навіть додають, що ніколи б цим не займалися в майбутньому. Але це усвідомлення також важливе. Бо тепер, після майстер-класу, у них принаймні є розуміння, наскільки складний цей процес. І, можливо, наступного разу, коли вони підуть в кіно або побачать ролик в інтернеті, вони подумають про те, яка велика команда над цим працювала і що все це не так просто. 

А є і такі діти, які зацікавлюються анімацією і йдуть навчатися далі, поглиблюють знання, заходять у галузь і залишаються у ній. 

Після початку повномасштабного вторгнення ви продовжили свою роботу з дітьми? І як загалом війна вплинула на ваш підхід до проєктів, до яких тем підштовхнула?

Мар’я: Коли прийшла війна, кожен із нас відреагував на це по-своєму. У мене було заціпеніння, ступор. Я не розуміла, куди йти, що робити, за що взагалі братися. Я не могла собі допомогти, не те що комусь. Льоня натомість був зібраний, чіткий. Він одразу пішов у майстерню. Сказав: ну треба ж щось робити. А я не могла підвестися з ліжка, багато плакала. 

Згодом, коли вже поступово почала приходити до тями, усвідомила, що найбільш незахищеними зараз є діти, що треба їх підтримати. Так мені відчулося. Ми з Льонею поговорили, і він запропонував організувати майстер-класи онлайн. Ми такого ніколи не робили. Я була підписана на одну луцьку психологиню. Її робота, дописи, поради мені дуже відгукувалися. Тож я запропонувала запросити на ці майстер-класи також і її, бо я боялась травмувати дітей якимись своїми діями, словами чи ще чимось. Мені було важливо, щоб психологиня була присутня в такий момент. На першу таку онлайн-зустріч я прийшла, але так і не ввімкнула камеру, бо постійно ревіла. Але все минуло добре. Льоня проводив заняття. Це тривало недовго, ми мали кілька таких майстер-класів з ліплення із пластиліну. Проте це допомогло мені оговтатися і поступово повернутися в роботу. 

Леонід: На початку вторгнення Сашко Даниленко зробив чат «Графічний батальйон». У ньому він зібрав різних графічних дизайнерів, аніматорів, які швидко підхоплювали різні завдання. Це були ілюстрації на тему війни, оперативні, інформаційні. Або відео чи картинки. Бо навіть про повітряні тривоги на початках було мало інформації. А до них треба було звикнути, прийняти, зрозуміти, що треба робити, коли ти їх чуєш. Бо коли це вперше, то страшно. Ти не розумієш, що ти в цей момент узагалі маєш робити. Треба було якось візуально, просто і доступно розповісти про це людям. 

Тож Саша запропонував мені долучитися до створення анімаційного ролика, в якому мали розповісти дітям про повітряні тривоги. Такий собі пояснювач, щоб вони не хвилювалися. Так ми почали роботу разом із психологинею Катериною Павленко.

Я виконав ту першу роботу за кілька днів ще тут, на студії. Зима, лютий. Так я зняв свій перший анімаційний фільм під час війни. 

Але на цьому не хотілося зупинятися, тож я запропонував продовжити. Роман Дзвонковський (DzvonkMotion) підхопив цю ідею. І ми ще почали запрошувати своїх знайомих із цієї сфери. Так у нас з’явився Дмитро Шостак. Команда розросталася. Хтось кликав сценариста, хтось психолога. Ми багато обговорювали. І дійшли висновку, що війна триває давно, а якоїсь простої інформації чи якихось гайдів-пояснювачів немає. І треба було оперативно для всієї України їх створити.

Хто був цільовою аудиторією таких гайдів? Для кого ви їх створювали? 

Мар’я: Ми прагнули, аби ці пояснювачі допомогли багатьом. Скажімо, психологам або вчителям у школах. Або також і батькам. Бо часто буває складно дібрати слова, щоб пояснити складні речі. Або елементарно бракує часу. То якраз отакі анімації були для того, щоб будь-яка мама, наприклад, могла переглянути їх і потім пояснити доступно дитині. Або педагог, або вихователь у садочку міг би також розповісти дітям про найважливіше. Скажімо, що робити, коли лунає сирена, або як заспокоїтися, коли починається тривога. 

Леонід: Ми виконали п’ять таких робіт. І вже десь у квітні я запропонував шукати фінансування, щоб продовжувати проєкт. 

Мар’я: Тем було дуже багато. На той момент психологи вже мали цілий список, на які теми ще треба зробити анімацію. Ми розуміли, що залишилися без грошей, адже треба оплачувати студію, комуналку, та й усім треба щось заплатити. І ти й зацікавлений, щоб знімати саме на цю тему, але тобі ще треба якось жити далі. Ми вирішили, що маємо шукати грант. І от Льоня з командою знайшов необхідне фінансування.

Леонід: Ми написали заявку на Європейський культурний фонд. Отримали грантову підтримку і таким чином змогли створити ще сім анімаційних робіт від п’яти українських студій. Ми зробили дві анімації. Роман Дзвонковський з колегами також виконав дві роботи. І ще долучилися Зю Побережнюк, Ханна Стриж і Валерій Ліференко. А Даня Малюга створював заставку. 

Цей проєкт має назву «Графічний батальйон для дітей». Оскільки він практично народився з проєкту Сашка Даниленка, ми вирішили, що було б логічно зберегти це у назві. Ці роботи є у вільному доступі на нашому ютуб-каналі, вони також доступні для швидкого завантаження. Ми спеціально зробили їх із невеликим бітрейтом, грубо кажучи, це легші файли, щоб за потреби батьки могли їх завантажувати собі на телефон у бомбосховищах. Також ми зробили у відео субтитри, аби, якщо раптом не можна буде дивитися ролик зі звуком, була можливість його прочитати. 

Мар’я: Звісно, це не означає, що ти подивився відео — і зцілився. Але це маленька підтримка, підказка, якою ми хотіли допомогти людям на початку війни.

Тому що нас утворює усе те, що ми бачимо, чуємо, читаємо, споживаємо. І якщо людина почує якусь пораду з анімації, потім десь буклет побачить, потім у фільмі почує важливі слова — це все у комплексі спрацює.

І, можливо, тоді вона, наприклад, дослухається до свого внутрішнього запиту, звернеться до психолога або займеться собою і вчасно зможе уникнути психологічного травмування себе або своєї дитини.

Тож, якщо підсумувати, після початку повномасштабного вторгнення однією з важливих тем для вас стала тема психологічного здоров’я та підтримки. Зокрема, ви також працювали з адаптацією ВПО. Розкажіть, будь ласка, про проєкт «Анімація об’єднує», який ви робите за підтримки Європейського Союзу. Якою була його ціль?

Леонід: До Луцька приїхало багато дітей з інших міст України. Чимало сімей були змушені покидати свої домівки та переїздити на нове місце. І от багато родин почали облаштовувати своє нове життя у Луцьку. І ми вирішили, що для кращої інтеграції, аби допомогти їм влитися у життя міста, треба зробити щось цікаве. Однією з умов гранту (від проєкту «Culture Helps / Культура допомагає» за співфінансування ЄС, який реалізують «Інша Освіта» (Україна) та zusa (Німеччина), — TU) була участь відповідної кількості лучан і підлітків, які змушені були покинути домівки. І ми вирішили, що гарно було б спробувати спільно з ними зробити анімацію. 

Ми переконані, що анімація здружує. Це спільна робота, творчість, можливість відкриватися і фантазувати. Вона завжди розкриває людей.

Ніхто з учасників проєкту не був знайомий один з одним до початку. А по завершенню проєкту в нас вийшло так, що дехто навіть потоваришував. І нам дуже втішно, коли ми бачимо десь у місті, що вони йдуть разом. Це дуже круте відчуття, коли зовсім незнайомі люди змогли знайти спільну мову, зблизитися, і ти їм у цьому допоміг. Все-таки анімація об’єднала.

У цей проєкт ми запросили 20 дітей. Спершу був відбір: діти писали мотиваційні листи і надсилали якісь свої роботи, розповідали про свої таланти, скажімо, хтось малює, хтось танцює. Усього було близько 90 заявок. Ми відібрали 20: по 10 дітей для кожної з груп. 

Перша група робила анімації з пластиліну. Друга — із фетру, і це було, до речі, вперше у нас на майстер-класах, бо ми ніколи не працювали з фетром. Минулого року я створював анімацію «Місія мами». Цей гайд написала психологиня Леся Ковальчук. У ньому йдеться про те, що робити мамі, коли вона покидає з дитиною місто, як поводитися, як заспокоювати себе, щоб не травмувати дитину. І якраз у цій роботі я працював з фетром. Мені сподобався цей матеріал, тож я вирішив, що було б гарно застосувати його у цьому проєкті. Спершу, за задумом, це мали бути окремі роботи, але потім ми вирішили їх сюжетно об’єднати. І так вийшов такий собі мінісеріал.  

Можливо, ми продовжимо цей проєкт. Наразі відзняли перші дві серії. У кожній серії є загадка, яку головні герої мають розгадати, щоб отримати ключ від дверей і піднятися на наступний поверх. За задумом, це може бути дев’ять відеороликів, де діти працюватимуть з різними матеріалами — папір, пікселяція, лялькова анімація. Легенда там така: діти на екскурсії потрапляють в підземелля замку і опиняються в чарівному світі, з якого вони мають вибратися назад у світ людей. Але зробити це непросто, адже треба пройти певні випробування. У першій серії вони перетворюються на пластилінових персонажів, у наступній — на фетрових. І так до кінця шляху випробувань мають максимально наблизитися до людського образу — знову стати людьми. 

Чим закінчився цей проєкт? І що важливого він вам дав?

Мар’я: Цей проєкт був цінним і для дітей, і для їхніх батьків. Ми не ставили перед дітьми завдання знайти друга, нікого до цього не примушували. Але оскільки вони упродовж тижня працювали разом на студії, з дня на день спілкувалися, то поступово знаходили спільні інтереси.

Наприкінці проєкту у нас був запланований спільний святковий пікнік. Деякі мами ділилися з нами, що їм дуже складно вибратися кудись із підлітком, бо зрозуміло, що, дорослішаючи, вони вже хочуть гуляти самі. Після прем’єри робіт і вручення дипломів ми смакували піцу, були різні конкурси і просто вже неформальне спілкування. І якась із мам сказала мені, що за весь час війни їй вперше було так комфортно, класно і вона змогла нарешті трошки розслабитись. Тобто для них було важливо, що вони всі разом прийшли і провели час. Це було невеличке свято, яке запам’яталось як щось яскраве та тепле.

Леонід: Ну і плюс ще навчити дітей анімації. Це в нас завжди в кожному проєкті. Наша мета — закохати в анімацію якомога більше людей. Але й, водночас, наш пріоритет не стільки в тому, щоб навчити анімувати. Перш за все, ми прагнемо підштовхнути дитину фантазувати, творити, проявлятися. 

А щодо роботи саме з ВПО, чи вирізняється ця діяльність якоюсь особливістю для вас?

Мар’я: Для нас не було сильно відчутно, що це переселенці. Це просто були діти. На знайомстві вони розповідали про себе, казали, хто вони, звідки. І коли хтось казав: я з Маріуполя, я з Миколаєва, то ти в той момент розумієш, що там зараз відбувається. Навіть деякі з підлітків із Луцька, коли чули ці назви міст, вигукували: «Ого!» Але загалом це просто діти. 

Була одна дівчинка з Херсону. Вона часто повторювала, що їй добре в Луцьку, їй подобається місто, але вона хоче додому, тому що в неї там бабуся, дідусь. І навіть сказала, що влітку вони планують туди поїхати. І я кажу: Ти серйозно? Тобі не страшно? На що вона мені відповіла: «А що страшного? Вже нічого не страшно. Там же мої рідні».

І ось на той святковий пікнік ми зібралися у вересні. Коли я її побачила, пригадала нашу розмову і запитала, чи їм вдалося з’їздити в Херсон. Вона розповіла, що так, було класно, що вона була щаслива. І я подумала собі: добре, що вона з’їздила. Але й добре, що вона повернулась до Луцька, бо тут у них вже теж є своє життя. Ця дівчинка дуже гарно малює. Її довго не віддавали в місцеву художню школу. Думаю, не хотіли прив’язуватися, чекали, коли повернуться додому. А на цьому пікніку запитали мене про школу або студію, де можна було б займатися. Схоже, прийняли той факт, що повернутися додому так скоро, як вони хотіли б, на жаль, не вдасться. 

Але дещо інший досвід у роботі з дітьми у містах, близьких до лінії фронту. Коли ми їздили за іншим проєктом у Миколаїв, Одесу, Дніпро, Запоріжжя, то там відчутно, що це не діти з Луцька, бо їхнє сьогодення інше. У роботі з ними загалом усе те саме: ми вітаємося, знайомимося, ліпимо. Словом, проводимо майстер-класи стандартно. Але розмови поза заняттями там інші — вони про ракети, про вибухи. Там діти вже нічого не бояться. Вони навіть із цього сміються. І от такий контраст: я, доросла і перелякана, коли звучить повітряна тривога, кажу — ходімо, сховаємось в укриття. А вони такі: навіщо, у цьому немає сенсу.

Також на цих майстер-класах часто першочерговою є далеко не творчість. Значно важливіше те, що ти тут перебуваєш поруч із цією дитиною. Бо часом потрібно просто послухати її, обійняти.

Ще з розмов із дітьми, приміром, у Запоріжжі, запам’яталося те, що вони не ходять до школи по сьогоднішній день — у них все навчання онлайн. І всі вони в один голос говорять, що дуже втомилися від цього, бо це нудно, нецікаво, важко. Живе спілкування — це все ж таки найкраще. Тож кажуть, що їм цього не вистачає. 

Але, попри все, люди у тих містах адаптуються. Приміром, на один із майстер-класів дітей привела вчителька. Вона знайшла цей проєкт поза основною шкільною програмою, зібрала і привела їх, щоб діти змогли побути у колі своїх однокласників. Мені здається, що це покоління дітей буде любити ходити в школу. Зараз вони починають дуже цінувати можливості зібратися разом. 

А в чому важливість творчості для дітей, котрі пережили якийсь стресовий досвід? Як це їм допомагає?

Леонід: Мені здається, що творчість важлива як для дітей, так і для дорослих. Це, можна так сказати, свого роду терапія. Але тут важливо усвідомлювати, що мистецтво, як і будь-які інші ліки, може і врятувати, і нашкодити. Тож важливим є регулярність і доза застосування. 

Творчість буває дуже різною. Залежить від того, чого людина у той момент потребує найбільше. Часом проявлення агресії через творчість допомагає вивільнити негативні емоції. На одному з наших майстер-класів на початку вторгнення було таке, що дитина просто гамселила той пластилін. Накопичені гнів та втома проявлялися ось так. І ти розумієш, що тій дитині саме це було необхідно, а не якась краса, створення чи щось таке.

Коли ми творимо, ми намагаємося поєднати своє тіло, свої емоції просто тут і зараз, у моменті. І цей наш сконцентрований момент втілений в умовному шматочку пластиліну. Тож через цю тактильність дитина перемикається і концентрується. Таким чином вона краще чує свої емоції.

Чи є творчість терапією для самих митців та мисткинь?

Мар’я: Знаю, що на багатьох війна вплинула дуже негативно, саме у творчості. Вона заблокувала емоції. А емоції — це рушійна сила. Тож для творчої людини це дуже погано, бо це щонайменше її робота, яка її годує. Це по-перше. А по-друге, часто це шлях проживання травматичного досвіду. І коли все негативне збирається всередині, накопичується і нікуди не виходить, починаються проблеми. Тоді треба йти до психолога, щоб пропрацювати це.

У нас є чат з іншими художниками-аніматорами. І там багато хто писав, що або має депресію, або близький до цього стану. Зараз багато хто не може творити. Чимало людей узагалі пішли з творчої професії, знайшли собі якусь нову роботу, щоб мати можливість себе забезпечувати — навіть елементарно мати можливість купити собі ліки чи сходити до психотерапевта. А водночас, для когось війна стала поштовхом. Хтось себе знайшов у новому жанрі. Приміром, подався в ілюстрацію, почав робити листівки, плакати про війну, щоб привертати увагу до важливості цієї теми, показувати це у світі. 

У мене був період, коли я довго не могла знову почати малювати. А потім вирішила, що варто повернутися до своїх робіт, які я почала створювати до війни. Але не змогла: стався якийсь ступор. Як не намагалася — не виходило. Тоді я звернулась до знайомої. Вона також із цієї сфери, займається кураторством виставок. Кажу: Катя, мені треба домалювати ці роботи. А вона подивилась і каже: ні, не треба тобі домалювати.

Каже, малюй те, що ти зараз відчуваєш. Малюй події, які зараз у тебе відбуваються, усе те, що є в тебе, в твоєму житті, в країні. Проживай те, що є нині. А так ти намагаєшся повернути себе в той час, який був. А він вже не повернеться… Тоді я й усвідомила, що повинна йти далі, створювати нове

Тож мистецтво для кожного має свою функцію. Але думаю, що мистецтво також потрібне не лише для творчих людей, а й для тих, які працюють із цифрами, з документами, чи навіть для військових. У них же також мозок кипить, і їм треба перемикати свою увагу з цієї роботи на щось інше. Війна — це про руйнування. А творчість допомагає перемкнутися на створення.  

Публікація підготовлена за підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу. ГО «ІМАГО» отримала підтримку для ініціативи «Animation unites / Анімація об’єднує» у межах проєкту «Culture Helps / Культура допомагає», що співфінансується Європейським Союзом у межах спеціального конкурсу пропозицій для підтримки українських переміщених осіб та українського культурного та креативного секторів. Проєкт реалізовується Інша Освіта (UA) та zusa (DE).

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку