Студії живої історії

Програма, що розвиває неформальну освіту та публічну історію в Україні

27.02.2017 Світлана Ославська

«Студії живої історії» започаткували у 2015 році як майданчик для альтернативних форматів роботи з історією. За два роки програми участь у ній взяли 90 молодих людей з різних регіонів України. Вони втілили 35 ініціатив у галузі осмислення історії, серед яких курси лекцій, настільна гра, екскурсії, урбаністичні школи для дітей та інші формати. 

Проект реалізують організації «Інша Освіта» (Київ) та MitOst (Берлін) і фінансово підтримують Міністерство закордонних справ Німеччини та Фонд Роберта Боша.

 

Тарас Грицюк з’являється на інтерв’ю роздратований. Щойно прочитав Концепцію навчального предмета «Історія: Україна і світ», оприлюднену Інститутом національної пам’яті. Він не в захопленні. Замість двох окремих історій у школі — історії України та всесвітньої — буде один предмет. Таке рішення Грицюк вважає гарним починанням: це створить можливості дивитися на історичні процеси в Україні у зв’язку зі світовими. Але те, що аж 70% годин пропонують приділити історії України, Тарасові здається некоректним:

— Ми носимо рожеві окуляри і думаємо про нашу особливу роль та історію, «пишаємось» собою, формуємо образ жертовного українського народу, який «терпів» і нарешті «витерпів» незалежність. Але я за те, аби дивитися критично і чесно на своє минуле.

Проте найбільше Тараса зачіпає те, що він називає агресивним національним наративом, тобто героїзація визвольних змагань різних років, без критичного осмислення деталей.

IMG_2871

Тарас — один із координаторів неформальної освітньої програми «Студій живої історії» — тепер уважно стежить за перипетіями розвитку української політики пам’яті та новаціями в історичній освіті. Хоча ще три роки тому й подумати не міг, що займатиметься саме цим.

Сумна вища освіта

Колись Тарас прагнув стати науковцем. Тому вступив на історичний факультет Рівненського державного гуманітарного університету. Проте реальність вищої школи виявилася прикрішою, ніж уявляв одинадцятикласник, натхненний шкільними уроками історії.

— В університеті панувала й досі панує корупція. Це не заохочувало пов’язувати своє життя з академічною сферою. Лише курси кількох викладачів були справді корисними та новаторськими, а переважно методологія та підходи були і є застарілими, — пояснює Грицюк, як вища школа зруйнувала його мрії про історичну науку.

В університеті лише курси кількох викладачів були справді корисними та новаторськими, а переважно методологія та підходи були і є застарілими

Демотивувало й те, що студентам пропонували брати теми для досліджень, далекі від сучасності. А найбільше розчаровувала безглуздість наукових досліджень «у стіл».

— «Ось я пишу статтю, диплом — і куди далі воно йде?» — запитував я викладачів. — «Ну куди, лежатиме на кафедрі, піде в архів», — була відповідь, — розповідає Тарас.

IMG_3113

Натомість короткотривала, коли порівняти з річною рутиною лекцій та семінарів, практика давала відчуття того, що займаєшся чимось корисним. Студенти проводили розкопки на березі Хрінницького водосховища. Усвідомлення — якщо сьогодні не проведеш дослідження, то за рік-два берег осиплеться й інформація зникне назавжди, давало почуття сенсу виконаної роботи.

На останніх курсах університету хлопець брав участь у громадській діяльності, зокрема в програмі «Майстерня громадської активності», й зрозумів, що саме неформальна освіта є сферою, в якій він хоче розвиватися. Саме з «Майстерні» три роки тому народилися «Студії живої історії».

«Восени, наприкінці 40-х…»

«Студії живої історії» придумали Тарас Грицюк з Рівного та кримчанка Ольга Дятел (сьогодні програму координують, окрім Грицюка, Василь Кулевчук з Тернополя та Каріна Фурса із Запоріжжя — розмаїта географія). Програму задумали так, щоби під час семінарів дати учасникам простір обговорити різні дискусійні питання минулого, а також втілити власну, пов’язану з історією ініціативу. На проекти учасників виділяли невелике фінансування. Такі орієнтири лишаються в програмі й досі.

IMG_3730

У перший рік програми йшлося переважно про «маленькі історії» — історію міст і сіл, а також родинне минуле. Чому так, стає зрозуміло, якщо розпитати засновників програми про їхні особисті мотиви.

Тарас глибше зацікавився минулим власної родини вже після університету.  Хоча ще в школі вчителька розповідала, як вивчати історію з погляду людей, які були свідками подій. На шкільних уроках говорили про те, чого не було в підручниках, хто що чув від своїх родичів. Це стосувалося, наприклад, подій 1943–1944 років на Волині. Рідні Тараса не могли нічого розповісти про це. Тобто усі, хто міг щось розказати, на той час уже померли, уточнює Тарас.

Тож він вирішив дізнатися більше про долю дідуся й бабусі, які були учасниками УПА. Порпався в церковних книгах, працював у архівах СБУ, надсилав запити й до російських архівів.

Зрештою дізнався, що дідусь та бабуся були засуджені за статтею 54-1а «Измена родине» і до 1954 року пройшли через низку сталінських таборів від Караганди та Норильська до Магадану, а потім їх відправили на примусове спецпоселення на Уралі:

— Бабуся працювала на шахті, добувала вугілля, дідусь — в кузні молотобійцем. Вони познайомилися й одружилися на Уралі, а 1962 року їхнім родинам дозволили повернутися в УРСР, щоправда, не в рідні села. До кінця існування Радянського Союзу їх вважали «изменниками Родины».

Тарас міркує про минуле, про яке не знають архіви, про яке мовчали дідусь і бабуся: чим вони займалися в УПА, якими були десять років таборів, як було жити зі статусом «ворог народу», чи мали вони вибір і, якби могли оцінити його наслідки, чи повторили б його.

Коли Тарас замислювався про роль членів його родини у конфліктах ХХ століття, інша засновниця програми — Оля Дятел — думала про конфлікти століття ХХІ-го. Її зацікавлення історією виникло на ґрунті подій 2014 року в Криму. З півострова Оля того ж року виїхала.

IMG_3044

— Відбувся певний історичний факт, який можна по-різному називати і за яким стояло багато перспектив кожної окремої людини. Люди цей факт називають анексією, «воссоединением» тощо й інтерпретують у власний спосіб. Це зачепило, з цим стало цікаво попрацювати. Адже ти розумієш, що в одному просторі існують люди з різними думками. І це має коріння в минулому, — розповідає Оля.

Вона також згадує свою шкільну вчительку історії. Весь клас знав: якщо запитати її про політику, жінка почне філософувати. Діти цим користувалися, знаючи, що можна «заговорити зуби» й зірвати урок.

— Проте, коли я озираюся назад, розумію, що це один із небагатьох моментів, коли можна було вести діалог. Добре пам’ятаю період Помаранчевої революції та наші обговорення на уроках. Вона запитувала: що ви думаєте? що бачили? Для мене це була така рідкість — можливість подумати про події, які сталися щойно.

Так у «Студіях живої історії» поєдналися зацікавленість простими людськими історіями на тлі великих подій та усвідомлення гострої потреби обговорювати спільне минуле.

Декомунізація, як кажуть у народі

Того року, коли програма відбувалася вперше, в Україні саме ухвалили «декомунізаційний пакет законів», зокрема про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного режимів.

Координатори «Студій живої історії» вирішили, що потрібно влитися в осмислення цієї тріади політики пам’яті «прибрати — не використовувати — засудити» стосовно радянських символів у публічному просторі. Тарас говорить про ленінопад та руйнування зразків радянського монументального мистецтва:

— Знищуючи їх, ми як суспільство позбавляємо себе можливості деконструювати радянський міф, розібрати його на складові й зрозуміти роль кожного в цій системі. Але ми в «Студіях живої історії» вважаємо, що руйнування — не єдино можливий варіант. Розмалювати в синьо-жовтий місця колишніх радянських символів — проста практика. Та є більше способів, як працювати з темою радянського. Потрібно активніше залучати людей до обговорення того, що робити з радянським спадком.

IMG_2986

Тарас пояснює, — і видно, що ця тема йому болить, — яким важливим є критичне осмислення історії. Радянське досі помітно на нас впливає, каже він, а тому потрібно обережно поводитися з ним. Назвати радянський період історії України окупацією, за зразком країн Балтії, це однобоко, на його думку, адже велика частина суспільства усвідомлено прийняла Країну Рад (інша річ, що скасувати своє рішення не випадало можливості):

— Навіть якщо на початках мої прабаби й прадіди могли не підтримувати суспільного ладу, що навколо них утворився, пізніше вони стали громадянами цієї країни. Може, вони мали інші думки, але прийняли радянську Україну — і це так само їхня історія, якою б вона не була.

«Студії живої історії» підтримують чимало ініціатив, які працюють з темою радянської спадщини. Серед нестандартних форматів, що сприяють обговоренню та осмисленню радянської історії, Тарас наводить як приклад настільну гру «Timeline». У ній використовують картки із датами періоду радянської історії України. Учасники програми 2016 року організовували багато публічних лекцій та обговорень — у Дніпрі, Ужгороді, Києві. Молодий історик Ярослав Переходько розробив і провів восени в Києві цикл лекцій-зустрічей «Пострадянське».

Ярослав закінчує магістратуру в КНУ. Запитую про враження від університетської історичної освіти — і здається, що його слова я вже десь чула. Він теж у ній був трохи розчарований і прийшов на «Студії живої історії», шукаючи нові підходи.

В західній історичній думці є два радикальні підходи: принципово науковий, згідно з яким історія — це чиста наука; і такий, що історія — це радше не наука, а література

 — Університетські знання не можна застосувати практично. Курси відірвані від сучасних тенденцій — в нас досі пропагують історичні уявлення рівня ХІХ століття. Навчальні програми часто мало пов’язані з сучасним розвитком світу, — каже Ярослав.

Серед таких сучасних тенденцій, про які не говорять в українських університетах, Ярослав називає, зокрема, підхід, що зближує історію та літературу:

— В західній історичній думці є два радикальні підходи: принципово науковий, згідно з яким історія — це чиста наука; і такий, що історія — це радше не наука, а література. Коли ми пишемо історичну працю, то вибираємо для неї певний жанр. Тому аналіз історичного тексту відбувається з літературознавчих позицій. В Українському католицькому університеті вже інтегрували курси літератури та історії, це мені подобається.

IMG_3570

Також, на його переконання, у нас досі історію часто подають лінійно та подієво. Головна з сучасних тенденцій — публічна історія, про яку в нас лише починають говорити.

На думку Ярослава, саме за публічною історією — майбутнє. Тим паче, коли науковці не мають достатнього авторитету в українському суспільстві. Що більше людей буде залучено до різноманітної діяльності в галузі публічної історії, то важче буде ретранслювати міфи й маніпулювати людьми, вважає історик.

Що робити в разі нападу москвофіла

В соцмережах Ярослав створив групу «Історія України в схемах і мемах». З назви зрозуміло — це місце для іронічного осмислення подій української історії та її діячів. А часом і для провокацій. «У літературі (Шкляр особливо) більшовиків зображають недолугими, тупими і жорстокими. То чому ж вони тоді всіх перемогли? Виходить, інші ще недолугіші?», — опублікувавши допис, адміністратори групи збирали багатий урожай думок користувачів про радянське минуле.

— Історія в нас завжди викликає купу дискусій та розмов у журливих тонах. Хотілося перевести ці обговорення у спокійніше, критичне русло, — пояснює Ярослав.

Він каже, що з поведінки користувачів дуже помітно, яке велике значення для українців має історія, але наскільки слабко ми в ній обізнані.

— Людей влаштовують прості концепції. Історія для них важлива, але цікавитися глибше не дуже хочуть. Мабуть, тому що немає доступних способів її сприйняття. Шкільні підручники люди вчать, бо мусять, а далі бажання цікавитися історією відпадає.

IMG_3373

Час від часу поміж мемів адміністратори групи публікують серйозне опитування. Результати одного такого нещодавнього дослідження занепокоїли Ярослава. «Що для вас є історією України?» — таким було запитання. Найбільше голосів з близько тисячі тих, що висловилися, отримав варіант «Історія українського народу, нації». Серед варіантів пропонували й такі: «Історія усіх народів та етносів, що проживали на теренах сучасної України», «Історія держав, що існували на теренах сучасної України». Звісно, користувачі могли відповідати іронічно — в дусі настроїв групи. Проте Ярослав свідомий того, що на часі — самоствердження через національний міф.

— Є меми, які 100% «заходять» — такі, де росіян показано з найгіршого боку. А якщо подавати історичну подію з інших позицій, наприклад, що Переяславський договір був для Богдана Хмельницького таким самим договором, як усі інші, це не знаходить розуміння. Наш типовий підписник сприймає декомунізацію як суто позитивне явище. Якщо написати про Радянський Союз як епоху, коли був не лише Голодомор, репресії та війна, починаються серйозні дискусії, — розповідає Ярослав.

Можливо, міркує історик, виваженіша відповідь — тобто такі ініціативи, що намагаються переосмислити минуле, не спрощуючи, — поки що не на часі. Разом із тим, різка політика декомунізації спричинила те, що саме таких критичних проектів з’являється все більше.

Цього року, разом із радянським минулим, темою «Студій живої історії» є багатоетнічна історія України. Семінари відбудуться в східноукраїнському Сєверодонецьку та західноукраїнському Червонограді, а також в Бердичеві. Учасники програм матимуть шанс вислухати одні одних і долучити ці міста до свого діалогу.

Усі фото надані «Студіями живої історії». Фото — Андрій Волгін

Світлана Ославська

Схожі публікації

3826 5

Сімейна справа OlliO

Як молода мама з райцентру взялася будувати піцерію у власному дворі і перевершила сама себе

03.09.2018 Марія Стасенко
5663 11

Вільна Хата

Як ініціатива кількох небайдужих підштовхнула до змін мешканців прифронтового міста

11.01.2016 Олеся Яремчук
3850 10

Мистецтво на квадратний метр: культурне життя українських міст

Культурні менеджери, художники й активісти про елементи культурного коду їхніх міст

06.12.2016 Євген Гриценко

Популярні публікації

39302 7

Марина В’язовська

Українська дослідниця, яка розв’язала математичну задачу століть
03.11.2016 Олег Фея
45264 3

Чи має клієнт платити за розбитий посуд в ресторані?

8 карток про те, як поводитися, якщо ви випадково розбили посуд у кафе чи ресторані
22.04.2016 Ірина Сало
28046 5

Що святкувати першим: Різдво чи Новий рік?

11 карток про те, чому українці живуть за двома календарями одночасно і що з цим робити
09.12.2016 Ірина Сало

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати