Світлана Поваляєва: «Все те саме, але з ракетами»

Письменниця — про стійкість Києва й те, як працює памʼять

18 Квітня 2023

Світлана Поваляєва — українська письменниця й журналістка, чия смілива проза першого десятиліття двотисячних уже стала культовою. Цими роками ми всі точно читали поетичні збірки Поваляєвої — «Після Криму» та «Мінлива хмарність з проясненнями», у яких йдеться про російсько-українську війну. 

Також Світлана — самовидиця й учасниця багатьох знакових подій української історії, що не дивно, бо письменниця є однією з покоління першокурсників 1991 року. 

У центрі уваги цієї розмови — знакові події української історії крізь призму просторів Києва, зокрема Майдану. Разом згадаємо декілька знакових двориків, фонтани, стару та нову забудову і щонайменше один пам’ятник Леніну.

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Ми сидимо буквально в серці Майдану. Що це за місце для тебе?

У нас із ним довга історія, тому що я киянка.

Так, у всіх нас — своя історія стосунків з Майданом.

Коли я була маленькою, це площа називалась інакше, але я вже забула, як саме — чи Леніна, чи Жовтнева, ще якась совєтська фігня. На тому боці стояв пам’ятник Леніну, були каскадні фонтани, з цього боку також були фонтани. Все виглядало інакше.

Майдан у моєму дитинстві ще не називався Майданом і не був знаковим місцем сам по собі. Важливими були місця зустрічі й знакові точки міста — магазини «Поезія» та «Ноти», наприклад, направду культові, здається, єдині в країні.

Ми з батьками тут не гуляли. В мене взагалі антикомуняцька родина, в нас були репресовані в старшому поколінні, тому ми уникали місць, маркованих совєччиною. Щоправда, це не заважало моїй родині плекати «великорусскіє» наративи про булгаковський Київ, «господ офіцерів» та «царські часи». Це був спосіб розповісти історію, де комуняки-рептилоїди та клятий люмпен прийшли та знищили красивих «господ» і «баришень».

Тож у центрі на Хрещатику я опинялася хіба що під час радянських свят — 1 травня, 9 травня, 7 листопада — коли передбачалися масові демонстрації. На них мусили обов’язково ходити всі працівники заводів та інших державних (інших не було) підприємств. На заводі «Більшовик» мій тато працював інженером. Тому я регулярно бачила, як він, зціпивши зуби, іде шикуватися в колону — замість того, аби піти рибалити на Дніпрі в цю чудову травневу погоду. Такі демонстрації були одними з небагатьох санкціонованих масових заходів. Певною мірою в «совку» це були єдині доступні розваги, після яких усі йшли в якийсь ресторан їсти м’ясо «в горшочках». Я таку їжу ненавиділа, проте мені подобалося гуляти з батьками.

Коли це ставлення почало змінюватися?

До моменту Революції на граніті Майдан ніколи не був ані місцем наших гулянь, ані місцем зустрічей. Ми не мислили його як місце, де можна робити щось, окрім покладання червоних гвоздик до якоїсь совєтської дати. Майдан хіба що був місцем фонтанів, де всі купалися й кидали монетки, а чи визбирували ті монетки з фонтанів, бо в радянський час усі люди були жебраками.

У старшій школі я вчилася в педагогічному класі з поглибленим вивченням хімії та біології. Там вчилися переважно дівчата, бо хлопці були переважно в математичному. На весь клас було всього декілька однокласників і однокласниць, разом із якими ми могли піти з уроків, аби подивитися на Революцію на граніті. 

Ми відчували, що це — злам. Такі події дуже важливі особливо в підлітковому віці, коли ти взагалі проти всього бунтуєш — так ти можеш бунтувати не лише через гормони, але й через вимоги справедливості. Всі інші учні в класі навіть не розуміли, що це таке, що відбувається. Ми вчилися в консервативній комуняцькій школі, тому однокласники навіть не погодилися злиняти з уроку всім класом. Вони не тільки пішли на урок, а ще й настукали на нас. 

Але ми вшістьох таки прийшли на Майдан. Саме того дня я вперше відчула його — то було сприйняття в чистому вигляді, ніби в немовляти в буддистському храмі. Того дня я вперше відчула Майдан як центр Києва.

Ми стояли в тому натовпі, у своїй потворній коричневій шкільній формі. Перед тим вирішили скинутися й купити протестувальникам сигарет — там же, окрім тих, хто голодували, стояли люди з групи підтримки. Думаю, це були зародки волонтерства. Згадую це та думаю, якими ми були наївними — в ті часи діти набагато довше залишалися дітьми.

Ти кажеш, що були наївними, але ви були вже в темі — розуміли, що треба приносити мітингувальникам.

Чомусь ми це зрозуміли, не знаю як і чому. Самі ми в той час іще не курили.

Як ти дізналася про ті протести? Радянська преса ж це не висвітлювала.

Не пам’ятаю. Або батьки між собою про це говорили, або тато слухав про це по «Голосу Америки», або у школі, можливо, провели про це політінформацію, де засудили протест студентів.

Але я могла дізнатися про це й самостійно. Тоді на Майдані вирувала така енергія, яку неможливо було просто накрити саркофагом мовчання й цензури.

Ти починаєш відчувати Майдан як центр у цей момент?

Я про це не думала раніше, але зараз, відповідаючи на твоє запитання, розумію, що так, саме тоді. 

Намагаюся згадати якісь інші знакові моменти, та не можу точно знати, чи справді бачила їх на власні очі — можливо, то були прямі ефіри по телебаченню. Тепер з появою інтернету стало складніше пригадувати певні події, розділяючи власні спогади й спогади про побачені стріми. Ніби суцільне кіно, де контент змішується з реальністю та снами.

Майдан сьогодні — це не тільки місце. Це й слово, яке в багатьох мовах уже не перекладають, бо розуміють, про що саме ідеться. Це й певна емоція та сила енергії, про яку ти говориш. Хочу трохи про це поговорити.

Я піду від зворотного: згадаймо події, що відбувалися не на Майдані. Всі вони в результаті не досягали мети, радше готували підґрунтя, підтримували вогонь.

Наприклад?

Наприклад, «Україна без Кучми». Дуже потужний рух, який медведчуківські медіа намагалися глушити й замовчувати. Я бачила все це на власні очі — і потужну ходу, і перформанси, і виступи всіх тогочасних лідерів думок — музикантів, поетів, опозиційних політиків. Тоді імпровізовану сцену поставили навпроти метро Хрещатик, там, де потім, під час Революції Гідності, стояв «Барбакан». Як складова Майдану — це ок, але як окрема локація це не працює. Ті виступи «України без Кучми» нічим не закінчилися.

Згадай також, як 2013 року намагалися злити Майдан і перенести його під Український дім. І нам залежало на тому, щоби протест відбувався саме на Майдані.

Роком раніше ми з тобою там само біля Укрдому бачилися під час мовного Майдану.

І чим це закінчилося? Нічим. Закон прийняли, а той протест некрасиво злили. Той спротив сприйняли навіть не всі письменники — згадай, як деякі колеги по цеху саркастично висловлювалися.

Тому я тут завжди йду в царину магічного мислення.

Чому? Тому що Майдан — це…

Колосальне місце сили, енергії. Це звучить дико, але я не здатна висловитись інакше. Та нехай — уявімо, що пояснення ближче до теорій квантової фізики.

Київ — це древнє місто, де століттями акумулювалася людська увага — увага як вид енергії, як фотони чи хвиля. Уяви, скільки всього тут накопичилося за тисячоліття історії Києва — прагнення, молитви, все найкраще, що люди хотіли вкласти в майбутнє. На Майдані було дуже відчутно, що невидимі сили, місцеві охоронці стоять за нас. 

Це все просто проявилося після того, як знесли Леніна. Комуняки ж такі пам’ятники ставили не просто так, а щоб захопити, запечатати, помітити такі важливі місця.

Майдан ожив і відкрився, коли цю мітку знищили.

У всіх нас — різні стосунки з рідним містом. Ми точно по-різному вперше його побачили — маю на увазі як Місто, сукупність і сутність, а не як окремі розрізнені вулиці чи побутовий маршрут дім-школа-дім. Поділися своїми першими спогадами.

Дитячих спогадів у мене багато, чимало з них пов’язані з київським зоопарком і парком КПІ, бо ми жили неподалік. Але моя перша справжня зустріч із Києвом сталася, коли мене дванадцятирічну вперше відпустили саму в Природничий музей. Я доїхала тролейбусом до Володимирського собору і далі йшла пішки. Саме цей маршрут стане моєю щоденною траєкторією — саме ним я ходитиму на дискотеки в Дім учителя та на пари в жовтий корпус.

Як описати словами цей гігантський простір, який мені відкрився? Для такого відкриття потрібно гуляти на самоті, бо ти не бачиш міста, коли тебе водять за ручку. Того дня я вперше побачила, відчула велич цього міста.

Хочу договорити про твої сімейні стосунки з Києвом. Ти вже згадувала, що в родині були репресовані. І що було своє специфічне сприйняття російського спадку.

Я часто думаю про це в контексті того, як Київ змінюється. Спершу я дуже болісно сприймала всі забудови на БЖ (вул. Велика Житомирська — TU), Пейзажці та в інших кварталах, де провела хіпову молодість. Так само болісно я сприймала те, що двори та горища почали зачиняти на кодові замки. Щось руйнувалося, щось перебудовували. 

В мене було дуже консервативне сприйняття Києва — хотілося його заморозити та не змінювати. Та цей старий Київ часів моєї молодості не був аж таким прегарним місцем. Цілі масиви трешової совіцької забудови, усіх цих хрущовок і брежнівських чешок, хаотично натицяних серед промзон і сміттєзвалищ. Натомість серед нових будинків у Києві є дуже гарні, загалом є вдалі адекватні забудови, якщо відкинути взірці стилю «бикоко» з позолотою та мармуром чи старі радянські пам’ятники, які зараз хтось кинувся захищати.

З кінця 1980-х в часи «перестройки» почали видавати й поширювати тексти, яких раніше не було. Трендовим у той час був Булгаков і його сприйняття, його міф Києва. Батьки ненавиділи СРСР та ніколи не були в партії, тому їм цей нерадянський міф був близький. З тих самих мотивів у ті часи деякі люди побігли хреститися в церкви, вішати ікони в хаті. Подібні жести вважалися ознакою інтелігентності, як і кухонні розмови про те, яким прекрасним колись давно був Київ, поки його не зруйнували «шарікови». 

У центрі цього міфу перебував Булгаков, під впливом якого дуже довго перебувала і я. До того ж, для мене Андріївський узвіз є одним із культових місць…

Як ти з цього розчакловуєшся?

Напевно, після Майдану 2013-2014 років. За Помаранчевої революції я ще побивалася за поруйнованим клятими забудовниками милий старий Київ. Геть усі забудовники в моїй уяві мали єдину хтонічну сутність як глобальне колективне зло. Зникали парки, дерева й місця, які мені особисто були дорогі. Думаю, я тут мало чим відрізнялася від якоїсь бабушки, котра з ностальгією згадує смачний пломбір і радянські фільми.

Та під час Революції Гідності я раптом побачила місто не як уявну міфічну істоту, а як живий організм, створений присутністю тисяч живих людей. Та істота була не такою, як я собі уявляла раніше. Мій хатній міф не справдився.

Що ти побачила інакшим?

У нас в родині побутував певний снобізм щодо певних районів. Ми як «аристократи з Шулявки» зневажливо ставилися до лівобережного Києва, наприклад.

Мені як людині з Троєщини це просто нестерпно чути.

Так, але людина з Троєщини — взагалі не людина, згідно з тими нашими снобськими уявленнями. Таких прикладів можна навести чимало. В різних районах були власні стереотипи про інші райони. Тобто це було не тільки в моїй родині. 

Часто кажуть, що війна зшила Україну. А 2013 року Майдан остаточно зшив Київ — розділення «район на район» як виплід совкового сегрегаційного мислення стало нечинним. Усе це зникло, мов піна, під час Революції Гідності. Ми всі просто зустрілися на Майдані.

Тоді ж обличчя Києва перестало залежати від назв районів. Залишилися тільки кияни. Це змінило моє сприйняття рідного міста.

Пропоную далі поговорити про неформальне обличчя тодішнього Києва. Як ти вперше опинилася в цьому світі?

Тодішня тусівка була всуціль російськомовною. Її першоджерела були зовсім не в Америці — в Київ приходило те, що вже пройшло радянські чи пострадянські фільтри в Москві чи Петербурзі.

Одним із центрів цього світу був жовтий корпус університету Шевченка.

Чому?

На другому поверсі цього корпусу були кав’ярні та їдальня, поруч із якими — балкон зі сходами, де всі курили. Туди витягали стільці та цілими днями сиділи, пили й розмовляли. На тому балкончику збиралися філологи, журналісти та їхні друзі — металісти, хіпі та інші люди з тусівки. Час від часу туди приходила прибиральниця, яку ми чомусь називали Рамоною, та посипала підлогу товстим шаром хлорки. Це не заважало нам знову ставити стільці та продовжувати розмови. Всі стіни були розмальовані. Рамона їх відшкрябувала — ми знову розмальовували.

Тобто ти потрапила в тусівку студенткою?

Так. Але в той момент, який тобі описала — з їдальнею, кавою та балкончиком — я ще була «девочка» та «принцеса». Кабли, спіральна хімія, блискуча помада. Звичайно, я поглядала на той контингент у драних джинсах, бушлатах і фенічках, але у всіх буяли гормони та вирували перші закоханості, допіру у звичному соціальному колі — ми тільки перетиналися просторово.

Далі я почала зустрічатися з майбутнім батьком моїх дітей, і він втягнув мене в цей світ.

Я відкрила інакшу музику й літературу, американську переважно, — до речі, саме так я відкрила для себе сучасну українську літературу українською мовою.

Вперше прочитала Андруховича, журнал «Всесвіт»… 

Я завжди була бунтівною, з таким антисоціальним, анархістським баченням, мені подобалося, що ми не такі, якими примушують нас бути наші батьки, вчителі та пересічні громадяни. Я вбиралася у якийсь незвичайний одяг саме тому, що в ті часи в Києві ще могли озиратися на оригінально вбрану людину. 

Натомість мені взагалі не цікавили ані «русскій рок», який усі слухали, ані ідеологічні теми — всі ці фантазії про пацифізм і так далі. Думаю, найкраще ту субкультуру показав Тарантіно у фільмі «Одного разу в Голлівуді». Хіповство часто зводилося саме до цього — до бруду як протесту та акту боротьби із системою, включно з жартами про те, що хіпі треба мити, коли невидно кольору фенічок.

Тоді що тебе там втримало?

Тусівка прочинила вікна в нове сприйняття культури — літератури, музики… але також я навчилася не зважати на умовності та, наприклад, мандрувати автостопом.

Я навчилася легкості. Захотіла — і поїхала на море. Будь-де в хіпі були свої «вписки», тобто ми завжди мали місце для ночівлі та їжу.

Які ваші хіпівські місця бойової слави в Києві?

БЖ, Поділ, Труба (тобто Майдан), альтанка у провулку Шевченка. Також на нашій мапі був гуртожиток студентів-філологів на Севастопольській площі — страшне місце з клопами, проте з веселими людьми, готовими прихистити. Шулявочка, де в 90-х гопники стінка на стінку билися унітазними ланцюгами просто перед моїми вікнами, бо наш провулок був межею між двома ворожими районами. Але також Шулявка — це легендарний рок-клуб «Барви», якого більше нема.

Ти вже говорила про вхід в українську сучасну культуру. Ось ти туди увійшла — і що відкрила, перетворюючись із російськомовної київської дєвочки на україномовну київську дівчину?

Мені здавалося, що я природно згадую українську мову. Цей світ видавався мені модним і крутим, вишуканим та інакшим. Крутішим за те, в чому я виростала.

Почалося все з першого курсу. Не знаю, як мене взяли на журфак, але взяли. Чомусь 1991 року був аномально низький конкурс. І це був перший рік викладання українською мовою всіх курсів. Українська, якою я тоді говорила, була покручем кострубатої шкільної української — якийсь волапюк зі страшним акцентом.

Але я одразу закохалася в українську — її нам викладав Позаяк. Як можна не робити домашку та прогулювати лекції, якщо в тебе українську читає Позаяк?

Стилістику читав Пономарів — тут така ж історія. Мені трапилася плеяда таких викладачів, що годі було не стати україномовною людиною, годі не повернутись у рідну гавань. З очей ніби спала полуда.

Як у цей час мовно функціонує місто?

Українською говорили мало. Та і в нас на факультеті, де все навчання було українською, лише декілька однокурсників розмовляли українською поза парами — в побуті та між собою. Всі студенти й багато викладачів на перервах розмовляли російською.

На цьому фоні контакт із сучасною українською культурою — це вхід в інакшу реальність. Що і кого ти відкрила? З ким познайомилась?

Фізично найперша річ, яку я потримала в руках, — переклад «Путівника по Галактиці для космотуристів» Дугласа Адамса в журналі «Всесвіт». Я не підозрювала, що українська може бути такою живою.

Друга річ — «Московіада» Андруховича, яку я прочитала у славнозвісному скандальному числі «Сучасності», яке ходило з рук у руки. По тому я потрапила на виступ «Бу-Ба-Бу» в КПІ. Це загалом було культове місце, де багато хто виступав — і «Брати Гадюкіни», і ВВ, і ті, про кого вже ніхто не пам’ятає, типу гурту «Жаба в дирижаблі». Все те лягло у ґрунт, підготовлений парами української з Позаяком. Виявилося, що є альтернативний світ поза «мітьками» та іншою кацапщиною. 

Все нове українське було дивним, але в хорошому сенсі слова. Це був ексклюзив. Про українську літературу говорили, нею було модно цікавитися. Водночас існувало неписане правило, що все українське ніби «не дотягує» до російського, є таким собі локальним колоритом і другорядним елементом. Це можна було помітити навіть на фестивалях нібито української музики. 

Твої перші роки в професії як журналістки — це час багатьох іще незалежних українських медіа. Вже скоро прийдуть російські гроші та російські продюсери. Вже за мить ми дізнаємося про існування «темників». Я як журналістка в перші роки кар’єри бачила вже наслідки цих процесів руйнування. Розкажи про ті часи — я чула про них тільки міфи, легенди й перекази.

1995 року я на виробничій практиці працювала в «Інтерньюзі», що потім стане СТБ. Працювала з першими «Вікнами», де головним редактором був Олександр Кривенко, а моїм безпосереднім редактором був Володимир Павлів. 

Для програми «КіН» (Культура і новини) ми робили просто шалені речі. Це була передача тільки про культуру, для якої можна було знімали сюжети тривалістю по 6 хвилин. Не уявляю такого на сучасному телебаченні. Операторами на тодішньому ТБ працювали колишні кінооператори, котрі так рятувалися від безробіття, оскільки кіна ніхто не знімав. Тому на зйомки ми їздили зі спеціальним світлом і добрим звуком.

Що ви знімали?

Концерти, виставки, театральні вистави, фестивалі, літературні вечори. Писали довгі інтерв’ю. Їхали на зйомки на весь вечір, довго і красиво знімали, довго монтували, а я писала об’ємні химерні тексти. Не знаю, як мені вистачало на все це зухвальства.

Я сама не дуже ще розуміла, що саме роблю, бо на журфаці нас ніколи не вчили працювати на телебаченні. Я лиш на практиці вперше в житті побачила камери та монтажки, а також написала перший «телевізійний текст», про який літредактор Ярослав Геляс пожартував: «Ви не пробували писати романи?». Як у воду дивився.

Ті люди, мої перші колеги, дуже м’яко мене скеровували у потрібному напрямку, допомагали професійно рости. Я працювала майже до самих пологів — народився Василь, потім майже одразу Роман. Коли я була готова повертатися на роботу, саме з’явився «Новий Канал». Там ми також до зміни продюсерів працювали з культурною тематикою.

Саме тому я не можу розповісти тобі про те, про що ти мене запитуєш. Я ніколи не працювала із суспільно-політичною тематикою, тому запам’ятала лише золоті часи, коли можна було робити все що завгодно.

По тому я працювала в журналі «ПіК» Сашка Кривенка й писала про культуру. Саме там я зрозуміла, що не люблю писати статті — це для мене каторга. Треба було йти на режисуру — люблю монтувати та працювати з відео.

Це також часи дуже невинної журналістики — твоє покоління ще застало безтурботний світ, де Ґонґадзе ще не вбили, де Кривенко ще не загинув.

Цей світ не був структурованим і прозорим. Наприклад, він не мав зрозумілого фінансування — були якісь конверти, спонсори, сірі та чорні зарплати кешем, які редактори віддавали особисто в руки. Здається, аж до початку роботи на «П’ятому каналі» після Помаранчевої революції я ні разу не підписувала ні угод, не мала трудової книжки й диплому про журналістську освіту у мене ніхто не вимагав.

Цей світ не знав цензури — принаймні в тих темах, із якими я працювала, не натрапляючи на жодні обмеження й перепони.

Тут можна було розгулятися з матеріалом на три розвороти, який редактор не посміє радикально скорочувати. Можна було на планірці просто повідомити редактору, з якою темою хочеться працювати.

Дуже стрімко це почало мінятися. Стало неможливо просто прийти в будь-який час і зняти якийсь сюжет. Із редакції, де я була, викинули всіх зайвих. В той самий час на телебаченні зникла культура, натомість прийшли ідіотські телешоу, закуплені не з Америки чи Європи, а адаптовані з російського шоу-бізнесу.

Що сталося з тими твоїми репортажами?

Вони десь є в мене вдома, але не впевнена, що зможу знайти той диск.

Річ у тім, що в ті часи ми все знімали на VHS, але касетна плівка дуже тендітна. Один раз ти дивишся — і все ок, а за кілька місяців, рік касета вже розсипається просто в плеєрі. Можна було встигнути переписати їх на диски — саме так у мене збереглася частина репортажів.

Самі телеканали про це не дбали?

Архів займав величезний простір, а касети були дорогими — їх затирали й використовували повторно.

Сьогодні я схильна про це думати як про нищення культурної спадщини — виходить, що в мого покоління немає шансу побачити досвід тележурналістів 1990-х і початку 2000-х, його не зберегли. Для порівняння, на Українському радіо вся ця пам’ять збереглася.

Думаю, на телебаченні це було фізично неможливо. Для цього не було технологій. Із сучасними хмарними технологіями все було б набагато простіше.

У який момент ти з людини, котра читає, слухає та дивиться сучасне українське, перетворюєшся на людину, котра його творить?

Ще зі школи я писала вірші й зарозумілі незакінчені прозові тексти — таку собі поетичну прозу, якісь уривки. Коли я народила Рому, з’явилася «Ексгумація міста», бо мені захотілося зафіксувати зовсім свіжий досвід хіпової волі та свободи. Це мій перший текст, написаний українською. В мене не виникло навіть думки, що цей текст можна написати не українською. З попередніми текстами я не мала достатньої впевненості у своїй спонтанній українській, тому писала їх спершу російською, а потім перекладала.

Коли ти починала, то мала застати дуже цікавий час нових і шалених фестивалів — як-то «Вивих». Зараз уже таких не роблять.

У мене в ті часи не було щодо цього всього жодного пієтету. Подумаєш, прийшла за лаштунки з кимось потусуватися. Я була нарваною та самодостатньою. Думаю, то був рефлекс прикацапленого хіпівства — просто увірватися та пролетіти кометою, не надто переймаючись оточенням.

Та мене вражала атмосфера. Якщо чесно, ми не завжди могли гідно оцінити те, що бачили на сцені, — ту ж «Сестричку Віку». До того ж, часто хедлайнерами на таких заходах був якийсь російський гурт типу «Аукціона».

Багато хто з публіки просто чекав, коли вже відвиступають «ВВ» і «Брати Гадюкіни», аби нарешті повідриватися під «Аукціон». Я це розказую, аби було ясно, з чого ми виростали — з духу п’яного постсовєцького псевдорок-н-ролу. 

Думаю, загалом важливим є внесок тих митців, які з дитинства росли саме в українські культурі, в цьому космосі — таких, як Марія Бурмака.

А що в літературі? Ще живий Пако, ще живий Ульян. Я запитую не про смерті, а про спадкоємність і контакт зі старшим поколінням.

Старше покоління впливало на наступників хіба що своєю творчістю — окремих процесів вони переважно не творили. Та завдяки новим просторам ми всі отримали змогу більше між собою спілкуватися та взаємодіяти. Тут важко переоцінити «Барикаду» на Арсенальній. Так само надзвичайно важливою є роль журналу «Четвер», який творив Іздрик — він один із небагатьох, хто ініціював процеси та впливав на них.

У ті часи ніби відкрилася шпарка, крізь яку сучасне українське в Києві таки потроху просочувалося і реалізувалося. Якщо чесно, був час, коли в російськомовного київського контексту, як мені здавалося, було більше шансів — цю люту кацапську графоманію краще підтримували грошима.

Ти думаєш про Київ як про місто попередників, на чий досвід можна озирнутися? Я не про Булгакова зараз запитую.

Повсякдень я не думаю навіть про своїх предків, які народилися в Києві, в мені це, на жаль, не прошите. Я радше щоразу їх для себе відкриваю — їхні тексти, працю. Відкриваю історію справжнього Києва, який нам завжди подавали як «русскоязичний». Кошиць, Леся Українка, Підмогильний, Нечуй-Левицький… Мені шкода, що я не виросла на цих історіях про український Київ, тому маю чимало білих плям і прогалин. Мені би хотілося мати більш цілісне сприйняття.

Але я би хотіла спиратися на сучасників. Відчуваю з ними синергію. Саме через них не могла навіть уявити, що покину Київ 24 лютого.

Як змінилося наше місто після 24 лютого? Що ти бачиш?

Перші місяці Київ нагадував мені Майдан. Пригадую мальовничі блокпости, які мені хотілося сфоткати чи зафільмувати, але я не могла, бо це було зі зрозумілих причин заборонено.

У таких ситуаціях проявляється все найкраще, що в нас є. Потім стрес спадає і ми повертаємося до звичного пересічного стану. Кияни загалом показали себе мудрими, але юними та безбашенними. Також я відчула, що ніколи не опинюся тут без допомоги — навпаки, мені кинуться допомагати, навіть якщо буде не дуже й потрібно.

Не думаю, що Київ змінився. Ми були готові до спротиву. Коли прийшов час — виставили колючки вперед, а потім їх заховали. Все це не було новим досвідом. Ми вже бачили це на похороні патріарха Володимира, коли міліція жорстко гамселила і пакувала людей. Ми бачили це біля пам’ятника Шевченку — студенти Могилянки відсиділи по сім років за мітинг. Ми бачили це на всіх Майданах. У Києві люди ніколи не ховалися, завжди виходили боронити своє. 

24 лютого 2022 року було все те саме — але з ракетами. Київ є Київ.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку