Свої

Маючи дім, не мати дому. Коли слова «додому» чи «вдома» втратили сенс і перестали існувати, так само як утрачають сенс слова «навчання», «побут», «робота»… Лишилися –– «вижити» і «не зійти з розуму». Давно я не живу вдома, гасаю то по великих містах, то по прифронтових містечках.

І наче дім всюди, і наче його геть немає: ані у Львові біля своєї дитини, ані у Києві на форумах і на виставках, ані у напіввигорілому Херсоні чи Харкові, ані в сільській хаті Донбасу або Херсонщини… 

Ці 11 років, а особливо з цих 11 — майже три роки «повномасштабки», розмили оце відчуття дому, де в тебе улюблена орхідея і зручна сковорідка, де ти маєш час ретельно протирати полички і спати на своєму ліжку; дому, де усі твої найближчі поруч. А як же вони будуть поруч, коли всі розкидані по країні? Усі ми розкидані по країні і вже звикли, вже не шукаємо дому, він повсюди. І повсюди ми наче підсвідомо шукаємо своїх, даємо запит до Всесвіту — і він своїх «підкидає».

На фронт я вперше поїхала випадково, більш як десять років тому, під окупований на той час Слов’янськ. Готувала репортаж про ВПО з Луганщини, які перебрались до Харкова, коли тамтешній волонтер сказав: «Їдьмо на фронт, треба і там знімати». Зараз такими репортажами не здивуєш, а волонтерськими вилазками –– тим паче. А тоді, у травні 2014-го, це й близько не було мейнстрімом. Ми везли на блокпост воду, консерви та хліб у невеликому позиченому кросовері. 

Там, на лінії, мене вперше ховали за «бехою» під час обстрілу, пригощали цукерками,