Маючи дім, не мати дому. Коли слова «додому» чи «вдома» втратили сенс і перестали існувати, так само як утрачають сенс слова «навчання», «побут», «робота»… Лишилися –– «вижити» і «не зійти з розуму». Давно я не живу вдома, гасаю то по великих містах, то по прифронтових містечках.
І наче дім всюди, і наче його геть немає: ані у Львові біля своєї дитини, ані у Києві на форумах і на виставках, ані у напіввигорілому Херсоні чи Харкові, ані в сільській хаті Донбасу або Херсонщини…
Ці 11 років, а особливо з цих 11 — майже три роки «повномасштабки», розмили оце відчуття дому, де в тебе улюблена орхідея і зручна сковорідка, де ти маєш час ретельно протирати полички і спати на своєму ліжку; дому, де усі твої найближчі поруч. А як же вони будуть поруч, коли всі розкидані по країні? Усі ми розкидані по країні і вже звикли, вже не шукаємо дому, він повсюди. І повсюди ми наче підсвідомо шукаємо своїх, даємо запит до Всесвіту — і він своїх «підкидає».
На фронт я вперше поїхала випадково, більш як десять років тому, під окупований на той час Слов’янськ. Готувала репортаж про ВПО з Луганщини, які перебрались до Харкова, коли тамтешній волонтер сказав: «Їдьмо на фронт, треба і там знімати». Зараз такими репортажами не здивуєш, а волонтерськими вилазками –– тим паче. А тоді, у травні 2014-го, це й близько не було мейнстрімом. Ми везли на блокпост воду, консерви та хліб у невеликому позиченому кросовері.
Там, на лінії, мене вперше ховали за «бехою» під час обстрілу, пригощали цукерками, які поплавилися на спеці в кишені замкомбата, там чула перші живі воєнні пісні під гітару, там навчили обережно ходити лісом і не підбирати жодних предметів, там дивувалися з місцевих дітей, які бігали з маленькими прапорцями і кричали «Слава Україні»… А потім, уже у велику війну, були колони техніки ворога, підірвані мости і хиткі понтони, авіанальоти, танкові бої.
Тоді вперше побачила, як наші СУ-шки летіли на відпрацювання (в ту мить я чистила зуби над озером); а ще тут ми з десантниками розглядали зоряне небо Донбасу в мобільному додатку; зрештою, тут я дійсно по-справжньому полюбила — і людей загалом, і зустріла коханого чоловіка.
Коли їхала поблизу лінії фронту, задумувалася, наскільки мені тут простіше і яка концентрація «своїх» на тому Донбасі або Херсонщині. Таких-от своїх, що віддадуть останній літр дизелю, настільки своїх, що коли ламалася в дорозі автівка, я ловила себе на тому, що у зоні бойових дій я цим переймаюся менше, ніж у тилу. Може, тому, що там цінність життя виразніша, а може, тому, що там ті, хто точно не підведуть і ти їм довіряєш, як водієві фури, яку хочеться обігнати.
Вони настільки свої, що коли ти приїздиш до них на Великдень, то відчуваєш себе посеред родини — з кавою, паскою та горою історій, зі сміхом і, як же ж без нього, — з чорнющим гумором.
І якось ми вкотре з подругою «гнали корчі» (Так військові найчастіше називають автівки на нулі — Ред.) саме на Великдень. Звісно, перед тим нашвидкуруч спекли паски, пляцки, прикрасили кошички букшпаном і попрасували вишиті рушнички (все зразково по-галицьки), а потім повіддавали дітей у дбайливі руки бабусь-дідусів і рвонули з «корчами» на Мар’їнку. Я повсякчас захоплено розповідаю про свята на фронті як про свята в родині, адже це вже теж ніби твоя родина. І от, поїдаючи паски і масово попиваючи каву десь у сільських хатах Донеччини, один із наших морпіхів похвалився, що отримав берет морського піхотинця. Всі ми за нього пораділи, а подруга навіть пообіцяла торт із беретом. Торт був не одразу. Спершу був кабанчик, якого хлопці напередодні вполювали… на мінному полі.
— Може, ми і круті-сміливі, але кабанчик міг бути останній, — пригадував один з них, уже сміючись із цієї історії. — Бо поле було мінне, ми вже згодом табличку помітили, коли доволокли його до машини.
Але таку смачну вечерю я їла двічі: цей славнозвісний кабанчик і невдовзі шашлик десь під Кураховим, який зготували «пілоти» БПАКу. Обидві вечері готували морпіхи. А час торта таки настав. Восени, вже коли подекуди пролітав сніжок, ми з Юлею таки встигли замовити розкішний торт із беретом кольору морської хвилі. Мені важко передати захват хлопців, які вирвалися на пів години, аби приїхати до нас по торт.
— Ір… — писав мені потім морпіх. — Я мав відчуття, що до мене родина приїхала і того торта привезла. Він такий смачний…
От, власне, те, чому ми туди пхаємося в дощ, сніг, під бахкання, у якусь дуже ймовірну небезпеку, спеку і в’язку багнюку. Задля цих емоцій, усмішок і відчуття маленької та надійної опори для них. Бо поміж РЕБів, «мавіків» і «корчів» завжди має бути торт або кутя на Різдво — бо то про сім’ю, ресурс і сили не спустошитися.
Воно мотивує, коли цивільні вишукують і купують «корчі», трамбують їх генераторами й такмедом і везуть на фронт. Це мотивує скажено. І цивільних, і військових. Але водночас я навіть трохи ревную «своїх» вояків і воячок до інших помічників. Ні, коли дізнаюся, що хтось допомагає комусь із рідних підрозділів, то страшенно тішуся, що в них більшає потрібних речей, — але й далі ревную. То такі сильні ревнощі, наче дружина ревнує до потенційної коханки, але водночас дякує їй за поміч.
Дякую невтомним, бо нам треба вижити й вистояти.
***
До речі, мені-от особливо вбиває настрій багнюка. Завжди. Бо це не просто багнюка, це болото війни. Воно огидне, липке, мокре, чавкітливе, схоже на брудне блювотиння. Воно засмоктує, втягує в себе твої ноги на кілька сантиметрів. Його треба весь час місити, витягувати з нього машини, час до часу провалюючись у непередбачувані ямиська.
У тій багнюці може трапитися будь-що, що відриває ноги або розриває на шматки, якщо це щойно звільнена територія. Тому нею доводиться ходити повільно і обережно, і від цього вона стає ще огиднішою.
Майже весь час її розбавляє густий дощ, який добряче лупить тебе по голові, його інтенсивність промочить практично будь-яку куртку, а під ногами утворюються багнючі струмки, які підтікають у бліндажі, роблячи їх зовсім вогкими. Тепло дає хіба маленький газовий пальник або окопна свічка, буржуйку не можна — ворог занадто близько.
Та не про багнюку… бо пригадую травень 2022-го, великій війні — три місяці. Бій за Білогорівку. Наші щойно звільнили північ, аж тут бої посилилися на луганському напрямку. Ми з напарником Романом довезли чергового «корча», повідвозили дрони-теплики, такмед, генератори і ще мали заскочити в Лисичанськ до друзів із 24-ї «королівської» бригади (24-та ОМБр імені Короля Данила. — Ред.). Вертатися мали нашим стражденним «течиком», яким успішно виїхали на горбочок вище від повороту на Білогорівку в напрямку Лисичанська — я вже бачила вдалині його обриси. Чітко пам’ятаю вказівник «Білогорівка 2 км».
Наш бусик «умер» посеред поля, по якому вже прилітали снаряди. Придумати щось, окрім того, аби спустити його накатом на блокпост біля вказівника «Білогорівка 2 км», ми не мали часу.
— Хлопці, — звернулася я до вояків, що чергували на тому ж блокпосту. — А хтось би міг нас до Бахмута відтягнути? Там ми собі раду дамо, там СТО є…
— Який Бахмут? Тут пару мінут назад бій за Білогорівку начався…
— Оту, що тут, за поворотом?
— Ага… — кивнув на знак, — ту, що 2 км. Зараз відтягувати нема чим, та і связі нема.
І ми просиділи, за порадою того вояки, весь тогоденний бій за Білогорівку в рову, іноді «виринаючи» з нього. Над головою лупили міномети, часом долинали перестрілки, ще якась зброя, Роман казав, що то, може, ПТУРи. Я не надто в ту мить цікавилася, чи то саме ПТУРи, — я переживала, що якщо раптом мене «коцне» тут на місці, то я ж не встигла подзвонити дитині і в мене білизна урізнобій. Друге чомусь турбувало найбільше, знаєте, оце — «що люди скажуть». От була певна, що як від мене ціленьке щось лишиться, то працівники моргу подивляться так зверхньо на моє тільце, пхикнуть і скажуть: «Ну не могла вже труси теж чорні одягнути? Фу, який несмак». Думала: я ще поплавати в океані хотіла і поніжитися на теплому пісочному пляжі. Бо ж могла з початком війни поїхати кудись геть, але ми, усі ті, хто міг поїхати і лишилися, все ж віримо, що можемо щось зробити для цієї країни. І здебільшого — робимо. Думала про капучино зі шматком тортика, про келих сухого теж.
Рахувала гахкання і димочки в полі після прильотів, розглядала протектор на колесах і коробку з написом «Нашим котикам»…
Але жодного разу не подумала, що нас можуть не витягнути. Я просто знала, що нас не полишать. Знала, що це питання часу і чи вони встигнуть доїхати, чи міномет пристріляється швидше.
Мої «високоморальні» роздуми перервав хлопець із блокпоста, який кричав: «Дєвушка, в мене дві полосочки!». «Шо? Які полосочки?..» — «Дєвушка, дві полосочки связі, ви або йдете дзвонить, або я набираю жінку, а то надовго. Давайте дзвонити, бо у нас тачки — всьо, а вас треба звідси якось відтягнути, давайте думати як». Я набрала друга-розвідника, і їхня «банда» приїхала через годину, аби нас відтягнути. Бій стих, міномети втомилися, оті, що начебто були ПТУРами, теж, очевидно, задовбалися. А я усвідомлюю, що хлопці видерлися після свого бойового завдання, здолали додатковий немалий непередбачуваний шлях, аби нас витягнути. Бо свої. Бо якими б утомленими не були самі, у багнюці, спітнілі й голодні, своїх полишити не можна. Ба більше, вони усіляко в дорозі підбадьорювали і веселили нас, аби зняти напругу й тривогу. І коли гатили неподалік їхньої «хати-бази», то весело вигукували «хто там дверима від буса гупає? Нє-нє, то не прильоти».
Того дня наші відбили Білогорівку. А наш бус згодом потягнули до Львова хлопці на бусі-рефрижераторі з написом «На щиті»… Бо свої. Зі щитом чи на щиті — свої.
Ірина Вовк, письменниця, журналістка, волонтерка.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення — Вадима Блонського.
