Захисники

Фотопроект Романа Закревського про внутрішній космос українських військових

15.12.2016 Роман Закревський

Кожна людина — окремий космос, вартий уваги і дослідження, переконаний фотограф Роман Закревський. Серією чорно-білих портретів пересічних людей «Where we are» переконує у цьому і нас. В рамках спецпроекту «Траєкторія війни» він зосередив об’єктив на людях особливих — українських бійцях, учасниках війни на Донбасі.

«Роздивляючись портрет людини, яка говорить за себе, не промовляючи жодних слів, ми вивчаємо її особистий світ, а зрештою пізнаємо і увесь світ навколо, — каже автор. — Це особливо важливо тепер, коли наша країна розділена війною, різноманітністю поглядів і думок. Для тих, хто в тилу, надзвичайно важливо побачити обличчя тих, хто їх захищає, ризикуючи життями власними».

 

Анатолій Дзюба

35 років, боєць добровольчого батальйону «Чернігів»

ROZA8481ROZA8491

ROZA8510ROZA8514

Я не хочу, аби мій син був рабом. Тому й пішов на війну добровольцем. Так само, як і багато хто.

Але серед нас не було жодної людини із позивним Сміливий. Бо там насправді страшно. У такі моменти кожен думає: «Що, у біса, я тут роблю?» Не знаю жодного, хто би такого не питав. Але мусимо. Це не робота. Це обов’язок.

Лише на війні почав розуміти, що час, проведений з дитиною, — це набагато цінніше від зароблених грошей, скільки б їх не було

Війна — це смерть і страх. Більше нічого там немає.  А ще запах. Кров, пісок, кіптява й порох — все це буквально висить у повітрі. Того гидкого подиху війни не забути. А краще ніколи й не чути.

Тепер нас бояться. Кажуть, що ми небезпечні для суспільства. Бо ж більшість людей не можуть вимкнути емоцій і бути холоднокровними, а ми можемо.

А я говорив би про інші зміни. Бо тепер я знаю справжню цінність води та їжі. Знаю, що гроші — не важливі. Від смерті вони не врятують і на тому світі не згодяться. А ще — точно знаю, наскільки цінною є любов до дітей і батьків. Лише на війні почав розуміти, що час, проведений з дитиною, — це набагато цінніше від зароблених грошей, скільки б їх не було.

Богдана Короваєва

43 роки, санінструктор 30-ї об’єднаної механізованої бригади

ROZA8579ROZA8571

ROZA8587ROZA8591

На війні гостро відчуваєш власну значимість — там ти в строю, завжди на підхваті, розумієш, що робиш щось вкрай важливе. Тут, у тилу, люди часто не розуміють, що відбувається на передовій і чому інші їдуть на схід захищати кордони нашої держави. 

Війна — це хороша перевірка людей на моральні й психологічні якості.

Після повернення з фронту навряд чи люди сильно змінюються. Вони завжди і всюди є різними: чесними й відважними або ж боязливими й підлими — такою є людська природа. Війна їх не змінює, але якнайкраще проявляє суть.

Тетяна Борисенко

53 роки, медик-доброволець розвідроти батальйону «Айдар»

ROZA8456ROZA8463

ROZA8476ROZA8478

Я пробула у зоні бойових дій два з половиною роки. І якби раптом отримала шанс повернути час  назад — нічого б не змінювала: я ні про що не шкодую.

На війні бувають миті радості: от, скажімо, коли дізнаєшся, що хлопці, які виїжджали на позиції, усі повернулися неушкодженими. А натомість найтяжче — ховати тих, кого втратили.

На війні бувають миті радості: от, скажімо, коли дізнаєшся, що хлопці, які виїжджали на позиції, усі повернулися неушкодженими

Затишшя — це теж страшно. Чекаєш найгіршого.

Там я ніколи не чула, щоби хтось жалівся. Кожен виконував поставлені завдання, не думаючи про себе.

Мені хотілося б, аби пересічні люди краще ставилися до тих, хто воював. Хлопці там насправді бачили пекло. Особливо ті, хто був на передку у 2014-му та на початку 2015-го. А тепер бувають ситуації, коли їх або ж дітей тих, хто загинув, виганяють з громадського транспорту, звинувачуючи, що їхні посвідчення — підробка. Прикро й боляче. 

Юрій Корінь

41 рік, замначальника штабу 3-го танкового батальйону 1-ї окремої танкової дивізії

ROZA8443ROZA8432

ROZA8429ROZA8422

Цю війну давно можна було б закінчити. Але для когось вона — бізнес.

Одразу після повернення кошмари снилися — кричав, прокидався увесь мокрий. Зривався через дрібниці. Мене донька рідна боялася. Ходив до психологів, психіатрів. Пояснювали, що на війні адреналін не дає мозку розслабитись, витісняючи собою увесь жах. А тут його немає, от мозок і пригадує усе, що там було. Тепер, якщо мене не питають, я сам намагаюся не пригадувати нічого.  

Хлопець один прийшов до мене у батальйон — сам із Західної України, п’ятеро дітей має. Питаю його, що ти тут робиш? А він каже: «Краще я зупиню їх на городі, ніж тоді, коли вже в хату до мене лізтимуть». От і я не міг удома сидіти.

На війні такі стосунки — там усі ніби одна велика родина. Ми розуміли одне одного з півслова. Там усі були однаковими. Шевронів не було. Ти на око знав, що це — командир відділення, але інколи навіть імені його не знав, лише позивний.

Раніше я про що думав? Як грошей заробити, куди у відпустку поїхати. А тепер про такі дрібниці навіть не задумуюсь. Почав тяжко переносити святкування гучні. Компанії великі мене стомлюють: годинку побуду, і хочеться піти. Тишу люблю. Люблю побути на самоті. 

Євген Казанцев, позивний Північ

29 років, боєць добровольчого українського корпусу

ROZA8902ROZA8910

ROZA8907ROZA8901

Я взагалі-то громадянин Російської Федерації. Жив із сім’єю у Санкт-Петербурзі, але моя мама з Чернігова. Коли почався Майдан, мені хотілось приєднатися, та завадили білоруські прикордонники — не пропустили. 2015-го я таки потрапив в Україну. Поспілкувався з людьми, побачив все на власні очі. Назад повертався з підписаним українськими бійцями прапором. Повісив його у своїй кімнаті в гуртожитку. За деякий час до мене прийшов дільничний. 31 грудня 2015-го я встиг виїхати в Україну, а вже наступного дня дізнався, що російський суд дав мені 3,5 роки в’язниці.

Війна для мене — це наркотик. Дуже сильний, який не відпускає надовго і завжди тягне назад. Але, як і будь-який наркотик, війна — це страшно. І я хочу, щоби вона швидше закінчилася.

Росія — це суцільна війна. Якщо вона прийде сюди, нічого іншого, окрім війни, цій землі не бачити. Я цього не хочу. Я люблю Україну. І хочу, щоби моїй мамі було куди повертатися.

Павло Славинський

35 років, боєць добровольчого батальйону «Чернігів»

ROZA8891ROZA8886

ROZA8881ROZA8874

На війні все просто. Вона, з одного боку, відкриває в людях усе бридке, а з іншого — відкидає другорядне.

Коли повертаєшся сюди, то розумієш, що не важливо, які у тебе шпалери і якої моделі твій телевізор, набагато важливіше й цінніше — саме життя, друзі, не замерзнути.

Там ти відчуваєш себе мужчиною, тому що тільки від тебе залежить твоє життя. А тут почуваєшся лайном, бо не можеш купити «Мерседес».

Сергій Яценківський

40 років, старший стрілець відділення 37-го окремого мотопіхотного батальйону

ROZA9069ROZA9071

ROZA9083nROZA9074b

Є велика різниця між «наші» і «свої». Як би прикро не було про це говорити, але нашій армії не вистачає адекватних людей — наразі там служить далеко не найкращий контингент. Поряд зі мною були люди, які прийшли просто відбути термін служби — навіть серед командирів відділень такі траплялися. Двоє людей з мого підрозділу взагалі перейшли на бік сепаратистів. Добре, що припинили мобілізацію — служити мають лише вмотивовані.

Найстрашніше — коли за усмішками замовчуються справжні погляди і ти не можеш зрозуміти, він «свій» чи «чужий»

Зараз я перестав спілкуватися з багатьма своїми довоєнними друзями й товаришами. З мого оточення на війну поїхав лиш я один. Якось зустрівся з товаришем, якого знаю понад 20 років. А він тепер, виявляється, морально вболіває за Росію. Кажу йому: «Ти ж розумієш, що ми тепер — вороги. Не дай Боже, ми з тобою зустрінемося десь там. Я довго думати не буду». Це дуже складно, коли знаєш людину так довго. Як бути? Але і це не найстрашніше. Найстрашніше — коли за усмішками замовчуються справжні погляди і ти не можеш зрозуміти, він «свій» чи «чужий».

Максим Губкін

40 років, ординатор медичного відділення 30-ої механізованої бригади  

ROZA8938ROZA8930

ROZA8934ROZA8927

Я з війни собі дружину привіз. Познайомилися в учебці. І служили близько одне до одного. Виявилося, не можна в цьому житті всього передбачити: ось буде так чи так. В один момент все змінюється.

Сьогодні мені бридко, коли бачу, як військові у формі валяються п’яними і кричать, якими  крутими вони були на передку. Не розумію, як можна так ганьбити українську форму.

Найскладніше було відповідати на питання «скільки ти вбив людей?» Я ж лікар! Ми навіть сепаратистам надавали допомогу, якщо потрібно було. Я приїхав рятувати людей. Я був там зі своїм народом як медпрацівник. Без усіляких бравад.

Валентин Руденок

50 років, доброволець, боєць батальйону «Чернігів»

ROZA9015ROZA9007

ROZA9011ROZA9002

Мене тягне назад. Ночами сниться Дебальцеве. Я навіть у село перебрався, бо дах зриває, — намагаюся триматися подалі від людей.

Багато хто говорить: «От коли ворог прийде, тоді я й візьмуся за автомат». А я думаю, то, може, не варто чекати?

Війна — це завжди убивство. Налаштовуєш себе на те, що будь-якої миті тебе можуть убити. До цих думок швидко звикаєш. А от прийняти те, що і тобі доводиться убивати, значно складніше.

Може, це звучатиме надто пафосно, але я не хотів, щоби війна прийшла до мого дому. Багато хто говорить: «От коли ворог прийде, тоді я й візьмуся за автомат». А я думаю, то, може, не варто чекати? Я і на Майдані був, і сина туди взяв з собою. А тоді за першої нагоди зібрався і поїхав на війну. І син зі мною.

Євген Руденок

20 років, доброволець, боєць батальйону «Чернігів»

ROZA9044ROZA9035

ROZA9022ROZA9021

Мене так виховали. Після Майдану устиг написати ЗНО тільки з української, сказав батькам, що їду на спортивні збори в Західну Україну, а сам поїхав на схід. Одразу потрапив до Луганська. Уперше взяв до рук автомат уже в бою. Мені тоді було 18.

Коли сидиш в окопі, хочеш якнайшвидше повернутися додому. А тут — ходиш центром міста, дивишся на спокійне життя — і рвешся назад на передову.

Раніше на першому місці для мене був кар’єрний ріст, а тепер — стосунки з рідним й друзями. Я почав значно більше цінувати тих, хто поруч.

Максим, позивний Воланд

29 років, боєць добровольчого батальйону «Азов»

ROZA9066ROZA9052b

ROZA9049ROZA9048

Для мене особисто ця війна — визвольна. Свого часу, уникаючи служби в армії, сказав, що піду воювати тільки тоді, якщо на мою країну нападуть. Так і сталося.

Там війна, а тут про це ніхто не думає. Питають: «Хто тебе туди посилав?» Ну що тут скажеш… Більшість завжди йде шляхом найменшого опору: на Майдані було кількасот тисяч, а решта 46 мільйонів були десь там. Я ж не можу просто спостерігати за тим, як ворог захоплює мою країну. Краще померти в бою.

***

[Цим текстом ми продовжуємо серію матеріалів під загальною назвою «Траєкторія війни»Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.]

Роман Закревський

Схожі публікації

FL6A5679-e1476703723581
4000 4

Історії 2016-го

10 найпропулярніших текстів та «Вибір редакції»

04.01.2017 The Ukrainians
SM1A7029
3749 5

Поштовх війни

16-річна винахідниця Настя Лівочка придумала, як зігріти українських військових і втамувати їхній біль

07.11.2016 Надія Швадчак
KIEV8027
1832 5

Кількість має значення

Як переселенці з Донбасу врятували сільську школу на Чернігівщині

13.10.2016 Роман Губа

Популярні публікації

photo-1419976267187-4ad6b3c60cca
32356 2

Чи зобов’язаний пасажир «Укрзалізниці» збирати за собою постіль?

Як спілкуватися із провідником
22.12.2015 Роман Рак
DSC_0195
28888 11

Анна Петрова

Розмова із молодою підприємицею, засновниця та генеральною директоркою Startup Ukraine
02.07.2014 Юліана Паранько
IMG_4031nnn
21859 18

Юрко Филюк

Розмова з івано-франківським підприємцем, керівником компанії «23 ресторани», співзасновником проекту «Тепле місто»
28.01.2015 Тарас Прокопишин
  • Спецпроект
    Історії молодих і креативних українських підприємців
  • Спецпроект
    Історії українців, які творять кавову культуру країни
  • Спецпроект
    Розмови з українськими науковцями, які творять не лише в Україні, але і за кордоном
  • Спецпроект
    Розмови з талановитими українськими дітьми та підлітками
  • Спецпроект
    Історії українців, які своєю діяльністю, проектами та ідеями змінюють Україну на краще
  • Спецпроект
    Цикл репортажів, що присвячений національним меншинам та історіям українського різноманіття
  • Спецпроект

    Серія репортажів про малі українські міста та їхніх мешканців

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати