Незважаючи на вибухонебезпечні реакції на будь-яку його публічну дію, усе життя Святослава Вакарчука є надійно схованим від поглядів тієї ж публіки. Усе, що ми знаємо про нього, є перетвореним. Будь-які засновки та висновки, якими оперує цей чоловік, майже ніколи не оприлюднюють сирими. Усе — через образ, мистецтво, вдало підібрану репліку, бездоганно сконструйований фото- чи відеоряд.
Кілька речень промови під час вручення йому чергової нагороди стають предметом ефірних та соцмережних дискусій щонайменше на тиждень. Кожна пісня і кожен альбом перетворюється на чергову точку відліку. Гастрольні тури стають обставиною для ще одного єднання — через емоцію, через спогад, через любов.
Записана для рекламної кампанії одного газованого напою пісня стає саундтреком спершу для Помаранчевої революції, а пізніше — для Революції Гідності. «Вставай, мила моя, вставай! Більшого вимагай!» — заклик, який із перших нот змушує випростатися, який викликає дев’ятий вал емоцій, натхнення, готовності.
У чому секрет такого легкого перераховування журналістом фактів, викладених у трьох попередніх абзацах? Адже, зауважте, ні жовта преса, ні чорний піар не є тим, що тримає Вакарчука у фарватері інформаційних потоків.
Можливо, уся таємниця — у щирості та чесності. На відміну від багатьох своїх тутешніх і нетутешніх колег, Вакарчук не звик ставати колабораціоністом, наступати на горло власній пісні та погоджуватися на посереднє. Так, він може помилятися і помиляється, може не вгадати і часом не вгадує. Але він чесний. Відповідає небагатослівно, міркує над тим, як відреагувати, дивиться прямо в очі.
Як ви стали тим, ким ви є зараз?
Так склалися обставини. Я — концентрат дуже довгої історії. І було більш ніж достатньо різних факторів. По-перше, творчі гени мого роду — сильні. І Бог дав талант любити музику так, щоб аж не могти без неї жити. По-друге, я народився впертим і наполегливим. По-третє — виховання та освіта допомагали приймати важливі рішення. І вже з часом з’ясовувалось, що вони були правильними.
Чи є люди, без яких ви були б зовсім іншим?
Мої батьки. Батько окрім іпостасі батька завжди був втіленням близького друга і старшого порадника. Протягом усього мого життя.
Далі — школа, у якій вчився (Львівська гуманітарна гімназія, — TU), університет і кафедра теоретичної фізики, на якій формувався як особистість. Важливу роль відіграли брати мого батька, які сформували мої музичні смаки. Один із них мав багато платівок із західною музикою, любов до якої прищепив і мені.
Це і моя бабця, яка навчила співати народних пісень, коли мені було два роки.
А у старшому віці таких людей було двоє: Віталій Климов — перший продюсер «Океану Ельзи», який вивіз гурт до Києва, і моя дружина Ляля, без якої я не був би тим, ким є. Вона теж певною мірою мене сформувала.
Таких людей є багато. Мабуть, також є і ті, кому багато чим завдячую, але кого забув назвати.
Але є люди, які завдячують вам. У вас є масштабні благодійні проекти, однак про це мало хто знає. Чому так?
Я не мовчу, але й намагаюсь не говорити про це надто багато. Не хочу, аби склалося враження, що я людина, котра з ранку до вечора займається благодійністю. По-перше, це буде неправда, а, по-друге, намагаюсь жити органічно.
Кожна людина повинна жити так, як їй підказує сумління. Моє каже, що я багато чого досягнув у житті, тому тепер повинен допомогти іншим. Комусь, кому пощастило менше або тим, кому треба допомогти так само, як свого часу допомагали мені. Підтримую тих, кому справді потрібна допомога. Це і поранені вояки в госпіталях, і талановиті діти, які можуть чогось досягти, і просвітницькі проекти, в які вірю.
Ви вірите в Бога? Який формат ваших із Ним стосунків?
Бог — це позаформатна суть. Для мене Бог — це щось індивідуальне. Найближчий друг. Не потребую посередників для спілкування з Ним. Хоча, часом потребую співрозмовників, які багато думали про Бога і мали більше часу осмислити Його існування. Часто спілкуюся з отцями різних конфесій, але приходжу до них не як до духівників, а як до мудрих співрозмовників.
Чи є така людина, яка завжди доступна для Вас?
Головне, щоб у житті існувала хоча б одна людина, яка може підняти слухавку, навіть якщо ти телефонуєш їй о третій годині ночі. Якщо така людина є — тоді все в порядку. Але не треба збирати довкола себе усіх тільки таких. Навіть якби це було можливо, то було б надлишком. У мене є така людина.
Які правила ви порушили? Яких не порушите ніколи?
Я порушував багато правил у своєму житті. Мабуть, як і всі. І не знаю, чи можна казати слово «ніколи». Замість нього краще вживати «спробую», «намагатимусь». Насправді ж є 10 заповідей. І треба намагатись їх не порушувати. Це — важливі речі.
«Не сотвори собі кумира». Мабуть, одна з найбільших проблем українців полягає у тому, що вони так люблять створювати собі кумирів. І не лише в музиці та мистецтві, а й у політиці
Наприклад, проста, але нетривіальна заповідь: «Не сотвори собі кумира». Мабуть, одна з найбільших проблем українців полягає у тому, що вони так люблять створювати собі кумирів. І не лише в музиці та мистецтві, а зокрема й у політиці. Натомість краще було б навчитися самовідповідальності і внутрішньої достойності. Зрозуміти, що Бог створив всіх людей рівними.
Що є причиною такої «залюбленості» в кумирів?
Невпевненість в собі і безвідповідальність. Людям легше перекласти відповідальність за здійснення своєї мрії на когось. На Бога, на президента, на улюбленого актора, на тата з мамою, на отця у церкві — на будь-кого, тільки не на себе.
Чому відповідальність — це важливо?
Не знаю, чому це важливо, але знаю, чому це потрібно. Бо так можна прожити життя ефективніше і щасливіше.
А чому важлива чесність?
Чесність — це відносне поняття. І це поняття також дотичне до заповідей. Мені здається, що Бог через Мойсея дав їх людям, щоб зробити життя ефективнішим. І час показує, що це діє. Дотримуючись їх спокійніше спати, можна значно більшого досягти. Водночас до таких речей краще ставитись не буквально. Наприклад, чесність не можна плутати із наївністю.
Якщо бути чесним та відповідальним, ККД життя буде вищим. Але це також in my humble opinion. Я вибрав для себе такий шлях. Але це не так просто. Бути чесним у всіх сенсах, здається, неможливо.
Поговорімо про конфлікти. Як ви поводитесь у конфліктах і як намагаєтесь їх вирішувати?
Стараюся не мати конфліктів. Не дуже люблю тримати в собі образи. Немає людей, на яких я тримав би гнів. Є тимчасові прикрості, як і у всіх. Але вічних образ немає.
Чи вважаєте ви себе успішною людиною?
Успіх — це дуже матеріалізоване поняття. Якщо вважати успіх сукупністю досягнень у матеріальному світі, то, безумовно, я — успішна людина. Якщо ж успіх і щастя — це тотожні речі, то поки що не вважаю себе успішним.
А яким був найщасливіший день вашого життя?
Найщасливіша людина — та, у якої сотні щасливих днів. Не вірю, що існує перманентне щастя. Щастя — це, радше, такий собі «моральний оргазм». Ти до нього йдеш, чекаєш, а воно насправді дуже миттєве. Я не вірю у щастя, яке могло б продовжуватися тижнями. Найбільш довготривале щастя — це кохання. І навіть воно має свої піки і спади. А щастя матеріальних речей — це взагалі миттєво. Навіть бідний студент, який все життя йшов до того, щоб купити собі омріяну квартиру, уже через місяць життя в ній сприймає це як належне. А ще через місяць йому захочеться чогось іншого. І це правильно, так ми і живемо.
Потрібно постійно чогось хотіти. Не хотіти занадто багато, але й не хотіти надто мало. Мистецтво життя в тому, щоб хотіти саме стільки, скільки треба
Ви є європейською людиною із «західним» способом мислення. Що для вас є свобода?
Свобода є найбільшою чеснотою людини. Це те, що дав усім нам Бог. І це найважливіший принцип мого життя. Не вважаю, що хтось з земних істот має право диктувати іншим істотам, як їм жити і поводитись. Не судіть і не судимі будете.
У якому місті ви хотіли б жити постійно?
Є декілька міст, які я люблю. Львів на першому місці, причому із великим відривом. Але у мене немає міста, в якому я хотів би жити. Я хотів би жити в кількох містах одночасно. Розширити географію свого перебування Європою. Водночас залишатися в Україні. Як у Києві, так і у Львові. І додати до того ще просторий і спокійний Лондон, і якесь місто, де завжди тепло й сонце.
Чого, на Вашу думку, не вистачає українцям?
Впевненості у собі, своїх силах. Відповідальності. Вміння радіти чужим успіхам так само, як і своїм. Ми всі ходимо до церкви, але не задумуємось над наріжними речами. Адже «не сотвори собі кумира» — це те ж «будь впевненим у собі». «Не суди — і не судимим будеш» означає, що не варто перетягувати критику на себе, як і не варто звинувачувати когось іншого у своїх бідах. Усі ці речі — це те, чого нам треба вчитися. Це все з Біблії. Чи Тори. І в Корані є такі речі.
Не хочу, аби виникало враження, що я надто набожна людина. Це не так. Для мене Бог — це щось дуже індивідуальне й особисте. Але я вважаю, що людям, які часто апелюють до поняття «релігія», ходять до церкви, носять хрестики, святять паску, — їм потрібно глибше замислюватись над фундаментальними істинами, а не просто виконувати ритуали.
Що читає Святослав Вакарчук? Що порадите прочитати нашим читачам?
Саме зараз накопичую читацький голод. Але останнє, що прочитав — це була книга колишнього держсекретаря США Генрі Кіссінджера «World Order».
Радити одну книжку — це як порадити одне місто, яке треба відвідати, — безглуздо. Світ багатогранний. Просто раджу більше читати. Будь-яка книга, яку читаєш, щось тобі дає.
А що ви дивитеся? Які фільми, серіали?
Не кажіть мені слова «серіали»! За все життя я дивився три: «Пуститися берега», «Картковий будинок» і декілька сезонів «Ігор престолів». А ще колись дивився «17 миттєвостей весни», було дуже цікаво. (Усміхається)
Що ви порадили б молодим українцям?
Проживайте кожен день так, наче він останній у вашому житті.
