Театр на порозі

Як аматорському театру з Калуша вдається закохувати старше покоління у сучасну молодь

07.06.2017 Марта Коник

Любов Липовська — авторка, режисерка та драматургиня аматорського театру «ЛюбАрт», голова філії Союзу українок у районному центрі Калуш, Івано-Франківської області, лауреатка та експертка Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова».

До неї приходять, аби послухати бойківських приповідок, її 15-літні аматори читають бітників, деякі 20-літні уже грають у львівських та закордонних театрах, а ще старші, після денної роботи у Калуші, ідуть на репетицію «Антігони» чи «Маняків», тільки не в четвер — бо тоді дивляться і говорять про світову класику кіно у Союзівці.

Ми попросили пані Любу — так її часто кличуть у Калуші — розповісти про те, яке культурне життя може мати маленьке містечко, як сучасному, не офіційно культурному театрові живеться серед офіційно культурних та у який спосіб Союзові українок уже більш як 20 років вдається знову бути актуальною і навіть модною місцевою громадською організацією.

 

Перші куліси

Театр я любила все своє свідоме життя. З дитинства він мене захоплював тим, що там можна красиво жити і зреалізувати свої мрії. Першою виставою, яка справила на мене велике враження, була «Кассандра» Лесі Українки — через телевізію, у виконанні Київського театру ім. Франка, академічного, з усіма регаліями. Я ще не до кінця могла зрозуміти, про що воно, але сама манера подачі мене зачарувала. Другою була «Медея» Евріпіда одного з московських театрів. Щоправда, глибокі міфологічні образи я дитиною сприймала реалістичніше.

Ще дитиною я сплела собі вінок із пекучої кропиви і вбрала на голову. Тепер думаю, що той вінок з кропиви — то мій театр. Я знаю, що його важко носити, але він мені потрібен

А потім був Шекспір. То вже ми з дідусем читали. Це був дідо ще австрійський — за Австрійської імперії вихований і вивчений. Спочатку розказував оповідку про дочку, яка сказала батькові, що вона любить його так, як сіль. Я довго думала над тим. А потім ми читали «Короля Ліра» — я у тому всьому відчувала багато чогось такого змістовного, глибокого. І разом з тим, це лише ті факти, які зачепили мене дитину і тягли далі до мистецтва.

DSC_7159

Перший театр ми робили з дворовими дітьми на порозі нашої хати. Злагодили куліси, порізавши дорогі фіранки, які сусідці надіслали з Америки. Це було ще в хаті моєї бабусі — в Монастирці, на Львівщині.

Вінок із кропиви

Якось ще дитиною я сплела собі вінок із пекучої кропиви і вбрала на голову. Тепер думаю, що той вінок з кропиви — то мій театр. Я знаю, що його важко носити, але він мені потрібен.

Що дорослішою я ставала, то більше розуміла, що існують речі, яких мені бракує у суспільстві, і я хотіла знайти їх у театрі: мені здавалося, що не лицемірити, не брехати, бути щирою можна тільки через театр. Я так його відчуваю. Розумію його як мистецтво, яке може без фальші, глибоко, переконливо й виразно формувати у суспільстві оці справедливі ідеї-думки.

DSC_7173

Після Львова і Рівненського університету, коли я викладала в училищі культури театральні дисципліни, там працювала одна художниця — пані Ірина Сохацька, яка була давнього, аристократичного калуського роду. Вона й покликала мене у Союз українок. І так склалося, що, якби не було Союзівки, я би не мала основи, на якій потім вибудувала свій театр.

Ґадан-вертепник

Сталася така історія. Союзівка жила собі. А я бачила наших дітей, які йшли по вулиці і не мали на що дивитися. Все розвалилося, був 1996 рік — вони не мали на чому свої очка зупинити. І я вирішила зробити ляльковий вертеп.

Один літній чоловік із Калуша — пан Король — поділився зі мною спогадами з власного дитинства: «Знаєш, — каже, — у Калуші жив колись такий Ґадан-вертепник. Великий дивний чоловік, який носив на собі вертепну скриньку і розігрував на базарі ляльковий театр, вертепне дійство».

Тож у Союзівці знайшли майстра, привезли з дому фанеру, змайстрували вертепну скриньку. Нам поміг один лялькар — зробив обличчя ляльок виразними, що дуже важливо. А потім ми бігом пошили костюми і взяли ляльки в руки.

DSC_7134

Не встигли навіть репетицій провести — на Різдво сотворили для дітей 19 персонажів, за традицією бурсацького вертепу. Сценарій взяли, який мали, тільки трошечки його адаптували, аби дітям було зрозуміло, бо текст старовинний.

Діти тішилися. Ми їм і самим дозволяли мініатюри із ляльками розігрувати. Таким було перше наше Різдво та перша наша заявка про те, що у Калуші буде театр.

Екстрім

Фактично ідеологом створення театру був мій чоловік — Ігор Липовський. Він мені завжди говорив: «Оскільки мені при владі не дуже вдається працювати — має бути створена інституція. Має бути матеріальна база, має бути концепція, що ми робимо, який ми театр робимо і куди ми рухаємося». 

DSC_7118

Ми маємо виховувати акторів-виконавців, аби вони розуміли, чого саме ми від них хочемо. Має бути своя драматургія. Костюми і декорації я вмію робити сама, апаратуру для театру ми зі союзянками отримали через закордонні грантові проекти — матеріальна база вже сяка-така була. Пам’ятаючи про одну з цілей Союзу українок — формувати українську молодь, — ми почали писати власні п’єси.

Нам хочеться розширювати кругозір дітей, які приходять. Практикуємо завжди так: авторська п’єса, на злобу дня, і разом з тим — п’єса з класики, світової чи української. Так ми працювали з текстами Олександра Олеся, Лесі Українки, нам вдалося зробити «Антігону» Жана Ануя. Добра драматургія — це спосіб виховання через глибоке занурення у тексти. 

DSC_1277

У 2000-их роках до мене у Союз українок прийшло 11 хлопців-неформалів. А ми якраз мали написану п’єсу — сучасну, тінейджерську: про неформальну молодь, про конфлікт між суспільством, яке оточує нас брехнею, про те, як підлітки виражають свій протест. Називалася «Екстрім». Вони прочитали ту п’єсу і залишилися всі. Ще й привели друзів-подруг. І так через театр ми тусувалися, спілкувалися — вивчали одне одного. Так ми здружилися — влаштовували рок-тусівки, поетичні слеми й усіляке інше.

Бородаті діти

До нас приходили все нові й нові люди. Не всі йшли на сцену, бо не всі були театралами. Але ми робили собі вечірки, танцювали-спілкувалися — ми не робили нічого поганого. І так поступово громадськість почала дивитися інакше на цю молодь. Бо ж ці молоді люди часто мали специфічну зовнішність: у них були сережки, ланци, хлопці мали довге волосся, носили кольорові вузькі штани, дивні великі футболки-сорочки, бороди навіть у деяких були. А мені вони були зрозумілі!

Якщо спершу нас вважали якимись ненормальними, то поступово почали говорити, що то «сама елітна» молодь

Я хоч і виховувалася у селі, любила рок-музику. Це був стан нашого часу: для нас кумирами були бітли, пінк-флойди і все решта. І тим дітям було дивно, що така стара тітка все це знає, все це любить, все це слухає. Ми мали спільні теми — навіть поезію бітників читали. 

DSC_7123

Місцева влада то давала нам приміщення, то забирала, і ставилася до нас то добре, то погано. Але своєю працею, своєю поведінкою ми переконали громадськість Калуша: якщо спершу вони вважали нас якимись ненормальними, то поступово почали говорити, що то «сама елітна» молодь.

Цьому не вчать у школі

До нас приходять діти від 14 років, але з’являються й люди, старші тридцяти. Ми не просто виконавці (як це в аматорів часто буває) — у нас іде процес обміну інформацією і пізнання світової літератури, світових театрів, світового мистецтва. Бо цього насправді бракує.

DSC_7124

Цьому у наших школах не вчать. Особливо це стосується сучасного мистецтва. У всіх науках ми зупиняємося на початку ХХ століття. Хтось-десь хіба трохи про модерн згадує. Тоді як і наш спосіб мислення, і світ, у якому живимо, і мистецтво новітнє — все це формує наш світогляд уже сучасними образами, сучасними теоріями, сучасними симулякрами навіть. Ми про це в теорії деколи пишемо і знову забуваємо.

У всіх науках ми зупиняємося на початку ХХ століття. Тоді як і наш спосіб мислення, і світ, у якому живимо, і мистецтво новітнє — все це формує наш світогляд уже сучасними образами

А більшість, на превеликий жаль, мислить прямолінійними, сюжетними і реалістичними категоріями: «Нуууу, він її любив, а вона його не любила». А поняття абстракції, образності, поняття системи, естетики, потворності — про це не говориться. Вважають, що це зайве, що не треба цим забивати мізки. І в останні кілька років це дуже відчутно.

Маняки!

Драматургія починається із враження, з живої емоції. Так почалася і одна з наших п’єс. Був у Калуші дивний чоловік — про нього ходило багато легенд, бо він себе поставив поза суспільством і був фактично безхатьком. Це був Мандрик Мар’ян. Ми його називали Мирославом, а взагалі у Калуші він мав кличку Льондон. Походив цей чоловік із заможної калуської родини і, відповідно, мав добру освіту. Але у часи радянського минулого він, за легендами, мав якісь конфлікти із владою. Зрештою, лишився на самоті. Ми вже знали його як дивака, що тинявся містом і щось викрикував: інколи розумне, інколи брутальне, але завжди замішане на якихось інтелектуальних речах, на знаннях історії, на персонажах з історії, на аналогіях із грецькою філософією навіть.

Словом «маняки» він називав усе незрозуміле й непотрібне. І ми взяли від нього це слово. Ці «маняки» — про мішуру довкола нас.

А коли виникло бажання створити п’єсу про нас, про наші екзистенційні питання: хто ми і чим живимо, які цінності маємо, тоді зринув образ Льондона. І так з’явилися «Маняки».

DSC_7180

Це історія про двох зрілих людей — чоловіка і жінку — у момент кризи, коли вони уже не можуть одне одного зберегти. Вони зустрічаються із людиною, яка все загубила: сім’ю, дітей, усе — лишилась поза межами. Але саме він — Льондон — вплутується у життя цих двох і намагається розтлумачити їм, здавалося б, прописні істини про цінність людських стосунків.

Ми дуже цінуємо щирість між акторами й глядачем. Ми говоримо тихо, спокійно, без жодних наполягань чи повчань, а часто через гумор

Ми не думали, що молоді люди зможуть сприйняти таку дорослу п’єсу. Але так сталося, що ця вистава у нас живе уже дуже довго. Ми починали її з одними виконавцями, а два роки тому вирішили ще й поновити склад акторів.

Навіть офіційний Франківськ, як діти кажуть, «визнав наших “Маняків”» — нагородив премією.

DSC_7144

Велику роль зіграв глядач. Глядач, який розуміє і відповідає такими імпульсами, що хочеться далі й далі творити! 

Наші актори-аматори уже це відчули. Вони вже не можуть фіглювати — смакують. Ми дуже цінуємо цю щирість між акторами й глядачем. Ми говоримо тихо, спокійно, без жодних наполягань чи повчань, а часто через гумор.

Cosa Nostra

Найвищу оцінку я отримала, будучи в столиці. Мені з Філадельфії одна така ж аматорка-режисерка передала перстень із масками. Так ми обручилися ніби з тим театром. І от якось випадкова людина сумнівної зовнішності — чоловік у тролейбусі — довго дивився на цей мій перстень. Я вже собі подумала, що він йому сподобався і що він його зараз стягне з пальця. Вже попрощалася з улюбленим перснем у думках.

DSC_7150

Аж раптом той чоловік питає:

— Cosa Nostra [італ. — наша справа]?

Я кивнула головою. Бо, в принципі, так — це наша з Ігорем сімейна справа.

Тоді той чоловік додав:

— Уважуха!

Так я завжди собі пам’ятаю і усміхаюся.

Марта Коник Олександр Галькевич

Схожі публікації

Безымянный
1156 5

Ольга Райтер / Wiz-Art

Ольга Райтер, співзасновниця мистецької формації Wiz-Art та виконавча директорка Львівської кінокомісії

06.10.2016 The Ukrainians
IMG_1139
3558 5

Сергій Талочко: «Сфотографувавши десять тисяч людей, я став трішки філософом»

Розмова з автором проекту «Добрі фото Львів — Good Photos Lviv»

06.03.2017 Катерина Москалюк
FL6A6044
4138 15

Чарівниця

Режисерка театру ляльок — про творчість попри все

30.12.2016 Марічка Паплаускайте

Популярні публікації

Img_51
46089 18

KindGeek

Юрій Гнатюк, співзасновник та COO KindGeek, про історію компанії, важливість планування та вміння брати на себе відповідальність
13.06.2017 Тарас Прокопишин
jamala_top (2)
23448 7

Джамала

Розмова з відомою українською співачкою
04.04.2014 Інна Березніцька
IMG_4031nnn
22777 18

Юрко Филюк

Розмова з івано-франківським підприємцем, керівником компанії «23 ресторани», співзасновником проекту «Тепле місто»
28.01.2015 Тарас Прокопишин

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати