Ветеранів буде більше. Організацій, які їм допомагають, теж. Часто їх засновують люди, які ніколи не мали досвіду у громадському секторі чи війську, але дуже прагнуть втілювати зміни і шукати дієві рішення. Аби їхня робота була якісною, системною і тривалою, таким організаціям бракує знань від досвідченіших гравців у цій сфері.
Івано-франківська платформа «Тепле місто» запустила менторську програму з підтримки громадських організацій, які працюють з ветеранами та їхніми родинами. Програма передбачає навчання та менторський супровід для організацій-учасників. Вони отримують підтримку в найрізноманітніших напрямах: від аналізу, налагодження та структурування наявних процесів до визначення нових векторів розвитку і стратегічного планування.
Учасники обох сторін програми — хто менторить і хто отримує менторство — пояснюють, чому тим, хто допомагає, теж потрібна допомога.
§§§
[Цей матеріал зроблений у партнерстві з платформою «Тепле місто»]
§§§
Андрій Левицький
координатор менторської програми платформи «Тепле місто»
Як працює менторська програма?
На етапі відбору ми отримали 21 заявку. З кожною організацією, яка подалася до участі, ми провели співбесіду, їздили на зустрічі в простори, де вони працюють, і дивилися, чи команді справді потрібна допомога. В результаті обрали 10 учасників.
Нам було важливо розуміти, чи можемо бути корисними. Наприклад, одна організація вже мала потужну інституційну діяльність, вони успішно розвиваються. Ми відмовилися працювати з ними, бо у них вже є достатні можливості, база знань і навичок. Як ментори ми би нічого не могли їм дати.
Більшість ветеранських організацій — це організації «однієї людини». Є лідер або лідерка з особистою історією, пов’язаною з ветеранами, військовими чи загиблими. Довкола цього й вибудовують роботу.
Так в організації «Дружина воїна» об’єдналися дружини захисників, які зараз воюють. Є організація «Дружини янголів» — вона згуртувала жінок, які втратили на війні своїх чоловіків.
А, наприклад, центр відновлення Володимира Рожнова почав працювати з ветеранами ще 2015 року, зараз це простір, який незабаром добудують і куди хлопці й дівчата можуть приїхати на відновлення.
Скільки триватиме програма?
Менторська програма розрахована на пів року. Ми хочемо побачити, що відбудеться з організаціями за цей час, чи вони зміняться, якими будуть наступні запити і чим ще ми можемо бути корисними.
Крім менторської програми, також є фінансова підтримка трьох організацій, чиї проєктні заявки відібрала комісія, яку ми сформували: ми частково допомагаємо ветеранським організаціям регрантингом (можемо виділяти кошти на їхню діяльність). Сума підтримки — 150 тисяч гривень. Фінансуємо як проєкти, так й інституційний розвиток — на що є більший запит. Кожен учасник зможе отримати фінансову підтримку, якщо обґрунтує її необхідність.
З досвіду перших трьох місяців роботи, з якими викликами стикаються організації і як ви зі свого боку можете допомогти?
Починається все з організаційної структури самої організації, зокрема того, хто в ній має бути. Також є питання, як подавати заявки на фінансування, як вести бухгалтерію, з якими організаціями і як підписувати договори, чи може організація надавати платні послуги тощо. Тобто різні моменти, які дають змогу організаціям рости і розвиватися.
Ми намагаємося допомогти втілити їхні плани, якщо вони реалістичні. Або навпаки — допомагаємо створити план для росту і розвитку організації.
Яким бачите розвиток організацій після завершення програми?
Ми плануємо продовжити співпрацю з тими, хто потребуватиме цього. Також бачимо, що у відповідь на різні потреби і проблеми створюються нові організації та ініціативи. Відповідно, і запит на менторство росте. Загалом для «Теплого міста» менторська програма дала добрий старт для формування ветеранського напряму, стратегію якого ми наразі випрацьовуємо з командою.
Оксана Коляда
голова правління організації «Простір можливостей», координаторка Коаліції ветеранських просторів, міністерка у справах ветеранів у 2019-2020 роках, полковник запасу.
Наскільки важливо, аби організації, які допомагають іншим, і самі мали можливість отримати менторську підтримку?
Якщо говорити про підтримку військових, сімей військових, ветеранів чи родин зниклих безвісти та загиблих, то громадський сектор доволі давно й успішно надає різні сервіси. Зокрема, психологічну підтримку, юридичний супровід, вторинну юридичну допомогу, підтримку з працевлаштуванням, працює з дітьми та ще багато всього.
Для нас зараз важливо, аби ці послуги, які надають на місцях, перш за все, були стандартизованими та професійними, а громадські організації мали власну інституційну спроможність. До навчання і підготовки фахівців за різними напрямами — від фандрейзингу до проєктного менеджменту і надання безпосередньо послуг самими психологами чи юристами, варто також додати менторство як тих організацій, що мають досвід у недержавному секторі, так і тих, що лише відкриваються чи розвивають нові напрями. Тому менторство важливе, але як одна зі складових.
Коли ви говорите про стандартизацію громадських організацій, про що саме йдеться?
Якщо громадська організація у своїй статутній діяльності передбачає надання психологічної допомоги, ця психологічна допомога має бути стандартизованою. Зокрема, в одній із постанов Кабміну у справах ветеранів № 1338 описано, якою має бути ця допомога, який фахівець і за якими критеріями таку допомогу надає. Це — стандартизація.
Або, наприклад, ви хочете відкрити ветеранський простір. Це — не просто назва. Нещодавно Міністерство у справах ветеранів оновило свої стандарти ветеранського простору, де ви можете знайти, якої юридичної форми він може бути, які послуги там надають, яке зонування має бути в приміщенні, що таке загалом ветеранський простір і які в нього є завдання.
До кожної послуги є певні стандарти. І якщо організація хоче працювати якісно й ефективно, то мусить відповідати цим стандартам.
Якщо, до прикладу, ви обрали собі цільовою аудиторією військових чи цивільних, звільнених з полону, то є цілі протоколи, як із такими людьми працювати. Тобто якщо працюємо, то працюємо професійно.
Нині у відповідь на різні проблеми і запити військових, ветеранів та їхніх сімей з’являється багато організацій. З якими викликами вони стикаються на початку своєї роботи?
У ветеранському напрямі є три види організацій. Один із них — це об’єднання самих ветеранів чи родин загиблих для захисту власних прав та інтересів. Вони займаються вирішенням проблем, з якими стикаються, та підтримкою одне одного.
Інший вид організацій — сервісні. Це ветеранські простори, куди ви приходите і маєте певний перелік послуг. Таких організацій в Україні десятки. Зокрема, я координую коаліцію, яка охоплює 26 таких організацій в усіх обласних центрах нашої країни. І там теж є свої стандарти — з мобільними офісами, транспортом, логістикою тощо.
А є експертні організації, як ми, які займаються розробкою політик національного та місцевого рівня, навчанням і підготовкою фахівців, супроводом менш досвідчених організацій. Тому усі організації мають визначитися, організацією якого типу вони хочуть бути.
Наприклад, у програмі «Теплого міста» я менторю обʼєднання дружин загиблих захисників «Дружини янголів». Вони створювалися для захисту своїх прав та інтересів. Але зараз ми думаємо про те, які ще напрями вони могли би охопити.
Захист інтересів — це добре, але є ще напрям самореалізації, відкриття бізнесів, юридичний захист у судах. Треба дивитися і думати, яким чином працювати, бо роботи — на роки й десятиріччя. Тому треба бути системними.
Чи легко отримати експертну підтримку новоствореним організаціям? Яким чином вони можуть на неї претендувати?
Головне — шукати. Є чудова організація «ІСАР Єднання», у якої профіль — підтримка громадських організацій. Можна звернутися до них по допомогу з будь-якого питання: навчання фахівців, грант на навчання фахівців, грант на проєктну діяльність. Просто треба шукати інструменти. Опцій дуже багато. Зокрема і в нашій організації «Простір можливостей» ми менторимо і супроводжуємо багато невеликих місцевих організацій, які хочуть займатися ветеранською тематикою.
Чи є запит від ГО на навчання та менторство?
Звісно. Ми думаємо над цим. Плануємо відкрити у нашому тренінговому центрі в Києві окремий напрям для навчання команд громадських організацій, які опікуються чи будуть опікуватись ветеранами й членами їхніх родин за різними напрямами.
Що є найскладнішим для ветеранських організацій на початку?
Це відсутність фінансів, звісно. Відсутність підходів до професійного формування команд і планування своєї роботи.
І головне — не застрягнути у волонтерстві. Є така хибна думка, що громадські організації — це суцільне волонтерство. А так вони довго не протягнуть. Для того, щоби працювати системно, треба переходити до професійного і системного підходу.
А які запити у досвідчених ветеранських організацій?
Наприклад, у нашої організації є конкретний запит на збільшення тренінгових спроможностей. Окрім Києва, ми відкрили тренінгові центри у Хмельницькому та Житомирі. І думаємо ще про три тренінгові центри в інших регіонах, тому що просто не в змозі задовольнити запит від держави на навчання різних фахівців.
Або, наприклад, у нас є запит на професійних проєктних менеджерів, бо портфель проєктів доволі великий, а менеджерів не вистачає.
Також є запит на окремий бюджет, аби фінансувати невеликі громадські організації, які ми менторимо, супроводжуємо і навчаємо. Тому, звісно, у кожного рівня громадських організацій є різні потреби і підходи.
Василина Перегуда
Співзасновниця реабілітаційного центру «4.5.0 Прикарпаття». Цей проєкт присвячений пам’яті її чоловіка Олега Перегуди, ветерана АТО/ООС, старшого лейтенанта 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Олег Перегуда загинув 14 червня 2022 року в боях за Донеччину.
Як з’явилася ідея проєкту «4.5.0 Прикарпаття»?
Почалося все тоді, коли Олег повернувся з АТО. Нам довелося відчути на собі, що суспільство не готове до повернення ветеранів. Ми почали говорити, що потрібні місця, де військові зможуть отримати підтримку в переході до цивільного життя. Де підтримку також отримають їхні сім’ї.
Тоді Олегові спало на думку створити подібне місце у форматі реабілітаційного центру, де ветерани могли би отримати фізичну та психологічну допомогу, і найголовніше — пройти ресоціалізацію, тобто повертати військових в суспільство через перекваліфікацію, відкриття власної справи, коло однодумців.
Згодом Олег почав обговорювати цю ідею з побратимами, вони взялися працювати над проєктом. У 2021 році ми всі разом визначилися із локацією, сформували перше бачення центру і восени провели публічну презентацію.
24 лютого 2022 року Олег пішов на війну. А 14 червня загинув.
Ще коли Олег воював, у мене було бажання продовжувати роботу, щоб створити місце, куди вони з війни зможуть повернутися. Але він мене оберігав, жалів: «Приїду, будемо робити, в тебе купа своєї роботи».
Коли Олег загинув, його мрія стала для мене поштовхом, і в липні 2022 року я почала крок за кроком відновлювати проєкт. Спершу розбиралась, що він вже зробив і що потрібно зробити далі. Відтак треба було займатися документацією, пошуком фінансування, збором будівельних матеріалів.
У серпні 2023 року почались роботи на локації: ремонт будівлі, зокрема демонтаж старого даху і встановлення нового.
На якому етапі проєкт тепер?
Ми завершуємо ремонт, займаємося благоустроєм території. Водночас активно працюємо над формуванням і навчанням команди фахівців з реабілітації, фандрейзингу та вибудовуванням партнерств з бізнесом та ініціативами, які також працюють з ветеранами і їхніми сім’ями.
Яким був ваш запит на менторську програму підтримки?
За останні два роки ми, як громадська організація, дуже стрімко розвиваємося. Нам довелося багато вчитися, опановувати компетенції, яких ми до того не мали. Якщо говорити про основні запити, з якими ми працювали в рамках проєкту, то це фандрейзинг (робота із бізнесом, донорами та партнерами, організація зборів) та розвиток організації (стратегія, розвиток команди, формування нової комунікаційної стратегії).
У проєкті ми працюємо із менторкою Аліною Бочарніковою. Вона допомогла нам сформувати чіткий перелік послуг для центру. Зараз активно працюємо над стратегією фандрейзингу і організацією масштабного для нас збору.
Чи доводиться вам як лідерці проєкту об’єднувати і мотивувати команду для ефективної роботи і як це вдається?
Зараз над втіленням проєкту працює команда з десяти людей. Частина з них займається управлінням проєкту, частина відповідає за ремонтні роботи в будівлі центру. Кожен вносить свою частку.
Насправді мені не доводиться нікого додатково мотивувати. Ми об’єднані та вмотивовані мрією Олега — створити реабілітаційний центр для військових — і тим, як він цим горів. Хоч його з нами немає фізично, ми відчуваємо його підтримку. Це і є наша головна мотивація.
