Ті, що не сплять

Як виглядає реабілітація військових із палати психлікарні

09.08.2016 Ірина Андрейців

Обов’язкова реабілітація військових після передової уже два роки як прописана законом: два тижні у спецзакладі, 40 годин психотерапії, 11 гривень на харчування на добу. Самі бійці рідко говорять про це, а от волонтери часом скаржаться — така терапія мало кому помагає. Чи так це і чому, ми спробували з’ясувати, провівши три дні у Чернігівській психоневрологічній лікарні, де поряд зі звичними пацієнтами тепер лікують ще й від війни.

Терапія для ветеранів

— Сестра! Сестра! — вечірню тишу темних коридорів психлікарні раптом порушує крик з однієї з палат. Поки чергова медсестра добігає до кімнати, звідти й далі чути шум — ніби хтось борсається.

— І? Що тут у вас? — зазирає туди медсестричка.

Посеред палати двоє дужих хлопців намагаються втримати третього — вочевидь, п’яного. Той пручається, виривається і навіть намагається вкусити руки, що його тримають.

— Ну то зробіть із ним щось! Бачите, неконтрольований! — ледь не в один голос кажуть хлопці.

Це — Сергій і Олександр. Обидва — ветерани війни на Донбасі. І обидва наразі відбувають курс психологічної реабілітації, обіцяний державою. А от їхній буйний сусід — людина цивільна, лікує неврологічне захворювання. Реабілітуються усі вони, живучи в одній палаті.

Загалом у Чернігівській психоневрологічній лікарні — два десятки корпусів. Військових лікують у трьох: у Центрі гострих психічних та поведінкових розладів, де працюють із «найважчими» випадками (відділення №1), Центрі стаціонарної наркологічної допомоги, де приводять до тями алкозалежних бійців (№19), і Центрі лікування психосоматичних розладів, неврозів, межових та кризових станів — «найлегшому» з трьох (№15). Там найбільше хлопців із посттравматичним стресовим розладом.

R0ZA6891R0ZA6974

Палати тут нічим не відрізняються від палат будь-якої іншої української лікарні: металеві ліжка з полущеною фарбою, вицвілі ще радянські меблі, присоромлені молодою зеленню вазонів. Коридорами мляво снують на процедури пацієнти: хто на електросон, хто на масаж, хто на крапельницю. Військові 15-го відділення можуть іще піти у столярку, повирізати щось із дерева, або зайти у сусідні двері до художника. Тут ще є кінотеатр, але зараз він не працює. Є й терапевт, який займається тілесною терапією, однак вона якраз у відпустці.

R0ZA6977

Більшість часу бійці все ж проводять наодинці з собою і телевізором. Можуть пройти процедури зранку і на весь день поїхати в місто. Або сидіти в інтернеті. Для їхньої зручності керівництво провело у відділення wi-fi.

Хоча офіційно держава виділяє на харчування кожного бійця лише 11 гривень на добу, керівництву лікарні вдається годувати їх учетверо дорожче. Як так — тут не зізнаються. «Вони ще й на ніч мають перекуску! З апетитом у хлопців проблем немає», — усміхається головлікар.

А от із поверненням до мирного життя — є.

Не божевільні

«Прошу звільнити мене з лав ЗСУ, бо я не витримую моральних та фізичних навантажень». Такий рапорт 30-річний контрактник Сергій написав після майже півторарічної служби у зоні бойових дій на Донбасі. Хоча на війну потрапив добровольцем, тепер, каже, — розчарувався.

— Я не бачу сенсу служити далі. Моральний дух уже ніякий. Всі розуміють, що нас просто кидають. Якось я три місяці був «на гражданці», і тоді якраз було багато похоронів. І от ти сидиш і дивишся, як якийсь командир підносить чарку за померлого товариша, а командир-то цей, ти знаєш, заробив на війні купу грошей. Як після того не зненавидіти людей?!

R0ZA6879

Рапорта Сергія не прийняли. Замість звільнити його відправили на реабілітацію — «моральний дух лікувати».

— Мене грузили: «Та ми тебе посадимо!». За шо?! Якщо людина вже перейшла межу вигорання, якщо вона вже психологічно не витримує цей п…ц в армії, то нашо її тримати?!

Сергію поставили діагноз — неврастенія. Виникає під час поєднання психологічної травми з фізичними навантаженнями. У його випадку — з хронічним недосипанням та відсутністю відпочинку.

У лікарні хлопець лише третю добу. На психологів реагує нервово, мовляв, нічого «чужій тьоті чи дяді» йому в голову лізти. Зізнається — легшає лише після розмов із побратимами, які єдині справді розуміють, що таке війна.

Поки ми говоримо, до палати заходить місцевий психолог, запрошує хлопців на розмову. Людмилі Беленюк тут чи не найлегше спілкуватись із солдатами, бо її чоловік — теж військовий. Сергій та його сусід по палаті Сашко ідуть до кімнати для тілесної терапії, всідаються на каремати.

R0ZA7118

— Ну не хочу я більше служити в армії, коли там таке ставлення! — вигукує Сергій. — Чому мене перевели в іншу частину, якщо я можу служити вдома біля своєї сім’ї?

— Я погоджуюсь з вами. Це було б правильно… — підкреслено делікатно каже Людмила і очима вказує мені на двері. Присутність чужої людини під час розмови військового та психолога руйнуватиме атмосферу довіри, досягти якої і так геть непросто.

R0ZA7102R0ZA7108

Уже потім, за кавою, Людмила пояснить: це нормально, що бійці готові довіряти лише перевіреним друзям — таке головне правило війни. У цій ситуації навіть дружина і діти — не ті люди, яким можна відкритися: вони не служили і не переживали того, що їхній чоловік чи батько.

В Україні вже діє як мінімум дві реабілітаційні програми, побудовані за принципом «ветеран-ветерану», коли військових психологів готують із числа безпосередніх учасників війни. Однак до державних закладів ця система поки що так і не пробилася.

Інколи на те, аби боєць відчув себе у безпеці із кабінетним психологом, потрібно не менш як місяць. Тож за два тижні реабілітації, визначених державою, до справді глибокої і дієвої роботи психолога може просто не дійти. Аби хоч якось допомогти хлопцям, Людмила акцентує на головному — намагається переконати бійців, що вони не збожеволіли.

— На передовій вони звикли виправляти несправедливість без зволікань. І коли повертаються додому й бачать, що у державі капець що робиться, то просто не можуть зрозуміти — як так?

А їхня реакція — часом, може, занадто агресивна як для ситуації миру — цілком логічна і нормальна для тих, хто щойно повернувся з війни. Там вони мусили виживати. То було їхнє основне завдання — і на нього працював увесь організм. Тепер перелаштувати його в інший режим непросто, але цілком можливо, якщо сам військовий буде розуміти, що саме з ним відбувається.

— Гіршою є реакція оточення: «Ти божевільний, бо падаєш на підлогу від звуку виделки, що дзенькає об підлогу! Ай-ай-ай!». Суспільство змушує бійця почуватись божевільним. Ми хочемо, аби вони сховали зброю і перестали спати зі своїми автоматами, бо нам, — Людмила наголошує на слові «нам», — так безпечніше. Але швидко цього не буде. Хлопцям потрібен час усвідомити, що автомат їм більше не потрібен. З ними треба працювати, треба скеровувати їхню енергію і загострену війною жагу справедливості у безпечне русло: добиватись правди громадським активізмом, політикою, ще якимись шляхами, які не відбирають життів інших.

Залежні від алкоголю

— Їхали з передової, сміялися з хлопцями, що треба буде іграшкові автомати собі покупляти — так за дев’ять місяців звикли спати, тримаючи зброю під боком. А виявилося, що то геть не смішно. Жінка казала, що я не раз уві сні того автомата шукав. Бо сни ті… недобрі. Тікав від них, забутися хотів — почав випивати. Не кожного дня, але часто. Он, день народження в сина був, то я як почав святкувати — і на три дні пропав, — винувато дивиться солдат Олександр.

Ми спілкуємося на другому поверсі наркологічного відділення. Це закрита частина лікарні, куди не можна приносити передачі у скляному посуді, усі кімнати зачиняють на ключ, а пацієнтів не випускають із приміщення, «щоб не зірвалися». Тут лікують алкозалежних.

Медикаментами виводять із крові бійців алкоголь — і так ставлять на ноги. Троє військових, з якими вдалося поспілкуватись, кажуть — психологи з ними так і не працювали.

R0ZA6925

R0ZA6931R0ZA6928

— Коли з такими хлопцями починати психологічну роботу, вирішує лікар, — пояснює все та ж психолог Людмила. — Ми не ведемо рахунку, бо військові надходять у різні відділення. Інколи хлопців привозять у «відключці», і поки вони оклигають для розмови, уже встигають виписатись. А буває так, що ми пропонуємо свою допомогу, а у відповідь чуємо лиш: «Я розумний, сам усе знаю». Ми не тримаємо і не змушуємо. Але такі, як правило, наступного разу уже говорять із нами довше, — усміхається.

З ними треба працювати, треба скеровувати їхню енергію і загострену війною жагу справедливості у безпечне русло: добиватись правди громадським активізмом, політикою, ще якимись шляхами, які не відбирають життів інших

У «відключці» потрапив до лікарні й Ігор — худорлявий, високий, схожий на одного з тих, хто гарує по заробітках: жилаві руки, синці під очима, запалі щоки. З алкоголем мав стосунки ще до служби — упивався щовихідних. У лікарні він уже десяту добу. На запитання, що за цей час змінилося, сміється:

— Ходити почав! Мислити.

Останнього разу Ігор так напився, що заснув і не міг прокинутись. Пролежав без свідомості у місцевій лікарні дві доби, на третю його привезли сюди. У зоні АТО працював із безпілотниками, в активних бойових діях участі не брав. Зате, пригадує, алкоголь у казармі був частим гостем:

— У казармі хлопці стріляли п’яними. Двічі по п’яні самостріли були.

Непокараними захмелілі бійці не лишалися. Їх «саджали на губу» — гауптвахту. Бував там й Ігор. Щоби покарати солдатів за надмірну пристрасть до пляшки, додому їм надсилали «листи щастя» — батькам і місцевій раді. Мовляв, ваш син у зоні АТО зловживає спиртними напоями, недостойний звання учасника АТО. Ігореві пощастило — обійшовся без «щасливого» листа.

— Кожен вам підтвердить, що там пили, п’ють і будуть пити, — після короткої паузи озивається Олександр. — Там інакше розслабитись не можна. Бувало, що ми безперервно всю ніч під обстрілами — напруга страшна, уявіть! Випили, лягли-відпочили, щоби в будь-яку хвилину адекватними бути.

Мовчать.

— А я от зараз хочу пройти повний курс лікування — 28 днів, — тоді впевнено каже Ігор. — Є мотивація. Особиста дуже, — усміхається. — Поїду додому — а там буде видно.

«Нові» чоловіки — «нові» дружини

Важко переставляючи ноги і втягнувши голову глибоко в плечі, коридором човгає Олег. Білявий, худий і сумний. Йому близько 40 на вигляд. До лікарні прийшов сам. Каже, з депресії самотужки вибратись не зміг.

— Не можу я знайти свого місця. Не можу повернутись до нормального життя, розумієте? — говорить він, голосно артикулюючи по складах слово «нормального». — Там, на війні, все було простіше. А тут — бардак. Вернувся, а з жінкою більше спільної мови знайти не можу. Я агресивний став, злий. Зіпсував усе.

Не можу повернутись до нормального життя, розумієте? Там, на війні, все було простіше. А тут — бардак. Вернувся, а з жінкою більше спільної мови знайти не можу. Я агресивний став, злий. Зіпсував усе.

Олег робить іще кілька кроків і знову зупиняється, продовжує говорити.

 — Не витримав — і пішов сюди. А вона услід: «Іди, може, тебе там вилікують».

Іще кілька кроків.

— Ай, все. Не хочу я про це говорити!

І Олег такий — далеко не один.

— Коли чоловік на війні, дружина стає дітям і татом, і мамою, тягне на собі все. З часом вона теж вигоряє. І коли чоловік повертається додому, крім утоми і злості в самої жінки часто більше нічого не лишається, — емоційно розповідає Людмила. — Ідеальна картинка така: боєць повертається додому, а дружина в халаті довкола нього бігає, годує, цілує. Якби так було хоча б три місяці — не було б у хлопців ніякого ПТСР.

Але для цього, переконує Людмила, сім’ю завчасно потрібно готувати до повернення тата з війни. Як тільки боєць пішов на фронт, з його рідними уже повинні працювати психологи, готуючи їх до «нового» батька. А самим бійцям по поверненню треба пам’ятати — насправді їхні сім’ї воювали разом із ними.

Як тільки боєць пішов на фронт, з його рідними уже повинні працювати психологи, готуючи їх до «нового» батька. А самим бійцям по поверненню треба пам’ятати — насправді їхні сім’ї воювали разом із ними

R0ZA6988

— Ти у танку — і вона там кожного разу сиділа поряд із тобою, дивлячись новини. Кожного разу хоронила тебе, коли повідомляли про загиблих. Деякі дружини мають сильніші переживання, аніж можна собі уявити, — каже колега Людмили Тетяна Вакульчик, яка приєднується до розмови у кабінеті психологів.

Наразі централізованої роботи з сім’ями тут не ведуть. Хіба тільки з особистої ініціативи хлопців чи самих психологів. Тетяна пригадує випадок, коли дружина полоненого військового зібрала речі і поїхала з немовлям до батьків на дачу — після пережитого просто не могла дивитись на коханого. Навіть його голос повертав її до тих страждань в очікуванні. Тож психолог буквально диктувала 28-річному бійцеві окремі речення, якими він мав би повернути дружину.

«Я не хотів, щоб ти це переживала. Якби я міг, зробив би усе для того, щоб такого не сталося», — такі слова тоді спрацювали.

За час роботи з військовими тутешні психологи помітили дві тенденції: коли родина підтримує бійця, той відновлюється набагато швидше; якщо є проблеми з родинною підтримкою і розумінням — процес значно загальмовується.

Нічні кошмари

— Я такого ніколи не відчував: спиш і не спиш, — запалює другу поспіль цигарку контрактник Роман, чорнявий хлопець 24-х років, спортивної статури. Говоримо на сходах лікарняного відділення. — Відкрив очі: 02:15. Закрив. Відкрив. 02:17. І ніби ж спиш. Але не спиш. Думаю: все, закрию очі, не буду дивитись на годинник, може, то галюцинація. Знову відкриваю: 03:00. «Сон» продовжується.

R0ZA7043

Нормальний сон для ветеранів — рідкість. Якщо не через перенапруження і неспроможність «відключитися», то через зіткані з болю і страхів сновидіння. Ночей тут бояться практично усі. Головний лікар розповів про випадок, коли хтось спросоння уночі крикнув «Повітря!» — і всі військові у відділенні миттю кинулись під ліжка.

Роман відчув це на собі іще на службі. Після п’ятьох безсонних ночей поскаржився керівництву. Так опинився в лікарні. Тепер удень він спілкується тут із психологами, а вночі таки засинає — після дози медикаментів.

R0ZA6984

Психолог Людмила, яка до роботи з бійцями була противником медикаментозного лікування, пояснює:

— Під впливом препаратів нервова система розслабляється незалежно від страху чи бажання пацієнта. Її відпускає — і все. Так, ви почуваєтесь трохи пригальмованим, але в той же час нервова система оновлюється. Коли ти поспав, поїв — згадав, як то буває в нормальних людей, — з’являється ресурс працювати над собою далі. Винятково психологічна допомога спрацює, може, аж через рік, а завдяки медикаментам військові можуть виспатись уже за кілька днів.

Психологічна робота дає результат не так швидко. З іншим бійцем, пишновусим Олександром середнього віку, який лікується тут із перервами уже п’ятий місяць, працювало двоє психологів. Лише нещодавно їм вдалося змінити сни чоловіка. Як саме — лікарська таємниця.

R0ZA7030R0ZA7003

— Сон показує заблоковані свідомістю переживання, — пояснює Тетяна принцип роботи зі снами. — Поки ці емоції заблоковані, сни страшні: у них хтось гине або ж сам боєць перебуває у великій небезпеці. Найчастіше хлопці прокидаються у холодному поту в той момент, коли от-от хтось має загинути. З часом сни змінюються — стають не такими жахливим, а їхній сюжет уже не конче закінчується смертю. Хлопці уже можуть захистити уві сні друга або врятуватись самим.

Вирватися з кола

Виходимо з Олександром прогулятися двориком лікарні. Там саме вивели подихати повітрям групу пацієнтів — із десяток жіночок глибокого пенсійного віку. Вони ідуть колоною по двоє в оточенні медсестер.

— Нам не казали, що ми поїдемо на війну, — пригадує Олександр, потупивши погляд у власні долоні. — Пройшли навчання, сіли у танки і поїхали. На третій день прийшло усвідомлення — куди. Все, що там, — то ніби робота: не думаєш ні про тіла, ні про кров. Інстинкт самозбереження спрацьовує. А от вдома уже нахлинуло.

R0ZA6966

У лікарні Олександр уже вчетверте за останні два роки. Мобілізований у березні 2014-го танкістом, він воював під Луганським аеропортом. У вересні того ж року повернувся додому.

— Щоночі у снах я знову й знову дивився в приціл. Марева — як в реальності.

Військова частина скерувала бійця до психіатричної лікарні. Тут його пролікували медикаментами і після десятиденного курсу «списали» зі Збройних Сил. Повернувся додому. Рік минув «більш-менш спокійно», лише голова боліла. А тоді знову почались проблеми:

— Сон поганий, зір упав, головні болі після контузії досі. Я то плачу, то кидаюся на людей. Світ бачу чорно-біло: коли хтось щось говорить не по-моєму — розірвати готовий. У мене ще й батько нещодавно помер — з новою силою те все мене накрило. Нервовий страшно. Десь чую різкий звук — і волосся дибки стає.

За останні п’ять місяців Олександр у лікарні уже втретє. Переконує, що не хоче і не буде говорити про війну, але сам до неї постійно повертається.

Людина, яка пройшла війну, мусить її проговорювати і шукає, хто б її вислухав і зрозумів, але так, щоб собі не нашкодити

— Постійно спогади у голові калейдоскопом. От, їдемо з айдарівцями, збираємо рештки людей з-під танку… — замовкає різко.

Триматись на плаву Олександру допомагає не сім’я, яку він так любить, а такі ж, як і він сам, солдати:

— Людина, яка пройшла війну, мусить її проговорювати і шукає, хто б її вислухав і зрозумів, але так, щоб собі не нашкодити, — усміхається. — Мені тут легше, після розмов з такими ж, як я, — знову мовчанка. Погляд скляніє, Олександр умить знову стає серйозним. — Друзі, які вдома… На тверезу голову підтримають, а на п’яну: «За що ти воював? Хай другі йдуть».

Реабілітація Олександра — живий приклад того, що за два тижні відновити бійця неможливо: для цього потрібно багато часу і постійний контакт із психологом.

— Ну, у нас тут лише екстрена терапія, — пояснює ще один психолог лікарні Олег Спека. — Хлопці не можуть тут бути довго, та й, зрештою, самі не хочуть. А за чотири-п’ять зустрічей неможливо провести хоч мінімальну ПТСР-терапію.

Вони ж не хворі, вони — нормальні. Просто суспільству потрібно їх «нових» прийняти

Щоправда, каже він, декому вдається хитрувати: військовий після двох тижнів повертається додому, а за кілька днів знову приходить у лікарню «за потребою». Це уже не два тижні, а цілий місяць роботи.

R0ZA6904

— У нас передбачена лише когнітивно-поведінкова психотерапія. Міністерство прописало всім одну схему терапії. Але ж історія у кожного своя! Ви десь бачили, щоби міністерство комусь прописувало індивідуальний курс?! — риторично питає колега Олега Людмила. — Викручуємося, як можемо. Є такі пацієнти, які і по три місяці лежали. Нам головне, аби бійцеві стало легше.

— Вони ж не хворі, вони — нормальні, — тихо додає трохи згодом. — Просто суспільству потрібно їх «нових» прийняти.

***

[Цим текстом ми продовжуємо серію репортажів під загальною назвою «Траєкторія війни». Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.]

Ірина Андрейців Роман Закревський

Схожі публікації

5388 7

Автомати без запобіжника

Після поранення Тарас Ковалик повернувся на передову. Вдома лишатися не міг

31.01.2016 Марічка Паплаускайте
2451 8

Жодного дня без війни

Як шпитальні волонтери не втомлюються тримати тил

07.03.2017 Леся Дяк
1761 7

Радість бути корисним

Програмний директор українського представництва ADRA Артем Діхтярук — про те, чому матеріальна й моральна підтримка потерпілих від війни на сході є однаково важливою

15.02.2018 Ярослава Тимощук

Популярні публікації

27624 5

Що святкувати першим: Різдво чи Новий рік?

11 карток про те, чому українці живуть за двома календарями одночасно і що з цим робити
09.12.2016 Ірина Сало
224713 6

8 речей, які кожен повинен зробити до 8 ранку

Декілька простих, але важливих порад
25.02.2017 The Ukrainians
33582 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом
04.04.2014 Володимир Бєглов

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати