Із спецвипуску Reporters, у якому під однією обкладинкою зібрані 155 найсильніших документальних кадрів української боротьби за свободу від провідних фотографів і фотографок країни. Придбати примірник тут.
§§§
Як до юної красуні, яку вбивають на початку кримінального роману, до України інтерес прокинувся тоді, коли вона стала обʼєктом агресії. Україна стала видимою на весь світ, бо Росія спробувала зробити її невидимою. Та коли когось бачать, це ще не означає, що її або його розуміють.
Щоб насправді зрозуміти Україну, треба слухати українців — як вони говорять про себе власними словами і власними поняттями.
Треба довіритися їхнім знанням про себе й підважити поширений імперський погляд на світ. Адже звичка слухати передовсім «сильного» часто призводить до прицільного погляду на кривдника, хоча увага мала б бути зосереджена на народах, яких він атакує.
Як результат, поза Україною Росію уявляють такою, якою, здається, вона мала б бути, а не такою, як вона насправді є. Більшість сил на Заході спрямовані на те, щоб убезпечити збереження Росії, — а не на підготовку до її колапсу.
Коли мене запрошують говорити про Україну перед міжнародними аудиторіями, я щоразу стаю заручницею звичного сценарію розмови: рано чи пізно (частіше рано) хтось обовʼязково просить мене висловитися про Росію.
Чому російська армія так погано воює (а не чому українська воює так добре, попри всі несприятливі обставини)?
Що має статися, щоб російське суспільство вийшло на вулиці протестувати (а не чому українці такі нетерпимі до авторитаризму й послідовно з ним борються)?
Що станеться з російською мовою після того, як нею відмовляться розмовляти навіть російськомовні українці (а не як так сталося, що українська мова вижила і навіть розвивалася попри століття русифікації)?
І нарешті, чи врятує Росію керівник, який прийде на місце Путіна, хай би хто це був (а не що ми всі можемо зробити, щоб убезпечити Україну від майбутніх нищівних атак)?
Після відповідей на всі ці питання мені ще й доводиться постійно виправдовуватися за небажання українців виступати на спільних майданчиках із росіянами. Пояснювати, що ми не хочемо вступати з ними в діалог, бо прагнемо, щоб наш голос почули окремо від голосу кривдника.
Ми не солідаризуємося з «хорошими росіянами, противниками Путіна», бо завжди бачили і бачимо тепер, що російський лібералізм ламається на українському кордоні: щоб по-справжньому підтримати Україну, треба відмовитися від імперського проєкту, а більшість росіян до такого не готові.
Ми не хочемо говорити про жертв-росіян, бо воліємо привертати увагу до війни, яку навʼязали нашій країні, війни не на життя, а на смерть. Ми не говоритимемо про примирення, поки не буде відновлено справедливість.
Та якщо вже дискутувати про Росію, говорімо, що це війна Росії. А не «війна в Україні». Або «криза в Україні». Тому що саме Росія почала цю війну 2014 року і Росія пішла на ескалацію 2022-го. Це Росія може завершити війну будь-якої миті — вивівши війська з території суверенної держави. Завершивши війну в Україні, росіяни зможуть повалити путінську диктатуру в себе в країні. Можуть убити двох зайців одним пострілом — тільки спершу їм слід припинити вбивати українців.
Від війни Росії страждає насамперед Україна, втрачаючи людей і матеріальні надбання. Це українські домівки руйнуються, це українські міста перетворюються на постапокаліптичні руїни, це українських військовополонених розстрілюють і відрізають їм голови, а злочини знімають на відео й поширюють самі злочинці.
Це українці знаходять своїх рідних і коханих у братських могилах, ховають їх на військових цвинтарях, які швидко розростаються.
Це українцям доводиться ростити покоління дітей війни й давати раду з ПТСР національного масштабу. Це українцям десятий рік доводиться страждати від того, що росіяни хочуть заперечити їхнє існування.
Але війну Росії спрямовано також і на решту світу. Росіяни ядерним шантажем і погрозами голоду намагаються замаскувати свої невдачі на фронті. Використовують антиамериканські й антиєвропейські настрої, щоб підірвати українську субʼєктність і демократичний лад у світі. Виставляють себе захисниками християнства, а в той самий час викрадають українських дітей і підривають фундаментальні цінності — захист життя і людської гідності.
Клептократична диктатура, яка десятиліттями веде неоколоніальні війни, Росія представляє себе альтернативою «загниваючому Заходу». Тому самому Заходу, який перші вісім років війни в Україні вважав Росію мирною посередницею, а не винуватицею. Тому самому Заходу, який дозволив Росії отримувати надприбутки внаслідок її злочинів, зокрема окупації Криму: не тільки вів з нею бізнес, як і раніше, але й фінансував ескалацію війни, дозволивши Росії скористатися нашою енергетичною залежністю від неї. Тому самому Заходу, який вирішив сприймати незалежні держави не більш ніж сусідами Росії, позбавленими субʼєктності, негідними представляти самих себе на світовій арені.
Від початку повномасштабного вторгнення представники Заходу, говорячи про війну Росії, намагаються залучити до розмови «українські голоси». Але навіть коли Україна опиняється в центрі уваги, рідко коли мова заходить про ширший, позавоєнний контекст. Схоже, цікавитися країною, її культурою та історією починають лише після того, як Росія береться заперечувати існування цієї країни.
Україна — це більше, ніж просто зона бойових дій. І стала вона такою зоною саме тому, що решта світу довго не хотіла її помічати. Україна завжди була відсунута на сам краєчок західної уяви.
Як переосмислити країну тепер, коли вона стала видимою?
Необхідно розвивати мову, що має досвід гноблення, а отже, зуміє авторитетно говорити про свою визвольну боротьбу. І, що важливіше, необхідно подбати про те, щоб довіряти досвідові цього голосу, який не так просто визнати авторитетним, адже він походить не з імперського центру, а долинає з окраїн.
Нині зʼявляється дедалі більше англомовної літератури про Україну і війну Росії проти неї. Часто цю літературу пишуть представники глобальної Півночі. Голоси експертів з-поза України, без сумніву, дуже цінні, зокрема й тому, що дистанція дає змогу подивитися на речі з нової перспективи. Але насамперед варто дослухатися до тих, хто говорить з України, зсередини.
Втім, навіть коли до голосів з України дослухаються як до авторитетних, це найчастіше виявляються голоси «видатних чоловіків», таких, як Президент Володимир Зеленський та генерали армії. Їхні слова змогли невидиме зробити видимим. Але тепер нам треба шукати наративи, які зроблять видиме зрозумілим. Наративи, які підважать наші стереотипи про Україну, додадуть знань, які нам вкрай необхідні, якщо ми воліємо бачити щось глибше за заголовки.
Однією з тих, хто говорив про Україну в усій її складності, була Вікторія Амеліна.
[Читайте історію Вікторії Амеліної у спецпроєкті «Люди культури, яких забрала війна»]
Вона народилася на Західній Україні, але дуже любила Східну. Виросла в російськомовній родині, але писала й видавалась українською, а пізніше — англійською. Писала прозу, але звернулася до поезії, коли не змогла прозовим текстом описати всі ті руйнування, що їх принесли з собою росіяни. Документувала воєнні злочини росіян і розповідала про війну на міжнародних зустрічах, а ще пристрасно вірила, що селище Нью-Йорк на Донбасі, де вона заснувала літературний фестиваль, колись знову наповниться читачами, а не вирвами від російських снарядів. Один такий снаряд у червні 2023 року вбив Вікторію — коли вона вечеряла в ресторані, де було повно цивільних.
Війна перетворила письменницю на дослідницю воєнних злочинів. Смерть стала останнім свідченням Вікторії про російські злодіяння.
Через війну Амеліна стала однією з небагатьох українських авторок, чиє імʼя зʼявилося у найбільших світових медіях. Але читачі дізналися про неї не завдяки рецензіям на її книжки. Світ почув імʼя Вікторії Амеліної після численних некрологів. На жаль, письменниця перетворилася на ту саму молоду красуню, чия смерть стала завʼязкою кримінального роману.
Увага міжнародної спільноти поки що не перетекла в належний інтерес до книжок Вікторії Амеліної, вони не з’явилися, скажімо, у книгарнях Лондона. Як і англійські переклади книжок інших українських авторів. Полиця книжок про Україну, якої раніше взагалі не існувало, тепер подовшала, це правда, але переважно на ній стоять розповіді західних журналістів, які пишуть про Україну всього кілька років, а часом усього кілька тижнів.
Історію України і далі переважно розказують від її імені, а українські автори — мертві чи живі — залишаються в тіні.
Тим часом полиця книжок про Росію не меншає. Як гриби після дощу, зʼявляються нові й нові видання про Путіна й Навального, і вони займають місце поряд зі свіжими перевиданнями Пушкіна й Достоєвського.
Олена Стяжкіна, ще одна українська письменниця, чию гостру й виразну прозу не так легко знайти в західній книгарні, на недавньому літературному фестивалі в Лондоні сказала: «Я не знаю, чи маю зараз бути чесною, чи ввічливою». Саме перед цим завершилася панель, на якій європейські письменники захоплювалися літературним талантом Толстого і Чехова.
«Чесною», — засміялася модераторка, не уявляючи, що зараз почнеться.
«Коли я почула прізвища Толстого і Чехова, то відчула страшенний біль. Бо на вулицях Толстого ґвалтували жінок. Бо на перехресті Пушкінської і Лермонтовської переїхали дітей. Коли я чую ці прізвища, то розумію, що вони тут ні до чого. Нібито. Але мої відчуття незмінні. Я добре знаю, що відчуваю, коли перебуваю в небезпеці. Я знаю, хто я. І ким я не є».
Як і Амеліна, Стяжкіна зробила свідомий вибір: писати українською, а не російською. 2014 року «русскій мір» витіснив її з рідного міста — Донецька. Коли 2022 року в Києві над її життям знову нависла небезпека, вона не втікала від снарядів, готова прийняти все, що може статися. Вона не хотіла, щоб Толстой, Чехов чи російська армія знову вигнали її з дому. Стяжкіна усвідомлювала, хто вона, — українка.
Толстой і Чехов наздогнали її в Лондоні, бо, попри всі занепокоєння темою так званого кенселінгу російської культури на Заході, саме ця культура і досі не тільки визначає наше ставлення до Росії, а й формує розуміння України. Українці дуже добре знають, як воно — бути українцем. Цього досі не розуміють на Заході, бо для того, щоб дізнатися, треба звернутися до української культури, а не до Толстого і Чехова.
«Ви нечасто чуєте про видатну українську літературу, театр і художнє мистецтво, бо Україна пережила століття заборон і неймовірного тиску, — написала Амеліна в есеї про знищення росіянами українського культурного спадку. — Подивіться на карту Європи, і ви побачите тут Данте, а тут Шекспіра, але на місці української культури, яка зробила б Європу цілісною і безпечною, зяятиме діра».
Амеліна попереджала, що Кремль може знищити іще одне покоління українських митців, якщо ми не зупинимо геноцидний напад на Україну.
«Для мене це означатиме, що більшість моїх друзів буде вбито. А для звичайного мешканця Заходу це означатиме, що він не побачить їхніх картин, не почує, як вони читають свою поезію, не познайомиться з їхніми романами, що їх вони тільки збиралися написати». Амеліна — одна з тих письменниць, чийого наступного роману ми так і не прочитаємо.
Чесність Стяжкіної, відвага Амеліної, а також голоси незліченних українців, які бʼються за те, щоб зробити Європу «цілісною і безпечною», здатні звільнити нас від помилкових уявлень про регіон, який досі часто розглядають лише як «пострадянський простір». Їхні історії здатні допомогти перестати уявляти Україну жертвою з кримінального роману, яку всі бачать, але про яку швидко забувають. Ми мусимо дати їм змогу говорити. Мусимо їх вислухати.
Переклад — Антоніни Ящук, авторизовано Олесею Хромейчук. Зображення — Вадим Блонський. Лінк на оригінальний текст.
Олеся Хромейчук, історикиня, вивчає війни понад десять років, директорка Українського інституту в Лондоні, авторка книжки «Смерть солдата. Історія, розказана його сестрою».
