Фотограф та мандрівник Володимир Гойник провів чотирнадцять місяців у складі експедиції на станції Вернадського в Антарктиді. Більш як рік без інтернету, телефонного зв’язку та ледь не за повної відсутності сонячних днів для багатьох стає справжнім випробуванням.
Але попри це, переконаний Володимир, світ став би набагато кращим, якби кожна людина мала нагоду побути тривалий час наодинці. Без швидкого ритму життя та матеріальних відносин, просто відчувши себе громадянином світу.
Мандрівник Володимир Гойник розповів нам про антарктичні будні, роботу на станції Вернадського, смакування пива у найпівденнішому барі світу та старі британські традиції, яких і досі дотримуються на станції.
[Спецпроект «Мандрівники» створений у партнерстві із Travelage та за сприяння компанії BlaBlaCar.]
Як ви опинились в Антарктиді? З чого все почалось?
Після завершення навчання у КПI та написання дипломної роботи з автоматизації даних магнітних станцій в Інституті геофізики імені С. І. Субботіна НАН України мені запропонували доволі незвичну роботу — відрядження в Антарктиду на відому станцію «Академік Вернадський».
Можливість поїхати на такий унікальний континент вражала. Мені було двадцять п’ять, і я був відкритим до нового досвіду. Тим паче, такого незвичного і захопливого. Це стало свого роду викликом для мене.
Що знали про Антарктиду до експедиції?
Практично нічого. Лише загальні речі, які відомі всім. До мене на Антарктиді побувало всього 120 людей з України, які теж працювали на станції. Приїжджають, звісно, туристи, але українців серед них дуже мало. Бо це задоволення не з дешевих — близько 7000 доларів коштує подорож кораблем з аргентинського портового міста Ушуайя (часто його називають найпівденнішим містом у світі, — TU) до Антарктиди.
Але цей факт не впливає на кількість охочих відвідати крижаний континент. Тож під час полярного літа буває і по два круїзних лайнери в день. Працівники станції зобов’язані прийняти туристів і провести їм екскурсію.
Як ви готувалися до подорожі? Що потрібно було мати з собою?
Обов’язкового списку речей не було, і кожен брав те, що вважав за необхідне: техніку, книжки, спеціальний одяг… Ми думали, що на Антарктиді буде дуже холодно, тому перестрахувалися і накупили багато теплого одягу, якого, врешті-решт, виявилося забагато.
А от що мені точно потрібно було підготувати — це фотокамеру. До поїздки я не займався фотографією професійно, хоча завжди мріяв. Тому вирішив, що це чи не найкраща нагода попрактикуватися і отримати красиві кадри. Тож не вагаючись взяв кредит на дорогу камеру та об’єктив. Професіонали буквально за два тижні допомогли замовити все необхідне.
Як добиралися до місця призначення?
Зазвичай в експедиції вирушають у березні або квітні. В цей час у Антарктиді осінь. Причина проста — з початком зими все замерзає, затягується льодом, тож добиратися вкрай складно.
Отже, спершу ми прилетіли в Ушуайю, а вже звідти на кораблі попливли до Антарктиди. Мандрівка зайняла приблизно п’ять днів.
Як тільки сіли у корабель, то почалось легке похитування, наче в протоці Дрейка, і піднялась дуже велика хвиля. Нам сказали не хвилюватися, бо це всього лиш три бали. Але було дуже страшно. Можете уявити, з якими враженнями іноді припливають туристи, які викладають за мандрівку кругленьку суму.
У самій Антарктиді навіть влітку буває сніг. Але на нематериковій частині, де все довкола вкрите камінням, — снігу дуже мало. Саме там і розташована станція Вернадського. Решта території — льодовик.
Отже, ми виходимо з корабля і бачимо нуль на термометрі. Звісно, усі у спорядженні, ватних штанях… Зовсім не очікували такої погоди.
Зазвичай в експедицію їде від дванадцяти до шістнадцяти людей. Нас було тринадцять. Кожен мав свої конкретні професійні обов’язки. Дехто брав на себе по дві спеціальності, але це стосується здебільшого науковців. Загалом половина станції — це люди, які дбали про техніку: дизеліст, системний механік, програміст, а також кухар і лікар.
Я мав вимірювати параметри магнітного поля Землі за допомогою міні-обсерваторії. А ще — контролювати роботу приладів та перевіряти їх. Регулярно прилади відправляли дані на супутник. Щонеділі я відсилав результати первинної обробки в Україну, в Міжнародний центр даних.
Розкажіть про станцію Вернадського. Яка вона? І чи є там усе необхідне для науковців?
Станція Вернадського розташована на острові, а не на материковій частині. Її збудували британці і подарували на умовах співпраці Україні у 1996 році. Звісно, будівля добре технічно оснащена і комфортна для перебування упродовж тривалого часу.
Є центральне опалення, кампус і навіть бар. Там розміщений найпівденніший бар у світі. (Усміхається)
Його історія така: під час будівництва бази двоє британських працівників-столярів, які замість того, щоби виконувати певну роботу, два місяці будували бар. І уся деревина пішла на дуже комфортний заклад, виконаний у класичному англійському стилі.
Яким був ваш типовий день в Антарктиді?
У кожного були свої обов’язки і порядок денний. У сонячний день науковці практично зранку до вечора вимірювали рівень озону. Біологи у сприятливу погоду відпливали на човні на чималу відстань і брали біологічні проби для подальших досліджень. Метеоролог кожні три години вимірював погодні показники.
Я двічі на день проводив заміри. Коли ж не було особливих завдань, які залежали від погодних умов, то ранок починався о дев’ятій. Черговий збирав усіх на спільний сніданок. Далі кожен прибирав за собою і займався своєю роботою. І так щодня: обід, робота, вечеря.
Відрізнявся графік лише у чергового. Раз на півтора місяця упродовж тижня його обов’язки виконував кожен із нас. Було денне та нічне чергування. Під час денного потрібно було допомагати кухарю і, крім того, щогодини перевіряти справність техніки та двигунів. Коли ж чергування припадало на ніч, то теж доводилося перевіряти обладнання. Але єдина незручність у тому, що потрібно повністю перебудовувати весь свій графік.
Що ви їли увесь цей час?
Ми не переживали за харчі. Про них попіклувався Антарктичний центр. На станції Вернадського є величезні холодильники, розміром приблизно три на три метри. Один холодильник із плюсовою температурою для овочів і один із мінусовою. Звичайно, свіжі продукти закінчувались через три місяці, і якщо решту не засолити, то вони зіпсуються. Але з приходом антарктичного літа, станція має змогу закупити свіжі овочі на туристичних кораблях.
В Антарктиді діє правило п’ятиденного робочого тижня?
Вихідний був лише у кухаря. Він працював шість днів, а на сьомий його функції виконував черговий. У п’ятницю був день генерального прибирання, а тоді всі відпочивали — пили пиво і ходили в лазню.
Але це ще не всі традиції, які започаткували британці. Цікавим дійством-ритуалом були особливі вечори у костюмах із натертим до блиску взуттям, яке ми заздалегідь взяли з собою. Кожного суботнього вечора всі вбиралися у святковий одяг, дехто навіть брав краватку чи метелик, і проводили так звані інтелектуальні вечори, де спілкувалися на важливі теми.
Кожного суботнього вечора всі вбиралися у святковий одяг, дехто навіть брав краватку чи метелик, і проводили так звані інтелектуальні вечори, де спілкувалися на важливі теми
Говорити було про що, бо напередодні у п’ятницю приходили новини. Тоді якраз відбувся обвал курсу долара з п’яти до десяти. Це була дуже актуальна тема, адже зарплату ми отримували у гривнях. (Усміхається)
Мета такої традиції проста — допомогти учасникам експедиції не втратити зв’язку із людьми у команді, підтримувати комунікабельність, а отже, і навики соціалізації.
Такі вечори нам справді дуже допомагали психологічно. Ми відчували бадьорість вже від самої нагоди одягнутися гарно, підстригтися, поголитися… Цікаво, що на російській станції такої традиції немає.
Щоб тримати себе в тонусі, ми придумували багато занять. Одного разу навіть знімали фільм. Між горами в ущелині є британська база-музей, зі старим обладнанням і пічкою на вугілля. Ми туди приходили, щоби доглядати та перевіряти її стан. Там доволі гарно, але атмосфера специфічна — вночі сильний вітер створює моторошний свист, як у фільмі жахів. І ось цей свист підштовхнув нас зняти кіно про чорного полярника, який, за легендою, приходить на цю базу вночі.
Ось такими були наші розваги. (Сміється)
Які казуси траплялись?
Одного разу ми бачили НЛО. (Усміхається) Кожної п’ятниці ми ходили в лазню, а для охолодження занурювалися прямісінько в океан. Якось після чергового занурення до лазні прибіг один із хлопців з криком: «Там НЛО!» Ми всі вибігли, дивимось — у небі зелений круг, точнісінько такий, як звикли бачити по телевізору. Всі бачать, але ніхто не розуміє, як таке може бути.
Відійшовши далі, врешті-решт розуміємо, що через залив між нами і материковою частиною дуже повільно йде криголам. І від нього в небо світять зелені прожектори. Через густий та низький туман промені були помітними на небі. Як виявилося, криголам йшов на американську станцію.
Повернімося до питання соціалізації. Як ви підтримували зв’язок із зовнішнім світом?
Інтернет був дуже дорогим, тому ним ніхто не користувався. Телефонний зв’язок теж не всім по кишені — два з половиною долари за хвилину. Тому чи не єдиним, а головне — безкоштовним, способом комунікації з рідними були електронні листи, які ми писали раз на тиждень. Їх відправляли в Антарктичний центр, а вже звідти — конкретним адресатам. Додаткова послуга, за яку потрібно було доплачувати особисто, — відправлення фото.
Чи не єдиним, а головне — безкоштовним, способом комунікації з рідними були електронні листи, які ми писали раз на тиждень
Цікаво, що на той час я писав статті для одного ресурсу про тестування фототехніки в екстремальних умовах. Але, окрім тексту, для публікації були потрібні ще й фото. Декілька разів я відправив їм світлини, але дуже швидко припинив — гонорар за статті навіть не покривав вартості надісланих фото.
Чому експедиції на станцію Вернадського тривають не більш як рік?
Через важкі психологічні умови. Прожити рік на континенті без засобів зв’язку, усього з тринадцятьма людьми, погодьтесь, непросто. У багатьох здають нерви: вони починають дивно поводитись, замикатися у собі…
Незважаючи на це, охочих поїхати в Антарктиду багато. Люди готові вирушати в експедицію навіть безкоштовно. Але великій кількості людей, які дуже хочуть поїхати, відмовляють через невідповідну психологічну підготовку, некомунікабельність, схильність до дратівливості, агресії або ж алкоголю.
Пригадую, перед поїздкою заповнювали безліч тестів. З нами навіть працював дуже хороший психолог — професор Сухоруков. Коли він заглядав у вічі, то здавалося, що сканував мозок. Його висновки завжди були достовірними.
Які якості слід мати, щоб все ж отримати місце у команді?
Дуже важливо бути комунікабельним. Від того, як ти спілкуєшся з людьми, залежить, чи ти зможеш співіснувати з ними упродовж тривалого часу, а отже, зменшити ймовірність депресивних станів, агресії щодо інших. Усі ці фактори дуже пов’язані між собою.
Також перед поїздкою дуже важливо чітко розуміти, чим будеш займатися увесь вільний час. Дуже погано, коли з’являються думки на зразок «спершу поїду, а там вже знайду чим зайнятися». Бо посеред зими у багатьох з’являється такий стан, що абсолютно нічого не хочеться робити, і придумати якесь дозвілля все важче. Дехто навіть почав пінгвінів з дерева тесати чи ліпити з гіпсу.
Що для вас було найважчим у цій мандрівці?
Мені дуже не вистачало саме творчого спілкування. Попри те, що в експедиції зі мною були науковці, від яких я дізнавався багато цікавого, цього товариства вже в перші тижні виявилося замало.
Що ж рятувало від депресії?
Фотоапарат. Коли було психологічно важко, я просто брав камеру і йшов фотографувати. За весь час зробив понад 20 000 світлин. Мене цікавило все довкола. Найбільше, що хотів, — це отримати гарний кадр, підкрастися якомога ближче до якоїсь тваринки. Іноді це було непросто.
Наприклад, як тільки у птахів-поморників вилупилось потомство, вони атакують усе, що наближається до гнізда. Усе б нічого, якби не їхні величезні дзьоби, розміром як великий палець на руці. Одним ударом вони можуть пробити голову. Тому для мене це був квест.
Звісно, особливої уваги потребувала нежива природа. У мене навіть є фото айсберга, поряд із яким стоїть семипалубний корабель, який у порівнянні видавався дуже малим. Тобто наземна частина льодовика була розміром як тридцятиповерховий будинок. І це тільки на поверхні. А, як відомо, під водою залишається його дві третини.
На материкову частину Антарктиди за ексклюзивними фото не вирушали через небезпеку обвалення льодовиків. Вони обвалюються дуже часто, чим спричиняють величезний гуркіт, який іноді доносився і до нашої станції. Опинитися в цей момент поблизу — пряма загроза життю.
Погода Антарктиди сприяла фотографуванню?
Не завжди. Гарні фото можна зробити у сонячну погоду, а, за статистикою, на континенті упродовж року всього тридцять сонячних днів. Іноді сонце може вийти всього на дві години. Решта днів — похмурі, ще й хмари низько, і здається, що вони на тебе тиснуть.
Коли ж виходить сонце, то головне першим прокинутись і встигнути вийти за межі станції. Але не забути залишити табличку, що ти пішов із приміщення. Одночасно за межами станції може перебувати не більш як половина команди. Тож як тільки я бачив сонце, то кидав усе, брав фотоапарат і біг робити фото.
Гарні фото можна зробити у сонячну погоду, а, за статистикою, на континенті упродовж року всього тридцять сонячних днів. Решта днів — похмурі
Але сприятлива для фотографування сонячна погода має і свої мінуси. Влітку в Антарктиді сонячні дні дуже спекотні, тож можна не просто засмагнути, а добре обпектись. Усе через відсутність озонового шару, що захищає від ультрафіолетових променів. І якщо людина не використає захисного крему, то отримає опіки і навіть пухирі. Іноді для цього достатньо побути на сонці всього дві години.
А як щодо природного світу Антарктиди? Там справді цілі зграї пінгвінів?
Королівських пінгвінів ми бачили мало, а от невеликих (Віслюкових, Аделі та Чинстрап) — півметра заввишки, — дуже багато, цілі колонії. Вони не боялися людей, тому іноді, щоби дійти до обсерваторії, доводилось ледь не ногами їх «розчищати». А коли вітер дув у наш бік, то запах був таким, що мусили зачиняти вікна. Річ у тім, що пінгвіни їдять криль, який має дуже неприємний запах аміаку та особливо відчутний у плюсову температуру. (Усміхається)
Мені вистачило однієї поїздки в метро, щоби зрозуміти, що я знову опинився у світі, де панує особистий інтерес, зверхність, байдужість і швидкий темп життя, від яких я встиг відпочити
Але пінгвіни там — не єдині мешканці. Також траплялися тюлені Уедела, морські котики і навіть морські леопарди — хижаки, що їдять пінгвінів. Ще під час нашої експедиції було багато китів, які припливали ледь не до самої станції на небезпечне для них мілководдя.
Як ви адаптувалися до Києва після повернення?
Перше, що відчув, — контраст двох світів. Мені вистачило однієї поїздки в метро, щоби зрозуміти, що я знову опинився у світі, де панує особистий інтерес, зверхність, байдужість і швидкий темп життя, від яких я встиг відпочити.
Тоді зрозумів, що не готовий до такого раптового повернення, і наступні два місяці провів наодинці. І тільки через півроку повернувся до активного життя.
Як вас змінила ця мандрівка?
Я повернувся додому іншим… Важливо не те, що я пережив, а те, що зрозумів. Упродовж року перебування в Антарктиді я навчився любити ближнього, прислухатися до нього і отримав безцінну можливість — відчути себе людиною, яка вільна від грошей, конкуренції, заздрості.
Часто думаю, що людство було б добрішим, якби кожна людина отримала можливість провести рік в Антарктиді, розставити пріоритети і збагнути найголовніше: матеріальне не є умовою для щастя.
Усі фото — авторства Володимира Гойника.
***
