img

Уляна Супрун

18.06.2020 Ярослава Тимощук

[Нові тексти серії «Історії успіху» створені завдяки дружній підтримці компанії Work.ua — сайту із пошуку роботи № 1 в Україні]

Головна реформаторка української медицини, людина, що розвінчує міфи. Ексміністерка охорони здоров’я стала стрижнем змін у відомстві: реформа первинної медичної допомоги, фінансування, що «ходить за пацієнтом», програма «Доступні ліки», запровадження міжнародних протоколів лікування. Уляна Супрун на своїй посаді докорінно змінювала українську медицину. А ще вона вміє пояснювати складні речі зрозумілою мовою, не боїться висловлювати власну позицію, навіть непопулярну.

Уляна разом з чоловіком Марком переїхали до України з Нью-Йорка. Доти вона піднялася сходинками професійної кар’єри до співвласниці медичного центру з діагностичної рентгенографії на Мангеттені. Але в гамірних авеню світового бізнес-центру бракувало дечого, що доти її вело, — нових викликів. Зате їх вистачало на батьківщині, на землі її дідів, бабусь, батьків — на її землі.

30 листопада 2013 року, коли на Майдані розігнали мирний мітинг і побили студентів, подружжя прибуло до Києва. Із перших днів вони стали активними учасниками Революції Гідності. Відтоді Уляна Супрун не припиняє боротися за зміни в українській медицині та загалом у державотворенні.

Ми поговорили з діячкою про її американське дитинство та українську ідентичність, які стали джерелами її непохитності у дорослому віці. Про батьків, які навчили не боятися. Про правду, яку варто говорити. Про громадську діяльність після державної служби. Про критичне мислення як ключ до змін. Про те, чому цікавість веде уперед та чому кожен хороший лікар є трохи детективом-дослідником.

 

Ваших ровесників в Україні батьки здебільшого вчили не вирізнятись, адже ініціатива за тоталітаризму могла бути згубною. Ви реформаторка, людина, яка не боїться висловлювати власну думку, але ви й виросли в іншій культурі. Чого вас учили батьки, як виховували? Як ви провели дитинство?

Я народилась у Детройті, у штаті Мічиган. Мама й тато дітьми змушені були виїхати з України з батьками, які були задіяні у підпіллі. Вони емігрували після другого приходу совєтів на захід України. Перші кілька років вони жили у таборі для переселенців у Німеччині. Християнська організація та далекі родичі зі США допомогли коштами, щоб вони могли переїхати туди. 

Коли приїхали, ніхто не знав ні мови, ні культури, не мали роботи. З нуля мали будувати своє життя. Їхні відвага та здатність це робити насичували мене змалечку. Коли мама й тато почали ходити до школи, вони не знали англійської та мусили вивчити її уже там. Ходили з батьками перекладати їм, коли ті шукали роботу. Їм тоді дуже допомогла українська громада — вони гуртувалися й підтримували одне одного. Розуміли, що кожен із нас може чогось досягти, коли будемо триматися разом. Удома ми розмовляли українською, а англійської я навчилася від моїх старших сестри та брата, які тоді вже ходили до школи. 

Наше життя було насичене українством: ми ходили до щоденної української католицької школи, а по суботах — іще до іншої, були членами «Пласту», ходили до української церкви. Всі наші друзі були українцями. Українська ідентичність була визначальною для нас. Дітьми постійно чули від бабць, дідів і батьків про те, що у США ми тимчасово, що мусимо тут бути й тут будувати українську громаду, державність — аби зрештою повернутися.

При тому ми росли у скруті. Батьки організовували умови для нашого розвитку так, що це не вимагало значних коштів. Мама щотижня водила нас, дітей, до бібліотеки. Я щоразу брала до десятка книжок — і всі прочитувала до наступного разу, щоб узяти стільки ж нових. Найдужче полюбляла детективи: за дію, динаміку, необхідність розслідувати й докопуватися до суті. Читання дуже сильно вплинуло на мій розвиток і становлення як особистості.

Своїм прикладом батьки закладали нам, дітям, цінність освіти. Батько мріяв стати інженером, після закінчення школи його зарахували у Массачусетський технологічний університет, що славиться як один із найкращих університетів світу. Навіть попри те, що він отримав право стипендії, грошей на навчання забракло. Його батьки (на батьківщині вчителі, а у США — емігранти, представники звичайних, не надто прибуткових професій) не стягнули би платити за проживання, книжки та інші речі. 

Він був змушений відмовитися: вища освіта у США платна й дорога. Натомість записався до американського війська й почав служити у Європі під час корейської війни. Повернувшись, уже міг навчатися за програмою для військових ветеранів, яким держава оплачувала здобуття вищої освіти. На той час він уже мав дружину, дітей, тож ходив до університету вечорами: тричі на тиждень, по 3-4 години на день. Поза тим, п’ять днів на тиждень — 45-50 годин — працював, щоб утримувати сім’ю. Відданість, із якою тато ставився до своєї освіти, передалася мені: це важко й ніколи не падає з неба, але вартує кожного зробленого кроку.

Усе разом — українськість, відчуття своєї батьківщини, відповідальне ставлення до освіти, читання — вело мене далі у житті.

Ви кажете про сильну українську ідентичність, але як на вас впливало ваше американське оточення?

Це інша форма цивілізації, філософії, яка ґрунтується на тому, що кожен є частиною спільноти і кожному під силу впливати на державні процеси. В Україні натомість часто чую про безпорадність: мовляв, хто я, як можу чинити вплив на те, що відбувається навколо? 

Нас, навпаки, зі школи вчили: кожен має можливість отримати те, чого хоче, кожному до снаги стати президентом цієї країни — якщо мати бажання, талант і залізну волю до праці. Змалку знайомили з головними цінностями американської спільноти: liberty (незалежність), life (життя), pursuit of happiness (прагнути бути щасливим, досягнути того, що хочеш). Також у школі був спеціальний курс civics — про те, як влаштована держава, якими є різні гілки влади, хто за що відповідає у місцевій владі, куди можна звернутися, як можна вплинути. Згодом ці знання допоможуть в Україні під час трансформації системи охорони здоров’я. Перед тим як братися за зміни, треба мати уявлення, як влаштована влада від найвищого до найнижчого рівня.

Перед тим як братися за зміни, треба мати уявлення, як влаштована влада від найвищого до найнижчого рівня

Іще одна важлива річ — у США засадничою є можливість вибору. Нас учили аналізувати всю наявну інформацію, порівнювати джерела, спілкуватися з людьми — перед тим як ухвалити для себе найкраще рішення. Американська система вчить не боятися брати на себе відповідальність, зокрема за власний вибір. Бо вибір завжди накладає відповідальність: треба дотримуватися своєї позиції, мати сміливість або її обґрунтувати, або визнати, що вибір був хибним, і взятися за щось інше. У США я також засвоїла, що іноді менше втручання держави, урядових структур є кращим, аніж надмірне. І що не треба чекати, поки держава дасть усе готове, бо це також відповідальність кожного — створювати умови, які поліпшать життя окремої людини, її громади, цілої держави.

Батьки вчили, що багато речей залежить від мене. Вони можуть дати доступ до школи, а вчителі даватимуть скільки завгодно знань — але якщо не докладу своїх зусиль, то нічого не вийде. Маю вибирати: хочу вчитися чи ні, хочу закінчити школу з найкращими результатами чи ні.

Вони завжди заохочували мої наміри розвиватися. Я хотіла ходити на балет — і батьки відмовляли собі в одязі, аби дати мені таку можливість. Водночас казали:«якщо не хочеш цього робити – не мусиш, це твій вибір». Примусовими були тільки дві речі: українська школа по суботах й церква по неділях. І це теж допомогло мені збагнути: є обов’язки, яких маємо дотримуватися, навіть коли вони здаються не найприємнішими у світі. 

Тоді, коли ще не з’явились ні Netflix, ні Youtube, суботній ранок був єдиним часом, коли американські діти могли дивитися мультики по телевізору. А ми мали йти до школи, хоча теж хотіли б засісти перед екраном. Уже коли виросла, стала лікаркою, зрозуміла, наскільки це було важливо: неприємні, але потрібні речі слід робити згодом це дасть свій результат.

DSC_8143

Власним прикладом батьки показували, наскільки важливими є пріоритети. Ніхто не може мати або робити все що хоче. Але пріоритети, базові цінності, етика, моральне підґрунтя будуть вести у правильному напрямку. У дитинстві мама раз-двічі на тиждень готувала нам вечері з продуктів, які зазвичай їдять на сніданок (тости, яйця, боби), називаючи це «сніданком на вечерю». Ми, діти, повторювали це із захватом, нам здавалося, що це круто! Самі батьки могли при цьому нічого не їсти, кажучи, що не голодні, а ми, малі, не дуже й допитувалися, чи це так. Уже пізніше, трохи старшою, довідалася, що «сніданки на вечерю» з’являлися через нестачу грошей та відносно низькі ціни на такі продукти. Грошей бракувало, та для батьків було важливо зробити нам приємність. Вони показували, що є головним у житті.

Мій батько кілька разів намагався створити власну справу — третя спроба виявилася вдалою. Останні 10 років бізнес мого тата і його брата (патенти на вироби для військової техніки) почав зростати й приносити більше грошей. Та при цьому батьки не змінили звичного способу життя: у них нема величезної розкішної хати, навіть той будинок, що мали, продали й придбали менше кондо. Мама досі вирізає купони на знижки в супермаркетах. 

Нині вони так само мене підтримують. Наприклад, коли я виступала онлайн із доповіддю щодо наслідків пандемії COVID-19 для Українського інституту в Лондоні, батьки й сестра теж записалися, щоб послухати, — я вже згодом про це дізналася, коли вони відзначили, як я, на їхню думку,гарно говорила. Підтримка найрідніших допомагає мені все життя та навчає, що я, своєю чергою, теж маю допомагати людям довкола. Це те, що англійською називають pay it forward — відплатити тією ж монетою. Цей принцип нам на покоління вперед передавали батьки, бо їм свого часу, коли в них нічого не було, теж допомагали різні люди та організації. Дбати не тільки про себе, а розуміти, що ми є частиною більших спільнот: сім’ї, свого населеного пункту, професійного оточення, країни, світу.

Як ви обрали фах лікаря? Які мали передумови до вибору професії?

Я навчалася в Університеті Вейна у рідному місті — отримувала стипендію та жила вдома, що зменшувало витрати на навчання. Коли я ще тільки готувалася до вступу, знала, що мене очікує багато роботи, але налаштовувалася на те, що освіта дасть гідні результати і що вона не закінчиться після отримання диплома, а триватиме все життя.

Вища освіта у США влаштована таким чином, що лише після чотирьох років навчання на бакалавраті студент обирає спеціалізацію — тоді він більше підготовлений та має міцніше підґрунтя для осмисленого вибору. Тож у мене був час до третього курсу подумати, на якому фахові зупинитися. А за цей час можна було розвиватися, докопуватися до свого «я». Університет у США дає багато можливостей обирати курси й теми (у моєму випадку це була половина занять). Обов’язковим є liberal arts degree — диплом широкого профілю, не звужений до одного напрямку. Я відвідувала курси з філософії, психології, математики, літератури, мистецтва, ходила на теніс.

Схильність до медицини виявлялася в мене змалку — я відчувала в собі якусь потребу служіння, бажання допомоги людям. Маленькою гралася з ляльками не просто одягаючи їх, а лікуючи. Думаю, тут також відіграло роль моє захоплення читанням, особливо детективами. Лікар теж трохи детектив: у спілкуванні з пацієнтом має дістати потрібну інформацію, провести дослідження, дати висновок. 

Окрім того, лікар у Штатах — одна з найважчих професій. Треба постаратися, щоб тебе прийняли спершу до медичного університету, потім до обраної спеціалізації, тоді на роботу. Щоразу це дедалі більший челендж. А виклики мені завжди були цікавими — важливо бути задіяною, зацікавленою, хочу завжди змінювати щось і прагнути кращого. Мені ніколи не буває досить, мушу робити більше, думати, як покращити, а коли щось завершене — братися за нове, шукати далі.

Мені ніколи не буває досить, мушу робити більше, думати, як покращити, а коли щось завершене — братися за нове, шукати далі

Школу я закінчувала, належачи до одного відсотка топ-учнів. Університет — до десяти відсотків найкращих. Медичну спеціалізацію — до половини, адже всі студенти, які дійшли до цього рівня, були дуже ерудовані й мотивовані.

І яким був наступний виклик?

Далі я пішла на спеціальність радіолога, одну з найважчих у США, щоб отримати резидентуру. Після того ще більший виклик — знайти роботу, застосувати отримані знання на практиці. Мій шлях у професії був довгим, але виправдав себе: чотири роки бакалаврату, стільки ж — медичного університету, рік інтернатури, знову чотири роки резидентури, потім іще один рік вужчої спеціальності. Але й цього мені було мало.

У Детройті, не дуже великому місті, мене всі знали і я могла легко отримати роботу. Та не хотіла там залишатися — недостатній челендж. На той час ми з Марком уже одружилися. Вирішили їхати до Нью-Йорка. З-поміж усіх американських міст саме у цьому найважче знайти роботу професіоналу в будь-якій сфері. Але саме тоді Марка прийняли до Колумбійського університету, де він продовжував вдосконалювати свою освіту, а мені вдалося отримати хороше місце у приватній клініці. Згодом перейшла в іншу клініку, стала там співвласницею. Знову топ: клініка нашої спеціалізації входить до перших позицій напрямку в місті, це доволі престижно. Та за якийсь час я почала задумуватися: що більше можу зробити на цій посаді? Купити ще кращий апарат для МРТ? Робити ще більше біопсії? Придбати більший будинок? Це вже не був челендж.

Ми з Марком кілька років подорожували світом, шукаючи нове місце для життя: США, Канада, Південна Америка, Європа. Багато разів бували й в Україні — і зрештою вирішили перебратися сюди. Президентом був Янукович, ми бачили, що попереду значні виклики — те, що нас цікавить. Марко теж має добру освіту й чимало досвіду. Разом ми пережили багато — наприклад, мешкали за десять кварталів від Всесвітнього торгового центру, коли стався теракт 11 вересня 2001 року.

Так сталося, що ми приїхали в Україну того дня, коли побили студентів на Майдані. Ми почали брати активну участь у Революції Гідності. Згодом зрозуміли, що все наше життя до цього готувало нас, щоб поїхати в Україну й почати працювати з викликами, які є тут.

Що вас найбільше здивувало, коли тільки приїхали? Які контрасти?

Україна не була для мене незвіданою землею, оскільки ми часто приїздили сюди і знали багато про цю країну.

Але найпам’ятнішим для мене був перший візит в Україну — у 1974 році, 11-річною дитиною. Ми з мамою та нашим далеким родичем-священником із Канади приїхали провідати наших рідних. То була перша поїздка для кожного з нас.

Україна моєї тодішньої уяви — це Україна моїх бабусь і дідусів, їхній хутір на заході України, де пасеться корова на лузі, це повсюдне спілкування українською. Україна асоціювалася мені з боротьбою за незалежність, яку вони вели, з проголошенням державності у 1918 році, з УПА, з козаками-супергероями, які боролися — переважно — проти Росії.

А що тут було насправді? Совєцький Союз і Брежнєв. Ми летіли через Москву, бо по-іншому не дозволяли. Ще в аеропорту я побачила країну, якою вона була у той час. У валізах ми везли подарунки для родичів. Оскільки хустку тоді вважали валютою — їх можна було чи продавати, чи обмінювати, — родички попросили маму привезти таких хустин. Мама, знаючи, що в аеропорту на кордоні у Москві митники можуть їх відібрати, позшивала їх докупи, наче це спідниці й халати. Ще вдома я не могла збагнути: що відбувається, чому не можна просто взяти хустки, навіщо їх зшивати? 

У магазині ми купили ляльок для моєї троюрідної сестри в Києві, трохи молодшої за мене. До ляльок у комплекті йшов додатковий одяг. Митники перетрусили кожну річ у валізі. «Що це таке?» — вказали на лялькове вбрання. Посміялися з мене й забрали. Родич-священник віз Біблії — всі забрали. Мама мала маленький золотий хрестик для своєї двоюрідної сестри — забрали. Забрали все релігійне і все, призначення чого не могли зрозуміти. Контроль тривав 12 годин і закінчився тим, що третину речей у нас забрали. Як дитина я не могла зрозуміти, що діється. Постійно смикала маму за рукав: чому вони це роблять? Мама цитькала, просила мовчати, аби нас іще довше не затримували. А потім пояснила: існує інша система — та, що контролює кожну річ і проти якої ми боремося.

Наші родичі не могли зайти до нас у готель, ми не могли виїжджати за місто — за нами слідували працівники КГБ. У ресторанах меню було на 15 сторінок, а насправді можна було замовити лише кілька страв. Люди годинами стояли в чергах — чи то за продуктами, чи за черевиками. Нас пускали тільки до елітних валютних магазинів «Каштан» — деінде ми не могли заходити. Люди остерігалися з нами заговорити, щоб потім не мати проблем. Люди не почувалися вільними. Я все запитувала маму: чому?

Коли повернулась у США, різко змінила своє ставлення до їжі. Доти я їла неохоче — не те щоб вимагала, аби для мене готували щось інше, особливе, — ні, просто харчувалася мало, майже не хотіла їсти. Коли ж повернулася, все змінилося на 180 градусів — побачила, що означає жити у бідності, у системі тотального контролю й за відсутності вибору. Від 1990 року я регулярно приїздила в Україну, Марко теж. Ми добре знали, якою є Україна і що це неправильно. Країни, які пережили тиск совєцької системи, вже змінилися — отже, і Україна може.

Коли ви почали працювати у Міністерстві охорони здоров’я, теж зіткнулися з наслідками системи.

Так, охорона здоров’я стала тією сферою, яка найменше змінилася з совєтських часів — і саме тому потребувала трансформації найбільше. Медицина у тодішньому її стані не орієнтована на людей — і це кепсько, неефективно. За таких умов ми не допомагаємо людям як належить, гроші використовують не так, як слід. Медицини країн, схожих на Україну, які пішли шляхом реформ, змінилися й почали надавати кращі послуги, показувати ліпші результати. Аби втілювати зміни, треба пройти певний шлях — це наче продиратися болотом до квітки. Шлях нелегкий, але мусить бути пройдений, якщо не хочемо, щоб і наші діти це робили.

За сім років, які я живу в Україні, мене чи не щодня дивують якісь факти — з медіа, медицини, державних структур. Вони доводять, що тут є багато простору для поліпшення. Це мене надихає вчитися й розвиватися більше. Так, є проблеми, які слід вирішувати, але є й чудові люди, ідеї, можливості, щоб це робити. Саме тому я в Україні, в медицині, тому дотична до культурних процесів, виробництва фільмів (Уляна Супрун була однією з продюсерок української комедії «Наші котики». — TU).

Розкажіть більше про те, чим займаєтеся після міністерства.

Ми заснували громадську організацію Arc.UA — це новий аналітичний мозковий центр, який в українських реаліях втілюватиме ті постулати, які мені заклали ще батьки: як користуватися здоровим глуздом, критичним мисленням, щоб робити найкращий усвідомлений вибір. Така робота потребує часу, та коли ми створимо відповідні умови, кожен із нас матиме підґрунтя, щоб кожного разу робити вибір, найкращий для суспільства й держави.

DSC_8143

Як саме це можливо?

Така робота почалася давно — з часів перших постів на моїй сторінці у фейсбуці. Кожен такий допис є мінілекцією з критичного мислення та здорового глузду. Коли ми пояснюємо, розтлумачуємо певну тему, завжди зазначаємо джерело вказаної інформації та де можна дізнатися більше. Бачимо своїм завданням розповідати про складні речі простими словами. Уже помічаємо відчутну різницю між коментарями читачів на початку й тепер: багато людей відповідають на питання інших, пояснюють, уточнюють, переконують. Іноді читаю в коментарях нарікання: мовляв, сама не відповідаю на питання. Але й не мушу — є вдосталь людей, які завдяки змінам у своєму критичному мисленні можуть аргументувати, пояснювати іншим.

В Україні обмаль аналітичної інформації, яку можна використовувати, щоб ухвалювати ефективні рішення. І це завдання мозкових центрів — подати її зрозуміло, щоб люди могли легко користуватися нею та застосовувати у власному житті. Ті численні мозкові центри, що є в Україні, замкнені у своїх вузьких сферах. Готують документи, пишуть брифи у міністерство — але того ніхто не бачить, бо в них не налагоджена комунікація з суспільством. Тому ще одне наше завдання — доносити інформацію широкій аудиторії: через відео, подкасти, фейсбук-пости. Готувати їх на такому рівні, щоб можна було передавати у держструктури, щоб дії керівників держави могли змінюватися під впливом такої аналітики.

Так, це робота на тривалу перспективу. Люди мого віку, які виростали в Україні, виховані в рамках іншого світогляду, який полягав у закритості, у старанні не показуватися, не бути публічною особою, не вирізнятися, не запитувати, не заглиблюватися — щоб за це, не дай Боже, не покарали. Але часи змінилися: якщо не досліджувати самому, а лише кивати головою, змін не станеться.

Чи допускаєте ви, що можете повернутися в міністерство? За яких умов це могло б статися?

Мені вже ставили таке питання і я відповідала, що повернулась би, якби мені дали можливість сформувати цілий уряд. Якби був прем’єр-міністр, який розуміє важливість реформ, а всі міністерства працювали би злагоджено і все розвивалось би у комплексі: економіка, фінанси, соціальна політика, правоохоронна система. 

В уряді Гройсмана ми були успішними саме тому, що працювали як команда. Нам сприяв прем’єр-міністр, очільники інших міністерств — вони мали розуміння, чому це важливо. Грошей завжди було недостатньо та завжди за них слід було боротися, але тодішній прем’єр визначив охорону здоров’я як один із пріоритетів держави. 

Тоді ж і Міністерство соціальної політики перейшло на принцип «гроші ходять за людиною з інвалідністю», як у нас за пацієнтом. Жодне міністерство саме собою не може ефективно змінювати свою сферу — це командна робота.

Жодне міністерство саме собою не може ефективно змінювати свою сферу — це командна робота

DSC_8143

Який ваш рецепт того, щоб жити змістовно?

Життя має бути нескінченним квестом — і моє є таким. Людина розвивається тільки тоді, коли долає нові виклики. Важкість, сум, різні прикрощі теж є частиною цього квесту. Але, як я вже казала, щоб зірвати квітку, маєш пройти болото. Батьки показували мені власним прикладом: воно того варте. А коли вже зірвав, то не сиди склавши руки, а шукай наступну. 

Американський письменник Генрі Торо писав, що більшість людей живуть своє життя як lives of quiet desperation, тобто у пасивному підпорядкуванні обставинам та вічному невдоволенні через це. І я б дуже не хотіла, озирнувшись назад, зрозуміти, що моє життя було lived in quiet desperation. Я хотіла б, озирнувшись, могти визнати: так, це було досить хороше, цікаве життя, з викликами та розвитком. Я виконала багато роботи і внесла маленьку лепту, щоб допомогти іншим.

Чим для вас є успіх? Що вважаєте визнанням у своїй роботі?

Найкраще мірило успіху — коли люди підходять до мене на вулиці у різних містах України (Києві, Дніпрі, Львові чи деінде) і дякують за впроваджені зміни, розповідають особисті історії. Це безцінно. 

Одного року, коли я працювала у міністерстві, ми з колегами йшли 20 лютого на вшанування річниці Майдану — ставили свічки й покладали квіти. До мене підійшла пара, люди мого віку, щоб подякувати за те, що вперше їхній батько, який бореться з раком, зміг отримати ліки безоплатно. Вони сказали: «Дякуємо, що ви змінили цю систему». Іншого разу, коли сиділи в кафе, підійшла жінка, щоб подякувати за життя свого чоловіка. Його з інфарктом привезли в Олександрівську лікарню та безоплатно зробили стентування. Завдяки цьому він лишився живим.

Правдиві результати, про які свідчать інші люди, і є найважливішим критерієм, що підтверджує твою роботу.

Ярослава Тимощук Данило Павлов

Схожі публікації

6924 11

Вільна Хата

Як ініціатива кількох небайдужих підштовхнула до змін мешканців прифронтового міста

11.01.2016 Олеся Яремчук
6830 8

Хата-Майстерня

Як у гірському селі з’явився сучасний простір, де можна просто бути собою

12.03.2018 Наталія Середюк
2430 7

Хобі, бізнес і космічні амбіції

Які винаходи і вироби показували на Kyiv Maker Faire

02.10.2018 Тарас Прокопишин

Популярні публікації

34817 6

Святослав Вакарчук

Розмова з українським співаком, лідером гурту «Океан Ельзи»
24.12.2015 Володимир Бєглов
265366 6

8 речей, які кожен повинен зробити до 8 ранку

Декілька простих, але важливих порад
25.02.2017 The Ukrainians
38535 12

Брія Блессінґ

Розмова з українською співачкою
24.09.2014 Володимир Бєглов

Введіть слово, щоб почати