img

Урятувати не можна залишити

06.04.2016 Ксенія Пясківська

Щороку сотні столичних тварин потрапляють у біду: падають у вентиляційні шахти, провалюються в колодязі, застрягають на верхівках дерев, губляться в лабіринті горищ та підвалів. Серед них — і домашні, й безхатьки. Донедавна, аби врятувати улюбленця, кияни могли або розраховувати на власні сили, або просити допомоги в рятувальників ДСНС, сподіваючись, що ті не відмовляться їхати на виклик до «клієнта» із кігтями та хвостом. Нині ж хвостаті й вусаті мають власну, спеціалізовану «Команду порятунку», яка працює цілодобово й без вихідних. Часто — на голому ентузіазмі.

Кореспондент The Ukrainians провела день із рятувальниками лап та хвостів, аби зрозуміти, чому вони допомагають тим, до кого іншим байдуже.

Рятівний «рафік»

Станція метро «Оболонь». До бордюру задихано підкочується старенький «рафік», що колись був каретою «швидкої». На лобовому склі табличка: «Команда порятунку тварин». За кермом — рятувальник Вадим Пустовойтов, він же власник ретроавтомобіля та автомеханік команди. До неї приєднався два місяці тому.

— Машину знайшов просто на вулиці рік тому, — розповідає. — Вона стояла без господаря, розбита. Розпитав у двірника чия і викупив за дві тисячі гривень. Довелося трохи покрутити, аби їздити почала.

Їдемо. Зі шпарин у корпусі машини віє холодом. По підлозі туди-сюди перекочується викрутка. Поруч купа всякого знаряддя для рятувальних операцій: ноші, великий сачок, шприцемет у спеціальному футлярі, ганчірки, ковдри, шоломи, сітки, рукавиці і навіть мопед. «Рафік» кахикає, чмихає, а під гору — натужно реве і дрижить, та головне — їде.

— Поява у нашій команді Вадима із «рафіком» дуже полегшила нам життя, — каже Михайло Сторожук, що сидить біля водія. Михайло — старший рятувальник та один зі співзасновників «Команди порятунку тварин». — До того ми їздили на виклики старою «копійкою». Якось дорогою потрапили в яму — і машина просто розвалилася. Певний час діставалися на виклики мопедом чи громадським транспортом. Це дуже незручно, бо перед кожною рятувальною операцією треба заїжджати на базу та брати необхідне спорядження. Втрачається дорогоцінний час. Нещодавно нам подарували стару «Волгу». Щоб закінчити її ремонт, нам потрібно хоча б кілька вільних робочих днів. А в нас їх немає — постійно доводиться їхати когось рятувати.

Сьогоднішнє перше завдання — спіймати бездомну собаку, що втрапила у пастку для зайців.

Урятувати Люсю

— Господи, хай би вже сьогодні усе скінчилося, бо скільки ж можна за неї переживати! — тяжко зітхає жінка, яка й викликала рятувальників.

Промислова зона за Києвом. Невеликий відпочинковий комплекс. Навколо — ліс. Жінку звати Вірою. Від минулого літа ходить сюди підгодовувати трьох собак-безхатьків. Вони вже звикли: побачивши жінку, поспішають назустріч та радо крутять хвостами.

uryatuv_lusyu1

— Оцих двох називаю просто «хлопчиками», — розказує Віра. — А оту — Люсею. Але до рук вона не йде, близько не підходить — досі боїться. Певно, багато лиха від людей бачила.

Три тижні тому Люся залізла в болото та потрапила в пастку. Частина конструкції залишилася висіти на лапі — рана не гоїться.

— Я вже домовилася з волонтерами та ветеринарною клінікою, — каже Віра. — Там їй полікують лапу, а заразом і стерилізують. Аби ж тільки піймати її. Бо ми вже намагалися — не вдалося.

Віра дістає з пакета кістки та кличе собак. Але Люся натомість біжить до дерев’яного будинку-кафе над озером та ховається між опорами будівлі та купами дров. Рятувальники її бачать, але дотягнутися не можуть. Стріляють у собаку снодійним зі шприцемета. Трохи чекають та намагаються її, напівсонну, з-під навісу виманити.

Коли собака поволі виходить, Вадим різко смикає сачок, але Люся і цього разу втікає.

uryatuv_lusyu

Година пошуків у лісі результату не дає — навколо болота з густим очеретом, ховатися тут можна тижнями. Зрештою вирішують дати собаці змогу заспокоїтися. Спробують знову спіймати її за кілька днів.

Михайло та Вадим — відверто засмучені через невдачу. Але така вже у них робота: як і в кожній справі, пов’язаній з ризиком, тут буває усе.

Не за фахом

«Програміст та філософ поспішають на допомогу», — саме так Михайло та друга засновниця «Команди порятунку тварин» Любов Кравчук жартують, коли згадують про своє минуле. Говоримо з ними в перерві між викликами в їхній спільній оселі. У порятунку чотирилапих півтора року тому вони обоє знайшли себе, а заразом — і одне одного.

mykhailo_luba

Раніше Михайло працював у лабораторії Київського зоопарку. Захоплювався дігерством, спелеологією та промисловим альпінізмом. Вивчився на програміста. Люба навчалася на біологічному факультеті, але покинула, коли почалися експерименти над тваринами. З тієї ж причини залишила ветеринарний. Пізніше вступила на філософський і теологічний. Обоє тією чи іншою мірою мали справу з порятунком та лікуванням тварин.

— Люди часто просили мене допомогти зняти кота з дерева чи дістати тварину, що впала в люк, — розповідає Михайло. — А потім до мене звернулися спеціалісти з Центру охорони кажанів із проханням виловити тварин, що залетіли на горище. У центрі я й познайомився з Любою. Згодом ми подумали, що в Києві порятунком тварин ніхто системно не займається, тож можна організувати спеціальну службу. Я добре володію технікою проникнення в найрізноманітніші місця — підвали, горища, каналізації. А Люба все життя лікувала тварин.

Першими спільно врятованими, вже у межах «Команди порятунку», стали двійко білченят — вони випали з дупла, а тоді їх ще й покусали собаки. Малят знайшов Михайлів знайомий і звернувся по допомогу. Люба — виходила.

— Назвали їх Білк та Білка, — сміється дівчина. — Хлопчику я робила уколи, тому він боязкіший та дикий. А дівчинку навіть погладити можна.

bilky_com

Відтоді вивірка — офіційна емблема команди. Михайло та Люба — її кістяк. Щоправда, дівчина нині в декретній відпустці, тимчасово на виклики не їздить. Михайло поєднує порятунок з офіційною роботою в «Київенерго». Разом із ним у вільний від основної роботи час тварин визволяють до восьми рятувальників-добровольців.

Тільки за минулий рік друзі витягли з найрізноманітніших халеп 455 тварин. Найбільше — котів, трохи менше собак, а ще — кількадесят кажанів, кількох голубів, стрижів, ворон, синиць, лелек, одного папугу, пустельгу, пацюка і навіть двох вужів. Один заповз у квартиру під ліжко — господар подумав, що гадюка. Другого випадково знайшли в ливневому колекторі під час профілактичних робіт.

Побічний ефект

— Салю, ну припиняй уже дуріти! — заспокоює Люба дворічну собаку.

Чотирилапа вихованка пропускає зауваження повз вуха. Весело б’є хвостом, стрибає по кімнаті, намагається обійняти Любу двома лапами, зрештою на кілька секунд заспокоюється біля мого фотоапарата — принюхується та лиже об’єктив.

— Два роки тому я шукала на Троєщині інше собача, яке загубили волонтери, — пригадує Люба. — Шукала майже місяць, кожного дня обходила вулиці. Того маляти ми так і не знайшли, однак натрапили на Сальвію. Був пізній вечір, вона, маленька, сиділа на зупинці. Люди сказали — від самого ранку. Близько години я спостерігала за нею: вона намагалася застрибнути в тролейбуси, маршрутки, підходила до людей. А коли почала їсти землю, я не витримала. Підійшла та сказала: ходімо зі мною. Потім виявила в неї демодекоз. Це хвороба, яку доволі складно лікувати. Може, через це її й викинули на зупинку.

Разом із Салею та двома врятованими білченятами нині на утриманні Люби й Михайла — ще дві собаки, пацюк, п’ять черепах та 24 коти. Практично всі, так би мовити, — побічний ефект від рятувальних операцій. Свого часу визволені з біди, але нікому, крім самих рятувальників, не потрібні. Дехто потребує вартісного лікування. І кожен — щоденних харчів, а головне — турботи й любові, якими до того були обділені.

koty

Будинок Михайла та Люби чимось схожий на казкову рукавичку. Навколо — лише вуса, лапи, кігті та хвости. Тут без кінця хтось нявчить чи гарчить, муркоче, виписує акробатичні кульбіти, перекидає стільці та вимагає почухати за вушком. Рятувальники жартують: мовляв, час уже їх самих рятувати «від цього котонатовпу».

— Ой! — вигукую з несподіванки, коли чорно-білий Леопольд вистрибує на горішню полицю, скориставшись моєю спиною, мов трампліном.

Люба просить сфотографувати його і такого ж чорно-білого брата — Нелеопольда: раптом припадуть комусь до душі і їх захочуть забрати.

— Таке чорно-біле забарвлення чомусь найменш популярне, — пояснює. — З ним дуже складно знайти нових господарів. Таких чомусь практично не беруть. У рудих, чорних, трьохколірних котів набагато більше шансів.

Неподалік від братів муркоче їхня мати Ромба. Її врятували, коли намагалася стрибнути з даху багатоповерхівки. Була вагітною, тож охочих забрати до себе серед місцевих мешканців не знайшлося. Відтоді чорно-біла кицька з кошенятами оселилася в Люби та Михайла.

Високо на холодильнику усамітнилася трикольорова Тася. Коли народилася, господарі хотіли втопити її у відрі. Врятувала небайдужа жінка. Пестила улюбленицю п’ять років, доки потрапила в лікарню з тяжкою хворобою. Родичі збиралися віддати Тасю у притулок.

— Шансів вижити там у домашньої випещеної тварини не було,— каже Люба. — За кілька тижнів вона померла б від туги. Одне слово, нині вона у нас.

Забрати не можна

Віднедавна у «Команди порятунку тварин» нове правило: тварина, яку їдуть визволяти з біди, обов’язково повинна мати господаря чи куратора. Причина новації проста: хатні квадратні метри рятувальників — не гумові. А наявні у столиці притулки для тварин уже й без того переповнені. Подіти врятованих безхатьків — нікуди.

— Правило стосується легших, не критичних ситуацій, — уточнює Михайло. — Якщо є реальна загроза життю тварини, виїжджаємо в будь-якому разі.

— Людину, яка дзвонить з приводу тварини без господаря, ми просимо знайти того, хто потім забере її до себе, — додає Люба. — Або принаймні сплатить за послуги ветеринара. Якщо кіт, приміром, сім днів просидів на дереві, його бодай добу потрібно потримати вдома, аби переконатися, що не відмовили нирки. Лікування пораненої тварини — це не менш як тисяча гривень. А якщо маємо в день три-чотири виклики і всіх урятованих безхатьків треба везти до лікаря?..

За спостереженнями Люби, під час рятувальних операцій кияни найохочіше співчувають тварині тоді, коли поруч є хтось, хто вболіває за неї іще більше

Михайло згадує, як у межах одного з викликів перевозив до притулку собаку із собачатами. Доки новоприбулих оформлювали, до рятувальників прибігли наглядачі: одному із псів у вольєрі інші собаки відгризли лапу.

— А ветеринара в притулку не було, — продовжує. — Добре, що ми нагодилися туди саме в той момент, а крім того, мали з собою необхідні ліки. Надали допомогу, наклали собаці джгут та відвезли до Києва. Привезли б бодай на півгодини пізніше — вона б загинула. Це до питання, як живеться тваринам і людям у притулках.

За спостереженнями Люби, під час рятувальних операцій кияни найохочіше співчувають тварині тоді, коли поруч є хтось, хто вболіває за неї іще більше. Збирається натовп, підтримує дії рятувальників. Та коли справа доходить до того, щоб забрати визволену тварину до себе, охочих зазвичай нема.

— Кажуть: відпустіть його — і так виживе, — обурюється дівчина.

У пошуках чупакабри

На сторінці «Команди порятунку тварин» у Facebook — сотні історій та фото рятувальних операцій. Місця, в яких уже встигли побувати добровольці команди, м’яко кажучи, далекі від комфортних: каналізаційні люки, вентиляційні шахти, глибокі колодязі, запилені горища і навіть підземні нори.

shahta_com

Ось цуценя, матір якого облаштувала лігво в лисячій норі, — до малюка, у прямому сенсі, докопувалися п’ять годин. Кіт-невдаха, що провалився на дно колодязя закинутої будівлі. Місячне кошеня, яке впало всередину ліхтарного стовпа завглибшки три метри, — над його визволенням команда рятувальників працювала майже чотири години. Бідака-пес, що застряг у вузькій трубі теплотраси: рятувальники копали яму та розпилювати трубу «болгаркою».

Вистачає у роботі команди й курйозів.

— Якось викликали нас, — розповідає Михайло. — Кажуть: під підлогою змія шурхоче. Схоже, гримуча, бо дуже вже характерний звук. І повзає — туди-сюди, туди-сюди. Нам довелося звішуватися з балкона та залазити під підлогу ззовні. Виявилося — синиці хвостами черкають.

Іншого разу рятувальникам повідомили про дивного звіра, що оселився між стіною будинку та карнизом. Мовляв, уночі тварина гризе метал, а вдень — шкребе кігтями. За словами людей, що дзвонили на «гарячу лінію», вони вже кілька діб не ночували вдома, бо «раптом потвора вилізе у квартиру»?..

luba_com

— Ми розкрили карниз, — каже Михайло. — Звідти випурхнули два дорослих та два малих горобці.

— Ви й справді витрачаєте час на такі виклики? — питаю.

— Але ж нам теж хочеться подивитися на такого страшного звіра! — сміється.

Кеша уже вдома

— Кеша, хлопчику, злазь уже! Киць-киць-киць.

Близько 10-ї вечора. Ми у приватному секторі столичного мікрорайону «Совки». Під одним із тамтешніх дерев стоїть жінка та знервовано притискає руки до грудей. Дивиться вгору, між гілля. Там, на висоті кількох метрів, перелякано блимають дві жовті цятки: тримісячний кіт Кеша сидить на дереві, боїться спускатися вниз і ось уже півтори доби волає про допомогу.

— А як він туди заліз? — запитую в жінки.

— Дівчино, ну якби я знала! — відрізає роздратовано. — Певно, коти сусідські загнали.

kyesha

Дерево, на якому розпачливо нявкає бідака, росте у чужому дворі. Михайло обв’язується мотузками, перелазить через паркан та починає підйом. За кілька хвилин із будинку висовується чиясь голова:

— Там на стовбурі — високовольтні дроти! Оті, білі, — кричить чоловічий голос. — То дивись, як тебе там замкне — труситиме довго!

— Дякую за попередження, — спокійно каже Михайло і продовжує роботу.

Нині йому асистують двоє: рятувальник Микола — магістр харчових технологій, що працює фрілансером. Та Арсеній — студент консерваторії, сьогодні вперше приїхав на рятувальну операцію за компанію з Миколою.

Кеша не розуміє, що його рятують.

Високо над землею вусатий знервовано бігає гілкою туди-сюди. Доки Михайло долає останні сантиметри, хлопці внизу розгортають ковдру — ловити кота, якщо надумає падати, аби не вбився.

Ковдра, утім, не потрібна: Михайло хапає кота та пхає у спелеологічний мішок — у ньому хвостатого і спускають на землю.

— Дякую, дякую, ще десять разів дякую, — повторює власниця Кеші. Дає рятувальникам гроші і, тулячи до грудей принишклого улюбленця, швидко розчиняється в темряві вулиці.

— Зазвичай ми просимо людей заплатити за нашу роботу, — пояснює Михайло. — Бо машина, бензин, рятувальне спорядження — все це потребує витрат. Можуть люди заплатити — платять, не можуть — то ні. Буває таке, що обманюють. Явно заможні люди просять приїхати і виконати роботу безкоштовно. Буває навпаки — пенсіонери намагаються віддячити останніми грошима.

Буває таке, що обманюють. Явно заможні люди просять приїхати і виконати роботу безкоштовно. Буває навпаки — пенсіонери намагаються віддячити останніми грошима

— Інколи нам кажуть — це ж ваша робота! — додає Люба. — Доводиться виправдовуватися: просимо у вас бодай на бензин. Люди не розуміють, що мінімальна ціна виклику — 200 гривень — це не нам у кишеню і навіть не на харчі для наших тварин.

Так закінчується наш спільний — зі столичною «Командою порятунку тварин» — день. За словами хлопців, доволі спокійний та «не яскравий» у сенсі рятувальних операцій. Утім, відсутність «справжнього» рятувального екшену свідчить лише про одне: цей день київські лапи, вуса та хвости пережили у відносній безпеці.

Насамкінець запитую в Люби та Михайла, чи буває в них — на такій цілодобовій та не завжди вдячній роботі — бажання усе залишити й жити нормальним життям. Авжеж, кажуть.

— Буває, цілу ніч рятуєш якусь тваринку, — говорить Михайло, — а зранку на «гарячу лінію» дзвонять і кажуть: «У мене тут є хворий собака, то приїдьте та заберіть його. Як не можете? Ви ж — рятувальники!» От у такі моменти інколи хочеться все це покинути.

Та поки що вони рятують і… мріють. Про те, аби зареєструвати власну громадську організацію, — тоді мали б можливість претендувати на міжнародні гранти. Мріють про підтримку держави та порозуміння з ветклініками — аби погоджувалися приймати врятованих тварин за зниженими цінами. Про впорядкування штату команди та постійну фінансову допомогу з боку меценатів, для того щоб люди, які хочуть працювати рятувальниками тварин, могли займатися саме цим, не обираючи між порятунком та основною роботою — джерелом стабільного доходу.

Втім, усі ці мрії потребують кропіткої роботи. Часу на неї у невеликої команди рятувальників-ентузіастів поки що нема: чергові вуса-лапи-хвости знову і знову кличуть на допомогу.

volga

P.S. Доки репортаж готувався до друку, рятувальники таки полагодили подаровану їм «Волгу».

Фото авторки, а також з архіву Команди порятунку тварин

Ксенія Пясківська

Схожі публікації

6984 5

Звичайні люди

Як медики-добровольці їздять на схід лікувати людей і зшивати країну

21.11.2016 Надія Швадчак
4227 12

Проти природи

Як почувається природний заповідник, що опинився в епіцентрі війни, і чому курс його реабілітації триватиме десятиліття

14.06.2017 Олена Струк
10078 12

Відроджені

Як українки самоорганізувалися у Facebook, аби спільно боротися проти раку

21.04.2017 Мар'яна Федина

Популярні публікації

24632 7

Джамала

Розмова з відомою українською співачкою
04.04.2014 Інна Березніцька
59391 18

Юрій Гнатюк, KindGeek: «Щоб отримати правильні відповіді, потрібно ставити правильні запитання»

Співзасновник та COO KindGeek, про історію компанії, важливість планування та вміння брати на себе відповідальність
13.06.2017 Тарас Прокопишин
36225 7

Марина В’язовська

Українська дослідниця, яка розв’язала математичну задачу століть
03.11.2016 Олег Фея

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати