Родом із Донецька, навчалась у Литві, жила трохи у Косові, а тепер — у Берліні. За роки роботи в Європейському молодіжному парламенті 22-річна Валерія Бойко каже, що перестала відчувати себе українкою з України — радше громадянкою світу. І це історія не про подорожі чи еміграцію.
Простір діяльності цієї дівчини — 40 країн, і що два тижні вона стрибає у літак і летить у напрямку однієї з них із маленькою, але важливою місією — навчати молодь заявляти про себе світу, а заодно і разом думати над тим, як врятувати його від зарозумілих дорослих.
Останнє перестає бути надскладним, якщо донести головний принцип проривних змін — невтомно ламати навколо стереотипи.
[Текст створений у партнерстві з Інститутом лідерства та управління УКУ — лідером у сфері освіти для представників неприбуткового сектору в Україні. Разом ми розповідаємо історії випускників ІЛУ УКУ, які підтверджують важливість професіоналізації громадського сектору.]
Розкажи, будь ласка, як ти опинилась у Європейському молодіжному парламенті. Як ця організація працює на практиці?
Європейський молодіжний парламент — це проект із неформальної освіти для молоді з Європи. Тобто Ради Європи: а це і Вірменія, і Грузія. Разом — 40 країн, 35 тисяч волонтерів, і серед них я.
Зараз я у Берліні, там у нас головний офіс, де працює шестеро людей — фактично ми виконуємо 5% від роботи наших волонтерів. Займаємось стратегічним розвитком, фандрейзингом, веб-сайтами — тобто радше адміністративними справами.
А до числа волонтерів я приєдналась у Донецьку — вони приїхали до нас туди з невеличкою конференцією. Це був 2012-й, мені тоді було 15, і відтоді я волонтерила років зо п’ять.
Мені завжди було цікаво спілкуватись із людьми з інших країн, а на тій конференції їх було багато. А в мене тоді якраз був період, коли я вивчала англійську, а тому підходила у Донецьку до кожної людини і розмовляла. Ну справді — просто підходила і говорила.
Побувала на тій конференції, потім у моєму житті відбувся трохи стресовий період, а потім вирішила поїхати на іншу конференцію в Івано-Франківськ. Це, до речі, був перший раз, коли я розмовляла українською мовою. (Усміхається, розмовляючи хорошою українською.)
На конференції в Івано-Франківську мали відібрати учасників для великої міжнародної конференції — 6 чи 8 зі 150-ти. І я думала — та, звичайно ж, мене не виберуть. Навіть поміняла свої квитки, щоб поїхати раніше і не чути, що мене не обрали.
А в чому була суть відбору? Що тобі треба було зробити?
На той час я не знала — це була для мене така собі таємниця. А зараз, маючи досвід, я знаю, що звертають увагу на те, як ти можеш висловлювати свої думки. І наскільки підготовлений до тем, що порушують: безпека в Європі, права людини в медіа тощо. Тоді мене зачіпала тема торгівлі людьми і я розповідала про це.
Чим саме ти займаєшся зараз у Європейському молодіжному парламенті?
Щороку ми маємо понад 600 конференцій, тренінгів та інших івентів, які проходять у 40 країнах. Тричі на рік відбуваються наші найбільші зустрічі — міжнародні сесії. Ось щойно була одна в Роттердамі, до того — у Вільнюсі, а наступна пройде в Єревані.
Туди приїжджають 300 людей, і 15 з них, які мають трошки більше досвіду, займаються фасилітацією. І попри те, що всі вони студенти, їм це вдається на досить професійному рівні. Це як мистецтво — зацікавити людей соціально важливими питаннями.
Які теми ви обговорюєте цього року?
Дуже багато говоримо про пластик, ксенофобію, права людини. Я в цьому вже сім років, а тому можу сказати, що загалом теми надходять від наших партнерів і того, чим займається Європейський парламент. Ось стався Brexit — і маємо нову тему. Хоча ідею того, наскільки треба поєднувати ЄС чи давати волю країнам, обговорювали і до того.
Усі соціальні теми так чи інакше просякнуті політикою. Навіть тема пластику є у порядку денному стратегічних політичних рішень, які має прийняти держава.
Як відбувається засідання Європейського молодіжного парламенту? Чим подібне воно на засідання, так би мовити, «дорослої» організації?
Чимось дуже подібне, а чимось — дуже відрізняється. Від парламенту ми беремо переважно лише проблеми, над якими там працюють, і назви комітетів. Але модель трохи інша — у нас все спрощено.
Ми маємо кілька сесій, в яких беруть участь від 40 до 300 людей. Але всі учасники заздалегідь поділені на комітети від 8 до 15 людей — ще до конференції їм потрібно зробити якусь підготовчу роботу. Тобто вони не приїжджають з порожніми руками: знають свою тему, писали якісь доповіді, придумали ігри чи підібрали відео на YouТube.
Робота в групах — це дуже соціально інтенсивний досвід. Така група, що складається з представників різних країн, соціальних статусів і традицій, має знайти якийсь консенсус і прийти до одного рішення про те, що ЄС має робити, приміром, з пластиком у наступні 15 років. Учасники прописують і презентують свої пропозиції на загальному засіданні.
Ще на конференції ми досить часто запрошуємо decision-makers — тобто депутатів, членів парламенту чи мерів, які можуть дати тему, а потім послухати ідеї.
Тобто молодіжний парламент — це більше як дискусійний клуб?
Це більше як двіж. Тобто якщо я їду, наприклад, у Будапешт і повідомляю про це нашу групу в Facebook, то це означає, що мене 100% хтось захостить, ще двоє-троє вийдуть зі мною на каву і про щось розкажуть. Тобто Європейський молодіжний парламент — це велика спільнота людей зі спільними інтересами. Це можуть бути і лікарі, і філософи, фінансисти чи працівники лондонського метрополітену — тобто дуже різні люди, поєднані ідеєю єднання Європи.
Та і немає у нас мети бути парламентом як таким — натомість ми ставимо за мету бути освітою для людей. Для цього використовуємо тімбілдинг, дуже багато граємо — тобто використовуємо різні неформальні прийоми, щоб людина розкрилась і зрозуміла, що має можливість нормально виразити свою думку, що її слухатимуть і що це буде цікаво і доречно.
І що відбувається потім? Чи реалізовують плани?
Зараз ми дуже багато експериментуємо з формою, і на багатьох подіях справді виписуємо план дій, який учасники будуть виконувати після засідання. Приміром, Діанка з України зробить групу в Facebook, запросить туди свій клас — і вони будуть робити проект з прибирання річки. А Свен із Норвегії піде у свою міську раду та поговорить там з відповідальним за те чи інше. Ну і все в такому дусі.
Та як для людини, яка через все це проходила, для мене найбільшим продуктом є зміни, які відбуваються на рівні особистості. Припустимо, ти завжди думав, що геї — це щось дуже-дуже страшне і дивне, а тут оп — і зрозумів, що можеш бути відкритим до чогось нового.
Мабуть, на такі зустрічі здебільшого і приїжджають люди, які вже заздалегідь відкриті до нового і для яких ЛГБТ-спільноти — це не щось дивне. Хіба не так?
(Хитає головою.) Якось у нас була сесія у дуже маленькому українському містечку Харківської області. Ми якраз обговорювали ЛГБТ. У нашому комітеті була вчителька англійської, яка не дуже розуміла англійську, і хлопець, який на початку наче і пробував донести свою думку, а потім сказав: «Ви мені вибачте, але я не можу». Просто встав і вийшов.
І я розумію таке, і не засуджую. Трапляється насправді різне.
Тобто протягом року зустрічі проводять і в маленьких містах в інших країнах?
Так, такого дуже багато, і ми намагаємось працювати з людьми різних соціальних рівнів — заохочуємо до участі як приватні, так і звичайні школи.
На ваші конференції може прийти будь-хто чи вони є платними?
Молоді 16-23 років треба заповнити форму для участі. А ще є відкритий формат, коли ми маємо якісь дискусії в когось у гостях.
Велика конференція триває від 3 до 10 днів. І між тим щось цікаве трапляється щовечора — дискусії чи відкриті столи. Кожна країна має свій столик, куди привозить свою їжу і представляє щось про свою крану. І так навколо всі ходять і обмінюються інформацією.
На виборах у Європі все помітнішим стає поділ на людей з маленьких і великих міст, між молоддю та старшим поколінням. Їхні погляди стали аж надто різними, що призводить до драматичних політичних наслідків на кшталт Brexit.
Наскільки різною є молодь із великих та маленьких міст з тих 40 країн, де ти працюєш?
Різниця між молоддю з міст і містечок справді існує, але вона не така полярна. У центральних країнах Європи молодь має більше можливостей виїхати до великих міст — для них це не так дивно, дорого чи далеко. Зазвичай вони там мають і родичів, до яких можна приїхати, а тому і найвідкритіші.
А ось Вірменія і Грузія дуже подібні до нас. Проте ті, хто зазвичай приїжджає звідти до нас, відкритіші. Зрештою, всі наші конференції відбуваються переважно англійською. І це вже певний фільтр — щоб себе адекватно почувати, людина має розуміти англійську хоча б на рівні В1. І якщо хтось молодий з невеличкого міста вже знає мову на такому рівні, то це дуже і дуже круто.
Учасникам конференції від 14 до 23 років. А ось коли я співпрацювала з Корпусом Миру в Україні, то ми з ними робили багато таборів у маленьких містах для дітей. Для участі нічого особливого не вимагали — якщо хочеш, то приходь. І це була така ініціатива, що відкривала цим дітям світ, і що, мовляв, у ньому є американці, які трошки по-іншому говорять, і взагалі виглядають не так, як я, і ще до них можна доторкнутися! А ще дітки у тих таборах можуть просто на підлозі лежати — і все це нормально. Діти там відкриваються, як ті квіточки — ти тільки стоїш собі й думаєш (переходить на шепіт): «Чорт, як же це круто».
Чи проводила ти якісь конференції у рідній Донецькій області?
Так, було два табори від Корпусу Миру, а також одна конференція Європейського парламенту. А потім я вже не встигла.
Не встигла — це ти про війну?
Виходячи з того, що ми працюємо з іноземцями, це не є так безпечно для них. Корпус Миру просто не може проводити поблизу тих територій свої заходи — навіть у Харкові.
Проте часом я приїжджаю додому з друзями — не в Донецьк, я там не була вже давно, — а до бабусі поблизу Слов’янська. Туди я іноді їжджу з іноземцями. Ну і нічого — їм подобається. Але це треба бути відкритим до такого досвіду.
Чи змінилась донецька молодь в зв’язку з війною?
Мені здається, що люди стали відкритішими. Їм стало цікавим те, що не є українським, тобто інші культури. У містечках я бачу дуже багато невеличких ініціатив на кшталт англомовних клубів. Не володію всією інформацією, але у мене таке враження, що процес зараз відбувається активніше — не так, як колись. Тобто тобі більше не треба довго працювати над тим, щоб пояснити людям, чому щось є важливим і привабливим. Вони просто зацікавлені.
Ще одна велика проблема полягає в тому, що молодь не бере участі в політиці, не обирає своїх кандидатів, не ходить ні на вибори, ні на відкриті засідання
В Україні загалом з’явилось багато крутих ініціатив і людей, які роблять щось своє. Мені подобається, що багато українців починають усвідомлювати, що можуть бути підприємцями. Наприклад, один із моїх найкращих друзів жив у Литві, Португалії, чимало їздив по різних конференціях, а потім повернувся у свої Черкаси і координує там всякі зустрічі про те, як змінювати це місто. А ще пише книжки, організовує «Допомагай та подорожуй».
І це дуже круто, і він такий не один — останні п’ять років усе це шалено розвивається.
Як ти думаєш, що зараз цікавить молодь у світі? Що у них перше, а що — другорядне?
На мою думку, молоді знайти себе в політиці трішки важко — їм важко знайти тих, хто може їх репрезентувати. Якщо тобі 17-18, то політики для тебе, як з іншої планети. Вони не говорять твоєю мовою, вони не знають і не цікавляться тим, що турбує чи цікавить тебе, — вони просто з іншої планети. І це означає, що коли вони почнуть придумувати нову політику і через роки тебе це торкнеться, виникнуть непорозуміння.
Мені здається, що зрозуміти можна будь-який концепт, якщо розкласти його на частини і добре пояснити. Та політики і молодь розмовляють різними мовами.
Тобто їм бракує комунікації?
Так. Дуже крутим прикладом є Instagram Європейської комісії. Там молоді амбасадори розповідають онлайн про свій день. Ходять такі з телефоном: «Привіт, я з Литви. Вчусь в університеті, вивчаю соціологію і сьогодні ось йду по Європейській комісії… А зараз ми заглянемо сюди, а тут розмовляють про те, як треба лобіювати видавництво книжок… А що ти думаєш з цього приводу?»
Вважаю, що такий зв’язок важливо підтримувати як на рівні самопіару, так і на рівні інституцій. Кроки в цьому напрямку в Україні є. Як приклад — телеграм-канал Міністерства економічного розвитку.
Ще одна велика проблема полягає в тому, що молодь не бере участі в політиці, не обирає своїх кандидатів, не ходить ні на вибори, ні на відкриті засідання. І я це сприймаю як наслідок того, що їм це незрозуміло, а отже, важко і нецікаво.
Так відбувається у всіх країнах Ради Європи?
Так, вікова група 18-28 — це люди, які приходять голосувати найрідше.
У багатьох парламентах засідання є відкритими і ти можеш вільно прийти, сісти і послухати. Але молодь і туди не ходить. І наша теж — хіба що могилянці.
Поговорімо про твою освіту. Чому ти ще зі школи хотіла вчитись саме за кордоном?
Я вчилась у чотирьох різних школах. Розпочала зі звичайної районної, потім перейшла в приватну, дуже маленьку та елітну. Це був дуже добрий досвід — навіть попри те, що навколо були такі собі мажори. Згодом я вчилась у дуже складній, тобто вимогливій школі — якби я її закінчила, то знала би програму математики першого-другого курсу українських університетів. Ну а потім перейшла ще в одну школу. А змінювала їх за різних обставин — десь так було просто треба, а десь сама прийняла рішення.
Коли вчилась і думала, що буде далі, то в моїй голові чомусь завжди була картинка, що коли університет в Україні мені щось і дасть — то не знання, а папірець. Тому й уявляла, що замість навчання я займалася б якимось активізмом. Ось чомусь саме так я собі уявляла.
Тоді я вже дуже активно слухала курси Сoursera, читала книжки англійською, знаходила нових друзів і знайомих з різних країн, намагалася набиратися міжнародного досвіду. Тоді я вже трошки волонтерила з Корпусом Миру і думала — і як це вони приїхали на два роки в Україну щось робити, та навіть майже за безплатно. Мені дуже хотілося відчути на собі, як це — вчитися там.
Так і сталось — вчилася в американсько-канадському університеті в Литві. Там навчали в стилі liberal arts. Тобто вивчала психологію і комунікації, але разом із тим ще трошки логіки, математики, культурології та багато іншого.
І разом із тим ще вчилась у Львові в Інституті лідерства й управління УКУ. Звідки з’явилось таке бажання?
Коли я отримала візу в Литву, то відчувала, що не хочу їхати. Тоді вже придумала собі якісь соціальні штуки, які робитиму після закінчення школи. Вже знала, чим хотіла б займатися вдома, у мене вже були деякі контакти. Проте мені дали стипендію в Литву — і я поїхала.
Коли почалась війна, то в мене знову виник дуже сильний потяг — я хочу і мушу щось зробити. Точно знала, що хотіла працювати саме з неприбутковими громадськими організаціями: відчуття того, що працюєш з якоюсь соціально ціннісною метою, для мене є набагато важливішим за прибуток.
Кажуть, що на той час я була наймолодшою випускницею ІЛУ УКУ — мені було 18.
Чому ти навчилася в ІЛУ?
Це був дуже класний досвід навчання — напевне, навіть впливовіший за досвід у Литві. По-перше, через групу — вона була ну дуже різна. Приміром, зі мною вчилась виконавчий директор дуже великої громадської організації з великим бюджетом, що займається неймовірною справою. А ще там були два дядечка, які працювали з молоддю над проектом вуличного футболу. Дуже прості чуваки з вулиць Львова. І коли ти з ними та багатьма іншими неймовірними людьми з різних міст України сидиш в одній кімнаті — це дуже сильно.
Це був дуже класний досвід навчання — напевне, навіть впливовіший за досвід у Литві. По-перше, через групу — вона була ну дуже різна
По-друге, було круто, що під час навчання я вже працювала з Європейським молодіжним парламентом — була в управлінні українського комітету. І тоді все було для мене прикладним: тільки щось чула — відразу й застосовувала.
Ну а зараз я ще працюю тренером і часто використовую це в плануванні та реалізації тренінгів для інших людей.
Про що саме твої тренінги?
Це радше як хобі. Це не психологічні тренінги, а радше навичкові: про динаміку груп, методи навчання, як планувати роботу в групі тощо. Зустрічаюсь із представниками бізнесу, консультантами, молоддю. Наприклад, нещодавно проводила тренінг українським вчителям.
Ще під час роботи з Корпусом Миру я почала розробляти уроки для дітей. Мені це дуже подобалось, і я ішла все далі й далі: долучилась до общини тренерів Європи, пройшла кілька тренінгів — і через півроку в Бельгії вже сама робитиму тренінг про те, як бути добрим тренером.
Мені дуже подобається давати освіту, я вважаю це своїм хистом. Для мене тренінг — це такий короткий доступний крок до своєї цілі. За дві-чотири години можна допомогти людині розібратись у якійсь темі, надихнути її чи подумати разом про те, що для неї є важливим і буде в пригоді у подальшому.
Поспілкувавшись із українськими вчителями, який ти зробила висновок — які в нас перспективи змінити систему освіти?
Думаю, що перспективи є завжди, адже все йде від людей. Є дуже багато класних вчителів, які мотивовані, проводять вебінари, ходять на GoCamps (пришкільні табори за участі волонтерів зі всього світу, — TU), хочуть щось робити англійською — і все це дуже круто.
Мені здається, що змін немає тоді, коли ти став і далі не можеш ні у що вірити. Але якщо приходить якийсь маленький вогник і починає всіх запалювати, то починається щось нове. Стара енергія входить у нове русло — і все раз за разом змінюється.
Як тебе сприймають в Україні старші люди, для яких ти проводиш тренінги? З мого досвіду, це покоління, а особливо вчительство, не надто привітно сприймає молодь, яка їх повчає.
Так-так, є таке. Але я використовую свій вік як візитівку — це дуже сильно ламає стереотипи. Особливо якщо кажу це не відразу, а трошки після — бо зазвичай думають, що мені 27, хоча тренінгами я займалась ще в 17.
Зазвичай усе так: я приходжу, роблю те, що мені треба, і наприкінці, якщо спитають, то можу назвати свій вік. А іноді роблю це в інший спосіб. Зазвичай це так їх запалює! Це класно — бути якимось іншим. Вважаю, що коли в колективі є проблема, то один із методів — звертати на це увагу, розпаковувати цей конфлікт, адже за ним стоїть щось важливе: він з’явився там не просто так.
Це і є шанс вивчити щось нове. І для мене також: щоб зрозуміти, де я була неправа, і зрозуміти якесь своє упередження, треба з ним зіштовхнутись. На тренінгу треба вміти щось показати — і бути кимось також.
Які труднощі у тебе виникають при організації людей зі 40 країн? Влітку я їздила до Грузії, і крім українців, там були ще журналісти з Азербайджану. Вони завжди скрізь запізнювались, спокійно могли вийти в магазин, коли всі вже стояли на місці, — було нестерпно чекати їх подекуди до півгодини. І якось наш грузин-провідник пояснив мені — мовляв, не варто злитись, у людей з нашого регіону завжди так, і ми вже звикли.
(Сміється.) Коли організовуєш 40 країн, це і справді буває дуже смішно.
Ось у програмі може бути написано: зустрічаємось о 9.45, маємо трансфер. О 9.40 стоятимуть люди з Німеччини, Австрії, Норвегії, Данії. О 9.45 вони вже будуть перепитувати — ну що там? І тут уже буде підбігати хтось з Польщі, Литви і Латвії. Ну а згодом вже Азербайджан, Грузія, Сербія, Італія…
Класно, що ми маємо і локальних організаторів: вони організовують учасників під себе, і в кожного з них свій стиль. І коли ти їдеш, наприклад, в Ірландію, то очікуєш одного, а коли в Грузію — іншого. Це не свідчить про те, що десь ліпше, а десь — гірше. Просто різні стилі.
Під країну треба підлаштовуватись. Ти не можеш прийти до потенційного спонсора в Англії так, як би ти це зробила в Україні. Тобто якщо в нас ти написав лист, а через день ще один, тобі все ще можуть не відповісти, а для Англії це вже буде досить неввічливо. Там свій окремий підхід.
Описуючи себе напередодні інтерв’ю, ти сказала, що раз у два тижні стрибаєш у літак та летиш у 40 країн втілювати проекти з неформальної освіти. Що слід розуміти під цим поняттям?
Формальна освіта — це школа, інститути, які, так би мовити, легалізовані державою. А неформальна — це все те, що поза школою. Тренінги, гуртки тощо. Наші конференції — це теж неформальна освіта. Тобто ми не школа, а щось екстра.
За результатами наших зібрань учасники отримують сертифікат про те, що вони там були і щось зробили. І не тільки це — досить часто вони також отримають від свого лідера рекомендацію — такий собі фідбек. Мовляв, дуже дякую за участь, ось це ти дуже гарно зробила, а ось над цим треба ще попрацювати. Це допомагає людям зростати.
Це така собі холістична освіта. Ціль нашого парламенту не в тому, щоб наші делегати ідеально знали пункти певної декларації. Ми радше хочемо, щоб вони вміли презентувати свою думку, працювати в команді, спокійно почуватися під час промови перед аудиторією у 500 людей, окремі з яких міжнародно важливі. Неформальна освіта направлена на саморозвиток.
Судячи з твоєї історії, у тебе неформальна освіта передувала вищій. Що тобі дала одна й інша і яка є важливішою?
Неформальна освіта нереально важлива. А формальна — дуже повільна. Формальна освіта — це машина. Для неї потрібно більше часу, щоб переналаштуватись, якщо стається якась зміна — наприклад, на ринку праці.
Ось зараз ми бачимо, що ІТ-працівники стають усе затребуванішими. Ринок потребує людей, які вміють зробити свій веб-сайт. Коли я вчилась у школі шість років тому, то натрапити на викладача, який би пояснив тобі основи створення сайту, було майже нереальним. Хоча вже тоді можна було зрозуміти, що в цьому буде потреба.
Неформальна освіта не завжди ставить перед собою завдання дати щось практичне — вона завжди має радше соціальний позив
Неформальна освіта не завжди ставить перед собою завдання дати щось практичне — вона завжди має радше соціальний позив. І від того може надати тобі ті навички, які формальна освіта на даному етапі не здатна. Наприклад, ти вчишся, як правильно написати промову. У нашому випадку це не виглядає так, що хтось прийшов, провів тренінг — мовляв, вставте ось ці п’ять слів у свою промову — і вона буде супер. Ні, ти просто вчишся через те, що пробуєш. Ось тобі щось вдалося, а щось ні.
Одного разу я була на конференції — а тоді вже паралельно вчилась в університеті на курсі психології — і в мене було завдання зробити психологічне дослідження на вільну тему. Я не знала, на яку, дуже довго мучилась. І ось прийшов час виходити з промовою — тобто зробити те, що я вже робила багато разів, і де мені треба було відповісти на критичні питання. І ось я встаю з мікрофоном і кажу: «Дякую вам за ваші питання. Вони, звичайно, були дуже добрі, але я бачу, що ви не сильно підготувались». Щось на кшталт такого я сказала — і мене відрубало. І на мене всі так дивляться, а я нічого не можу сказати. Люди, які мене фасилітували, так тихенько сказали: «…Добре, дуже вам дякую, можете сісти».
Ось так я з провалом сідаю і починаю думати, чому так сталось. Так я і придумала собі психологічне дослідження — сиділа і спостерігала за тим, хто, якої статі, віку, як та скільки разів збився у своїх промовах. З точки зору правильності психологічного дослідження це був дитсадок. І певною мірою це дослідження я і провалила — та як би там не було, це було моє перше дослідження на практиці.
Отже, неформальна освіта — це щось таке, що хоч і не навчить тебе робити веб-сайт, але дасть практичні, радше м’які, навички чи наштовхне в правильному напрямку, де ці навички можна здобути.
Так, більш-менш так і є. Це дискусійна тема, але я загалом згодна з таким твердженням.
Яка різниця між неформальною освітою в Україні та інших країнах Ради Європи?
Загалом вони подібні, проте в Україні неформальна освіта не є настільки розвиненою.
Волонтерство — це теж неформальна освіта. І сказати в Україні після випуску зі школи, що замість цього року піти до університету я поїду в село і буду вчити дітей англійської, — це привілей. Тобто те, що не є доступним для багатьох людей. Українці не зрозуміють такого. Мовляв, а навіщо це тобі? А що тобі це дасть? А нащо тобі це село?
Так, українці здебільшого сфокусовані на успіх. Чи так це в інших країнах?
Саме так, тут одразу почнуть казати — ага, пішла у волонтерство, отже, не досить розумна, не змогла вступити до університету… У Німеччині це працює по-іншому.
Наприклад, у нашому офісі в Берліні ми маємо трьох німецьких волонтерів, які саме закінчили школу. Вони відвели собі рік на волонтерство в організації і тим самим здобувають досвід праці в офісі, роблять щось соціально важливе та приходять до розуміння того, що хочуть вчити. А наступного року вступатимуть до університету зі знанням того, що саме їм там потрібно.
Наприклад, якось у нас волонтерила дівчинка, яка на початку говорила, що збирається вчити історію, а наприкінці вирішила вступати на мікробіологію. Так вона не втратила рік або два на переосмислення своїх бажань.
Тим не менш, подібне не надто поширене в європейських країнах. Я помітила, що таким шляхом переважно ідуть люди з заможних сімей.
Ну а якщо казати про такі країни, як Грузія та Вірменія, то там все дуже нагадує нашу ситуацію. Сербія — це як Україна + Італія. Тобто якщо твоя дитина чогось не хоче і не вчиться, то ти ніколи не будеш випроваджувати її з дому. Мовляв, ну й не треба. Для тих країн волонтерство після школи — це справді трошки дивно.
Ким ти себе сьогодні відчуваєш — українкою чи такою собі глобальною громадянкою?
Останнє, так. (Киває головою.) Адже я емігрувала, коли мені було 16. Тобто коли я повертаюсь в Україну, то у мене є відчуття того, що я українка, але я не відчуваю себе українкою з України.
Це не пов’язано зі ситуацією в Донецьку, просто я не живу в Україні вже досить довго. Ось приїжджаю сюди і вже не відчуваю, що є дороге, а що ні. Наприклад, бачу сир за 90 гривень і думаю — це ж дуже-дуже дорого, бо раніше — тобто тоді, коли я жила в Україні, — він коштував 30.
Чи цікавиться іноземна молодь Україною? Чи є в них якісь стереотипи про українців?
Я і справді виконую тут трошки просвітницьку роботу — особливо після того, коли всі дізнаються, звідки я родом. Найчастіше розпитують в зв’язку з якимись політичними подіями, радяться, що читати.
Ось знаєш фільм «Everything is illuminated»? (У сюжеті йдеться про єврейського хлопця, який приїжджає зі США в Україну, щоб знайти жінку, яка врятувала його дідуся від смерті в роки Другої світової, —TU) Цей фільм такий, з настроєм. І це саме так, як я сприймаю Україну, — вона зі своїм характером, не для всіх.
Тобто якщо ти виріс у Празі чи Дубліні та приїхав хай навіть не в Київ — бо він зараз має такий собі берлінський вайб, а в Луцьк, то для тебе все буде дивним. А що це таке? А як можуть бути такі дороги? А чому бабусі завжди сидять на вулиці? Але якщо ти хоч трохи готовий до такого колориту, то все буде файно.
Я, наприклад, саме за це дуже сильно люблю Балкани. Там усе так, як є. І Україна теж має свій смак, і мені дуже подобається, що ми намагаємось позбутися пластику, щось прибрати, запозичити чийсь досвід. А не подобається мені те, як у нас зараз ставляться до радянських побудов. Вважаю, що всі вони мають свою цінність.
Вони там не просто так — я не вважаю, що їх правильно зносити. Так само, як і переробляти станції метро, бо вони мають асоціацію з СРСР. Ми ж теж маємо цю асоціацію. Це саме те, що цікаве людям, які до нас приїжджають. Вони не очікують побачити інший Берлін — вони хочуть побачити Київ чи Одесу.
Чи є щось таке, що іноземна молодь питає про Україну насамперед? Або запитання, які дивують в першу чергу тебе?
Сказала б, що зараз людям загалом не цікава Україна. Так само, як і мені не цікава Сирія. І це ознака того, яким світ є зараз. Просто так є: для звичайної людини має більшу цінність те, що в голові чи Instagram. Тобто якщо людина чогось раніше не читала про Україну або не прочитала якоїсь конкретної новини, то мої розповіді їй будуть просто нецікавими.
Які в тебе плани на майбутнє? Чи маєш персональну стратегію розвитку?
(Сміється.) Зараз я саме розробила серію тренінгів про те, як можна більше зрозуміти себе і напрямки, у яких хочеш рухатись найближчі п’ять років. Тобто від чогось дуже маленького і до великого.
Але саме в мене такого чіткого плану немає. Дуже люблю Україну, досить часто сюди їжджу та планую повертатись. Хочу робити тут якісь освітні, соціальні проекти. Можливо, запровадити якийсь освітній консалтинг, допомагати вчителям отримати якісь нові навички, розробляти нові методи роботи з молоддю тощо. А де саме я буду жити… (Знизує плечима).
Тим не менш, ти вже знайшла свою нішу. Сьогодні ж глобальна тенденція — змінювати професію впродовж усього життя. Проте найчастіше молодь зі старту не знає, ким хоче бути. Дай молодим українцям п’ять порад про те, як знайти себе.
По-перше, щось робіть. Сидіти на стільці та думати, мовляв, «може, я хочу оте, а може, оце» — не є продуктивно і нічим особливо не допомагає. Добре окреслити собі п’ять професій чи хобі, але не треба обдумувати їх всіх надто довго.
По-друге, говорити з людьми. Коли я хотіла вчитися в різних університетах, то робила дуже і дуже просту штуку, яка, напевне, не є такою простою для інших людей. Я просто знаходила на Facebook людей, які вчились там, де хотілось мені, та ставила дуже багато питань. А яке у вас життя? А скільки що коштує? А що там можна робити ввечері? А які перспективи? А які професори? А хто подобається, а хто ні? А як туди вступати? Звичайно, були такі, що зовсім не відповідали. Хтось писав, що не має часу. А хтось зі мною розмовляв — навіть через Skype, а хтось навіть став моїм другом.
Тобто якщо ти хочеш знайти собі професію і поспілкуєшся з тими, хто займається тим, чим і ти хочеш, в тебе відразу з’явиться багато інсайдів і стане потроху зрозуміло, чи має це щось спільне з тією картинкою, яку ти собі малював. А якщо ти поговориш з п’ятьма людьми, які займаються цією професією на різних рівнях, то перш ніж ступити на цю дорогу, в тебе буде ще ширша картинка.
По-третє, водночас спілкуватися з дуже різними людьми — навіть такими, що здаються дуже далекими від тебе за цінностями. Це дає щось нове, а також розуміння того, що тобі справді близьке, а що ні, і куди тобі цікаво дивитись, а куди ні.
По-четверте, запитувати у людей, які надихають тебе, що чи хто надихає їх. Наприклад, хто був улюбленим автором твого улюбленого автора. Це допомагає розвиватись і, можливо, виходити на якусь наступну дорогу.
І по-п’яте, сприймати світ із відкритим серцем.
Фото — Артур Яценко.
