Валіза на міцних коліщатах

Віра. Зайва

«Даём тебе месяц и возвращайся. Такие красивые нам тут нужны». Допити ФСБ і досі переслідували Віру. Пригадувала, як двоє молодиків копирсалися в її телефоні. Задовго до поїздки вона його ретельно вичистила: видалила профілі, власні тексти про війну, навіть збережений колись вірш Симоненка.

Готуючись у дорогу, дівчина вживала заспокійливі й часто подумки повторювала легенду: вона нічого не тямить у політиці, їде провідати хвору сестру.

У неї й справді питали про політичні погляди, погрожували детектором брехні, допитувалися, звідки гроші на дорогу. «Знаешь, что там сделают, когда узнают, откуда ты? Может, артиллерию направим тебе во Львов, чтоб было пострашнее?».

Про сім’ю їй не доводилося ані брехати, ані вигадувати: коли війна охопила схід, мати водила дев’ятирічну Віру на мітинги сепаратистів і на псевдореферендум, де сама голосувала за «ЛНР». Удома телевізор лякав третьокласницю «укронацистами» та «бездушними азовцями». Так її Луганськ — окупували.

Їжа з полиць зникала. Прилітало. Коли вибухова хвиля винесла у квартирі вікна, родина Віри, що раніше відмовилася виїхати на підконтрольну Україні територію, заклеїла їх плівкою і рушила у Ростовську область. Російський телевізор обіцяв багато, але нічого не дав. Мати трохи працювала на фермі — збирала полуницю, а тоді родина повернулася у Луганськ.

Віра пам’ятала з уроків музики пісню «Пташечка під віконечком» і часом наспівувала її. «Будешь такое петь, когда украинцы перестанут в нас стрелять», — відрізала мати.

Українська мова зникала разом із підручниками. Замість неї з’явилася «История отечества» й розділ про «Великую отечественную». У 15 років Віра отримала паспорт «ЛНР» і завчила гімн: «С нами сила людей, с нами бог».

Ще неповнолітня, вона вже сумнівалася у батьківському виборі.

Нині Віра намагається зрозуміти маму — їй її шкода. Пригадує, колись мама відкидала систему — її навіть вигнали з комсомолу за позашлюбні стосунки.

Віра ж не знала, ким вона є: змалювати обриси що української, що російської ідентичності їй не вдавалося. Там — не чекають. Тут — не своя. Хлопець старшої сестри порадив: «Шукай і читай». Сестра вже виношувала план утечі, але розуміла: вголос говорити про таке — небезпечно. 

Напередодні повноліття Віра наважилася поговорити з батьком про український паспорт — він відмовив. Був 2021 рік. Саме тоді її старшій сестрі з хлопцем вдалося з другої спроби вирватися з Луганська до Дніпра. 

Коли у 2022-му Росія вдерлася в Україну вже відкрито, мати зловтішалася: «Мы сидели в подвалах, теперь пусть они». Хоч під ударом опинилася й старша донька у Дніпрі. Віра зачинялася у кімнаті й плакала. А мати шантажувала: «Хочешь — едь. Ты больше не моя дочь. Нам предатели не нужны. Про тебя статью напишут».

З великою війною прибічники так званої республіки відкинули ідею самостійництва і все казали: от-от — і будемо з Росією. Уже влітку 2023-го Віру викликали в директорат факультету психології, де вчилася, й дали зрозуміти — мусить скласти присягу й отримати російський паспорт. «Тоді я відчула, що це більше не мій дім».

Після зимової сесії покинула навчання й влаштувалася касиркою в супермаркеті: вирішила зібрати гроші на дорогу і на міцну валізу на коліщатах. За кілька місяців продавчиня на ринку, нічого не питаючи, віддала дівчині нову валізу і побажала успіху. Українською.

Аліна. Під ковпаком

17-річна Аліна вирішила: вона вибереться з окупованого Алчевська. Їй пощастило — батько працював у Польщі й за кілька днів до повномасштабного вторгнення приїхав до Харкова, де встиг зробити доньці український паспорт. Пізніше саме батьки найактивніше відраджували її від утечі.

Щоб виїхати, потрібні гроші — не менш як 25 тисяч гривень. Дівчина перерахувала заощадження, які надсилав тато з Польщі, й засмутилася — цього явно не досить. Влаштувалася баристкою. Заварюючи каву, боролася з тривожністю.

Аліна їхала не сама — з коханою. Вони познайомилися на курсах англійської за рік до втечі й зблизилися. Разом придумали маршрут — через водяну дамбу на Харківщині. Знали, що іншим утікачам вдавалося проїхати там навіть попри обстріли. Вдалося це і їм. Через кілька днів, у вересні 2022-го, перехід закрили.

Це вже не перша втеча. Уперше дівчина виїхала, щойно на сході почалася війна. Тоді мама відправила дев’ятирічну Аліну до літнього табору для багатодітних родин під Одесою. Згодом приїхала і сама — з шестирічною донькою та трирічним сином, що мав рідкісну хворобу суглобів. У тому селі на Одещині Аліна пішла в четвертий клас — ці кілька місяців виявились останніми, коли вона вчилася в українській школі.

Але того ж року мама повезла дітей назад до Алчевська. Місто, яке Аліна любила, тепер зустріло її блокпостами, комендантською годиною і порожніми класами — друзі роз’їхалися: хто за кордон, хто в Росію. Улюблена вчителька української мови не витерпіла тиску і зрештою почала викладати російську.

Алінин батько мав невеликий бізнес — торгував дитячими іграшками та одягом. Але люди довкола біднішали, і м’які зайці з ляльками перетворились на розкіш. Родина, яка щороку їздила на море, тепер дозволяла собі шоколадку лише на свята. Їжу брали з гуманітарної допомоги, воду — в церкві, вдома часто вимикали світло. А на почесній грамоті наприкінці навчального року український герб заклеїли наклейкою зі «Смішариком».

Батьки не говорили про політику — принаймні не при дітях. Ніхто не вживав слова «окупація», хоч тато бурчав на «республіканців». Мама трималася показової пацифістської позиції.

«Думаю, вона просто намагалася нас вберегти і тому мовчала», — каже Аліна.

Вдруге вона виїхала на підконтрольну Україні територію у 2019-му: батько відвіз її до старшої доньки в Полтаву. Дорогою лаяв сепаратистів і хвалив «дороги Зеленського».

Дівчині здається, що з усієї родини лише вона відчувала потребу боротися. Щось бунтівне відчувала у собі змалку: вішала жовто-блакитні стрічки, могла тихцем наспівати гімн України чи «Щедрика», минаючи російських військових. Усвідомлювала ризики, але відповідала викликом. «Я хотіла показати, що не боюся», — згадує.

У 2020 році Аліна познайомилася з майбутньою дівчиною. Її коло спілкування змінювалося, і вона зрозуміла: близькі їй погляди — прийняття ЛГБТ-спільноти, європейські цінності, відкритість — часто йдуть поруч із проукраїнською позицією.

Навесні 2022-го, коли в адміністрації запитали, чому не хоче робити російський паспорт, Аліна випалила: «Він мені не потрібен. Скоро тут буде Україна!».

Українську мову й гімн вчила нишком через ютуб і зусиллям волі перейшла на неї у соцмережах після початку повномасштабної війни.

Втретє Аліна виїхала до Харкова вже у лютому 2022-го. Там разом із батьком оформила український паспорт. Тоді ж купила собі ілюстровану книжку Сильвії Плат «Під скляним ковпаком», парфуми, підручники для ЗНО та акрилові фарби. Але книжка Плат так і лишилася на полиці в окупованому Алчевську.

Іван. Пастка

Дідусь Івана — священник та марафонець — виїхав, щойно почалася війна на сході. Він не хотів лишатися в окупації й боявся переслідувань. Батьки хлопця відтоді вдавали, ніби дідуся не існує. Іванові тоді щойно виповнилося сім.

У дванадцять хлопець познайомився в соцмережі з трьома підлітками з Дніпра. Саме від них уперше почув, що живе в окупації і що в усьому винна Росія. Відтоді почалась його внутрішня трансформація.

У дев’ятому класі батьки відвезли Івана в Московську область, щоб він отримав там атестат — документа «ЛНР» не визнавали навіть у Росії. Улітку 2022 року родина повернулася до Луганська — Іван відмовлявся далі навчатися у Росії і потайки сподівався, що з Луганська матиме більше шансів опинитись у вільній Україні. 

План утечі Іван тримав у таємниці — не сказав навіть батькам. Лише попросив зробити йому закордонний паспорт: мовляв, дуже хоче зустріти 18 років у Грузії. Насправді ж мріяв потрапити до Дніпра, зустріти друзів і знайти напівзабутого дідуся. Він розумів: виїхати треба до призовного віку, інакше пастка зачиниться  назавжди. Батько, знаючи синові погляди, часто за чаркою садив його перед собою на довгі години тирад, у яких погрожував українцям.

Іван звернувся до українського омбудсмена й попросив допомоги — видати йому «білий» паспорт, який дозволив би в’їхати в Україну через Європу чи Білорусь.

Але саме тоді припинив роботу єдиний зелений коридор на Сумщині. Хлопець чекав новин, поміж навчанням продавав каву на ринку — відкладав гроші на втечу і самостійне життя.

Виїхати наважився в останній день сімнадцятиріччя — 11 січня 2025 року, попри підозру родички, яка лякала батьків можливою втечею сина. Зрештою ті випустили Івана тільки в Ростов — святкувати повноліття. Вже там він купив квиток до Москви, а зворотний до Луганська викинув. Далі був потяг до Мінська й перемовини з українським посольством у Білорусі. Наступна зупинка — вимріяна Україна. Хлопець мав на руках чотири паспорти і великі сподівання. Дивувався, вперше побачивши український прапор і машини «Тесла».

Першим ділом поїхав до друзів у Дніпро, далі — до дідуся.

Кожен. Майбутнє

Віра живе у Львові на Східній вулиці, Аліна — на Донецькій. «Часто люди не розуміють, як це — не мати куди повернутися», — каже Віра. Всі троє утікачів нині потребують найпростішого — документів, адміністративного статусу, роботи, стабільного доходу. Усі троє мріють про освіту. Але перед тим як дозволити собі мріяти, кожен запитує: «Чи практична ця мрія?».

У світі звужених горизонтів очі Аліни загоряються, коли чує про людей, що навчаються у Гарварді або Кембриджі. Але для себе таку можливість вона вважає нереальною. Дівчина малює, позує художникам, тягнеться до творчості. Вона працює флористкою у «Сільпо» і мріє про власну флористичну крамницю на колесах.

Іван, який змалечку хотів стати поліцейським, приєднався до організації Save Ukraine, де тепер допомагає знаходити й повертати дітей з окупації. Українське МЗС також залучило хлопця до дипломатичної місії в Перу та Мексиці, аби його приклад заохотив партнерів з-за океану сприяти поверненню українських дітей. 

Іван вчиться у Києво-Могилянській академії та колекціонує монети. Його перша колекція залишилась в окупації — через кордон заборонено вивозити старовинні речі. Тож він починає збирати нову і водночас відкриває для себе Україну. Уже побував у Дніпрі, Львові й Карпатах. 

Віра нарешті отримала паспорт. З гіркою іронією згадує, як у Державній міграційній службі працівниця питала, чому вона отримує перший паспорт у дев’ятнадцять років, і радила повернутися до Луганська, щоб оформити його там. Віра пригадує, як суддя на другому засіданні щодо підтвердження її особи (на перше не прийшов представник ДМС) просив її знову переказати історію. На її іронічне «Ще раз?» суддя суворо відповів: «Віро, прошу ставитися до цього серйозно».

Для Віри це справді серйозно: вона понад рік не може офіційно працевлаштуватися, зареєструватися на місці мешкання, отримати ідентифікаційний код і статус внутрішньо переміщеної особи.

Віра теж хоче навчатися — на біології чи психології, а ще мріє пройти вишкіл бойової медикині й отримати сертифікат від «Госпітальєрів». І ще трохи мріє  — про стабільність. «Я завжди відкладала життя на потім. Думала: виїду — і нарешті зрозумію, чого хочу. Але приїхала і… які в мене можуть бути бажання, окрім того, щоб війна закінчилась?».

Текст створено за підтримки європейської журналістської мережі n-ost.