img

Василь Кметь: «Бібліотека — це стратегічна зброя, яка нічим не гірша за військову»

20.04.2017 Інна Березніцька

Коли ми говоримо про бібліотеку, то в нашій уяві часто вимальовується доволі стандартна картина: великі приміщення, довжелезні стелажі книжок, що вкриті пилом, багато світла і мало читачів. Для багатьох із нас бібліотеки асоціюються із чимось архаїчним і є продуктами минулого, які дбають про минуле.

Але у всьому світі книгозбірні отримують нове дихання й перероджуються у «треті місця»: надсучасні приміщення із модерним дизайном й різноманітними варіантами для проведення вільного часу — від читання книжок до створення 3D-моделей у місцевих мейкерспейсах чи інтерактивних лекцій у коворкінгах. Бібліотеки стають особливими просторами для людей, які навчаються впродовж всього життя.

Ми поспілкувалися з Василем Кметем, директором Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка, про те, якою повинна бути сучасна бібліотека, як це — працювати серед тисяч стародруків та чому паперова книжка ніколи не зникне.

 

Як ви стали тим, ким є зараз?

Мені здається, що я завжди таким був. Скільки себе пам’ятаю, завжди носився з книжками, любив музику, філософію, історію і дуже багато читати. Коли навчався у школі, то довго вагався, ким бути. Настільки любив музику, що у якийсь період думав, що буду скрипалем. Навіть додатково впродовж року навчався у музичній школі після закінчення. Це, щоправда, було уже після того, як я передумав бути біологом, фізиком, хіміком чи географом. Та у мені переміг історик. (Усміхається)

Навчався на історичному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка, пізніше — в Університеті Марії Кюрі-Склодовської на гуманітарному. У Польщі мав змогу поглибити свої знання з латини, краще ознайомитися з класиками світової літератури, історіографії. Згодом продовжив навчання на заочному відділенні Львівської духовної академії Української православної Церкви Київського патріархату.

Скільки себе пам’ятаю, завжди носився з книжками, любив музику, філософію, історію і дуже багато читати

У Любліні вчився на спеціалізації архівознавство. І коли повернувся в Україну, то відразу отримав пропозицію працювати у Центральному державному історичному архіві України у Львові. Тоді посаду у відділі давніх актів запропонував нині покійний професор Орест Мацюк, єдиний в Україні філігранолог. Так я став архівістом.

IMG_1522

Робота в архіві була досить цікавим випробовуванням мого покликання. Я мав змогу побачити різні типи документів і доторкнутися до історії в реаліях. Це особливе відчуття, коли ти працюєш у сховищі, у монастирських мурах на Соборній, і намагаєшся пізнати важелі часу. В архіві було зовсім інше відчуття історії, мені здавалося, що її там краще можна зрозуміти і навчитися по-іншому дивитися на сучасність.

Пізніше працював на кафедрі давньої історії України та спеціальних історичних дисциплін (тепер — давньої історії України та архівознавства) Львівського університету, де пройшов щаблі від асистента до доцента і захистив кандидатську дисертацію. Але у 2007 році отримав пропозицію від ректора про призначення на посаду директора бібліотеки Львівського університету. Спочатку я не погоджувався, бо мав острах — це робота не просто з архівами чи книгами, а й відповідальність за своїх працівників, господарську роботу тощо.

Бібліотека — це не просто будинок чи відділення, а насамперед люди, соціум, простір

Та коли прийшов працювати в одну з найстаріших бібліотек країни, то почав розуміти, що бібліотека — це не просто будинок чи відділення, а насамперед люди, соціум, простір. Тоді з колективом ми почали обговорювати стратегічні цілі, виокремлювати пріоритети, перспективи, зрештою — шукати зовнішніх партнерів, створювати разом. Так виник наш електронний проект — «Acta Diurna», так реалізуємо наші науково-реставраційні, дослідницькі, видавничі проекти.

Хто найбільше вплинув на ваш вибір?

Батьки, родина, Церква. У мене було «радянське» дитинство. Це був такий час, коли сприйняття певних категорій життя визначалося двома факторами: вихованням суспільним та вихованням родинним.

Те, що я казав, ніби народився з книжкою, так само можу сказати, що виріс у церковному вівтарі. Мій батько — син січового стрільця, православний церковно- і священнослужитель, усе життя прослужив дяком, згодом дияконом-псаломником. У 1948 році отримав благословення співати у своїй першій парафії та все своє життя присвятив служінню Церкві.

У церковній традиції виростали і ми з сестрою. Пригадую, що найбільше я боявся маленьким того, щоби батьки у неділю мене не «пожаліли» і не залишили удома.

Тато служив у церкві, але у Львові тривалий час «неофіційно», бо не можна було, і через це ми не могли отримати квартири. Офіційно ж батько був звичайним працівником у державній установі — госпіталі інвалідів Великої Вітчизняної війни. Але навіть коли там не працював, то влаштовувався на інші схожі роботи, аби я міг узяти довідку в школу.

IMG_6736

Моя вже покійна мати була людиною дуже цікавою, духовною і цілеспрямованою. Вона народилася в селі Жогатин Перемишльського повіту. Дід бачив її лише немовлятком, оскільки був активним організатором Національної самооборони і загинув у бою на початку 1946 року. А сам рекомендував бабусі переселятися в Україну, рятуватися ще до акції «Вісла». Про обох дідів — січового стрільця та діяча Самооборони — я пишу есе і планую видати окремим виданням.

Коли родину переселили сюди, вона розпорошилася по всій Україні — Тернопільщина, Дрогобиччина, Дніпропетровщина. Це був дуже важкий період. Через загрозу переслідувань з боку НКВС моя бабуся записала маму на сестру. І моя мама зростала на Дніпропетровщині. Мамі було чотири роки, і бабуся думала, що мама цього не пам’ятає, але це було не так. Вона пам’ятала і відчувала сильну образу, що її залишили на тітку. Пізніше, коли була така можливість, бабуся забрала маму до себе на Дрогобиччину. І мама вже з шістнадцяти років працювала, приписавши у паспорт два роки.

В родині завжди шанували працю і навчання. Постійно присутніми в нашій родині були відчуття історії, пошана до досвіду, пам’ять про тих, кого вже з нами не було. Про щось говорили більше, про щось менше,чогось уникали, але постійний зв’язок із минулим я відчував завжди. Можливо, саме через це я так комфортно почуваюся серед книжок, у бібліотеці.

Скільки часу ви проводите у бібліотеці?

Я майже завжди тут. Цьому, звісно, сприяє і той факт, що моя дружина працює у бібліотеці. (Усміхається)

Як це: бути серед такої кількості стародруків?

Дуже відповідально. Коли ти вперше потрапляєш у таке середовище, то відчуваєш романтичне захоплення, захват. Але з часом усвідомлюєш, наскільки це велика відповідальність: не просто зберегти, а ще й переосмислювати, актуалізувати таку кількість інформації.

Бібліотеки формувалися у різних традиціях і контекстах — як церковні, монастирські, так і університетські. У середньовіччі бібліотека була просто місцем, нехай і сакралізованим, де можна було зберігати книги. Тепер бібліотека змінює свій статус.

IMG_5306

IMG_5773

IMG_5289

Бібліотека — елемент і частина публічного простору, місце діалогу. Це надзвичайно важливий простір, де, за термінологією Аляйди Ассман, поняття пам’яті як накопичення «ars» трансформується в поняття пам’яті як «vis», пам’яті-спогаду, який і формує наші уявлення про минуле, сучасність і майбутнє. Філософія накопичення має свій сенс в умовах інформаційного суспільства. Але просто зберігати інформацію сенсу немає. Мусить бути активне її опрацювання.

Я розумію, що наша бібліотечна команда має зацікавити суспільство. Тому проводимо багато акцій, створюємо усі умови.

Як саме і чим мотивуєте читачів?

Постійно чую фразу, що кожне покоління все менше читає. Для мене ця теза — стимул і свого роду провокація. Як перевірити, чи направду українці не хочуть читати? Чи навпаки — що ситуація така, що бібліотеки не завжди можуть запропонувати те, що читачам цікаво і потрібно? А це означає, що необхідно багато працювати і всіляко заохочувати як дійсних, так і потенційних читачів. Створювати електронні ресурси за принципом «якщо ви не йдете до нас, то я прийду до вас зі своїми ресурсами».

Коли ми аналізували зменшення кількості паперових користувачів нашої бібліотеки, то зрозуміли, що цей процес незмінний. Ми цього факту не заперечуємо. Тут нема чого соромитися. Така ситуація характерна практично для всіх бібліотек, причому таку тенденцію спостерігають ще з 1990-х, але не всі хочуть про це говорити публічно.

Допоки інтернет ще не був настільки поширеним, а підручник для студента залишався єдиним джерелом інформації, відбувалося штучне утримування користувача у бібліотеці. Часто читачі, зокрема молодь, ішли у бібліотеку не за покликом душі, а «тому, що так треба». Зараз ситуація змінилася. Відвідувач дуже прагматичний і шукає конкретну дату, конкретний факт. Ще Хорхе Луїс Борхес порівнював читача з інквізитором, слідчим: якщо він знайшов те, що йому треба, то він прийде ще раз. Але якщо не знайшов, то, найімовірніше, більше не прийде. Тому ми мусимо іти в ногу з часом.

Коли ми почали створювати свої електронні ресурси та аналізувати кількість електронних та паперових користувачів, то побачили, що традиційно кількість тих читачів, які мають пластиковий квиток, досить обмежена — понад 30 тисяч. Але якщо брати зовнішні ресурси, то кількість користувачів сягає 300 тисяч, і це люди з понад 50 країн світу. Ми навіть малюємо карту і позначаємо іншим кольором, якщо у нас з’явився читач з іншої країни, який через електронні ресурси користується нашими фондами.

IMG_6747

Також співпрацюємо із «Архівними інформаційними системами». Зокрема з компанією, яка забезпечує формування таких ресурсів, українсько-канадською фірмою «Інтелекс», яка працює над програмним продуктом, з іноземними науковими установами, видавництвами та навчальними закладами, які дають змогу вивчати досвід інших країн. Їздимо на стажування в Академічну бібліотеку Латвії, де є чудовий досвід опрацювання ресурсів, який ми можемо вивчати, до Польщі, Словаччини, Австрії. Я мав нагоду стажуватися у Вищій школі бібліотечно-інформаційних наук у французькому Ліоні. Є потреба, тому ми думаємо, як її задовольнити.

Другий момент — попит. Ми мусимо переконати читача прийти до нас, бо існуємо для нього. Тому почали обережно експериментувати. Працюємо із профільними групами студентів різних вишів, а також зі школярами. Тепер я вважаю, що це один із найкращих профорієнтаційних проектів.

Ми мусимо переконати читача прийти до нас, бо існуємо для нього. Тому почали обережно експериментувати

Кожного року, коли приходять першокурсники у читальний зал, то часто порівнюють його інтер’єр з сюжетом книжок і фільмів про Гаррі Поттера. Спочатку мені таке порівняння не дуже подобалося, бо намагаємося ж донести до студентів віхи реальної і не менш цікавої історії, натомість для них це спочатку основна асоціація.

Але в якийсь момент ми вирішили це використати. Спільно з Дитячим форумом ми працюємо у проекті «Книгоманія». Перетворюємо нашу бібліотеку на школу книгомагії — Буквордс. До нас приїздять діти зі всієї України, і ми проводимо конкурс-випробування на визначення найкращих читачів року.

У Буквордсі все відбувається за магічними законами: ми маємо чарівні палички, у нас літають чарівні сови, з’являються містичні равлики, а я сам стаю магом. (Усміхається)

Все по-справжньому. Діти мають виконати завдання і пройти усі конкурси. Наприкінці отримують наш приз — читацький сертифікат бібліотеки, де вони вже мають можливість працювати як повноправні читачі. І, звичайно, дуже приємно, коли приходять ці читачі з сертифікатами уже як студенти і ми їх обмінюємо на читацький квиток. Це один із напрямків промоції.

Запрошуємо школи і навчально-методичні центри для проведення різноманітних занять і тренінгів. Деяким школам допомагаємо проводити спеціалізовані уроки. Діти мають змогу на власні очі побачити оригінальні документи, наприклад «Русалку Дністрову» чи «Кобзар» 1840 року.

Ми говоримо про Шевченка як про живу динамічну людину, модного денді, який жив у Петербурзі і, чудово розуміючи усі проблеми не лише селянського середовища, а й імперської еліти, викликав її страх і несприйняття. І, знаєте, такий підхід дає хороший результат — майже всі львівські школи були у нас до 200-річчя Тараса Шевченка. Коли у Львові проводили турнір з географії, то ми запропонували школярам подивитися на карту Птолемея.

IMG_6471

Систематично організовуємо виставки історичних лектур, наприклад, що читали математики, географи чи юристи у XVII або XVIII столітті.

У 2016 році спільно із Форумом видавців створили проект історичного майданчика на базі нашої бібліотеки. Окрім презентацій, проводили круглі столи, дискусії за участю істориків, філософів, перекладачів, журналістів, блогерів, реконструкторів. Обговорюючи проблеми сучасного книговидання та репертуару історичних публікацій, ми також в експозиціях популяризуємо і давні пам’ятки. Так, коли ми говорили про Першу світову війну, учасники могли побачити щоденник Дмитра Вітовського, який зберігаємо у наших фондах, коли говорили про іслам, то можна було побачити середньовічні рукописні тлумачення Корану тощо.

Так само уже вісім років існує наш спільний проект із Українською бібліотечною асоціацією — Львівський Бібліофорум. Приїздять десятки представників різних бібліотечних середовищ та обмінюються досвідом. Цей захід дає змогу професійно зростати. З’являється багато молодих людей, цікавих ідей, нових нестандартних підходів.

Деякі партнерства виникають абсолютно стихійно. Ми маємо одну із найбільших колекцій давньої періодики у Східній Європі, у нас навіть зберігаються рукописні газети, що виходили ще до того, як виникли друковані. Спільно з міською радою робили проект «Львів сто років тому», і на сайті міста щодня з’являлася газета, яка була видана рівно сто років тому. Зараз ми проект призупинили, бо хочемо зробити нову версію, аби вибірка преси здійснювалася автоматично.

Держава має зрозуміти, що бібліотека — це надпотужний інформаційний ресурс і стратегічна зброя, яка нічим не гірша за військову

Співпрацюємо із міжнародними представництвами в Україні. У нас є багаті колекції франкомовних видань, тому співпрацюємо із Alliance française de Lviv, так само із Австрійським центром та Центром італійської культури, який функціонує при університеті.

Що, на вашу думку, потрібно найперше змінити у бібліотечній політиці?

Насамперед держава має змінити своє ставлення до інформаційно-бібліотечної політики. Коли я беру документи, які ухвалюють на рівні міністерств, і читаю про них на традиційних (тобто паперових) і нетрадиційних (електронних) носіях, то мені стає трохи смішно.

Бо у нашу бібліотеку більшість читачів приходить зі смартфонами, і саме вони для них є традиційними носіями інформації. Тому, очевидно, вважати папір чи пергамент традиційним, а все інше ставити у графу зі сфери майбутнього — некоректно. Мусить змінитися філософія. Держава має зрозуміти, що бібліотека — це надпотужний інформаційний ресурс і стратегічна зброя, яка нічим не гірша за військову.

IMG_1494

Бібліотеки мають еволюціонувати і бути засобом реалізації національної політики у сфері науки і техніки, захисту і промоції національних інтересів та пріоритетів.

Ви погоджуєтеся із думкою, що через півстоліття бібліотеки у класичному розумінні можуть взагалі перестати існувати?

Я згідний із тим, що більшість тих бібліотек, які є зараз, справді зникнуть зі свідомості суспільства. Треба розуміти, що є поняття бібліотеки як певного історичного явища. Бібліотека має відповідати своєму часу і потребам користувача. Александрійська бібліотека мала один вигляд, бібліотека Ярослава Мудрого мала інший вигляд, бібліотека Львівського університету в XVII столітті виглядала ще інакше, а нинішнє суспільство вимагає ще чогось іншого.

Є різні моделі книгозбірень. Бібліотеки мають ставати потужними сучасними ресурсними центрами, а бібліотекар має змінити психологію — із хранителя на менеджера інформаційних потоків. Розумієте, в чому різниця? Книги, які зберігаються у нас, — унікальні, і ми маємо розповідати про них майбутнім користувачам. І у цьому нам держава мала б допомагати. Насамперед, визначивши нашу роль та створивши державні гранти для вирішення ключових, пріоритетних завдань. Звісно, є міжнародні грантові проекти і потрібно працювати назовні. Але мусить бути ресурс, у який вкладає кошт держава і який репрезентує її у світі.

Зараз ми підписуємо угоду із Польською академією вмінь — і найближчим часом в «Європеані» (європейська цифрова бібліотека, мета якої — забезпечити доступ до оцифрованих документів, які розкривають різні аспекти європейської культури) з’явиться і наша бібліотека. І це робимо ми самі.

Зміна ролі та статусу бібліотек у світі й Україні, попри окреслення певних тенденцій, все ж є достатньо коригованим процесом, який залежить і від суспільства загалом, і від конкретних осередків та ініціатив.

Бібліотеки мають ставати потужними сучасними ресурсними центрами, а бібліотекар має змінити психологію — із хранителя на менеджера інформаційних потоків

Коли я тут почав працювати, то бібліотека не мала свого реставраційного відділу. Була палітурна майстерня, яка забезпечувала ремонт поточних пошкоджень книжок. Штатні розписи бібліотек ВНЗ не передбачають реставраційних відділів! Однак у 2008 році я почав писати листи з апеляціями, що це потрібно. Тоді якраз нашу книгозбірню внесли до Державного реєстру наукових об’єктів, що становлять національне надбання.

Лише у 2010 році ми отримали лист, у якому не було прямої заборони створювати реставраційний відділ, і ми, у рамках штатного розпису, створили його. Хоча на найвищому рівні мені казали, мовляв, навіщо вам узагалі потрібний цей відділ, ви ж якось раніше без нього обходилися? Але ми шукали різні можливості, способи — і успішно реалізували задум.

Лише цього року бібліотека вперше отримала у належному обсязі фінансування від Міністерства освіти і науки на забезпечення потреб фонду національного надбання. Бо раніше завдяки статусу національного надбання ми отримували абсолютно символічні суми, які становили трохи більш як вісім тисяч гривень на рік. За ці кошти ми могли забезпечити зовсім мінімальні потреби.

Також сподіваємося на підтримку держави у закупівлі національних ліцензій на електронні бази даних, зокрема періодичних видань. Якщо сьогодні університети вимушені залежно від своїх бюджетних надходжень вирішувати доступ до тих чи інших ресурсів, то у такому разі цілком нормальним буде рішення оптимізувати цей процес. Логічно і доцільно, щоби бібліотеки стали осередками промоції і доступу до тих баз даних, яких потребує наука і освіта.

IMG_1537

Окрім цього, бібліотечна освіта має бути мобільнішою і швидше реагувати на запити ринку. Бібліотечні фахівці мають розуміти, що і збереження фонду, і обслуговування користувачів має бути іншим. Не всі питання ми можемо вирішити відразу, але повинні це робити поступово. І наскільки успішно ми реалізуємо сучасні запити, настільки актуальним чи неактуальним буде скепсис стосовно бібліотек.

Якою ви бачите бібліотеку університету через кільканадцять років? Яка модель є найближчою для вас?

Бібліотека має бути простором творення, лабораторією. У нас є навіть проекти, як ми бачимо розвиток нашої бібліотеки. Це щось на кшталт сучасного коворкінгу. Але, на жаль, поки що не можемо взятись за реалізацію нашої спільної ідеї із колегами-архітекторами через те, що це дуже дорогий проект. Тому шукаємо можливості.

Бібліотека має бути простором творення, лабораторією. Це щось на кшталт сучасного коворкінгу

Так, будинок на Драгоманова, 5, ми намагаємося відреставрувати і перетворити на бібліотечно-музейний репрезентативний комплекс. Аби показати, який вигляд бібліотека мала століття тому. Адже у 1902 році це була одна із найкращих бібліотек Австро-Угорщини.

Інший корпус ми хотіли б трансформувати у сучасну будівлю зі скляним перекриттям ззовні, вільним доступом до видань та зручними диванчиками, де можна було б почитати за кавою. Думаю, більше студентів заглядало б до нас без жодного примусу, а через те, що тут можна буде корисно і приємно провести час.

А як щодо паперових книжок?

Паперова книжка ніколи не втратить свого значення. Вона може змінювати свою роль, але не зникне. Коли я дивлюся на свою паперову домашню бібліотеку, то часом думаю, що вдруге, а окремих книжок, ймовірно, й уперше, більше ніколи не прочитаю. І коли аналізую, то розумію, що без багатьох книжок міг би обійтися, але зберігаю з ними постійний емоційний зв’язок — котрась придбана за певних обставин чи подарована близькою людиною, у якійсь пам’ятний автограф чи маргіналії тощо, тому вони для мене цінні і позбуватися їх не хочу.

Більшість видань, зокрема фахових, я загалом погодився б мати в електронній версії, але маю й перелік улюблених видань, які завжди прагнутиму гортати саме в історично-традиційній паперовій версії. Дотик, запах паперу, кольористика ілюстрації — це невід’ємні естетичні аспекти задоволення від читання.

Інший корпус ми хотіли б трансформувати у сучасну будівлю зі скляним перекриттям ззовні, вільним доступом до видань та зручними диванчиками, де можна було б почитати за кавою

IMG_5976

Зростання кількості інформації буде призводити до збільшення електронного сегменту в культурі читання, але паперова книжка не зникне — кожен читач чи середовище таки матимуть свою улюблену сотню чи тисячу паперових книжок.

Назвіть кілька тих книжок, які дорогі вам і які перечитуєте.

Таких книжок доволі багато. Назву лише кілька. Мені імпонують погляди сучасного грецького філософа Христоса Яннараса. Його роботи мають цивілізаційне значення, у них автор глибоко осмислює сучасність через призму богословсько-філософського досвіду минулих століть.

Я часто перечитую твори богословів III-IV ст., зокрема Кесарійського архієпископа Василія Великого — особливо його «Бесіди на Шестоднев». Не відмовлюся від есеїв Мішеля Монтеня, монографій Маршалла Маклуена, публікацій Ярослава Дашкевича. Серед сучасних авторів завжди із захопленням читаю твори і переклади Андрія Содомори.

Одна порада для наших читачів.

Треба шанувати свій час і жити сьогодні, а не вчора.

Усі фото — M&M Photography.

Інна Березніцька Мелісса Жаботинська

Схожі публікації

12699000_832160246906309_1097977177_o
2429 5

Територія мрії

Якщо просто хочемо видавати книжки, аби щось робити, то це може бути звичайним рутинним заняттям, за яким може проминути все життя. Але чого ж прагнути?

11.02.2016 Мар'яна Савка
1
9551 10

Мар’яна Садовська

Розмова із українською композиторкою, співачкою і актрисою

23.07.2014 Володимир Бєглов
IMG_9099
2782 16

Борис Херсонський

Український російськомовний поет та лікар у третьому поколінні єврейського походження — про ментальність України та Європи, суспільні травми, інертне мислення та втечу від свободи

26.07.2017 Даниїл Задорожний

Популярні публікації

jamala_top (2)
23756 7

Джамала

Розмова з відомою українською співачкою
04.04.2014 Інна Березніцька
Kuznetsov4
54576 10

Сектант своєї справи

Як 16-річному українцеві вдалося заснувати стартап на півмільйона доларів і розпочати роботу у «вищій лізі» маркетингу
12.10.2016 Ярослав Назар
pexels-photo-12628
25687 5

7 відмінностей між професіоналами й аматорами

Письменник і підприємець Джеф Гоінз про аматорів і професіоналів
07.12.2016 The Ukrainians

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати