Владислав Троїцький

Розмова з українським режисером, засновником фестивалю «ГОГОЛЬFEST»

15.02.2016 Володимир Бєглов

Це все про нього.

Випускник радіотехнічного факультету Київського політеху за чотири роки після аспірантури відкриває у столиці театр ДАХ, який швидко стає таким, про який кажуть: «Найкращий серед незалежних театрів в Україні». Далі — більше. У 2000-му він відкриває акторську школу, навчання в якій саме по собі вважалося чи не найвищим визнанням для молодого актора.

Потім, у 2004-му, з’явилася ДахаБраха, етно-хаос колектив, народжений під дахом ДАХу. Каже, назва є грою навколо важливої полярності «давати-брати». Напевно, це необхідно у його театрі, адже мова йде про взаємодію.

Тут би уже й спинитися, розслабитися, спочивати на лаврах, бачачи, як працює створений ним світ. Але ні. У 2007-му він засновує фестиваль сучасного мистецтва ГОГОЛЬFEST, який у перші ж роки розростається до міжнародного і щоразу потребує більшого простору.

З 2012-го починає займатися постановками для ще одного гурту, який народився у його театрі — Dakh Daughters. Усі ми довго оговтуємося від перенасичення враженнями на їхніх концертах.

…Незважаючи на таку поважну хронологію, режисер Влад Троїцький каже, що у нього не буває «вчора». Мовляв, від насиченості життя, усе навколо — безперервне «сьогодні». Каже, саме тому, він оперує виключно «сьогоднішніми» смислами.

Однак при цьому успішний українець Влад Троїцький зізнається — він боїться втомитися. Але додає, що це його єдиний страх.

 

Як ви стали тим, ким ви є зараз?

Бог його зна, як я став тим, ким я є. Просто, мабуть, маю властивість бачити світ. А крім того, дуже часто змінював своє життя. Спочатку займався наукою, потім бізнесом, далі — театром як театром, а потім як об’ємним соціально-утворюючим простором. Бо театр — це простір, який може генерувати смисли свободи. Адже люди, котрі здатні постійно займатись театром, можуть створювати інший світ. Той, у якому можна всерйоз говорити про пафосні речі, про які в звичайному житті говорити нестерпно і не прийнято.

У мене немає «вчора». Важко згадати, що я робив, де я був. Можливо, це від насиченості життя. І тому свідомість працює «сьогоднішніми» смислами, і трохи майбутніми.

DSC_0165

Можливо тому вдаються великі проекти — такі, як театр «Дах», «ГОГОЛЬFEST»?

Це особливості долі та психології. Проекти вдаються, якщо вибудовувати перед собою плани, «маяки», а потім широко про них говорити. Саме це створює обов’язки не тільки перед собою, а й перед людьми. І це мобілізує. Можливо, не всі проекти реалізовуються, але що старшим я стаю, то більше з них перетворюються у щось справжнє і вартісне.

Ви сказали: і наука, і бізнес, і інші способи заробляти на життя у вас були. А якби їх не було, чи з’явився б театр?

Хтозна. Театр — це абсолютно спонтанна історія. В житті ніколи не мріяв про театр, взагалі вважав це дивним явищем. Ті театри, у які я ходив до 20-ти років, змушували мене не розуміти. Я дивувався: чому дорослі тітоньки і дядечки не своїми голосами щось зображають на сцені? Ніколи не розумів, про що мова: слова розумів, але цілісного сприйняття дійства не було.

А потім пішов учитись танцювати брейк-данс і випадково потрапив у театральну студію. І керівник цієї студії відкрив мені можливості іншого театру. Такого, як театр Ґротовського, Васільєва, Стурова… І це стало моєю ініціацією: я одразу почав ставити вистави. Тоді я ще фактично нічого не вмів, але можливість з нічого швидко створити інший світ — заворожує. Це і наука, і мистецтво, і бізнес. Але трохи повільніший.

Які люди мали на вас найбільший вплив?

Це збірне питання. У мене є властивість вчитись. Можна поговорити із будь-ким і побачити в людині щось, чому варто навчитись. Це вміння дає можливість рухатись. Відчувати світ, радіти, не розуміти, захоплюватись. Але головне — не думати, що ти вже все зрозумів.

Як тільки потрапляєш у пастку «я все знаю», тоді починається катастрофа. Більшість людей ще до 14 років встигають подумати, що вони все пізнали. Далі до глибокої старості вони залишаються в цьому однаково щасливому і нещасному переконанні. Для них ті, чиї думки і вчинки не збігаються з їхніми очікуваннями, — просто дурні.

Чи нема у вас суму, коли ваші «діти» перетворюються у сайд-проекти і їх доводиться відпускати?

Це ж прекрасно! Пишатись своїми дітьми — це нормально. Коли утворювалась «ДахаБраха», ніхто всерйоз цього не сприймав. Фольклористи казали, що вони недостатньо правильно співають пісні. Але хто знає, як правильно це робити? Ці пісні чують у селах, але у виконанні бабусь. А як їх співала молодь? Невідомо. Тому всі звикли співати так, як співають бабусі. Я ж запропонував іншу історію, інші інструменти і обертони інших культур. І як тільки почала з’являтись музика, я зрозумів, що у цьому є великий потенціал. З іншого боку, «ДахаБраха» — це «плоть від плоті» театру. Ці виконавці — ще й актори. Вони по-іншому поводяться на сцені, відчувають простір. Звичні музиканти мають антагонізм «я і зал». А в цьому випадку це спільна подорож. Цього потрібно вчитись: налаштовувати свій художній слух на реальний діалог із залом.

Dakh Daughters — інший проект. В основному це мої студентки, які пройшли потужну театральну школу. Вони знають внутрішню і організаційну структуру життя театру, гастролі. Вони своєрідні «ніндзя від мистецтва». І коли я робив виставу на ГОГОЛЬFEST «Школа нетеатрального мистецтва», ми працювали над музикою. Тоді народилась перша пісня «Rozy/Donbass». Вона вийшла такою цікавою, що ми зрозуміли: це самодостатній проект. А вже дівчата самі зібрались і створили з цього цілісний продукт.

Чи є у вас в голові комерційна складова: чи може проект заробити?

Первинно — ні. Але, безумовно, зараз я повинен це враховувати. Якщо раніше я міг собі дозволити чисту творчість, організовуючи фестивалі сам, то зараз повинен придумувати стійку модель фестивалю, який міг би сам себе забезпечити.

DSC_0156

В ідеалі цим же повинен займатись не Влад Троїцький?

Агентів мистецтва в Україні зараз немає, на жаль. Нам ще потрібно сформувати простір, в якому вони могли б функціонувати. Починаючи від освіти. Причім не теоретичної, а реальної практики і роботи «в полі», яка в Україні непроста. Державні заклади культури залишилися в щасливому радянському минулому, девальвувалися. Досі не було зовнішніх обставин, які змусили б їх перестати бути маленькими закритими державами. Той же оперний театр — абсолютно феодальна держава. Відтак стартувати нові проекти доволі складно, бо ти опиняєшся в неконкурентних умовах.

Моя мета — будувати простір, у якому комфортно було б молодим альтернативним митцям, які розуміють, що не можна спекулювати на спадщині та традиціях. Звичайно, треба чути голос минулого, але рухатись уперед, не консервуючи на сцені вчорашній день.

Бо або ти інфантильний страждалець, або ти розумієш, що це твоє єдине життя

ГОГОЛЬFEST — це тільки модель. Адже повинен існувати постійно діючий простір. Не тільки два тижні щастя. А це потрібно продукувати і презентувати цілий рік. В Україні немає нових типів проектів. Немає повноцінної освіти в гуманітарній сфері. Це лишає малий вибір: або працювати на ворожій території, або… все одно працювати на ворожій території. Єдиний вихід у цих обставинах — андеґраунд.

Культурні менеджери Львова нещодавно поширювали інформацію, начебто ви сказали, що у Львові нема контемпорарі.

Це інтерпретація. Я казав тільки, що у Львові контемпорарі перебуває в маргінальній зоні, як і ГОГОЛЬFEST. Виникає запитання: що ж тут є мейнстрімом? Що формує обличчя України як для України, так і для світу? А Львів, тим часом, набагато сприятливіший і більш сформований майданчик для творення цієї культури, ніж Київ. Але інше питання — міра використання потенціалу.

Щоб вийти з андеґраунду, нам потрібно створити системне середовище. Створити концентровані точки у різних містах, створити нову освіту. Тоді і вся молодь відчує потенціал та перспективу. Бо наразі на запитання «де ваше місце сили?» і «де публічний простір молоді?» відповіді немає. Є маленькі кафе. Загального середовища самовираження немає. А саме із себе воно не з’явиться.

Звичайно, треба чути голос минулого, але рухатись уперед, не консервуючи на сцені вчорашній день

Ще один момент — це те, що українцям треба шукати те, що їх об’єднує, а не роз’єднує. Бо якщо кожен окремо ходитиме і казатиме, що він — носій істини, а всі інші неправильно співають і танцюють, то перспектива буде ніяка. Не варто ділити пісочниці.

В чому українці помиляються?

З одного боку, це манія величі, яка дивним чином поєднується з комплексом неповноцінності. А з іншого боку, найбільший ворог українців — агресивний інфантилізм. Адже кожен думає, що хтось йому щось винен: держава, президент, мер. Таким чином ми перетворюємось на раба. А варто просто дивитись у завтра, не намагаючись зафіксувати «щасливе вчора». Питання у відповідальності за себе і за завтра.

З одного боку, це манія величі, яка дивним чином поєднується з комплексом неповноцінності. А з іншого боку, найбільший ворог українців — агресивний інфантилізм

Чому важливий цей кластер, або арт-хаб? Бо у такому просторі будуть затребувані найкращі риси кожного. Відкритість, сміливість думки. Талановитий народ може реалізуватись і матеріалізуватись у конкретний прояв. Самотужки це, звичайно, можна зробити. За принципом «винаходу велосипеда». І потім казати, що наш велосипед — найзручніший. А можна вибудувати таку систему, у якій продукт, який виготовляють в Україні, одразу впишеться у світовий контекст. Це можливо у партнерстві зі світовими культурними інституціями. І зараз є технології, які дозволяють зробити це буквально за рік.

У випадку, якщо Україна стає сильним гравцем у культурному світовому просторі, наскільки це питання перетворюється в питання національної безпеки?

Наразі немає констатації, що таке Україна і чим ми можемо пишатися. Що таке Україна для європейців? Зараз нас знають через Майдан. Але цього недостатньо. Ми намагаємося створювати ширший образ України у світі: нещодавно зробили тиждень українського мистецтва в Парижі. Без копійки з держбюджету, до речі. Далі плануємо зробити таке ж у Відні. І що далі, то цікавіше буде працювати з цими державами, а їм — із нами. Адже культура — це дуже значущий важіль у політичній стратегії кожної держави. Саме культура дозволяє перемагати у війні через мир.

Відповідальність: чому це важливо?

Бо або ти інфантильний страждалець, або ти розумієш, що це твоє єдине життя. Якщо відповідально ставитись до свого часу і до свого життя — отримуєш свободу. Тоді починаєш розуміти, як твої вчинки формують світ довкола тебе. Якщо вони творять, а не руйнують — ті, хто поруч із тобою, також починають розвивати свої найкращі риси. І тоді це стає відповідальністю. Як працювати з людиною, яка не може нести відповідальності за власне життя? Нещасних людей можна жаліти. Але недовго. Неможливо любити людей, які насолоджуються власною нещасністю.

Які правила у своєму житті ви порушили, а яких не порушите ніколи?

Як казав Бернард Шоу: головне правило в тому, що немає ніяких правил. Але є одне, якого я дотримуюсь: намагаюсь не обманювати себе. Якщо людина безкомпромісна сама із собою, то стосунки зі світом і з людьми стають відкритими. Зникає другий план.

Чи стояли ви колись перед вибором: піти заробляти гроші або ж залишитись собою? Я маю на увазі складні вибори, коли хотілось усе кинути і піти добре поїсти.

Ну я ж усе кинув. Але в протилежний бік: я пішов в культуру. Відмовився від бізнесу. Не тому, що мені не вдавалось, — я був дуже успішним бізнесменом, заробляв пристойні гроші. Причім за день, а не за місяць. Але розумів, що це вже перестало бути моїм життям. Якби я мав зробити такий вибір зараз — вчинив би так само. Коли вперше влаштовував ГОГОЛЬFEST, я дуже підірвав своє фінансове становище, бо інвестував у завідомо провальний у фінансовому сенсі проект. Тому у мене не бувало вибору в інший бік: усе кинути і піти «колядувати» гроші.

Чого ви боїтесь?

Втоми. В житті доводиться переживати жорсткі досвіди. За останні два роки я двічі ледь не вмер. Але зараз страху смерті вже немає. В якийсь момент я зрозумів, що саме цей страх смерті дає дивовижну енергію життя. І тепер мені вже складно сказати, чого я боюся.

DSC_0164

Що ви радите прочитати, або яка ваша улюблена книга?

Оскільки я багато читаю, то визначити улюблену не можу. Останнім часом це було «Мистецтво війни» Сунь-дзи. Дуже люблю Достоєвського: для мене це історія, в яку занурюєшся, розслабляєшся і думаєш. Біблію.

Що ви радите подивитись?

Кіно — це частина життя. Можна дивитись дивовижні фільми і всотувати в себе красу, а можна нічого там не побачити. Тому все життя варто вчитись бачити світ: змушувати себе відкривати вуха і очі. Це не так вже й легко. Наступний рівень — слухати серце.

Порада для наших читачів.

Дивіться, слухайте і не обманюйте себе.

Володимир Бєглов Світлана Левченко

Схожі публікації

2794 5

Територія мрії

Якщо просто хочемо видавати книжки, аби щось робити, то це може бути звичайним рутинним заняттям, за яким може проминути все життя. Але чого ж прагнути?

11.02.2016 Мар'яна Савка
21877 5

Надія Кушнір: «Успіх — це почуватися щасливою»

Ілюстраторка та авторка коміксу «Гусь» Надія Кушнір — про ілюстрацію як спосіб життя

11.02.2018 Наталія Середюк
3777 6

Вовняні дива

Як любов до валяння може стати бізнесом та арт-терапією

11.01.2017 Сніжанна Беляєва

Популярні публікації

38699 2

Чи зобов’язаний пасажир «Укрзалізниці» збирати за собою постіль?

Як спілкуватися із провідником
22.12.2015 Роман Рак
41981 8

Сам собі пастир

Що знайшов у лісах Житомирщини колишній в’язень «ЛНР» і чому краще фантазувати, ніж бути реалістом
19.07.2016 Євген Руденко
27820 5

7 відмінностей між професіоналами й аматорами

Письменник і підприємець Джеф Гоінз про аматорів і професіоналів
07.12.2016 The Ukrainians

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати